пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» History222
» ВЛК
» Нова історіяяяяя 2
» История Зарубежной Культуры
» Украинский язык
» Валеология
» Андр
» Istoriografhy
» Азия и Африка
» Економика
» Нова історія
» Религия
» Державний
» ІСТОРІОГРАФІЯ!
» Правознавство
» New history
» Ек
» НОВА ІСТОРІЯ !!!
» СЛОВЯНИ
» ШЦР
» Політологія
» СЛН
» СпецКурс
» СамробШНЦР
» МДЛ ШНЦР
» Культура
» ЕКЗАМЕН ШНЦР
» ШНЦР МОДУЛЬ
» СЛОВЯНИ №2
» І
» Філософія
» ШНЦР САМ
» Соціо
» ІСК Модуль
» E
» ІІІІІІІІІ
» Укр еміграція
» Методологія
» КНП КУЛ
» Етика
» Візантія)
» Мова історії
» Проблеми давньої історії
» ЯІ
» АКТ ПРБ НОВІТ ШНЦР

1 модуль

  1. Поняття «міжнародні відносини». Предмет і завдання курсу. Основні навчальні посібники, джерела і періодичні видання з історії міжнародних відносин новітнього часу.
  2. Періодизація історії міжнародних відносин новітнього часу.
  3. Системний підхід до вивчення історії міжнародних відносин. Типи контролю за міжнародною системою, її структура.
  4. Проблеми термінології міжнародних відносин.
  5. Парадигми, методології і теорії  міжнародних відносин.
  6. Ліберальна парадигма міжнародних відносин.
  7. Реалістська парадигма міжнародних відносин.         
  8. Бігейвіористська і постбігейвіористська методології міжнародних відносин.
  9. Неореалістська і неоліберальна парадигми міжнародних відносин.
  10. Найновіші теоретичні  підходи до міжнародних відносин у контексті постмодерного виклику.
  11. .
  12. Рівні аналізу міжнародних відносин і визначальні чинники зовнішньополітичної поведінки держав. Роль лідерів у прийнятті зовнішньополітичних рішень.
  13. Поняття “системотрансформуючих воєн”. Причини і наслідки Першої світової війни.
  14. Причини і наслідки Другої світової війни. Дискусії навколо причин, превентивності і альтернативності.
  15. Становлення Версальсько-Вашинґтонської системи міжнародних відносин.
  16. Початок існування Ліги Націй і спроби зміцнення міжнародної безпеки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1) Поняття «міжнародні відносини». Предмет і завдання курсу. Основні навчальні посібники, джерела і періодичні видання з історії міжнародних відносин новітнього часу

Авторство у винаході терміна "міжнародні відносини" належить англійському мислителю Джеремі Бентаму (1748-1832), що розумів під ним стосунки між державами.

Під міжнародними відноси¬нами розуміють системну сукупність політичних, економічних, науково-тех-нічних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб'єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи, організації.

Специфіка міжнародних відносин полягає, насамперед, у їх учасниках. З точки зору Р. Арона, "... міжнародні відносини – це відносини між політичними одиницями... Змістом міжнародних відносин є передовсім і відносини між державами: так, безперечним прикладом міжнародних відносин є міждержавні угоди". У свою чергу міждержавні відносини виражаються у специфічній поведінці двох символічних персонажів - дипломата і вояка.

Натомість Д. Розентау вважає основними символічними суб'єктами міжнародних відносин туриста і терориста. На його думку, структурні зміни, які відбулися за останні десятиріччя у світовій політиці, викликали докорінні трансформації у міжнародних відносинах. І їхньою головною дійовою особою стає вже не держава, а конкретна особа.

Дедалі міцніє тенденція до розширення кількості учасників міжнародних відносин за рахунок недержавних і приватних суб'єктів. Проте держави на сьогодні ще залишаються головними суб'єктами міжнародних відносин. Це пояснюється тим, що саме держави концентрують у собі політичну владу, володіють механізмом силових, матеріальних, дипломатичних, ідеологічних засобів та інститутів для проведення міжнародної політики.

