пользователей: 21265
предметов: 10469
вопросов: 178036
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» History222
» ВЛК
» Нова історіяяяяя 2
» История Зарубежной Культуры
» Украинский язык
» Валеология
» Андр
» Istoriografhy
» Азия и Африка
» Економика
» Нова історія
» Религия
» Державний
» ІСТОРІОГРАФІЯ!
» Правознавство
» New history
» Ек
» НОВА ІСТОРІЯ !!!
» СЛОВЯНИ
» ШЦР
» Політологія
» СЛН
» СпецКурс
» СамробШНЦР
» МДЛ ШНЦР
» Культура
» ЕКЗАМЕН ШНЦР
» ШНЦР МОДУЛЬ
» СЛОВЯНИ №2
» І
» Філософія
» ШНЦР САМ
» Соціо
» ІСК Модуль
» E
» ІІІІІІІІІ
» Укр еміграція
» Методологія
» КНП КУЛ
» Етика
» Візантія)
» Мова історії
» Проблеми давньої історії
» ЯІ
» Mandr
» АКТ ПРБ НОВІТ ШНЦР

Модуль

1. Об’єкт, предмет і специфіка соціології як науки

Вперше в науковий обіг поняття соціології було введено французьким мислителем Огюстом Контом в 1839г. Соціологія - наука про закономірності становлення, функціонування і розвитку суспільства, соціальних відносин і соціальних спільнот. Об'єкт соціології - соціальна реальність, яка вивчається спеціальними методами, щоб підвищити рівень стабільності суспільства. Предмет - це той ракурс, під яким досліджується соціальна реальність (під кутом функціонуючих ролей і статусів, груп та інститутів, соціальних відносин і типів культури).

2. СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ СОЦІОЛОГІЇ

Соціологія, як і будь-яка інша наука, має свою структуру, що зумовлено її змістом та завданнями.

Структура соціології — це певний спосіб упорядкування системи знань про суспільство як динамічно функціонуючий соціальний організм.
Є велика кількість способів класифікувати за різними критеріями соціологічні знання, але найпростішим є поділ соціології на відносно самостійні галузі знання: теоретичну соціологію і практичну або прикладну соціологію, які відрізняються між собою не об’єктом чи методом досліджень, а метою, які ставить перед собою соціологія, і які вирішує завдання: теоретичні чи практичні.

Соціологія як самостійна наука виконує дві групи функцій:

-головні(теоретико-пізнавальна, практично-перетворювальна, світоглядно-ідеологічна та прогностична)

-другорядні:

• інформаційна (полягає в отриманні конкретної соціологічної інформації);

• оціночна (допомагає оцінити ефективність рішення та заходи, прийняті суб'єктами соціального життя);

• культурна (сприяє підвищенню культурного рівня громадян);

• описова (пов'язана з необхідністю опису і систематизацією дослідницького матеріалу у вигляді книг, статей, мемуарів тощо).

3. Особливості протоетапу розвитку соціологічної думки

Соціологічна думка зародилася значно раніше того періоду, коли О. Конт запровадив до наукового вжитку поняття «соціологія». Та й сам він стверджував, що його вчення нерозривно пов´язане з попередніми дослідженнями суспільства і його елементів.У розвитку соціологічних знань окреслюється кілька етапів з яскраво вираженими особливостями. Протосоціологічний період .Охоплює проміжок часу від античної доби до початку XIX ст. Джерела історії соціологічних знань сягають сивої давнини, коли з´являються перші уявлення про світ і людину в ньому, суспільство, виникають ідеї і формуються теорії про суспільне життя, соціальні процеси, розвиток людської культури. З розвитком суспільства, еволюцією процесів самопізнання та осмислення людиною соціальних явищ і процесів зростає потреба у соціологічних знаннях. Поступово, збагачуючись історичним досвідом, стають складнішими і досконалішими погляди вчених, так само як ускладнюється і вдосконалюється сам процес пізнання та його об´єкт.
У межах протосоціологічного періоду виділяють кілька етапів формування поглядів на суспільство, закони його розвитку: античний, середньовічний, епох Відродження і Просвітництва.Протосоціологічні теорії відіграли помітну роль у подальшому розвитку науки, впливаючи на формування не тільки класичних, але й сучасних поглядів на закономірності становлення та розвитку суспільства.

4.Класичний етап розвитку соціології: основні характеристики

До класичного періоду розвитку соціології відносяться також такі напрями, як соціальний механізм, прихильники якого (А. Кетле, Г. Кері, В. Парето та ін) намагалися пояснити суспільне життя і поведінку людини, поширюючи на них закономірності, встановлені у фізичних науках; географічний напрямок в соціології (Г. Бокль, Л. І. Мечников, ф. Ратцель та ін), відстоює вирішальну роль географічного середовища в історії суспільства; психологічний напрямок (Л. Уорд, Ф. Гіддінгс, Г. Лебон, Г. Тард , Ч. Кулі і ін), представники якого прагнули зводити суспільні явища до психічних, шукали ключ до пояснення всіх суспільних явищ і процесів у психічні особливості поведінки індивіда або спільності.

Для класичної соціології характерні суперництво наукових шкіл, боротьба і плюралізм думок. Зокрема, Вебер негативно ставився до функціоналізму Дюркгейма. У той же час він заперечував і марксизм. Інша характеристика цього часу - секуляризація релігії. Якщо Конт і Сен-Симон саму соціологію вважали новою релігією людства, то Дюркгейм і Вебер аналізували релігію як самостійний соціальний феномен, поклавши початок соціології релігії як наукового напрямку.

