У середньовіччі християнська церква мата абсолютний вплив на духовне життя європейського суспільства. Відносини церкви та світської влади не були однозначними
На початку епохи Середньовіччя християнство вже майже два століття було офіційною релігією Римської імперії. Підтримка, надана церкві з боку держави, сприяла її адміністративному та економічному зміцненню.
Із середини IV ст. спостерігається певна відмінність у відносинах церкви й держави на Сході та на Заході імперії, зумовлена особливостями політичного життя. На Сході зберігалася сильна імператорська влада, що призводила до підкореного статусу церкви. У той же час па Заході міжусобиці та постійні напади варварів послабили державну владу, внаслідок чого зріс вплив римських єпископів
На Заході християнську церкву очолив Пала Римський, а па Сході — Патріарх Константинопольський. Між ними не втухали безконечні суперечки й дискусії щодо першості та значимості в християнському світі, хоча обставини існування східної та західної церков відрізнялися. На Сході тривало фактичне одержавлення церкви, яка залежала від волі імператора, а на Заході папа намагався підкорити світських правителів своїй владі.
У Європі на поширення християнства суттєво вилинуло Велике переселення народів. Одними з перших християнство прийняли вандали, вестготи, остготи.
У V-VI ст. християнство поширилося серед лангобардів на півночі Італії та серед франків, які вторглися до Галлії.
У IX ст. Сербія і Болгарія прийняли християнство й підпорядкувалися Константинопольському Патріархові. Чехи та поляки визнали християнство й залежність від Папи Римського упродовж IX -X ст. Під духовну владу папи потрапили й угорці, які навернулися у християнство наприкінці X ст.
Майже на два століття затяглася християнізація народів Скандинавії. Вона охоплювала період із IX до XI ст. Протягом ХІІ- XIV ст. були примусово охрещені полабські слов'яни, балтійські племена, прусси та литовці.
У середньовічній Європі християнство переважно насаджувалося державною владою.
На рубежі V—VI ст. відчутно посилилися позиції папства, що стало наслідком послаблення державної влади в Італії, бо країна пережила завоювання остготами, візантійцями, лангобардами.
Особлива роль тут належить Папі Римському Григорію І Великому (бл. 540-604).
У X ст. церква опинилася в руках світських правителів. Німецькі королі, а потім імператори фактично самі призначали римських пап. Так, на Заході хрестилися п'ятьма складеними разом пальцями, проводили богослужіння латинською мовою, священики голилися, вибривали тонзуру, на Сході — хрестилися трьома пальцями, службу проводили грецькою мовою, священики носили бороду тощо.
Приводом до остаточного розриву між Римським Папою і Константинопольським Патріархом послужила суперечка через підпорядкування церкви в Південній Італії. Ця область тривалий час належала Візантії, але папа вважав її своїм володінням. В історії християнства події 1054 р. були витлумачені як церковний розкол (схизма). З того часу західну церкву почали називати Евголицькою («вселенською»), а східну — православною („Істинною”)
Важливу роль у зміцненні католицької церковної організації відігравало чернецтво. Наприкінці XI ст. виник орден цистерціанців. Його заснував у 1098 р. абат Робер.
Засновником ордену францисканців був Франциск Ассизький (1182-1226).
Домініканський орден виник у 1216 р. Його засновником був іспанський монах Домінік де Гусман (1170-1221), піднесений згодом до лику святих.