Окрім держав, членами міжнародної спільноти є міжнародні органі¬зації (наприклад, всесвітні організації системи ООН), кількість яких на сьогодні становить близько двох сотень. Міжнародні організації полегшу-ють врегулювання деяких міжнародних конфліктів. Крім цього існує близько трьох тисяч так званих "неурядових організацій", які покликані на міжнародному рівні без прибуткової мети розв'язувати найрізноманітніші завдання (наукові дослідження, гуманітарні акції, захист прав людини, охорона довкілля тощо).

У системі міжнародних відносин діє величезна кількість взаємозумовлених чинників, які мають враховуватися усіма учасниками міжнародно¬го життя. Серед них можна виділити географічний, демографічний, економічний, воєнний, культурний, національний, науково-технічний, фактор громадської думки, міжнародного права та ін.

Міжнародні відносини охоплюють усі різновиди громадських і при¬ватних відносин, які передбачають перетин державного кордону людьми, товарами, ідеями.

Види міжнародних відносин:

• за сферами суспільного життя – економічні, політичні, воєнно-стра¬тегічні, культурні, ідеологічні;

• на основі взаємодіючих суб'єктів – міждержавні, міжпартійні, відно¬сини між різними неурядовими асоціаціями, приватні та ін.

Міжнародні відносини здійснюються на таких рівнях, як глобальний (загально планетарний), регіональний (африканський, азіатський та ін.), локальний(східноєвропейський, північно-американський та ін.). З точки зору ступеня напруженості міжнародних відносин можна говорити про їхні стани – стабільності, суперництва, ворожнечі, довіри, співробітницт¬ва, війни та ін.

На відміну від внутрішньополітичного життя кожної держави, міжна¬родні відносини не мають єдиного центру управління. Тут діють стільки регулюючих центрів, скільки є учасників міжнародних відносин. А це оз¬начає, що головну роль у міжнародних стосунках мають відігравати пере¬говори, співробітництво, взаємодія.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Періодизація історії міжнародних відносин новітнього часу.

Формування ялтинсько-потсдамської системи проходило в чотири етапи:

I етап: конференція в Бреттон-Вудсі (США, 1-23 липня 1944 р.), на якій були закладені основи міжнародного співробітництва з регулювання повоєнної світової економіки. Ключовими інструментами економічної стабілізації стали три інституції - Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), а також Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ, підписана в Женеві у жовтні 1947 р.). Ці інституції сформували комплекс світоекономічних регулюючих механізмів, відомих під назвою Бреттон-Вудської системи.

II етап: Ялтинська (Кримська) конференція (4-11 лютого 1945 р.), на якій були погоджені загальні підходи СРСР, США і Великої Британії щодо майбутнього політичного устрою в Європі та світі. В „Декларації про звільнену Європу" та Заяві „Єдність в організації миру, як і у веденні війни" були окреслені спільні принципи політики трьох держав щодо вирішення економічних та політичних проблем визволених європейських країн, формування в них демократичних виборів шляхом проведення вільних виборів. Фактично закладалися підвалини нової, повоєнної системи міжнародних відносин.

III етап: конференція в Сан-Франциско (25 квітня — 26 червня 1945 р.), на якій було погоджено та прийнято Статут Організації Об'єднаних націй. ООН мала стати головним та універсальним інструментом регулювання міжнародних відносин, підтримання міжнародного миру та безпеки, трибуною багатостороннього діалогу з проблем повоєнного світоустрою.

IV етап: Потсдамська (Берлінська) конференція (17 липня - 2 серпня 1945 р.), на якій були конкретизовані шляхи розбудови нового європейського порядку. Рішення Потсдамської конференції продемонстрували можливість досягнення єдності держав антигітлерівської коаліції в мирний час, як і в роки війни, та стали програмою післявоєнного устрою Європи.

II Розгортання „холодної війни" та становлення

біполярної структури міжнародних відносин: 1947-1955

Перші ідеологічні „залпи" „холодної війни" відносяться до 1946 р. З боку Заходу — „доктрина стримування комунізму" в „довгій телеграмі" Дж.Кеннана (лютий) та Фултонська промова В.Черчілля (березень), з боку СРСР — промова Й.Сталіна перед виборцями (лютий) та т.зв. „довга телеграма" радянського посла в США М.Новікова (вересень), в якій зовнішня політика США характеризувалась як прагнення до світового панування.