5. Зародження та особливості розвитку соціології в Україні

Соціологічна думка в Україні розвивається як частина світової. У її розвитку можна виділити три основні етапи: перший — з кінця 70-х рр. XIX ст. до 1918 р.; другий — від 1918 р. до кінця 80-х рр. XX ст. і третій — з кінця 80-х рр. XX ст. до наших днів.

Перший етап розвитку української соціології пов'язаний, насамперед, з діяльністю "Женевського гуртка" (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський та ін.), а також таких видатних вчених, як Михайло Грушевський (1866—1984), Михайло Туган-Барановський (1865—1919).

Другий етап розвитку української соціології охоплює період від листопада 1918 р. до початку 90-х рр. XX ст. У листопаді 1918 р. відбулося академічне оформлення української соціології: була створена Всеукраїнська академія наук, у структурі якої діяла кафедра соціології (керівник — Богдан Кістяківський). Початок 90-х рр. XX ст. — час занепаду Радянського Союзу і початок якісно нового етапу у розвитку українського суспільства. У цей час утворюються дві течії в українській соціологічній науці — соціологія в УРСР і українська соціологія в еміграції.

Третій етап розвитку української соціології починається з часу проголошення України самостійною державою. Це період рішучого поступу та визнання соціології важливою фундаментально-прикладною наукою з конструктивним світоглядним потенціалом. У 1993 р. Міністерство освіти України надало соціології статус базової навчальної дисципліни, тобто обов'язкової для викладання; і сьогодні в Україні немає вищого навчального закладу, у якому б студенти не вивчали цю науку. Створено десятки науково-дослідних та комерційних закладів, які забезпечують суспільство соціологічною.

6.Соціологія в незалежній Україні

З часу створення незалежної держави в Україні склалася мере­жа навчальних та науково-дослідних закладів, які забезпечують соціальну політику в системі освіти і науки. Поліпшенню рівня викладання соціології сприяє ство­рення державної атестаційної комісії (ДАК) та фахової ради із соціологічних наук, яка ставить досить високі вимоги до ліцензу­вання вузів, що готують соціологів. Зважаючи на це конче важливого значення для розвитку соці­ологічної науки в Україні набуває діяльність зі створення загаль­нонаціонального соціологічного архіву, що її розпочато Інститу­том соціології.

Розв'язання проблеми соціологічної освіти в Україні сприяти­ме піднесенню загального рівня гуманітарної освіти, поглиблен­ню знань про суспільні процеси, поліпшенню державного управ­ління, а головне — дасть тисячам молодих людей наукові знання про світ, що в ньому вони живуть, та створить інтелектуальне підґрунтя для їхніх переконань — ту світоглядну культуру, якої нині відчутно бракує молоді.

Нині українська соціологія переживає певні труднощі, оскіль­ки криза, що охопила всі сфери суспільного життя, не обминула і її. Брак економічної підтримки є підставою того, що не діє у пов­ну силу Соціологічна асоціація України, припинилося видання газети соціологів «Український оглядач», часопису «Філософська і соціологічна думка», заснованого ще 1927 року.

Державі бракує коштів на прикладні соціологічні досліджен­ня, що потребують великих фінансових витрат, а новостворені комерційні соціологічні заклади працюють перш за все на власні інтереси.

7.Вчення про природу суспільства мислителів античного часу.

Для античної суспільно-політичної думки, на відміну від етичної, характерна відсутність теоретично обґрунтованого розмежування суспільства і держави. Одним з найвідоміших античних суспільствознавців є Платон,соціальну філософію якого можна вважати як реформістською, так і утопічною. Ідеальна держава, на думку Платона, створюється не в інтересах індивіда або окремого прошарку, а заради цілого, тобто самої держави, поза якою індивід існувати не може. Основне зло сучасного йому суспільства Платон бачив у людському егоїзмі, закоріненому в комерціалізації людських відносин. Держава Платона — це ідеократія.Задля соціальної справедливості Платон пропонував скасувати сім'ю як соціальний інститут і підпорядковував сімейні стосунки людей державі. Він вважав, що індивідуального щастя його держава не передбачає — члени ідеальної держави щасливі гуртом. Значний внесок у розвиток соціологічної думки, вчення про державу і суспільство вніс інший відомий давньогрецький філософ, учень Платона, Арістотель (384—322 до н. є.). Він започаткував логіку, психологію, політику, інші галузі знання, залишивши у спадщину вчення про суспільство, державу і владу. Його основними творами у протосоціологічному контексті можна вважати «Політику», «Етику», «Риторику».За Арістотелем, першим елементом будь-якої історичної одиниці є родова община. Держава є об'єднанням родових громад. Інший основний елемент будь-якої історичної держави — рабство. Жодна держава, за Арістотелем, немислима без панів і рабів.

8. Концепції «суспільного договору» (Т.Гобс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо)

Томас Гоббс (1588-1649), англійський філософ XVII століття, у своєму відомому трактаті "Левіфіан " вперше виклав теорію суспільного договору у визначеній ,чіткій і раціональній (тобто ґрунтується на аргументах розуму) формі. На думку Гоббса, появі держави передує так називане природний стан, стан абсолютної, нічим необмеженої свободи людей, рівних у своїх правах і можливостях. Люди рівні між собою і в бажанні панувати, володіти тими самими правами.. Влада держави, за переконанням Гоббса, повинна бути абсолютною, держава вправі в інтересах суспільства в цілому застосовувати будь-які примусові заходи до своїх громадян. Тому ідеалом держави для Гоббса була абсолютна монархія, необмежена влада по відношенню до суспільства.

