Буржуазно-демократична революція у Франції 1789—1794 рр. заклала вирішального удару по феодально-абсолютистському ладу та розчистила шлях для розпитку капіталізму. Очолила цю боротьбу буржуазія, що була на той час прогресивним революційним класом. Торгово-промислова криза, неврожаї та голод визначили неминучість революції.
У 1788—1789 рр. у країні склалася революційна ситуація. Селянські повстання, що охопили ряд французьких провінцій, підтримали жителі міст Рейні, Ґренобль, Безансон (1788 р), Сент-Антуанського передмістя Парижа (1789 р.) та ін. Монархія була змушена піти на поступки: у 1787 р. були скликані нотаблі — найзнатніші представники дворянства, а потім Генеральні штати (не скликалися з 1014 р.).
5 травня 1789 р. у Версалі розпочали роботу Генеральні штати. 17 червня 1789 р. збори депутатів третього стану проголосили себе Національними зборами, постанови яких не може скасувати навіть король; 9 липня 1789 р. — Установчими зборами (уважали своїм
головним завданням установлення нового політичного ладу на основі конституції). Відкрита підготовка двору до розгону Установчих зборів стала приводом до всенародною повстання в Парижі 13-14 липня 1789 р.
Перший етап революції (14 липня 1789 — 10 серпня 1792 р.).14 липня 1789 р. повсталі штурмом узяли Бастилію - символ французького абсолютизму. Королі, був змушений визнати революцію. У наступні тижні революція поширилася по всій країні. У Парижі та в провінційних містах буржуазія створювала свої збройні сили — Національну гвардію. Одночасно в багатьох провінціях (особливо в Дофіні, Франш-Контс, Ельзасі) розгорнулися величезні за розмахом селянські повстання і виступи.
Намагаючись закріпити політичне панування великої буржуазії та усунути народні маси під участі аполітичному житті, збори перейняли Закон про виборчу систему (кінець 1789р.), який передбачав поділ громадян на «активних» і «пасивних».
Складне продовольче становите в Парижі й контрреволюційні наміри прихильників королівського двору спонукали жителів Парижа 5-6 жовтня 1789 р. вирушити в похід на Всрсаль.
Утручання народу змусило Установчі збори і короля переїхати з Версаля до Парижа.
Послідовна боротьба в Установчих зборах невеликої групи депутатів на чолі з М. Робесп'єром проти антидемократичної політики більшості отримувала все більше співчуття в країні. Проявом класових протиріч усередині колишнього третього стану стала Вереннська криза в червні-липні 1791 р., що виникла у зв'язку з невдалою спробою
короля Людовіка XVI втекти за кордон.
Розстріл 17 липня 1791 р. за наказом Установчих зборів демонстрації парижан на Марсовому полі, відмова короля від влади означали перетворення великої буржуазії з консервативної на контрреволюційну силу. Розкол Якобінського клубу і виділення конституціоналістів у Клуб фельянів також виражали відкритий розкол третього стану.
Рух проти монархії вилився в могутнє народне повстання в Парижі 10 серпня 1792 р., яке позбавило короля влади, скинуло велику буржуазію, що була при владі, і її партію фельянів, що об'єдналися з феодальною контрреволюцією.
Другий етап революції (10 серпня 1792 - 2 червня 1793 р.) відзначався гострою боротьбою між якобінцями-монтаньярами (керівники - М. Робесп'єр, Ж. П. Марат, Ж. Ж. Дантом, Л.А. Сен-Жюст) і жирондистами (керівники - Ж. II. Бріссо. П. В. Верньо, Ж. М. Ролан та ін.)
Ці суперечності, що набули форми конфлікту між Законодавчими зборами, де чільне місце належало жирондистам, і Паризькою Комуною, де провідну роль відігравали якобінці, потім були перенесені побраний на основі загального виборчого права (для чоловіків) Конвент, що почав роботу 20 вересня 1792 р. На першому публічному засіданні Конвент одностайно прийняв рішення про скасування королівської влади (21 вересня 1792 р.). У Франції була встановлена республіка Усупереч опору жирондистів якобінці наполягли на передачі колишнього короля сулу Конвенту, а потім, після визнання його винним, на винесенні йому смертного вироку. 21 січня 1793 р. Людовік XVI був страчений.
