Монголо-татарські завоювання у Східній і Центральній Європі призвели до великих як політичних, так і демографічних змін. Під натиском військ Батия значна частина населення із степової і лісостепової зони відійшла у більш захищені місця Карпат і Полісся, що призвело до обезлюднення не лише Північного Причорномор'я, але й південноруських князівств, включених до складу Золотої Орди. Нечисленне татарське населення та асимільовані ним рештки половцівпереважно зосереджувались у приморських районах. Тому обезлюдніла значна частина степів складала своєрідну санітарну зону між християнським і мусульманським світом. Здебільшого татари використовували її для полювання й випасу худоби, особливо в засушливі роки. Населення руських прикордонних князівств — для різних промислів поза межами своїх князівств.
Ослаблені феодальними міжусобицями, напруженою боротьбою з монголо-татарськими завойовниками давньоруські землі з XIV ст. стали об'єктом експансіоністських устремлінь правителів Литви та Польщі. На кінець XIV ст. більша частина земель сучасної України опинилася у складі Великого князівства Литовського.
Литовські князі, зміцнюючи південні рубежі своєї держави, зводили в Подністров'ї та в Подніпров'ї на узбережжі Чорного моря, укріплені замки, влаштовували в них гарнізони. Це сприяло переселенню до степової зони здебільшого української людності. Однак цей процес виявився досить короткотривалим. Уже наприкінці XV ст. під натиском турецько-татарської експансії Литва втрачає свої позиції в Причорномор'ї. У 1482 р. кримський хан Менглі-Гірей з великими військами під час походу на Київ спустошив значну частину поселень Степової України. Після цього походу мали місце ряд інших набігів кримських орд в різні райони України, під ударами яких українська людність змушена була відходити у більш захищені місця. Тому за Північним Причорномор'ям закріпилася назва «Дике поле», а в російській документації — «Поле».