Дещо інші погляди мав англійський мислитель XVII ст. Дж.Локк (1632-1704). У роботі "Два трактати про державне правління" він висуває інший погляд на первісний, природний стан людини. На відміну від Гоббса з його тезою про "війну всіх проти всіх", Локк вважає первісну абсолютну волю людей не джерелом боротьби, а вираженням їх природної рівності і готовності слідувати розумним природним законам. Держава зобов'язана захищати їх природні права на власність, життя, волю. Його ідеал - англійська конституційна монархія, в якій втілена рівновага інтересів особи і держави.

Концепцію "суспільного договору" як формулу об'єднання людей у "громадянське суспільство" та державу демократичного типу розробив Жан-Жак Руссо (1712—1778), виклавши її у працях: "Міркування про науки і мистецтва..,", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації.

9.Виникнення і утвердження соціології як самостійної науки (ХІХ ст.). О.Конт

Соціальні пізнання попередніх епох (Античності, Середньовіччя, Нового часу) створили якісно нові умови для подальшого власного розвитку в XIX ст. Тому виділення соціології в самостійну науку не було випадковим. Воно було підготовлено всім попереднім розвитком людства: соціально-політичним, економічним та духовним. Подальші соціальні потреби зумовили розгортання різноманітних соціальних досліджень, наукове оформлення яких було підготовлене досягненнями всіх галузей науки та докорінними змінами в соціальній свідомості. Цьому сприяли: математичні знання, розвиток статистики, політекономія. Точкою відліку щодо розгляду чи аналізу - стала епоха розвитку капіталістичних відносин. Можливо, такого роду трансформаційні процеси і накопичення наукових знань стали початком генерації нової системи наукових поглядів, появу та розвиток соціології. У 30-х роках XIX ст. французький філософ Огюст Копт (1798-1857) обґрунтовує принципи позитивізму як філософського напряму. Він увійшов в історію як засновник філософії позитивізму та соціології. О. Конт вперше вводить поняття "соціологія", розробляє систему соціологічного знання, окреслює його предмет, структуру, методи та можливості.Під час обґрунтування нової науки він прагнув точно визначити її місце в людському пізнанні, сформулювати її основні закони. Для цього він робить спробу класифікувати науки.. Соціологія, за Контом, - це абстрактна наука про людину (хоча і ґрунтується на біології), яка передбачає розгалуження на більш конкретні науки, що досліджують окремі форми та елементи суспільства.О. Конт звертав свої погляди і назакономірний прогресивний характер розвитку суспільства. Головний зміст суспільного розвитку, на його думку, становить інтелектуальна еволюція людства, еволюція його свідомості.

10.Соціологічна теорія К.Маркса

Марксистський погляд на розуміння історії суспільства дає своє пояснення матеріальних основ життя суспільства, характеру взаємодії його основних сторін, об'єктивної спрямованості його розвитку та ролі свідомої діяльності людей в історичному процесі. Переворот у поглядах на суспільство К. Маркс пов'язує насамперед з принципово новим розумінням першооснови суспільного життя. Так, торкаючись фундаментальної проблеми філософії - проблеми смислу людського існування, Маркс намагається повністю пов'язати її з дією механізмів розподілу суспільної праці і функціонування інститутів приватної власності та грошей, і приходить до висновку про виключно негативну їх роль як знарядь "людського відчуження". При цьому особа втрачає саму себе у соціальних спільнотах. Ця позиція стала одним з найсуворіших звинувачень на адресу капіталізму і привернула до себе багатьох мислителів, інтелектуалів тієї епохи. Однією з опор марксиського вчення і важливою соціологічною теоретичною моделлю, яка істотно збагатила розуміння соціальних відносин та структури суспільства, є класова теорія Маркса. Його концепція пов'язана з аналізом антагоністичних відносин між буржуазією та пролетаріатом як головними класами. Право на володіння засобами виробництва або відсутність такого права виступали причиною загострення суспільних суперечностей. Розглядаючи класову боротьбу як форму розв'язання конфліктів, Маркс залишився в історії соціологічної думки родоначальником конфліктної традиції.К. Маркс був першим соціологом, який розглядав суспільство як об'єктивну реальність, що здатна до саморозвитку.

11.Соціологічна теорія М.Вебера

Основні праці: «Протестантська етика і дух капіталізм», «Про патентування деяких категоріях розуміє соціології».

Соціальні теорії Вебера розглядають поведінку особистості в суспільстві і види соціальних дій, їх наслідки. Одне з найбільш характерних явищ в історії розвитку людства: раціоналізація суспільства. При цьому втрачається духовність, культура, змінюються цінності і, відповідно, відносини між людьми. У діяльності людей стала відбуватися оборотність мети і засобів її досягнення: що раніше здавалося засобом до здійснення мети, тепер стає метою, а колишня мета - засобом. Так, розвиток особистості відходить на другий план, а на перший висувається щось зовнішнє - престиж. Освіта перетворилося в декоративний атрибут. Вихід з цього стану вбачається у зверненні до культури «традиційних» товариств, повернення до колишніх ідеалам.

