У ранньому середньовіччі слов'яни були надзвичайно численним народом, що розселився від Адріатичного моря до Північного Льодовитого океану і від пустель Середньої Азії до Балтійського моря. В ті часи слов'яни жили там, де тепер про них і не чутно: в Малій Азії, Італії, Іспанії, на Сицилії. Тривалий час учені вважали, що слов'ян занесла в такі віддалені від їхньої прабатьківщини місця хвиля Великого переселення народів (II — VI ст. н. е.). Але не тільки.
Розселення слов'ян зумовили історично об'єктивні й носить прозаїчні процеси у їхньому середовищі, що особливо активізувалися з V—VI ст. У надрах загальнослов'янської етнокультурної спільноти тоді наростав розклад первіснообщинного ладу, зумовлений - еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин. Активніше, ніж раніше, розвивалися землеробство і скотарство, ремесла й промисли, усталювались торговельні взаємини всередині слов'янського світу. Демографічний вибух, викликаний соціально-економічним поступом і поліпшенням умов життя, також призвів до розселення: слов'янам стало тісно на прабатьківських землях.
Значну роль у розселенні слов'ян відіграли й зовнішньополітичні чинники. У II—IV ст. внаслідок просування на південь германських племен, зокрема готів, цілісність слов'янської території порушилась, що сприяло виокремленню слов'ян, поділові їх на східних і західних. На схилі V ст., у зв'язку з падінням протодержави гунів, слов'яни спромоглися просунутись на південь, до Дунаю та Північно-Західного Причорномор'я, а це призвело до виділення їхньої південної групи. Те ж саме, поряд із витісненням готів на північ і занепадом Аварського каганату в VII ст., дало змогу слов'янам заселити Балканський півострів і низку островів Середземного моря, утримавши при цьому власні землі в Центральній та Східній Європі. У 2-й пол. І тис. н. є. слов'яни заселили землі на Нижній Ельбі й південно-західне узбережжя Балтійського моря (полабські слов'яни, бодричі, лютичі та ін.). Внаслідок розселення на величезних просторах Європи, де переважало перед тим різноманітне місцеве неслов'янське населення, етнічна, культурна і мовна спільність слов'ян почала порушуватись, що й призвело до утворення трьох основних угруповань: східних, західних і південних слов'ян.
У IV - IX ст. в письмових джерелах слов'яни були відомі під назвами анти і склавини. Антів традиційно вважали предками східних слов'ян. М.С.Грушевський же вважав антів предками українців. Вважають, що на цей час слов'яни вже розкололися на дві гілки - східних і західних слов'ян.
Усе більший вплив у цей період здобували в західних слов'ян військові проводирі — князі. У багатьох племен князівська влада стала спадкоємною: князі оточували себе постійними дружинами й поступово підкоряли своїй владі вільних одноплемінників.
Ішов процес соціальної диференціації, виділялася знать, що привласнювала кращі землі, що й експлуатувала рабів і збіднілих общинників.
Зовнішня загроза, що підсилилася, змушувала окремі племена поєднуватися у військові союзи, у яких влада зосереджувалася в руках князів більш сильних племен. Це вело до виникнення державної влади й до утворення ранньофеодальних держав.
Авари були дуже войовничим народом. Наприкінці VI - на початку VII ст. вони воювали з антами і перемогли їх, підкоривши дулібів, одне з племінних об'єднань антів.
Вважають, що внаслідок цього антський племінний союз розпався, і тому не випадково 602 роком датується остання відома в письмових джерелах згадка про антів. З цього часу про східних слов'ян рідко згадують письмові джерела. Але саме в ці "темні" століття їхньої історії в розвитку східного слов'янства відбулися важливі якісні зміни. Так, в антську добу у східних слов'ян тільки простежуються зародки державності, початки процесів державотворення і класоутворення, а в IX ст. держава у східних слов'ян вже з'являється. Тому очевидним є, що саме у VII - VIII ст. у східних слов'ян інтенсивно відбувалися цивілізаційні процеси, що підтверджується даними археології, які засвідчують про розклад родового ладу (зростання продуктивних сил, появи соціальної нерівності та ін.), а також даними письмових джерел.
Князівство Само. Найбільшу небезпеку для слов'ян в VII в. представляли авари — кочовий народ, який прийшо із Центральної Азії. Вони підкорили, що жили по Середньому Дунаї й Тисі слов'янські племена й намагалися поневолити всіх західних слов'ян. У боротьбі з аварською небезпекою склався перший державний союз західних слов'ян — князівство Само, що одержало свою назву за іменем князя Само (623-658). Центр його перебував у Нитре й Моравії. У цьому князівстві були об'єднані крім чехів, моравів і словаків, лужицькі серби, словенці й навіть частина хорватів.
