Із заповіту вбитого 15 березня 44 до н.е. Юлія Цезаря стало відомо, що Октавій оголошується названим сином і спадкоємцем трьох чвертей майна.
Перемогою в 31 р. до н. е. біля Акції над римським полководцем Марком Антоніем і єгипетською царицею Клеопатрою завершив громадянські війни (43-31 pp. до н. е.), що почалися після смерті Цезаря. Зосередив у своїх руках диктаторську владу, але зберіг традиційні республіканські установи, започаткувавши нову форму суспільного устрою "принципат". Пізніше термін "Август" (лат. - звеличений богами) набув значення титулу імператора. Час правління Августа вважається золотим віком римської літератури і мистецтва (Вергілій, Горацій, Овідій, Tiм Лівій та ін.).
Сенат, що був захисником Республіки, тепер радісно вітав одноосібного володаря, руйнівника республіканського ладу.
У 29 р. до н. е. Октавіан відсвяткував тріумф за перемогу в Єгипті й отримав від сенату почесний титул імператора довічно. Усунувши із сенату прибічників Марка Антонія, він роздав легіонерам землі з конфіскованих маєтків політичних ворогів. У 27 р. до н. е. Октавіан удавано забажав відмовитися від влади. Та сенат догідливо «наказав» йому залишитися володарем і дарував на все життя титул Августа.
Так, з 13 січня 27 р. до н. е. до самої смерті в серпні 14 р. н. е. Октавіан Август правив Римською державою згідно з постановою сенату. Офіційна посада Августа — принцепс сенату — надала назву формі його правління — принципат. Насправді, саме Октавіан став першим римським імператором, бо за його правління Римська держава перетворилася на імперію.
У день встановлення принципату, 13 січня 27 р., було проведено поділ провінцій. Прикордонні провінції (Сирія, три галльські провінції, північні області Іспанії та ін.) були визнані імператорськими. Старі, замирені провінції (Африка, Бетіка, Нарбонська Галлія, Македонія, Азія) вважалися сенатськими й управлялись проконсулами або пропреторами, яких призначав сенат. Були поділені й імперські фінанси. Поряд зі старою скарбницею, якою розпоряджався сенат, закладалися засади спеціальної імператорської скарбниці. Сенатська скарбниця карбувала мідну монету, імператорська - золоту і срібну.
Юридично повновладна установа, сенат слухняно приймав пропозиції Августа, які розроблялися звичайно в раді принцепса, що обиралася з сенаторів жеребкуванням. З 23 р. до и. е. до Августа перейшло керівництво всіма зовнішньополітичними справами.
Скликалися за Августа і народні збори, проте вони втратили політичне значення.
Перебуваючи при владі, Октавіан Август прагнув зміцнити рабовласницький лад. Усіх рабів за його наказом було повернено до їхніх господарів. За правом принцепса Август першим висловлював свою думку в сенаті.
Щоб дати можливість заробляти плебсу, Август, за прикладом Цезаря, розпочав по всій Італії будівництво шляхів, акведуків. Рим прикрасився новими храмами, базиліками, цирками, він перетворився на справжню столицю великої імперії.
Уся влада була надана верховному правителю, який мав титул імператора. Система державного управління була пристосована до величезних територій імперії. Тепер усі посадові особи не обиралися, а призначалися на розсуд імператора. Провінціями управляли прокуратори, призначені Августом. їм надавалася воєнна й адміністративна влада.
Октавіан Август не мав таланту полководця, але міг розпізнати обдарованих людей, якими оточував себе. Тому всі його перемоги на війні були здобуті іншими командирами. Октавіанові вдалося приєднати до Римської держави землі в долині Дунаю, західну частину Піренеїв і землі германців до річки Альби (сучасна Ельба). Він також підкорив Аквітанію (у Галлії), яка від'єдналася після смерті Цезаря. Ним були створені нові провінції, зокрема Паннонія і Далмація.
У цілому ж правління Августа привело до зміцнення рабовласницького ладу.
З часів імператора Діоклетіана (284-305) розпочалася нова епоха римської історії - період пізньої імперії (284-476). Для політичного життя цього часу характерна необмежена влада імператора.
За Діоклетіана та його наступників завершився процес перетворення Римської держави на необмежену монархію із запозиченням звичаїв східних деспотій. Так, римський імператор подібно до східних царів вважався втіленням божества. Йому поклонялися, люди при його появі ставали на коліна, падали ниць, цілували краї його одягу. Цей звичай називався проскінезою, прийшов зі Сходу через елліністичні часи.
