31 грудня 1851 р. указом Франца-Йосифа була скасована так і не введена в дію конституція 1849 р. і відновлений абсолютистський режим. Прагнучи придушити визвольні рухи поневолених народів, уряд підсилив політику централізації. Адміністративні округи створювалися без врахування національних особливостей і історичних традицій окремих народів. Хорватія, Славонія, Банат, Трансільванія і сербська Воєводіна були виділені зі складу Угорщини з метою її ослаблення та безпосередньо підпорядковані австрійським властям. Територію Угорщини розділили на п'ять імперських намісництв на чолі з австрійськими чиновниками. Загальне керівництво управлінням Угорщини покладалося на генерал-губернатора. Угорський сейм і комітатські збори (представницькі установи угорського дворянства) були ліквідовані, а місцеве самоврядування, як і в інших володіннях імперії Габсбургів, знищено.
Незважаючи на всі зусилля, правлячі кола Австрії не могли повністю ігнорувати зрушення, які відбулися в 1848-1849 рр. Революція завдала тяжкого удару феодальним відносинам в монархії Габсбургів; відновити колишні дореволюційні порядки в селі було неможливо. На основі виданих на початку 50-х років урядових указів («патентів») феодальні повинності були скасовані. Однак за скасування феодальних повинностей поміщики отримували від держави грошовий викуп у якості компенсації. Це було проведено за рахунок збільшення податків, які лягали на широкі маси селянства. Величезні маєтки в усіх частинах імперії залишилися в руках великих землевласників, більшою частиною аристократичного походження. Особливо велике було засилля магнатів в Угорщині, Хорватії, Галичині. Більшість селян, як і раніше володіло нікчемною кількістю землі, багато селян зовсім були її позбавлені. Таким чином, розкріпачення селян відбулося на умовах, вигідних для великих поміщиків і для капіталістичної верхівки села. Тим не менше скасування феодальних повинностей відкривало шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві, що в свою чергу сприяло зростанню промисловості і торгівлі.
Значний розвиток отримали в ці десятиліття текстильні фабрики, підприємства з переробки сільськогосподарських продуктів, а також виробництво предметів розкоші.
Значних успіхів досягли також хімічна, залізоробна, сталеливарна і машинобудівна промисловість. У Відні, Граці, Празі, Брно, Трієсті і в інших промислових центрах виникло ряд машинобудівних заводів, які виробляли сільськогосподарські знаряддя, ткацькі верстати, прядильні машини. Видобуток кам'яного вугілля збільшився з 1,5 млн. в 1847 р. до 5,5 млн. т в 1859 р. Вивезення залізної руди зросло з 3,6 тис. т до 53,1 тис. т.
Помітно покращилась технічна оснащеність промислових підприємств: число механічних прядильних машин у льонообробній промисловості збільшилося з 21 тис. в 1847 р. до 32 тис. у 1859 р. Кількість парових машин зросла з 231 в 1841 р. до 2841 в 1863 р. Мережа залізниць збільшилася з 1071 км в 1848 р. до 6100 км у 1870 р. Розвиток капіталізму в різних частинах монархії Габсбургів відбувався нерівномірно. У той час як в Нижній Австрії і в чеських землях велике фабричне виробництво вже досягло досить високого рівня, Далмація, Галичина, Буковина і ряд інших районів залишалися економічно відсталими. Правлячі кола Австрійської імперії навмисно затримували розвиток цих земель, прагнучи зберегти їх як аграрні придатки Австрії. Наявність численних не усунених революцією 1848-1849 рр. феодальних пережитків заважало розвитку промисловості Угорщини. Серйозною перешкодою були також конкуренція з боку австрійської промисловості і залежність від австрійського капіталу: багато фабрик і заводів в Угорщині належали австрійським підприємцям.
У 50-60-х роках в Угорщині було створено ряд заводів сільськогосподарських машин, а також підприємств харчової, гірничодобувної та металургійної промисловості. Досягнуті були деякі, хоча в загальному дуже скромні, успіхи і в механізації виробництва.
Загострення кризи Австрійської імперії сприяли серйозні невдачі її у зовнішній політиці. Поразка Австрії у війні з Францією і Сардинією в 1859 р., показала усьому світу її військову слабкість і сильно похитнула австрійське панування над пригнобленими народами. Погіршення становища трудящих, викликане наслідками економічної кризи 1857 р. і невдалою війною 1859 р., ще більш посилило незадоволення в країні.