12. Соціологічна теорія Е.Дюркгейма(1858—1917)

Е.Дюркгейм був творцем концепції "загальної" свідомості, згідно з якою суспільство — це єдиний організм, де діяльність окремих осіб, груп, верств і т. д. настільки тісно пов'язана, що ми можемо лише умовно розглядати структурні елементи цього організму. Подібно до інших видатних засновників соціології, Дюркгайм переймався змінами, які трансформували сучасне йому суспільство. Він вважав, що суспільство зберігається завдяки спільним цінностям та звичаям. Його аналіз суспільних змін спирався на розвиток поділу праці (зростання кількості відмінностей між різними професіями). Дюркгайм висунув тезу, що поділ праці замінив релігію як основу суспільного єднання. З розвитком і поширенням поділу праці люди стають дедалі залежнішими одне від одного, бо кожна особа потребує товарів та послуг, які виробляються іншими. Згідно з Дюркгаймом, зміни в сучасному світі відбуваються так швидко й так інтенсивно, що спричиняють виникнення серйозних соціальних ускладнень, які він пов'язував з аномією, — почуттям безпорадності або розпачу, що його вселяє сучасне суспільне життя. Традиційні моральні норми та засоби контролю, що їх раніше забезпечувала релігія, значною мірою зруйновані сучасним суспільним розвитком, і це дає багатьом індивідам у новітніх суспільствах відчуття втрати сенсу їхнього повсякденного життя.Одне з найбільших знаменитих досліджень Дюркгайма пов'язане з аналізом такого явища, як самогубство. Самогубство видається суто особистим вчинком, наслідком невтішного особистого горя. Проте Дюркгайм показав, що суспільні чинники справляють фундаментальний вплив на суїцидальну поведінку, причому аномія є одним із найвпливовіших серед них.    

13.Структурний функціоналізм як один з провідних напрямків розвитку соціологічної теорії (Т.Парсонс, Р.Мертон)

 Засновником теорії структурного функціоналізму є американський вчений Т.Парсонс.Суспільство, як система, для того, щоб існувати, повинно відповідати чотирьом вимогам.

1)Адаптація (А) — кожне суспільство повинне пристосовуватися до свого оточення.                                       

2)Ціль досягнення (G) — кожне суспільство повинне виробляти цілі та засоби для їх досягнення. 

3)Інтеграція (І) — кожне суспільство повинне підтримувати свою єдність.

4)Підтримання взірців (L) — кожне суспільство має прагнути до підтримання рівноваги.

Розвиток теорії Парсонса було здійснено Р.Мертоном, що вдосконалив і модифікував структурний функціоналізм свого попередника. Він вважав, що Парсонсова теорія, по суті, становить філософську систему, яку складно поєднати з емпіричним аналізом. Мертон запропонував альтернативну теорію структурного функціоналізму, що дозволяє аналізувати обмежене і конкретне коло соціальних явищ, але з врахуванням емпіричних даних.Мертону належить заслуга розробки методологічного інструментарію для так званої теорії середнього рівня. Його суть полягає в тому, щоб забезпечити зв'язок між емпіричним і теоретичним рівнями дослідження. На відміну від всеохоплюючої теоретичної системи Парсонса, теорія Мертона придатна для аналізу певної, конкретної групи фактів, характерних для окремих сфер суспільного життя. Мертон показав, що соціальна система та її елементи можуть мати як видимі функції, так і латентні (приховані). Видимі — це ті, які відомі учасникам певного виду суспільної діяльності, латентні — ті, про які учасники не знають. Мертон розрізняє також дисфункції — негативні дії, які загрожують цілісності суспільства. Відтак, згідно з теорією Р. Мертона, структурно-функціональне пояснення конфлікту може бути досягнуте введенням розмежування між видимими і латентними функціями.

14.Теорія соціального конфлікту (Л.Козер, Р.Дарендорф).

Альтернативою для структурно функціоналістських поглядів є теорія конфлікту. Засновником вважається Карл Маркс, який наголошував на взаємній боротьбі антагоністичних суспільних класів. Льюїс Козер вважає, що конфлікт внутрішньо притаманний суспільству і відіграє не тільки деструктивну, але й стабілізуючу роль: конфлікт робить чіткішими певні базові цінності суспільства, дозволяє різним суспільним групам краще пізнавати один одного і тим самим сприяє їх зближенню; конфлікт із зовнішнім ворогом допомагає підтримувати згуртованість суспільства в цілому. Козер обґрунтовує подвійну роль конфлікту у внутрішньому згуртуванні групи: внутрішня згуртованість зростає, якщо група вже достатньо інтегрована і якщо зовнішня небезпека загрожує усій групі і сприймається усіма членами групи, як спільна загроза. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають заціпенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям. Козер намагався поєднати теорію конфлікту із теорією структурного функціоналізму для того, щоб подолати недоліки останнього і створити синтетичну теорію.Ральф Дарендорф запропонував нову всеохоплюючу теорію соціального конфлікту, відому як конфліктна модель суспільства: кожне суспільство постійно змінюється, а зміни означають конфлікти нового зі старим; конфлікти всюдисущі. Картина соціального світу, з точки зору Дарендорфа, становить поле бою багатьох суспільних груп, які борються між собою, зникають і виникають, створюють і руйнують різноманітні альянси. Суспільства відрізняються одне від одного не наявністю чи відсутністю конфліктів, а тільки різним ставленням до них з боку влади.

15.Поняття “суспільство”, його ознаки. Типологія суспільств.

Cуспільство — це не будь-яка механічна сукупність людей, а таке їхнє об’єднання, у рамках якого відбувається більш-менш постійний, стійкий і досить тісний взаємовплив і взаємодія цих людей.

суспільство характеризується:

• спільністю території їхнього проживання, що звичайно збігається з державними кордонами і служить тим простором, у рамках якого складаються і розвиваються взаємозв’язки і взаємодії членів даного суспільства;

• цілісністю і стійкістю;

• самовідтворенням, самозабезпеченістю (самодостатністю), саморегульованістю, що розуміються, звичайно, не в абсолютно¬му, а відносному змісті;

• таким рівнем розвитку культури, що знаходить своє вираження у виробленні системи норм і цінностей, які лежать в основісо-ціальнихзв’язків.