Разом з тим, лише в 1947-48 рр. у відносинах між Сходом та Заходом відбувся перехід до перманентної, системної та кризової конфронтації.

На політико-ідеологічному рівні такий перехід був закріплений проголошенням доктрини Трумена (лютий 1947 р.), в якій концепція „стримування" комунізму" була офіційно прийнята в якості основи зовнішньої політики США, а також в т.зв. „доктрині Жданова" (вересень

1947 р.), основаній на тезі формування у світі двох непримиренних, антагоністичних „таборів" - імперіалістичного та соціалістичного.

В економічній сфері „план Маршала" окреслив глибину розбіжностей між СРСР та західними союзниками. Москва відмовилася від ідеї економічної співпраці з Заходом на умовах Вашингтону, що призвело до розділу міжнародної економічної системи, до формування в Європі двох протилежних економічних угрупувань: Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС, 1948 р.) та Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ, 1949 р.).

В стратегічному плані нарощування протиріч відносно німецького питання призвело до першої берлінської кризи (червень-серпень 1948), до конфронтації СРСР та США на межі реальної війни. „Холодна війна" розпочалась де-факто.

В 1949-1955 рр. завершилось структурне оформлення біполярності - у світі виникли два центри впливу, два військово-політичних блоки - НАТО і Варшавський договір - на чолі з США та СРСР. Водночас біполярне протистояння розповсюдилось на периферію міжнародних відносин, (насамперед в зону Східної Азії), завершилась глобалізація конфронтації, посилилась конфліктність на регіональних рівнях. Корейська війна відіграла ключову роль в „експорті" біполярності, її розповсюдження з Європи в інші частини світу. По периферії Азійського континенту множились військово-політичні блоки та союзи: Манільський пакт СЕАТО, 1954), Багдадський

пакт (1955), АНЗЮС (1951), військово-політичні союзи США з Японією (1951), Республікою Корея (1953), Тайванем (1954). Блокова біполярність стала реальністю.

III Балансування на грані війни: 1956-1962.

Нарощування ядерних озброєнь, поява міжконтинентальних бомбардувальників та балістичних ракет, наступальний характер військово-політичних доктрин, ядерних стратегій „залякування" та „масованого покарання" сприяли закріпленню кризового характеру міжнародних відносин: протидіючі сторони досить легко вдавалися до відвертих погроз, шантажу на ультиматумів. „Мир неможливий, війна неймовірна" - так відомий французький соціолог Р.Арон охарактеризував ядерну епоху в умовах „холодної війни".

IV Становлення розрядки міжнародної напруженості: 1963-1969.

Врегулювання Карибської кризи продемонструвало можливість відходу від ризиків „холодної війни" та пошук інших підходів до розв'язання існуючих суперечностей. Ворожість та конфліктність почали витіснятися із сфери військово-силового протистояння у сферу переговорних процесів та пошуку компромісів. Почалася ера „довгого миру" - стабільності в намаганні уникнути глобального зіткнення, ядерного конфлікту, обмежити конфронтаційність і протистояння політичними та переговорними механізмами.

V Політика розрядки — стабілізація міжнародної системи: 1970-1975.

Перша половина 70-их років в цілому характеризувалися переможною ходою політики розрядки та стабілізацією міжнародної системи на глобальному й європейському напрямах світової політики. Вперше в повоєнний період принцип статус-кво прийняв універсальне значення попри ідеологічні розбіжності між Заходом та Сходом.

VI Криза політики розрядки. 1976-1980.

Політика розрядки в 60-70-их роках була основана насамперед на геополітичних і прагматичних основах з метою попередження небезпеки ядерної війни та глобальної конфронтації. Обмежений характер розрядки як схеми глобального співробітництва полягав у відсутності спільного ідейно-політичного компоненту, спільних політичних та моральних принципів зовнішньополітичної поведінки протилежних сторін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.4. Системний підхід до вивчення історії міжнародних відносин. Типи контролю за міжнародною системою, її структура.

В основі традиційно-історичного підходу полягає використання поняття «Міжнародна система» (МС) для визначення етапу у розвитку МВ в той чи інший період.