Щоб стримати наростання політичної кризи, уряд вирішив піти на деякі поступки угорської аристократії, що виступала проти централізаторських устремлінь Відня, і цим привернути її на свою сторону. 20 жовтня 1860 р. імператор Франц-Йосиф опублікував указ («диплом») про введення нової конституції. Остання перетворювала вузьку імперську раду - рейхсрат в представницькі збори, членів якого імператор призначав із числа кандидатів, обраних ландтагами окремих земель. Переважання аристократії в ландтагу забезпечувало їй панування і в новому рейхсраті.
Цей документ, що отримав назву «жовтневого диплома», надавав Угорщині деякі Переваги в порівнянні зі слов'янськими землями. Він дозволяв вживання угорської мови в державних установах (хоча німецька мова вважалася основною) і відновлював комітатські збори. Цими поступками австрійська влада сподівалася посилити національну ворожнечу між угорцями та іншими народами імперії.
Проте маневр, початий австрійськими правлячими колами, не вдався. Спроба введення федералістської конституції наштовхнулася на протидію не тільки з боку австрійської великої буржуазії, але і з боку угорського дворянства, не задоволеного отриманими поступками.
Невдоволення «жовтневим дипломом» широко розповсюдилося і в інших частинах імперії. Уряд змушений був визнати свою невдачу, ініціатор нової конституції міністр внутрішніх справ граф Голуховський у грудні 1860 р. пішов у відставку.
Австрійський уряд у пошуках виходу зі становища спробував знову піти шляхом посилення центральної влади. На це його штовхали і завдання зовнішньополітичного порядку, зокрема прагнення зберегти колишні позиції в Німецькому союзі. Цю політику підтримувала австрійська буржуазія в особі ліберальної партії, яка свою програму конституційних реформ мислила як засіб посилення австрійського централізму.
Здійснення такої програми було покладено на уряд барона Шмерлінга. У лютому 1861 р. було видано імператорський патент (декрет) про введення нової конституції. На цей раз конституція відрізнялася різко вираженим нейтральним характером і забезпечувала австрійським правлячим колам панівне становище в імперії.
Рейхсрат ділився на дві палати: верхня - палата панів - складалася з представників вищої аристократії за призначенням імператора, нижня - палата депутатів - обиралася ландтагами земель. Встановлювалася система виборів в ландтаги за чотирма виборчими колегіями (куріями), що забезпечувало переваги для багатих землевласників і крупної буржуазії, головним чином австрійської. Крім того, майновий ценз ще більше обмежував коло виборців. Переважна більшість трудящих міста і села не отримало виборчих прав.
Реакційна конституція 1861 р. викликала протести в країні, особливо в Угорщині. Однак політичні діячі, які стояли на чолі угорської опозиції помірний ліберал Ференц Деак і його прихильники постаралися ввести рух в рамки «пасивного опору». Угорський сейм, обраний на основі нової конституції, більшістю голосів відмовився послати своїх представників у рейхсрат. 21 серпня 1861 р. сейм був розпущений, і в Угорщині введено стан облоги. Населення Угорщини відкрито відмовлялося виконувати розпорядження австрійських чиновників, припинило сплату податків.
У свою чергу угорський сейм у грудні 1865 р. висловився за угоду з Австрією на основі програми, виробленої Деаком і його прихильниками. Програма ця передбачала перетворення Австрійської імперії в дуалістичну (двоєдину) австро-угорську державу. Незабаром почалися переговори з Віднем.
Поразка, понесена Австрією у війні з Пруссією в 1866 р., поглибила внутрішню кризу імперії. Австрійські правлячі кола були змушені прийняти програму, висунуту угорцями. У лютому 1867 р. австро-угорська угода була укладена і в травні затверджена рейхсратом.
На основі цієї угоди Австрійська імперія була перейменована в Австро-Угорську. Кордон між двома частинами імперії встановлювався по річці Лейте (звідси назва Австрії - Цислейтанія, а Угорщині - Транслейтанія). До складу Цислейтанії, крім власне австрійських земель, входили Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Герц (Гориця), Далмація, Галичина, Буковина, Крайна, Істрія і Трієст. До складу Транслейтанії, крім Угорщини, входили Трансільванія, Хорватія, Славонія, Воєводіна, Банат, Словаччина, Закарпатська Україна і порт Фіуме (Рієка). Австрія та Угорщина отримували свої самостійні законодавчі установи. Австрійський імператор був в той же час королем Угорщини. Повноваження загальноімперського уряду були обмежені питаннями фінансів, військовими і зовнішньої політики, всі інші питання переходили до компетенції урядів окремих держав. Для фінансування загальних витрат Австрія повинна була вносити 70%, а Угорщина - 30% коштів. Для вирішення загальнодержавних справ, зокрема для визначення подальшої участі Австрії та Угорщини в загальноімперських витратах, австрійський рейхсрат і угорський сейм повинні були посилати по 60 представників у так звані «делегації», які скликаються кожен рік по черзі у Відні та в Будапешті. Угода була укладена на десять років і після закінчення цього терміну підлягала відновленню.
Щоб усунути перешкоди до проведення цієї угоди, імператору Францу-Йосифу довелося піти назустріч вимогам австрійської буржуазії. У грудні 1867 р. була видана конституція, що робила деякі поступки буржуазного лібералізму: вводилися недоторканість особи, незалежність суддів від виконавчої влади і т. п. Однак одночасно конституція забезпечувала переважання дворянства у верхній палаті рейхсрату - палаті панів, де засідали переважно представники земельної аристократії. При виборах до палати депутатів встановлювався високий віковий і майновий ценз. У руках імператора зберігалися великі права, в тому числі право видавати надзвичайні укази у проміжках між сесіями рейхсрату.
ОЦІНКА УГОДИ
Якщо правляча еліта Угорщини та австрійські ліберали вітали укладення австро-угорської угоди, то ставлення інших верств населення країни до компромісу було досить негативним. У самій Угорщині широке поширення набула точка зору, що країна позбулася можливості самовизначення. Особливе невдоволення викликав факт існування об'єднаної армії імперії під керівництвом австрійського командування і з наказами німецькою мовою, а також завищена, як вважали, частка Угорщини у фінансуванні загальних витрат країни. Ці два питання стали центральними пунктами виступів угорської опозиції. Австрійські консерватори також не були задоволені угодою, побоюючись посилення впливу угорців на політику держави і шкодуючи про втрату ідеї централізованої імперії.
Найнегативнішу реакцію австро-угорська угода зустріла в інших народів імперії. З різкими протестами виступили хорвати, які відмовилися надіслати делегацію на коронацію Франца-Йосипа угорським королем. У 1868 р. вдалося укласти Хорвато-угорську угоду, що гарантувала автономію Хорватії у складі Угорського королівства, але радикальна частина хорватського національного руху не припинила антиурядових виступів і вимог реальної федералізації імперії. Ще серйознішим було становище в чеських землях: лідери чеського національного руху відмовилися визнати угоду, по всій країні під керівництвом старочехів розгорнулися мітинги і національні збори, що вимагали відновлення прав і привілеїв земель чеської корони та надання Чехії таких же прав, які отримала Угорщина. У 1871 р. в цілях чесько-австрійського примирення був розроблений план перетворення імперії в триєдину монархію («Фундаментальні статті» Гогенварта). Але через опір угорського уряду і австрійських лібералів цей проект був відхилений. Протягом всієї останньої третини XIX століття чесько-австрійське протистояння залишалося головною внутрішньою проблемою Цислейтанії. Великим успіхом австрійського уряду стало досягнення компромісу з польською елітою Галичини, в результаті чого ця провінція в 1868 р. отримала досить широку автономію, а польський національний рух вдалося утримати в конституційному полі.
Значення угоди
Сучасні історики вважають, що австро-угорська угода була єдиним можливим способом збереження для Габсбурзької монархії статусу великої держави. Завдяки угоді до початку Першої світової війни розвиток Австро-Угорщини був відносно спокійним. Імперія вступила в смугу бурхливого економічного розвитку та модернізації всіх сторін суспільного життя. Компроміс покінчив з режимом абсолютизму і створив для обох частин монархії конституційну ліберальну форму правління. Проте новий державний устрій мав яскраво виражені недоліки, серед яких найважливішим було збереження сильної влади імператора, фактично врівноважуюча роль парламентських структур, і незадоволення інтересів інших націй імперії. Саме ці фактори в умовах поразки у війні зіграли фатальну роль у долі Австро-Угорщини, викликавши крах і розпад імперії у 1918 р.