Князівство Само не тільки захистило слов'ян від аварської загрози, але й завдало поразки франкам, які вторглися в слов'янські землі. Переслідуючи франків, слов'яни тимчасово зайняли германські області Тюрінгію й Східну Франконію.
Однак це перше державне об'єднання слов'ян було неміцним. Проте князівство Само зіграло важливу історичну роль, поклавши початок західнослов'янської державності. Після нього в VIII в. у Моравії й Нітрі утворювалися незалежні князівства, які в союзі із франками вели боротьбу проти аварів до початку IX в.
Великоморавская держава. У першій половині IX в. зложилося нове велике державне утворення західних слов'ян із центром у Моравії. У цей час слов'янам доводилося відстоювати свою незалежність у боротьбі з Східно-Франкською (Германським) державою. Моравский князь Моймир (818-846) об'єднав під своєю владою більшу територію від Влтави на північно-заході до Драви на півдні. Він підкорив Нітранське князівство й вигнав князя, що правив там, Прибину. Позбавлена влади слов'янська племінна знать підняла повстання проти Моймира. Цим скористався король Людовик, який в 846 г. вторгся в Моравію, скинув Моймира й допоміг зайняти моравский престол його племінникові Ростиславу (846-870).
У правління Ростислава територія Великоморавської держави була розширена, вона досягла значної зовнішньополітичної могутності. Ростислав звільнився від залежності Східно-Франкські держави й енергійно протистояв німецькому проникненню. У пошуках союзників він звернувся до Візантії, з якою прагнув установити церковно-політичний союз. На прохання Ростислава в 863 г. з Візантії в Моравію були спрямовані проповідники брати Кирило (Костянтин) і Мефодій. Їхніми стараннями у Великоморавській державі було введене богослужіння слов'янською мовою. Кирило створив алфавіт, який замінив існуючі раніше знаки примітивної слов'янської писемності. Були перекладені на слов'янську мову богослужбові книги. Тим самим Кирило й Мефодій зіграли більшу роль у розвитку слов'янської писемності.
Створення слов'янської церкви зміцнило політичну самостійність Великоморавскої держави.
В 870 г. князь Ростислав був скинутий його племінником Святополком за допомогою німецьких військ, які вторглися в країну. Але Святополк не праг підкорятися германському королеві й був віроломно захоплений у полон і повезений у Німеччину. Моравія була віддана в керування германським маркграфам.
В 871 г. проти панування німців спалахнуло народне повстання під керівництвом священика Славомира. Святополк, відпущений на волю (він дав обіцянку допомагати німцям), перейшов на сторону повсталих. Морави завдали поразки германським феодалам і звільнили країну.
Мефодій разом зі своїми учнями продовжував місіонерську діяльність. Після смерті Мефодія (885 г.) його учні піддалися переслідуванням і були вигнані з Моравії. Згодом там утвердилася католицька церква.
Ранньофеодальна Великоморавска держава досяглася в другій половині IX в. зовнішньополітичної могутності й займала пануюче становище в Центральній Європі. Однак у результаті розвитку феодальних відносин почалася боротьба знаті проти князівської влади. Сепаратистські тенденції послабляли державу, особливо посилилися після смерті Святополку, коли почалися конфлікти між його синами. Великоморавска держава розпалася на долі. Відділилися серболужицькі землі, Чехія стала самостійним князівством (895 г.). В 906 г. угорці завдали поразки Моравії й захопили східні словацькі землі. Великоморавська держава перестала існувати.
Давньоруські літописи ("Повість минулих літ") говорять про існування у східних слов'ян в IХ ст. півтора десятка племінних княжінь (утворень з ознаками державності), серед яких були на території України: поляни - Середнє Подніпров'я (Київ); сіверяни - басейн р. Десна і Сейм; древляни - басейн південних притоків р. Горинь, уличі - між Дніпром і Дністром на південь від полян; волиняни на Волині (до них тут були дуліби); тиверці - між Дністром та Прутом; хорвати - Прикарпаття. На території Білорусі були: дреговичі, полочани, а на території сучасної Росії: словени - на півночі в районі Новгорода; кривичі - від Пскова до Смоленська; в'ятичі - басейн р. Оки; радимичі - між в'ятичами і сіверянами. Також літопис говорить про поход Русі на Константинополь у 860 р., що підтверджують і візантійські джерела.