У 1793р. знову посилився селянський рух. Уряді департаментів (Ер. Гар, Нір) селяни самовільно здійснювали поділ общинних земель. Дуже гострих форм набували виступи голодуючої бідноти в містах. Виразники інтересів плебейства «скажені» вимагали встановлення «максимуму» і приборкання спекулянтів. Зважаючи на вимоги мас і з огляду на політичну обстановку, яка склалася, якобінці пішли на союз зі «скаженими». 4 травня 1793 р. Конвент, незважаючи на опір жирондистів, декретував установлення твердих цін на зерно. Нове народне повстання 31 травня — 2 червня 1793 р. завершилося вигнанням жирондистів із Конвенту і переходом влади до якобінців. Третій етап революції (2 червня 1793 - 27 липня 1794 р.) був її вищим етапом - революційною якобінською диктатурою.
Аграрним законодавством (червень-линень 1793 р.) якобінський Конвент передав
селянам общинні й емігрантські землі для розподілу і повністю знищив усі феодальні права і привілеї. Таким чином, головне питання революції — аграрне — було розв'язане на демократичній основі: феодально залежні селяни перетворилися на вільних власників. 24 червня 1793 р. Конвент затвердив замість цензової конституції 1791 р. нову конституцію - більш демократичну. Однак критичне становите республіки змусило якобінців відкласти введення вдію конституційного режиму і замінити його режимом революційно-демократичної диктатури. Підготовлений «скаженими» виступ плебейських мас Парижа 4—5 вересня 1793 р. змусив Конвент у відповідь на терористичні акти контрреволюції почати «революційний терор» проти ворогів революції та спекулятивних елементів. Підтиском плебейських мас Конвент прийняв декрет про введеним загального максимуму на продукти споживаним та заробітну плату робітників (29 вересня 1793 р.). Прийнявши ряд вимог руху «скажених», якобінці до початку вересня 1793 р. розгромили їх.
Від початку 1794р. в лавах якобінського блоку розгорнулася внутрішня боротьба. Угруповання робесп'єристів, що керувало революцією, у березні-квітні 1794 р. по черзі розгромило лівих якобінців. Від якобінської диктатури стали частково відходити
плебейські елементи і сільська біднота, соціальні вимоги яких не були задоволені. У той же час велика частина буржуазії, що не бажала миритися з обмежувальним режимом. Улітку 1794 р. виникла змова проти уряду Робесп'єра, що призвела до контрреволюційного перевороту 9 термідора (27 липня 1794 р.). який повалив якобінську
диктатуру.
Падіння якобінської диктатури внаслідок термідоріанського перевороту 27 липня 1794 р. не означало краху революції.
Влада була в руках Термідоріанського конвенту (27 липня 1794 р. - 26 жовтня 1795 р.), де переважали промисловці, фінансисти, нова буржуазія, що розбагатіла на спекуляції та воєнних поставках. Почалося масове повернення у Францію емігрантів, які разом з представниками "нової буржуазії" тероризували якобінців та їхніх прихильників.
Політики, що засідали в термідоріанському конвенті, виражали інтереси тих верств суспільства, які ігнорували демократичні завоювання революції, зокрема політичні свободи
Конвент було розпущено і влада перейшла до Директорії (1795-1799), склад якої змінювався. Правління Директорії було безпосереднім продовженням панування термідоріанців, тобто промисловців і фінансових кіл.
Роялістські повстання, відсутність належного законопорядку (розбій та грабежі) переконували більшість населення у необхідності встановлення твердої влади. З генералів найбільш прийнятною кандидатурою в диктатори виявився Бонапарт. Він залишив напризволяще рештки своїх військ у Єгипті та повернувся до Парижа.
Бонапарт домовився з впливовими фінансистами та лідером конституціоналістів Е. Сійєссом про підтримку ними майбутнього перевороту. Всі п'ять директорів пообіцяли генералу піти у відставку. 18 брюмера (9 листопада) 1799 р. Бонапарт з гренадерами з'явився на засіданні Ради п'ятисот у Сен-Клу, де головував його брат Люс'єн. Під багнетами гренадерів члени Ради п'ятисот та Ради старійшин змушені були прийняти декрет про передання влади трьом консулам, першим з яких став Наполеон Бонапарт. Переворот 18 брюмера завершив французьку революцію.
Велика французька революція кінця XVIII ст. знищила феодально-абсолютистський лад у Франції та встановила республіку. Буржуазія, яка здобула владу, розв'язала терор проти монархістів і народних мас, невдоволених своїм становищем, здійснювала агресивну зовнішню політику. Нетерпимість до внутрішніх противників, загарбницькі війни проти сусідів призвели до нестабільності центральної влади і відкрили шлях до встановлення диктатури Наполеона.