три типи суспільств:

1) до індустріальні, щоґрунтуються на сільськогосподарськійцивілізації, а їхнятехнологічна основа – ручнапраця;

2) індустріальні, якіґрунтуються на індустріальнійцивілізації, а технологічнаїх основа – машиннапраця;

3) постіндустріальні, котрібазуються на інформаційно-комп’ютернійцивілізації, а технологічну основу їх становлять знання й інформація.

16.Соціальні інститути і соціальні організації суспільства. Характеристика процесу інституціоналізації

Соціальний інститут – це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей. Інтеграція індивідів у соціальне об’єднання (групу, спільнотучисуспільство) передбачає не лише зацікавленість людей у створенні таких зв’язків, але й наявність можливостей комунікацій – спільної цілісно-нормативної системи, мови тощо. Соціальний інститут виникає та функціонує, задовольняючи якусь соціальну потребу.

Соціальна організація — соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов'язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.

1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) вирішення завдань. Переслідувана організацією мета не обов'язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети.
2. Соціальна організація має чіткий загальнообов'язковий порядок, система її статусів і ролей — ієрархічну структуру. їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно правила, регламенти, розпорядок охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких — чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію).
3. Для підтримування стабільності відносин, координації дій кожна організація повинна мати координуючий орган або систему управління. Функції її різноманітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища.

Процес утворення соціального інституту – інститутціоналізація – передбачає такі етапи:

1)       виникнення потреби, задоволення котрої вимагає спільних організованих дій;

2)        формування спільних цілей;

3)        поява соціальних правил і норм у процесі стихійної соціальної взаємодії;

4)        поява процедур, пов’язаних із нормами та правилами;

5)       інституціоналізація правил, норм, процедур, тобто їхнє прийняття та практичне застосування;

6)        визначення системи санкцій і ролей, що охоплюють усіх членів соціального інституту.

17.Особистість у системі соціальних відносин. Співвідношення понять «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість».

Стосовно проблеми людини в соціології використовується значний поняттєвий апарат. Це зумовлено, передусім, складністю феномена людини. Найбільшу загальненим родовим є поняття “людина“. Зазвичай, людину визначають як біосоціальну істоту, що є вищою ланкою розвитку живих організмів шляхом їх еволюції, а також передумовою й активним суб’єктом культурної еволюції. Зважаючи на багато аспектність вияву сутності людини, науковці визначають її через найбільш властиві їй характеристики, зокрема: людина як природна, діяльна, предметна, свідома та суспільна істота. Соціологічний аналіз потребує розгляду людини з позицій її взаємодії з іншими людьми, соціальними інститутами, соціальною системою загалом тощо.Поняття “індивід” характеризує людину як від особленого, поодинокого, конкретного представника людської спільності (конкретний учень, студент, викладач, бізнесмен).Це поняття в соціології використовується тоді, коли треба розглянути конкретних людей як членів якоїсь спільноти, групи, класу, нації чи представників вибіркової сукупності. Існує специфіка використання цього поняття в соціології. Поняття “індивідуальність” є похідним від поняття “індивід” і відтворює те неповторне, специфічне, унікальне, своєрідне, чим один індивід відрізняється від іншого. Ці відмінності можуть бути абсолютно різними, починаючи від природних рис, особливостей поведінки та закінчуючи манерою ходи чи специфікою одягу. Це поняття надзвичайно поширене в психології, у соціології ж його застосування обмежене. Дещо ширше застосування в соціології має поняття “індивідуалізм”, яке також є похідним від поняття “індивід”. Індивідуалізм - це тип світогляду, за яким індивідуальні інтереси протиставляються суспільним і переважають їх.

Поняття “особистість” входить у науковий обіг для ви¬значення в людині не даних від природи, а в набутих у співжитті з іншими людьми характеристик, які називаються соціальними. Отже, особистість – це соціальна характеристи¬ка людини через комплекс ознак, яких вона набуває в су¬спільстві внаслідок залучення її до системи суспільних відносин. Саме тому особистістю не можна народитися, нею можна лише стати в суспільстві. Формування особистості відбувається з часом, коли індивіді з пасивного об’єкта пере¬творюється на активного суб’єкта суспільних відносин, здійснюючи власну діяльність, набуваючи знань, досвіду, культури, досягаючи певних статусів тощо. До соціальних рис індивіда належать: - соціальні статуси, соціальні ролі, що їх відіграє індивід у суспільстві; – соціальні риси, зумовлені взаємодією з іншими; – почуття, думки, переконання, сформовані під впливом середовища; – соціально визначена мета діяльності; – загальний рівень освіти та культури індивіда; – професійні здатності й уміння; – ідентифікація себе з групою. При аналізі цього поняттєвого ряду у пригоді може стати відома філософська тріада:загальне-одиничне-особливе, де під загальним можна розуміти людину, під одиничним -індивіда, під особливим – особистість.

18. Соціалізація, її сутність і значення для життєдіяльності суспільства і особистості

Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві.У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості.Соціалізація охоплює всі процеси залучення до культури, комунікації і навчання, за допомогою яких людина набуває соціальну сутність і здатність брати участь у соціальному житті.