Тобто на IX ст. державність у східних слов'ян вже існувала, але її зародження відбувалося в непростих геополітичних умовах, оскільки вVII-IX ст. в Східній Європі відбувалися складні етнополітичні процеси.
У 30 - 50-х рр. VII ст. в Приазов'ї існувала держава Велика Булгарія на чолі з ханом Кубратом, заснована болгарами, які входили раніше до гунського союзу.
Помітний вплив на східних слов'ян мали і варяги, вихідці з Північної Європи, переважно скандинави. У Західній Європі вони відомі були під назвами вікінги, нормани. У IX ст. варяги виявили високу військово-політичну активність на терені східної Європи, так само як з кінця VIII по XI ст. в Західній Європі, Північній Атлантиці і Середземномор'ї. Вікінги заселили Ісландію, Південну Гренландію, досягли Північної Америки, завоювали половину Англії, північ Франції, південь Італії з островом Сицилія. У ІХ - Х ст. вікінги були жахом для Західної Європи. У 1066 р. герцог Нормандії, нащадок вікінгів, завоював Англію.
Тому поява вікінгів - варягів в Східній Європі у IX ст. не була випадковою. На початку IX ст. варяги засвоїли шлях з Балтійського моря до Каспійського через Волгу, спрямований до країн арабського Сходу. Арабські купці активну торгівлю проводили в Східній Європі. На середину IX ст. варяги засвоїли шлях з Балтійського до Чорного моря - " з варяг в греки", спрямований до Візантії. Поселення варягів виявлені археологами біля Смоленська, Чернігова та ін. Основним їх заняттям була війна, торгівля, військова служба.
З'явившись, варяги у IX ст. взяли активну участь у процесах державотворення у східних слов'ян. Літопис це так подає. У 859 р. варяги брали данину у словен та сусідніх племен, але їх вигнали. У 862 р. ці племена запросили Рюрика з двома братами і їхнім народом (родом) Русю до себе на княжіння. Інші літописи свідчать, що у 60 - 70-х рр. IX ст. проти Рюрика було повстання новгородців на чолі з Вадимом Хоробрим, а до Києва прибігли якісь новгородці. Київський князь Аскольд ходив на Полоцьк. У 879 р. помирає Рюрик, якого наслідує Олег. У 882 р. Олег захопив Київ і вбив Аскольда і Діра, зробивши Київ столицею (мати міст руських). У найближчі роки Олег підкорив древлян, сіверян і радимичів, що неминуче повинно було призвести до протистояння з Хозарським каганатом.
Події ж можна більш менш достовірно відновити так. На середину IX ст. вяряги намагалися підкорити північні племена (словен, кривичів, чудь, весь та ін.) і на 60-70-ті рр. IX ст. це їм вдалося. На цей час визначилося протистояння двох потужних центрів державотворення у східних слов'ян - на Півдні (Київ) і на Півночі (варяги). Перемогли варяги, які у 80-х рр. IX ст. об'єднали під владою Києва всі східнослов'янські племінні княжіння розташовані впродовж шляху "з варяг в греки". Можливо це був їх стратегічний план - поставити під свій контроль стратегічно важливий для них маршрут до багатої Візантії. При цьому, з самого початку молода держава виступила суперником Хозарському каганатові.
Тобто активна участь варягів в державотворчих процесах на Русі є беззаперечною, але чи є вірною "норманська теорія", яку в середині XVIII ст. розробили російські історики німецького походження Байєр, Міллер, Шльоцер. За свідченням літописів вони зробили висновок, що державу на Русь принесли варяги - нормани. Тоді ж, в середині XVIII ст. з патріотичних позицій проти цього виступив Ломоносов, який вважав, що слов'яни самі створили собі державу. Ці суперечки тривають вже більше двох століть. Державу на Русь східним слов'янам варяги не принесли. Держава поступово формувалася у східних слов'ян на протязі кількох століть і на IX ст. державотворчі процеси досягли завершальної стадії. Саме в цей час з'явилися варяги і взяли активну участь в державотворчих процесах на Русі, певним чином їх скорегувавши. Держава у східних слов'ян виникла б і без варягів. Якби їх не було, то можливо, державотворчі процеси тут проходили б інакше.
До розпаду Великоморавского держави чеська землі входили до його складу. Наприкінці IX в. на території Чехії під верховною владою великоморавского князя зложилося два князівства — одне із центром у Празі ( на чолі із князем з роду Пжемы-Словичей), інше із центром у Либице (очолюване эличански-мі князями Славниками). Боротьба за верховенство між цими князівськими династіями тривала протягом усього Х століття й закінчилася перемогою Пжемысловичей. Однієї із причин перемоги Празького князівства було вигідне господарське й стратегічне положення його столиці.