Системний метод - був започаткований з 20 років ХХ ст. Міжнародна система – суть цієї системи складає взаємодія окремих держав та інших акторів МВ, які є її складовими елементами.

Існує багато типологій МС, але в основні їх лежать наступні критерії:

- кожна система має свої типи контролю;

- структура МС – співвідношення елементів системи та засіб організації елементів системи;

Типи контролю за міжнародною системою.

Кожна система має свої типи контролю. Одним з головних принципів функціонування міжнародних систем є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів міжнародної системи. Контроль над МС базується на розподілі сил та ресурсів між її акторами.

В історії МВ існують 3 типи контролю:

Імперський – єдина держава контролює решту. Притаманний до сучасної епохи.

Біполярний тип контролю. дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини в межах своїх сфер впливу (холодна війна);

Баланс сил – три або більше держав контролюють дії одна одної з допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів (Європа віденської епохи).

 Структура міжнародної системи.

Одним з головних принципів функціонування МС є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів МС. Контроль базується на розподілі сил та ресурсів між її акторами. Наслідком нерівності держав є міжнародна стратифікація з притаманною їй фактичною нерівністю держав.

Стратифікація:

Наддержава: здатність до масових руйнувань планетарного масштабу; здатність впливати на умови існування всього людства;неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо до її складу не входить інша супердержава;

Велика держава

істотний вплив на світовий розвиток;

вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону;

Середні держави: мають вплив в найближчому оточенні;

Малі держави

вплив в оточенні не значний, але мають національні засоби для захисту незалежності;

Мікродержави: не здатні захистити свій суверенітет національними засобами;

Загалом виокремлюють три структурних виміри МС:

1. Конфігурація співвідношення сил, що відображає існування центрів сили:

а) монополярна; б) мультиполярна; в) біполярна;

2. Ієрархія акторів;

3. Гомогенність або негетерогенність - відображає ступінь згоди що існує у акторів відносно тих чи інших принципів та цінностей (Віденська система); та гетерогенність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5.Парадигми, методології і теорії міжнародних відносин.

Розмаїття в міжнародно-політичній науці теорій і поглядів, у кінцевому підсумку може бути зведене до трьох відомим парадигмам:

-      реалістичній (що включає у собі класичний реалізм і неореалізм),

-      ліберальній (традиційний ідеалізм і неолібералізм)

-      неомарксистській

Кожна у тому числі виходить із свого розуміння природи й характеру міжнародних відносин. Ці парадигми, природно, не вичерпують змісту теорії міжнародних відносин. Останні двоє десятиліть відзначені інтенсивним розвитком у межах її таких напрямів як транснационализм і інституціоналізм, конструктивізм і постмодернізм, дедалі більше самостійного значення набувають міжнародна політична економію та боротьбу соціологія міжнародних відносин; відмінності, і досить суттєві, є й у рамках самих зазначених парадигм. У той самий час найпоширенішими і сьогодні залишаються саме зазначені парадигми, а серцевинної дискусією з питань теорії міжнародних відносин, багато в чому визначальною шляхи його розвитку, залишається дискусія між неореализмом і неолиберализмом. Це дає підстави як розглядати вищезазначені три парадигми як «базові» для международно-политической науки, а й аналізувати з їхньої основі, і саме стан останньої.

Центральними для теорії політичного реалізму є «поняття інтересу, певного в термінах влади», і з ним поняття балансу сил, геополітичної стратегії тощо. У неореализме, основні ідеї якого сформулював наприкінці 1970-х років До. Уолц, ці акценти роком дещо зміщено. Обстоюючи структурне розуміння сили, неореалізм не зводить її до військовому компоненту, а включає у ній також економічну, информационно-коммуникативную, наукову, фінансову і виробничу складові. У ньому оселилися й інші нові з цією парадигми становища, приміром, про взаємозалежності, про внетерриториальной сутності нового, значно більше ефективного, ніж попередній, типу влади - влади над ідеями, кредитами, технологіями, ринками та інших. І все-таки сама суть реалістичного підходу з дуже характерною йому розумінням світової політики, як безкомпромісної боротьби держав влади і вплив залишається незмінною.