19. Основні концепції соціалізації

1. Теорія когнітивного розвитку (Ж.Піаже)

2. Теорія дзеркального «Я»(Ч.Кулі,Дж.Мід)

3.Антропологічна теорія(К.Маркс, Енгельс)

4. Теорія психоаналізу (З.Фрейд, К.Юнг, Е.Фромм)

5. Теорія морального розвитку (Л.Колберг)

20. Стадії і агенти соціалізації особистості

Стадії соціалізації — етапи, періоди становлення особистості, засвоєння нею соціального досвіду. Стадії: -до трудова(рання,стадія навчання); - трудова(охоплює весь період трудової діяльності людини);- після трудова (пенсійний вік).Агенти соціалізації — конкретні люди, які навчають людину культурним нормам і допомагають засвоювати соціальні ролі. Агенти – сімя,школа,ВНЗ,організації,дошкільні установи,неформальні обєднання,армія,трудовий колектив та ін..

 21.Основні теорії соціальної стратифікації

 Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Парсонсом,Робертом Кінгом Мертоном,K. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. Соціально стратифікаційний підхід сповідує такі основні принципи:

   — обов´язковість дослідження всіх верств суспільства;

   — застосування при їх порівнянні єдиного критерію;

   — достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.

   Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

  У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи.

   Вищий клас. До нього зараховують роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).

   Середній клас.

   Нижчий клас. До нього належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»).

22.Соціальна мобільність, її основні види та канали

Під соціальною мобільністю розуміють рух індивідів між різними соціальними позиціями, тобто перехід від однієї групи до іншої. Класиком теорії соціальної мобільності вважають російсько-американського вченого П. Сорокіна, котрий запровадив відповідний термін у науковий обіг.

У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобільності: • горизонтальна - передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу; • вертикальна — передбачає перехід індивіда з однієї групи до іншої зі зміною соціального статусу. Також виокремлюють внутрішньогенераційну мобільність (інтрагенераційну) та міжгенераційну (інтергенераційну).

 Каналами соціальної мобільності називають соціальні інститути, потрапляючи до сфери впливу яких індиві­ди можуть піднятися соціальними сходами. Це схоже на ліфти, які допомагають піднятися на вищі поверхи будинку.

П. Сорокін визначив такі основні канали соціальної мобіль­ності як армія, церква, економічні і політичні організації, інсти­тут освіти і інститут шлюбу та сім'ї.

23. Середній клас, його суть, ознаки та функції. Проблема формування середнього класу в Україні

Щодо теоретичного визначення середнього класу, то тут загальна позиція не вироблена і використовуються різні критерії його виділення і визначення. Найчастіше вдаються до економічного критерію — представником середнього класу є той, хто має середній для цього суспільства рівень поточних доходів, а також нагромадженого багатства. Серед головних ознак, які визначають приналежність людини до середнього класу, називають рівень його доходів, освіти, професіоналізм (досвід роботи) і престижність професії. Тому до середнього класу сьогодні належать як традиційні прошарки приватних власників — представників середнього і малого бізнесу( так і добре оплачуваних найманих працівників — менеджерів приватних компаній, державних службовців, вчених, лікарів, інженерів, адвокатів та ін. Середній клас неоднорідний. Але усім його представникам притаманні такі спільні риси: висока матеріальна забезпеченість, висока освіченість,  політичний консерватизм, що ґрунтується на задоволенні своїм соціальним становищем і бажанні зберегти існуючий у суспільстві ціннісно-нормативний порядок.

Виокремлення середнього класу в Україні за традиційними критеріями здійснити досить проблематично. Адже рівень освіти, професійний статус не пов'язуються з відповідними матеріальними та престижними статусами. Іноді як синонім категорії середній клас вживають поняття "середня верства" чи "середня майнова верства". Середня верства в сучасному українському суспільстві досить різнорідна, фрагментарна, її не можна віднести до цілісного суб'єкта соціальної активності та взаємодії.

24.  Соціальна стратифікація в перехідному (пострадянському) суспільстві

Соціальна стратифікація - це диференціація деякої певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Вона набуває відображення в існуванні вищих і нижчих верств. її основа і сутність - у нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності та обов'язку, наявності або відсутності соціальних цінностей, влади й впливу серед членів того або іншого співтовариства. Конкретні форми соціальної стратифікації, різноманітні й численні. Якщо економічний статус членів деякого суспільства неоднаковий, якщо серед них є як заможні, так і незаможні, то таке суспільство характеризується наявністю економічного розшарування незалежно від того, організоване воно на комуністичних чи капіталістичних принципах, визначене воно конституційно як "суспільство рівних" чи ні. Жодні етикетки, вивіски, усні висловлювання не в змозі змінити або затушувати реальність факту економічної нерівності, яка відображається в різниці доходів, рівня життя, в існуванні багатих і бідних верств населення. Якщо в межах якоїсь групи існують ієрархічно різні ранги в значенні авторитетів і престижу, звань і почестей, якщо існують правителі і ті, ким керують, то незалежно від термінів (монархи, бюрократи, хазяї, начальники) це означає, що така група політично диференційована, що б вона не проголошувала у своїй конституції або декларації. Якщо члени якогось суспільства поділені на різні групи за їх заняттями, родом діяльності, а деякі професії при цьому вважаються більш престижними порівняно з іншими, і якщо члени тієї або іншої професійної групи поділяються на керівників різного рангу і на підлеглих, то така група професійно диференційована незалежно від того, обираються начальники або призначаються, дістаються їм їх керівні посади в спадщину чи завдяки їх особистим якостям.

25. Технологія емпіричного соціологічного дослідження

 Емпіричне соціальне дослідження - це наукова послідовність дій, яка називається емпіричною, коли досліджуються с. факти дослідним шляхом.

Необхідно, щоб дослідження фактів носило інтерсуб'єктивності характер, а не суб'єктивно-індивідуальна, і піддавалося перевірці. Емпіричне дослідження повинне мати систему методичних правил, яка визначає особливості об'єкту пізнань даної емпіричної науки.При вивченні різних об'єктів використовуються в залежності від цілей дослідження різні методи дослідження: спостереження, експеримент, опитування та інші.