Князівська влада в Чехії значно підсилилася вже в першій третині Х у. при Вацлаве I (921-929). Вацлав I захищав християнської церкви, яка сприяла твердженню феодалізму й зміцненню князівської влади. Церква одержала більші земельні дарування й установлювала у своїх володіннях кріпосницькі порядки. Духівництво вимагало із усього населення сплати десятини. Жорстока експлуатація народних мас церковниками викликала народне повстання, яким скористався брат короля Болеслав, що захопив престол. Вацлав I був убитий.
В 929 г. у Чехію вторгся германський король Генріх, і князь Болеслав I змушений-був принести йому васальну клятву. При Болеславу I (929-967) остаточно було оформлено раннефео-дальное держава в Чехії. Підсилився центральний апарат влади. В окремих областях управляли князівські намісники.
Наприкінці Х у. при князі Болеславу II (967-999) об'єднавча політика Пжемысловичей завершилася повною перемогою.
До кінця Х у. великопольская князівська династія Пястов об'єднала під своєю владою майже всі польські землі. Утворювалася відносно єдина Польська ранньофеодальна держава. Першим (вірогідно відомим) польським князем був Мешко I (960-992).
Державотворення зіграло більшу прогресивну роль у консолідації населення польських земель у єдину народності й захисту від чужоземного поневолення.
Польській державі доводилося відстоювати свою самостійність від зазіхань германських королів, що намагалися перетворити польського князя у свого васала.
В 966 г. польський князь Мешко I зі своїми наближеними прийняв християнство по латинському обряду. Протягом декількох десятиліть нова релігія поширилася по всій Польщі. Це сприяло твердженню феодальних відносин і зміцненню князівської влади. У країні поширилася писемність латинською мовою.
Наприкінці Х-Початку XI в. Польща перетворилася в одне з великих держав Східної Європи. При синові Мешко I Болеславу I Хороброму (992-1025) після приєднання в 999 м. Кракова й Краківської землі процес об'єднання польських земель завершився. В 1000 г. у Гнезно було засновано польське архієпископство, незалежне від німецької церкви.
Лужицькі серби, лютичи, ободриты й поморско-балтійські слов'яни у віковій боротьбі з німецькою агресією не змогли відстояти свою незалежність, були поневолені й поступово асимільовані. Причиною цього була їхня етнічна й політична роз'єднаність.
Розселення слов'ян на Балканах було одним із завершальних етапів великого переселення народів. Від короткочасних набігів на землі імперії (в VI в.) слов'яни перейшли до міцного осідання на захоплених територіях (з кінця VI і особливо в VII в.). Візантія виявилася неспроможної перешкодити цьому. Слов'яни зайняли всю північ Балканського півострова, особливо густо заселивши Мисию, Македонію, Иллирик, Північну Фракію; частина їх прорвалася в Середню Грецію, на Пелопоннес і острова Егейського моря. У Далмації місцеве населення зберегло у своїх руках лише рідкий ланцюг прибережних міст. Щільність розселення слов'ян у напрямку з півночі на південь поступово скорочувалася. Основна етнічна грань пролягала південніше Балканського хребта, по Північній Фракії, Південній Македонії й Північному Эпиру. Із часом до півночі від цієї границі слов'яни асимілювали місцеве фрако-иллирийское населення, до півдня ж від неї були асимільовані самі.
слов'яни, що розселилися на землях Візантії, були в етнічнім відношенні ще слабко диференційованими. Однак серед них уже виділялися різні групи племен, з яких найбільш великими були групи, що ввійшли пізніше до складу Першої Болгарської держави, потім — серби, що зайняли землі від ріки Мо-Равы до Далматинського узбережжя, хорвати, що осіли в басейні ріки Савы, і словенці, що поселилися на крайньому захід^-заходові-заходу-північно-заході, у передгір'ях Альп.
Контакти з Візантією, а потім і розселення на її території послужили для слов'ян потужним стимулом, прискорили хід їх суспільного розвитку. Вони осіли на освоєні издревле землях, з більш інтенсивним землеробством і агрикультурою; у їхній владі виявилося й чимало міст, яких слов'яни не мали на своїй прабатьківщині. Далеко не скрізь автохтонне населення повністю було «зрушене» слов'янами до півдня. Села, а часом і житла слов'ян і автохтонів перебували в безпосередньому сусідстві. Слов'яни переймали більш високий і більш раціональний у нових умовах виробничий досвід корінних жителів, елементи їх культури, форми повсякденного побуту.