Із завершенням холодної громадянської війни авторитет політичного реалізму був серйозно похитнутий. Деякі із тих представників неореалізму почали називатимуть себе «ліберальними реалістами», або ж «утопічними реалістами», показуючи цим готовність до якогось перегляду ряду його положень реалістичної парадигми, зокрема й положення про анархичности природи міжнародних відносин. Так, Б. Бузан, не піддаючи сумніву реалістичний теза про радикальному відмінність політичних взаємодій у межах держави й на міжнародній арені, до того ж час вважає, у цілому природа міжнародних відносин змінюються у бік «зрілої анархії», у межах якої західні ліберально-демократичні держави здатні зайняти позицію гаранта міжнародної безпеки, а досягнення поступу стають доступними всім, зокрема слабких держав та пересічних індивідів. Проте критики вказують, що той факт, що західні демократії немає жодного бажання боротися друг з одним, можливо, почасти підтверджує теза про «зрілої анархії», це не належить відносин між ними оточуючими. Вони підкреслюють відсутність будь-яких гарантій те, що багаті і традиційно сильні демократичні держави стануть допомагати слабшим державам решті регіонів, коли виникне загроза їхньої безпечності.

З критикою засад реалістичної парадигми виступає і неомарксизм. Його прибічники представляють світ вигляді глобальної системи різноманітних економік, держав, товариств, ідеологій і. Розібратися у цьому складному різноманітті допомагають базові поняття «мир-система» і «мир-экономика». Останнє відбиває й не так суму економічних взаємин у світі, скільки якнайширшу систему взаємодії міжнародних акторов, провідної ролі у якій грають економічно найсильніші. Основні риси мир-экономики - це всесвітня організація виробництва, зростання значення компаній у світовому господарському розвитку, посилюється координація виробничих комплексів, інтернаціоналізація капіталів і зменшення можливостей державного втручання у сферу фінансів. За твердженням неомарксистів, держави, які раніше захищали себе від зовнішніх потрясінь, сьогодні перетворюються на агентів, передавальних національним економікам вимоги мир-экономики з єдиною метою адаптації до умов конкуренції на світовому ринку. У цьому зазначені процеси, як відповідні структури, результат діяльності людей, продуктом історії. У той самий час, підкреслюють неомарксисты, є і процеси, протилежні глобалізації, - диверсифікація економічних, політичних, громадських, соціокультурних й інших громадських організацій і структур, пошуки інших шляхів розвитку. Проте радикально-либеральная ідеологія прагне завуалювати ці процеси.

 

 

6. Ліберальна парадигма МВ.

Виникла після Першої світової війни внаслідок «парадигматичної революції» (вплив війни – зміна парадигм – до неї в Європі, зокрема Західній, в рамках традиційної методології панував поточно-історичний підхід у вивченні МВ (вплив позитивізму); французькі історики стверджували: головне опис подій, їх коментування (власна точка зору тощо). Але Перша світова війна показала, що такі дослідники не могли пояснити, чому почалась ця війна, чому були такі сильні руйнування, людські жертви і такі жахливі наслідки в цілому і як уникнути таких воєн. Як в тому числі спроби відповіді на ці питання виникають фашистська (чи фашистсько-нацистська) парадигма МВ (расистська за своєю сутністю, панування одних над іншими і т.д.) та більшовицької (чи марксистсько-більшовицька) (класовий підхід – боротьба класів, тобто соціальна боротьба, революції – локомотив історії, «на руїнах старого світу збудувати новий»).

Представниками ліберальної парадигми МВ, що домінувала у міжвоєнний період, особливо в 20-ті роки, були: Альфред Ціммерн (німець за походженням, емігрував до Великобританії), Джеймс Шотвелл (американець), Норман Анжел і Томас Вудро Вільсон (і як державний діяч себе проявив, один з творців Ліги Націй, що проголошувалась інструментом уникнення воєн). В основі цієї парадигми – теоретичні положення праць і поглядів філософів І.  Канта, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка.