Дослідницький процес незалежно від використовуваних методів дослідження має логічну систему послідовності дій і складається з дев'яти наступних кроків:

1. Розробка проблематики.

2. Визначення кола питань.

3. Визначення методів дослідження.

4. Структура інструментарію збору даних.

5. Перевірка і остаточне визначення інструментарію збору даних.

6. Підготовка і планування збору даних.

7. Побудова вибірки.

8. Проведення збору даних.

9. Обробка і аналіз зібраних даних..Застосування емпіричних соціальних досліджень постійно зростає в комерційних цілях в економічних та маркетингових дослідженнях, в опитуваннях громадської думки.

Проблема збору та аналізу даних у емпіричних соціальних дослідженнях дуже сприйнятлива до методологічних проблем, і результати дослідження слід перевіряти, поряд із статичним слід використовувати логічний аналіз, слід уникати неоднозначних формулювань питань у анкеті, шукати і аналізувати латентні змінні, комбінувати методи дослідження.

26. Опитування як метод збору соціологічної інформації. …

Соц опитування, його різновиди Опитуання – найпоширеніший у соціології метод збирання первинної вербальної інформації, що грунтується на зверненні до окремого індивіда чи групи з питаннями, спрямованими на розкриття змісту досліджуваної пооблеми.Респондент – учасник конкретного соціологічного дослідження що є джерелом усної чи письмової інформації.Реципієнт – учасник конкретного соціологічного дослідження, що здобуває від респондента усну чи письмову інформацію.За способом спілкування між реципієнтом та респондентом опитування буває: через пресу, коли анкети публікуються на сторінках журналів та гезат, а відповіді на запитання анкети пересилаються в редакцію; поштове, коли анкети і відповіді пересилаються поштою; роздаткове, коли анкети роздаються безпосередньо респондентам.

27. Спостереження як метод збору соціологічної інформації….

Соціологічне спостереження – важливий метод збирання первинної соціологічної інформаії через цілеспрямоване, систематичне, безпосереднє сприйняття і пряму реєстрацію значущих фактів соціальної дійсності, найбільш важливих її подій.Об”єктами спостереження в соціології є поведінка окремих індивідів, соц груп, умови їхньої діяльності.Спостереження можна класифікувати залежно від місця спостерігача в процесі спостереження (невключене, включене).Невключене полягає у вивченні процесів дослідження зовні без втручання в їх перебіг. Включене – передбачає не тільки безпосередньо присутність, а й участь спостерігача в досліджуваній ситуації, контакт із тими, з ким ведеться спостереження.Залежно від ступеня обізнаності групи :закрите, відкрите. Закрите – коли дослідник уходить у досліджувану групу, стає її повноправним членом і бере участь у виробничому процесі нарівні з ін членами групи, яким справжні цілі дослідника не відомі. Відкрите – полягає у відкритій участі у виробничому процесі дослідника та широкого повідомлення його професійних цілей.Залежно від ступеня формалізації: вільне – характеризується браком жорстких приписів зовні (дослідник не обмежений програмою, не має чіткого плану, не встановлює наперед, які саме елементи досліджуваного процесу він буде фіксувати); стандартизоване – передбачає сувору регламентацію процедури, часу й вибраного об”єкта.За принципом регулярності в часі: систематичні характеризується регулярністю проведення протягом певного періоду; епізодичні – це коли спонтанно, незаплановано досліджують явище, діяльність, соціальну ситуацію.Залежно від кількості досліджуваних об”єктів: суцільні – дають повнішу інформацію, але їх проведення не завжди можливе й економічно обгрунтоване; часткове – обмежуються окремими об”єктами.За місцем і способом організації: польові здійснюють над реальними соціальними групами в природних умовах їхньої життєдіяльності; лабораторні дослідження групи людй, які відбираються дослідником і ставляться в спеціально створені умови.Залежно від наявності контролю: контрольовані здійснюють з метою збирання інформації для відтворення більш чіткої картини досліджуваної ситуації, перевірки певних гіпотез; неконтрольовані мають на меті вивчення реальних життєвих ситуацій, загальний опис певного процесу, явища, а також соціальної атмосфери, в якій вони відбуваються.Особливим видом соціологічного дослідження є самоспостереження, коли соціолог користується не тільки даними спостереження за поведінкою індивідів, а і їхніми власними судженнями й оцінками цієї поведінки.

28.  Аналіз документів як метод збору соціологічної інформації.

Найдавнішим і  найпоширенішим способом одержання соціологічної інформації є метод вивчення документів, які є в будь-якому цивілізованому суспільстві. Під документом в соціології розуміють ті або інші джерела, які містять інформацію про соціальні факти і явища суспільного життя, про ті або інші соціальні суб'єкти, що функціонують в суспільстві.Аналіз документів дає соціологу можливість побачити важливі сторони соціальної дійсності, допомагає виявити норми і цінності, притаманні суспільству, одержати відомості, необхідні для опису тих або інших соціальних структур і систем, простежити динаміку взаємодії між різними соціальними групами і окремими людьми.Щоб добре орієнтуватися в багатоманітності документів, перш за все необхідна їх класифікація, підвалиною якої слугує форма, в якій той або інший документ фіксує вміщену в ньому інформацію.Від форми, в якій зафіксована інформація, залежить цілі його використання і методи аналізу.

За формою фіксації інформації документи діляться на:

• письмові документи (в них відомості подаються у формі тексту);

• статистичні дані (цифрова форма викладу):

• іконографічна документація (кіно-відео-фотодокументація, картини);

• фонетичні документи (аудіозаписи).

