Арабський халіфат – теократична мусульманська держава, що виникла в результаті мусульманських завоювань в VII-IX ст. Очолювали її халіфи.
Первісним ядром Арабського халіфату стала створена пророком Мухаммедом на початку VII століття в Хіджазу (Західна Аравія) мусульманська громада – умма.
Слово халіфат (з араб. – «спадкоємець»,«представник») – означає як титул халіфа, так і велику державу, створену після Мухаммеда арабами-завойовниками під проводом його «халіфів» (намісників).
Епоха існування Арабського халіфату, разом з кількома наступними століттями розквіту загальноісламської науки і культури, називаються в західній історіографії Золотим віком ісламу.
Мухаммед силою меча і красномовства зумів схилити майже всі аравійські племена, які поклонялися ідолам, до прийняття ісламу. Як посланий Богом Пророк він об'єднав ці племена під своєю верховною владою. Але Мухаммед помер, не залишивши синів і не встановивши закону спадкоємності, і незабаром після його смерті (у 632 р.) почалися криваві чвари. Першим наступником був обраний Абу Бекр, який помер через два роки. Його спадкоємцем був Омар, який впевнено правив народом протягом дванадцяти років. Після правління наступника Омара – Османа, що тривало до 655 р., верховне керівництво перейшло до зятя Пророка, Алі, до того із "спадкоємців" Мухаммеда, який з самого початку мав найбільші права на верховну владу. У VIII столітті, в період найвищого розквіту, територія Арабського Халіфату простягалася від Атлантики на заході до Інду на сході.
Араби вторглися в Єгипет і заволоділи Олександрією. У VIII столітті араби вторглися на Піренейський півострів і завоювали його, але це вже окрема історія.
Алі (655 р.), зять Мохаммеда, останній з "чотирьох праведних халіфів", був убитий в результаті "палацового перевороту", після чого Муавія ібн Абу Суфьян з роду Омейядів заволодів скасованим халіфатом (661 р.) і проголосив спадкоємцем свого старшого сина Ієзіду. Таким чином, з держави з виборним правлінням утворилася спадкова монархія, а сам Муавія I став родоначальником династії Омейядів, що царювала без перерви з 661 до 750 р. Пізніше Омейядів змінили Аббасіди (750-1258 рр.).
До VIII століття Арабський халіфат існує у вигляді єдиної держави. Змінюються правлячі династії, Однак поступово відбувається політичний розпад Арабського Халіфату з утворенням фактично самостійних держав. Першим в 884 р. відокремився призначений халіфом намісник в Єгипті, Ахмед-ібн-Талун, турок за походженням. Пізніше стали відділятися і інші роди, що заснували окремі династії.
В самому центрі земель Халіфату, було створено християнське Єрусалимське королівство, яке проіснувало майже сторіччя.
Арабський халіфат на середину VIII ст. став великою феодальною імперією. До його складу (крім країн Арабського Сходу) увійшли Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північно-Західна Індія, країни Північної Африки і значна частина Піренейського півострова (Андалусія). Араби насаджували в завойованих країнах іслам і арабську мову. Частина цих країн була арабізована, інша зберегла свою культурну і мовну самостійність, проте арабська мова посіла в науці місце аналогічне латинській у середньовічній Європі.
КУЛЬТУРА АРАБСЬКОГО СВІТУ
Найбільший розкот арабської культури спостерігався у VIII—XI ст. У цей час було записано багато творів доісламської арабської поезії. На основі давньоарабської поезії та Корану складається класична арабська мова Середньовіччя. Поезія VII—VIII ст. продовжувала давні традиції. Її темами були: військові подвиги, кохання, вино. У прозі був популярним жанр любовно-пригодницьких оповідань та анекдотів із побуту різних прошарків населення. У X—XV ст. складається відома збірка казок «Тисяча й одна ніч», до якої ввійшли перероблені й перенесені до арабського середовища сюжети перських, індійських, грецьких та інших казок.
Найбільш відомими в цей час були пости Абу Нувас (756-810 рр.), великий сирійський
поет і філософ Абу-ль-Ала аль-Маарі, який жив у другій половині XI ст.
Від індійців вони взяли цифри, які європейці назвали арабськими.
Найбільш відомими є культові та палацові споруди. Це мечеть Амра у Фустаті (VII ст.), соборна мечеть у Куфі (VII ст.), відомий храм «Баня скелі» в Дамаску Високо цінувалося мистецтво каліграфії. Від XII ст. розвивається мистецтво мініатюри.
Успішно розвивалася медицина. У Сирії була родина Бахтішо, що дала сім поколінь відомих лікарів. Тут працював Ібн Сіна, більше відомий як Авіценна (980-1037 рр.), що написав «Книгу одужання» та «Канон лікарської науки».
У IX ст. з'явилися публічні бібліотеки, обсерваторії. У Х ст. складається тип мусульманської школи - медресе.
На зламі VІІ- VІІІ ст. складається аскетично містична течія ісламу — суфізм. Аскети суфії (факіри, дервіші) були жебраками-ченцями. Вони засуджували багатство, закликали відмовитися від благ світу. У цьому вченні відобразився протест народу проти феодального гніту.