Після утвердження на імператорському троні Діоклетіан вибрав співправителем свого земляка і соратника Максиміана. Діоклетіан і Максиміан мали титули августів (тобто звеличених богами). Обидва імператори призначили собі співправителів, яких було названо цезарями (у Стародавньому Римі - титул імператора). Кожний з правителів був наділений усією повнотою імператорської влади, хоча за рангом цезарі вважались нижчі за августів. Діоклетіан і Максиміан вважались рівними, проте Діоклетіан мав більший авторитет.
Поділ влади між чотирма правителями був необхідним, оскільки один монарх не мав можливості стежити за всіма подіями внутрішньо- і зовнішньополітичного життя імперії внаслідок її великих розмірів. З часу поділу влади між Діоклетіаном і Максиміаном фактично розпочався поділ імперії на Східну і Західну. Імперію було поділено на 100 дрібних провінцій.
Діоклетіан передусім приділив увагу посиленню політичної та військової могутності імперії, зокрема реформі армії. З часів Діоклетіана встановився поділ військ на дві основні категорії: прикордонні війська, що постійно перебували в певній прикордонній смузі, і мобільні частини, які можна було перекидати з одного кордону на інший. Цей принцип військової організації, завершений імператором Константином, мав позитивні результати.
Діоклетіан зобов'язав великих землевласників давати державі певну кількість рекрутів відповідно до кількості наявних в їхніх маєтках рабів і колонів. На військову службу за спеціальну винагороду приймалися загони варварів, які переходили під владу Римської імперії.
Оскільки реформа армії, чиновницького апарату, імператорського двору, грандіозні будівлі, що споруджувалися у Римі та інших містах, потребували витрат, Діоклетіан намагався поліпшити стан імперських фінансів. Запроваджена Діоклетіаном податкова реформа гарантувала державі певну кількість продуктів, необхідну для утримання армії, двору, столиці та резиденцій імператорів.
Певний пасивний опір своїй релігійній політиці Діоклетіан зустрів з боку християнської церкви. У перший період правління дружина і дочка імператора, а також деякі визначні придворні були християнами. Але згодом він видав чотири едикти проти християн, що передбачали найжорстокішу боротьбу з ними.
305 р. Діоклетіан у Нікомедії, а Максиміан у Мілані відмовилися від влади.
Діяльність Діоклетіана свідчить про його енергію та ініціативу. З часів Діоклетіана імператорська влада беззастережно визнавалася абсолютною. Управління здійснювалось з допомогою розвинутого бюрократичного апарату та армії.
За кілька років наступником імператора став Константан (324-337). Новий імператор був прихильником віротерпимості, в його війську служило багато християн. Він видав розпорядження, відоме як Міланський едикт, про вільне сповідання християнства.
325 р. у Нікеї було скликано з'їзд (собор) християнських єпископів усієї Римської імперії. Собор прийняв короткий виклад основних догматів християнства, так званий Нікейський символ віри.
За часів Константина цивільну владу було остаточно відокремлено від військової. Він також завершив поділ військ на прикордонні частини і мобільну армію.
Ще за Діоклетіана місто Рим втратило колишнє значення. Константин збудував нову столицю на місці грецької колонії Візантії. її було названо за ім'ям імператора Константинополем, заснуване 324 р.
Константин управляв імперією деспотично, жорстоко розправляючись з усіма, хто стояв на його шляху.
У зовнішній політиці Константин був послідовником Діоклетіана. Він вів успішні війни з франками, готами, підтримуючи сарматів. За Константина варварські племена, як і раніше, заселяли різні області Риму. Тривала і "варваризація" армії.
Помер Константин у 337 р.
За Діоклетіана, Константина та їхніх наступників Римська імперія остаточно перетворилася на необмежену монархію.
Реформи Діоклетіана і Константина мали на меті подолати руйнацію Римської імперії. Проте всі їхні заходи могли лише затримати, але не припинити той занепад, що розпочався ще в III ст. і причиною якого була криза рабовласницького господарства.
Криза Риму виявилася насамперед у скороченні грошового обігу, зростанні податків, виплат із казни в натуральній формі, занепаді зовнішньої торгівлі, міст.
Церква стала могутньою соціальною силою, оскільки держава визнала християнство не тільки рівноправною, а і єдиною істинною релігією, обов'язковою для всього населення. Язичникам, єретикам і відступникам загрожувало суворе покарання.
Становище імперії з середини IV ст. ставало дедалі менш тривким.