В соціологічних дослідженнях найбільш поширеними є традиційний (класичний) і формалізований (якісно-кількісний) метод аналізу документів.Під традиційним, класичним аналізом розуміється вся багатоманітність розумових операцій, спрямованих на інтеграцію відомостей, що містяться в документі з певної точки зору, застосованого дослідником в кожному конкретному випадку. Суть цього методу зводиться до того, щоб знайти такі ознаки, риси, властивості документа (наприклад, частота вживання певних термінів), які з необхідністю віддзеркалювали б певні суттєві сторони змісту. Тоді зміст документа стає вимірюваним, доступним точним обчислювальним операціям. Разом з тим обмеженість контент-аналізу полягає в тому, що далеко не все багатство змісту документа може бути виміряне за допомогою формальних (кількісних) показників.

29. Політична соціологія: специфіка предмету, основні напрями дослідження ..

Предмет політичної соціології як наукової дисципліни є темою незавершених дискусій:  одні обмежують предмет вивченням соціальної природи державно-владних відносин, інші розширюють предмет – до вивчення соціально-політичних процесів на всіх рівнях функціонування політичної системи. Ежи Вятр і Моріс Яновіц вважають, що центральною проблемою вивчення п-с. є проблема влади, соціологічне пояснення прояву влади. Сеймур Mapтін Ліпсет наголошує “П-с. – це дисципліна, яка вивчає взаємовідносини між суспільством та державою, між соціальним устроєм і політичними інститутами”.Найбільш просте визначення п.-с. рос.вчених В.Пугачева, А.Соловйова політична соціологія - наука про взаємодію між політикою і суспільством, між соціальним ладом і політичними інститутами і процесами, про вплив неполітичної частини суспільства і всієї соціальної системи на політику, а також її зворотній вплив на навколишнє середовище.

До предметної сфери політичної соціології  належать:

1)         соціальні основи політичної влади;

2)         поведінка індивідів і соціальних груп в політичному процесі, їх реакція на діяльність владних структур;

3)         політичні аспекти соціальної стратифікації;

4)         політична соціалізація особи;

5)         вплив соціальних, соціально-економічних, соціокультурних та інших факторів на політичну поведінку людей;

6)  методологія і методика соціологічних досліджень політичних відносин. Деякі політологи вважають розходження між політологією умовним, абстрактними і конвенціальним, а ряд французьких учених (М. Дюверже, Р. Шварценберг і ін.) використовують ці поняття як синоніми, зауважуючи при цьому, що політична соціологія - це сучасна політична наука, що використовує соціологічні процедури і кількісні методи.Інші дослідники трактують п-с як галузь соціологічного знання і чітко відділяють її предметну сферу від предмету політології. Хоча об’єкт  політичної соціології і політології один - політичне життя суспільства. Але сам метод дослідження політичного життя соціологічний.Треті бачать п.-с. як дочірню наукову дисципліну і соціології, і політології. Ця наука займає проміжне положення між політологією і соціологією, примикає як до однієї, так і до іншої. Варто дотримуватися саме цього.Відмінності між соціологією очевидні вже на рівня об’єкту дослідження. Соціологія вивчає суспільство в цілому, а п.-с. окремий аспект суспільства – політичне життя.

30. Девіантна поведінка: причини, критерії і різновиди

Поняття "девіація" прийшло в соціологію з біології й означає - відхилення..

Девіантна поведінка в соціології – поведінка, що відхиляється від загальноприйнятих в суспільстві норм і правил. Девіантна поведінка складається з 3 компонентів.

1. Людина, якій властиво визначена поведінка;

2. Очікування чи норма, що є критерієм оцінки поведінки;

3. Інша людина чи група, організація, що реагує на поведінку.

У суспільстві не існує чітких критеріїв, що визначають девіантну поведінку. І дуже важко встановити, які типи поведінки варто вважати девіантними в суспільстві, а які ні. Крім того, у різних суспільствах, з різними типами культур по різному буде оцінюватися і поведінка людини.Найбільш яскравими прикладами девіації служать такі вчинки – убивство, зґвалтування.

По цілям і спрямованості розрізняють наступні типи девіантної поведінки:

1. Деструктивна. Поведінка, що порушує систему соціальних зв'язків.

2. Асоціальна. Поведінка несхвалювана навколишніми, але не порушує системи соціальних зв'язків.

3. Протиправна чи деліквентна. Під деліквентною поведінкою розуміється порушення законодавства.

Девіантну поведінку умовно можна розділити на кілька видів:

1.         Порушення дисципліни (деструктивна і асоціальна поведінка).

2. Великі злочини і малі правопорушення (деліквентна поведінка).

У соціології виділяються такі види злочинів:

А) Злочини проти особистості: убивство, зґвалтування, нанесення тілесних травм і т.д.

Б) Біловоротничкова злочинність. Здійснюється людьми, що займають особливий соціальний статус. Це злочини медиків, політиків, корпоративні злочини.

В) Організована злочинність. Їй властиві інтенсивні контакти з правоохоронними органами і з урядом. Зв'язана організована злочинність з тіньовою економікою

Г) Державні злочини.

Д) Злочини без жертви (проституція, порнографія, самогубства, наркоманія, аборти).

3. Третій вид девіантної поведінки – психічні захворювання.Щоб уникнути непередбачених учинків з боку психічно хворих людей, суспільство визначає їх як девіантні і воліє їх ізолювати.

 

 


17.05.2015; 21:39
хиты: 210
рейтинг:0
Гуманитарные науки
история
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь