Географічно цивілізаційний ареал середньовічної Індії значно ширший від кордонів сучасної Республіки Індія. Він охоплює також терени нинішніх Пакистану, Непалу, Бутану, Бангладеш і частково Афганістану, утворюючи обширний Індійський субконтинент, єдність якого в середні віки визначали спільні особливості культурно-господарського життя й менталітету населення.
Щодо регіональних особливостей Індія може бути поділена на три основні краї, географічні відмінності яких суттєво відбилися на історії їхніх мешканців.
1. Долина річки Інд (північний захід), де клімат сухіший і спекотливіший від інших районів, що робило неможливим регулярне рільництво без зрошувальної іригації.
2. Долина річки Ганг (північний схід) - район вологішої жари з частими повенями в сезон дощів, болотистою дельтою та буйною тропічною рослинністю (джунглями).
3. Південний півострів Індостан, або Декан (Дакшина - “південь”), переважну частину якого займає найбільше у світі однойменне плоскогір'я з надзвичайно складним рельєфом, жарким і дуже вологим кліматом (але за збереження відчутної потрійної сезонності).
Досить заплутана політична ситуація склалася в країні на рубежі ІІ - ІІІ ст. н.е. Значні території Північно-Західної Індії входили до могутньої Кушанської імперії зі столицею в Пурушапурі (суч. Пешавар), розквіт якої припав на правління Канішки та Хувішки (ІІ ст. н.е.).
Кушанська держава становила результат своєрідного симбіозу степової військової доблесті самих кушан (кит. да-юечжи), а також культурно-цивілізаційних досягнень елліністичного світу, Ірану та Індії.
В імперії панувала цілковита віротерпимість, поряд з маловідомими етнічними культами власне кушан мирно уживалися боги Ірану (Мітра, Атш, Ардохш, Мао, Вретранга, Ахурамазда, Фарр), Індії (Шива, Махасена, Скандакумара, Будда) та елліністичні Гефест, Селена, Геліос, Геракл. Обов'язковим для всіх підданих було лише обожнювання царя.
Але за правління п'ятого після Канішки кушанського володаря Васудеви (ІІ - ІІІ ст.) культурно-релігійна гармонія загинула під тиском масованої індизації імперської верхівки. Сам Васудева прийняв шиваїзм (різновид брахманізму), а цивілізаційним наслідком цих процесів став розвал централізованої системи державних інститутів. Принципи етно-культурної синкретизації та віротерпимості, притаманні стародавнім імперіям, заступили етно-релігійні чвари, що стало першою ознакою фазового переходу від давнини до середньовіччя.
У ІІІ ст. в Індії почалися глобальні процеси поступового загнивання державних структур, які під впливом буддизму та іноземних культурних нашарувань намагалися розбудувати державність поза варново-кастовою системою. Водночас відбувалося неминуче відродження в нових історичних умовах ортодоксальних індійських вірувань (ортодоксальними в Індії вважалися вірування, які визнавали священний авторитет Вед і варново-кастову систему) та пантеону притаманних їм богів. Так зароджувався індуїзм, культова канонізація та релігійна перемога якого в загальноіндійських масштабах завершилися у VIII - ІХ ст., діставши назву “індуїстської революції”.
В історії Індії, як і всіх держав Сходу, дуже важко провести межу між стародавньою епохою та середньовіччям. Коли в Європі відбувалися серйозні зміни, пов'язані з падінням Західної Римської імперії та становленням феодалізму, Індія продовжувала розвиватися за своїм звичним сценарієм. Безліч дрібних держав воювали між собою, тоді як засади життя основної маси населення лишалися непорушними. Сільська громада була основою життя суспільства, поділеного за кастовими ознаками. Вищі касти (брахмани і кшатрії) продовжували управляти та воювати, а нижчі (вайші та шудри) працювати. Траплялося, що одна з багатьох держав вирізнялась і прагнула підпорядкувати собі інші. Проте, вичерпавши свій потенціал у війнах проти сусідів, гинула і знову розпадалася. Так сталося з державою Гуптів, що постала у 320 р. завдяки діяльності раджі Чандрагупті. Але його наступники не змогли зберегти єдності держави, і наприкінці VI ст. вона припинила своє існування.
Значні зміни в житті Індії почалися з XII ст., коли її північні області захопили мусульмани. Вони намагалися підкорити Індію з VIII ст., але безуспішно. Зрештою, правитель сусідньої з Індією держави Газневідів, що постала після розпаду Багдадського халіфату, Махмуд Газневі (998-1030) розпочав систематичні грабіжницькі походи до Індії. 17 разів він розорював її, просуваючись чимраз далі у глиб країни: завдяки награбованим багатствам і захопленим рабам перетворив свою столицю Газні в одне з найкрасивіших міст Сходу.
Після його смерті, в 1206 р. намісник Кутб-уд-дін Айбек відокремився від Газні і заснував самостійну державу на Півночі Індії з центром у місті Делі. Нова держава була названа Делійським султанатом. Від кінця ХНІ ст. султанат досить швидко збільшував свою територію і до початку XIV ст. захопив майже весь півострів Індостан. Максимальних своїх розмірів султанат досяг за Мухаммеда Туглака (1325-1351), який навіть виношував плани здійснити завойовницькі походи до Персії та Китаю. Така завойовницька політика підірвала внутрішню міць держави, що почала розвалюватися. Наприкінці XIV ст. Делійський султанат займав територію меншу, ніж на початку XIII ст. Йому доводилося відбиватися від вторгнень могутніх сусідів, що постали після розпаду султанату. Цим скористалися монголи, які почали здійснювати систематичні набіги на Північну Індію, грабуючи міста і населення. У 1398 р. в Індію спрямував свій похід Тимур. Головною його метою було не приєднання Індії до своїх володінь, а її пограбування. 120-тисячна армія вогнем і мечем пройшла містами Північної Індії. Місто Делі, яке здалося на милість переможців, теж стало об'єктом пограбування і вбивств. У 1399 р. Тимур повернувся у свій Самарканд, куди було зігнано полонених в Індії ремісників для будівництва соборної мечеті на честь перемоги.
У результаті походів Тимура і міжусобної боротьби між двома десятками держав, що постали після розпаду Делійського султанату, Індія виявилася ослабленою і незахищеною перед загрозою європейського проникнення, що почалося з XVI ст., та вторгнення моголів на чолі з Бабуром (1526).
Протягом XIII-XV ст. в розвитку Індії були два суттєві моменти. По-перше, на півночі Індії тривав процес поєднання елементів мусульманської та індійської цивілізацій. По-друге, досить інтенсивно розвивалося міське життя, що було пов'язано з розбудовою резиденцій різних правителів і залученням Індії до міжнародної торгівлі за посередництва арабських купців. Швидко зростали міста Гоа, Ка-лікут, Камбай, Агра, Паніпат, Лахор, Мультан, Делі.