Основні положення ліберальної (або ж «ліберально-ідеалістичної») парадигми:

1)    люди за своєю природою є добрі, альтруїстичні, а тому здатними до взаємодопомоги завдяки розуму й освіті;

2)    існує засадниче (основоположне) людське прагнення до добробуту, яке сприяє прогресу;

3)    погана людська поведінка, зокрема насильство, є породженням поганих інституцій (закону, освітніх закладів, певних усталених звичаїв, які змушують людей, діючи у власних інтересах, завдавати при цьому шкоди іншим;

4)    Війни (й певна анархія у міжнародних відносинах загалом) не є неминучими, їх можна уникнути з допомогою певних інституцій (інституційних механізмів) – Ліга Націй, ООН, ЮНЕСКО, ЄС, Рада Європи, Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) і т.п.;

5)    Війна – це глобальна проблема, для подолання, усунення, вирішення чи мінімізації якої потрібні насамперед насамперед багатосторонні зусилля (узгодження інтересів різних держав і т.п.);

6)    Мораль і етика повинні бути включені у політику (як мистецтво управління) МВ, усунення інституцій, що сприяють виникненню війни і навпаки посилення тих, що перешкоджають її виникненню (відповідні угоди, блоки (проти держави – імовірного агресора), соціальні служби, партії і т.д.;

7)    Демократичне урядування у межах держав, а також самовизначення (націй, етносів та ін.) можуть сприяти умиротворенню відносин між державами.

Німецький філософ Іммануїл Кант: мир («вічний мир») тільки тоді буде можливим, коли держави є демократичними всередині себе і у неї такі ж демократичні відносини з іншими державами (у СРСР говорили, що між соціалістичними країнами не може бути воєн, але між Китаєм та В’єтнамом була в другій половині ХХ ст. війна (також мав місце прикордонний збройний конфлікт між СРСР та Китаєм на Даманському півострові). Вторгнення радянських військ до Угорщини (1956 р.) і Чехословаччини (1968 р.) – теж своєрідна війна)).

Прибічників цієї парадигми можна поділити на 3 групи:

1)    Прихильників створення міжнародних інституцій які б зменшили небезпеку виникнення війни (на це була спрямована політика створення системи «колективної безпеки» у 1930-х роках (один з головних її ініціаторів – СРСР в особі народного комісара зовнішніх справ Максима Литвинова (єврей за походженням). (Його наступник на цій посаді – В’ячеслав Молотов (росіянин за походженням – це мало значення у стосунках з нацистською Німеччиною) виступав за співпрацю з Німеччиною). В принципі це працювало і на ліберальну парадигму (усунення воєн), а не тільки на більшовицьку парадигму. Ту ж мету мало і створення і Ліги Націй;

2)    Наголошують на використанні правових  процесів (посередництво, арбітраж). 1921 р. – створено постійний суд міжнародної справедливості. 1928 рік – пакт Бріана-Келлога – 2 статті: відмова від війни як засобу, інструменту вирішення міжнародних проблем, суперечностей;

3)    прибічники роззброєння (по суті прибічники біблейського принципу «перекувати мечі на орала»). Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. обмежила і скоротила військово-морські озброєння.

 

 

 

7.  Реалістська парадигма МВ

Виникла в 1930-х роках як інтелектуальна антитеза ліберальному ідеалізму. Спостерігалось певне розчарування, песимістичні настрої і погляди на світ і МВ – у контексті наростання передвоєнної кризи у МВ і наближення власне Другої світової війни. Також популярна і після війни.

Прибічники цієї парадигми: 40-50-ті роки ХХ ст. -  Джордж Кеннан (американський дипломат у 1948 – на початку 50-х рр. ХХ ст., працював в американському посольстві в Москві, звідки надіслав до свого уряду т.зв. «довгу телеграму» – 8 тисяч слів» – обґрунтування потреби «стримування» комунізму у світі, недопущення поширення впливу СРСР у МВ, але пізніше змінив свої погляди на більш помірковані, критикував за агресивність і власне США; писав також наукові праці і статті); Ганс Моргентау (американський політолог німецького походження; Рейнольд Нібур (друга половина 1940-х рр. – ідеї), Кеннет Томпсон (1960 р.).