Спадщина революційних років. Основним підсумком діяльності Директорії стало створення за межами Франції кільця республік-сателітів, абсолютно штучних по системі управління і у відносинах із Францією: у Голландії - Батавской, в Швейцарії - Гельветіческой, в Італії - Цизальпінської, Лігурійській, Римської і Партенопейскую республік. Франція анексувала австрійські Нідерланди та лівий берег Рейну. Таким чином вона збільшила свою територію і оточила себе створеними за зразком Французької республіки шістьма державами-сателітами.
Десять років революції залишили незгладимий слід в державному устрої Франції, так само як в умах і серцях французів. Наполеон зміг завершити революцію, але йому не вдалося викреслити з пам'яті її наслідки. Аристократія і церква вже не змогли відновити свого дореволюційного статусу, хоча Наполеон створив нове дворянство і уклав новий конкордат з церквою. Революція породила не тільки ідеали свободи, рівності, братерства, народного суверенітету, але і консерватизм, страх перед революцією і реакційні настрої.
Головні підсумки Великої французької революції:
1. Вона консолідувала і спростила складне різноманіття дореволюційних форм власності.
2. Землі багато (але не всі) дворян були розпродані селянам з розстрочкою на 10 років дрібними ділянками (парцелламі).
3. Революція сміла всі станові барєри. Відмінила привілеї дворянства і духовенства та ввела рівні соціальні можливості для всіх громадян. Все це сприяло розширенню цивільних прав у всіх європейських країнах, введення конституцій у країнах, що не мали їх раніше.
4. Революція проходила під егідою представницьких виборних органів: Національне установчі збори (1789-1791 рр..), Законодавчі збори (1791-1792 рр..), Конвент (1792-1794 рр.). Це сприяло розвитку парламентської демократії, не дивлячись на наступні відкати.
5. Революція породила новий державний устрій - парламентську республіку.
6. Гарантом рівних прав для всіх громадян тепер виступало держава.
7. Була перетворена фінансова система: відмінено становий характеру податків, введений принцип їх загальності і пропорційності доходів або майну. Проголошена гласність бюджету.
Найвідоміші радянські історики, спеціалізувалися на вивчення історії Французькій революції, – О.З. Манфред, Б.Ф. Поршнев, В.М. Далин, В. Г. Ревуненков, – і навіть історики нового покоління ще – А.В. Адо, Г.С. Кучеренко, А.В. Гордон залишили незабутній слід вивченні Французькій революції. Вони приділяли особливу увагу ролі мас, і активності лівого крила - якобінців.
Особливо цікаві роботи Манфреда. Вони він особливу увагу приділяв Максимильяну Робеспьеру. Дає гарну оцінку своєї діяльності. Монографія «Три портрета епохи Великої французької революції» є цінний внесок у дослідження відчуття історії і культури Франції. Читача приверне нове тлумачення різних історичних процесів, яка є загальновизнаним. Але наша погляд воно дуже правдоподібно, грунтується на глибоких багаторічних роздумах автора. [6]А.З.Манфред розкрив внутрішнє зміст великих громадських процесів, через образи трьох історичних діячів тієї епохи. Найціннішим у цій роботі стало, з погляду, саме таке бачення подій Французькій революції. У працях автор ідеалізує портрет Робесп'єра, вбачаючи у ньому однієї з яскравих представників революції ХVIII в. [7]
У ХІХ в. Було створено « класичну» історіографію. До неї відносяться такі історики як Ф.Минье, А.Тьера, А.Олара, стверджували, що якобінське уряд було, передусім, урядом національної оборони, а терор, що становить стрижень політиків, - лише вимушеним засобом захисту від зовнішніх й міністр внутрішніх ворогів. Звісно зовнішня небезпека була, але вона була далеко ще не єдиним чинником приходу до своєї влади якобінців.
М.Вовель, К.Мазорик (Франція), К.Тонессон (Норвегія), Т.Шидзука (Японія) дуже критично відгукнулися про яка має сьогодні місце у світовій, включаючи російську, історіографії аналізованої теми яскраво вираженої тенденції до відмові абсолютизації соціального підходу і прагненню розширити методологічну основу вивчення революції.
Зарубіжна школа дещо вузько розглядає франц революцію.