Витоки цієї парадигми – в роботах грецького історика Фукідіда, італійського мислителя Нікколо Маккіавелі, англійського філософа Томаса Гоббса («війна всіх проти всіх», «людина людині – вовк»; уособлення держави – чудовисько Левіафан (праця «Левіафан»). Частина сучасних дослідників – війна у Югославії в 90-х рр. ХХ ст. ілюструє цю думку)).

Реалістська парадигма розглядає державу в якості найважливішого актора МВ (їх дійової особи), а не міжнародні інституції чи людей (як доти вважали).

Основні положення реалістської парадигми:

1)    люди за своєю природою егоїстичні;

2)    людині  властивий інстинкт до панування над іншими (тобто інстинкт до влади);

3)    інстинкту до влади неможливо уникнути;

4)    Міжнародна політика є (за Т. Гоббсом) боротьбою держав за владу, панування над іншими державами, «війною всіх проти всіх»;

5)    Першочерговий обов’язок держави – просувати свій національний інтерес (у тому числі захищаючи його), спираючись на могутність, власну військову силу;

6)    Відповідно, держави мають бути достатньо могутніми у військовому відношенні, щоб стримувати ворогів; військова могутність важливіша, ніж економічна, що сама по собі є лише засобом для досягнення військової могутності;

7)    Не треба переоцінювати надійність союзників (вони можуть і зрадити, або ж не підтримати, не допомогти). Тому треба покладатися на власні сили (приклад – Румунія й Італія в роки Першої світової війни – не отримали від союзників всіх обіцяних їм за участь у війні на боці Антанти територій);

8)    Держави не повинні довіряти свій  захист міжнародним інституціям чи міжнародному праву;

9)    Кожна держава повинна підтримувати баланс сил у відносинах з іншими державами (всі держави збільшують свої сили («набирають сили») і таким чином зберігається баланс (певна рівновага) сил.

Реалістську парадигму почали ставити під сумнів і піддавати значній критиці в 60-х рр. ХХ ст., бо виникли різні тлумаченні поняття «національний інтерес», зокрема навіть політологи-реалісти розкололися щодо тлумачення війни у В’єтнамі (чи відповідає її ведення США захисту національних інтересів США – далеко від США, значні витрати матеріальних ресурсів, величезні людські втрати (задля досягнення геополітичних цілей), надмірний розвиток військово-промислового комплексу (ВПК). Коли припинилася «гонка озброєнь», посилились інтеграція і співробітництво між європейськими країнами (стосунки не на страху, а на основі спільних інтересів). Євроінтеграція, особливо з кінця 60-х років ХХ ст. значною мірою підірвала позиції реалістської парадигми. Основне тепер у стосунках всередині ЄС – співпраця, а не ворожнеча і військова могутність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

8. Бігейвіористська і постбігейвіористська методології МВ

Бігейвіоризм (від англ. «behaviour» – поведінка) – це методологія, яка зосереджується на вивченні поведінки акторів МВ (окрім держав це можуть бути й окремі люди, сукупності, групи людей, організації тощо).

Найчастіше бігейвіоризм досліджує групи людей. Найбільш пряме бігейвіористське дослідження – наприклад, як ставляться люди до вступу їх країни до НАТО (відповідно – вихід людей на демонстрації – вияв цієї поведінки (позиція цих людей фактично). Бігейвіористи зосереджують увагу не на діях як таких, а на передумовах цих дій, настроях орієнтаціях людей, простеження динаміки цих настроїв. Тобто бігейвіористське дослідження є фактично соціологічним дослідженням за певний період (з певною регулярністю – 1-2 рази на рік чи ін.).

Бігейвіоризм – це сукупність певних дослідницьких методів і методик (соціологічних та ін.).

 Виникнення бігейвіористської методології – 30-50-ті роки ХХ ст. ( в американській політології – друга половина 1940-х – 1950-ті рр.). 1950-ті роки – час найбільшого впливу БМ – до кінця 60-х років – потім її змінює постбігейвіористська методологія.

Одним з яскравих представників БМ і водночас одним із засновників постбігейвіоризму в політології був Девід Істон (канадець за походженням), – у кінці 60-х років перейшов на позиції постбігейвіористської методології (ПМ).

ПМ відрізняється від БМ наголосом на етичних проблемах, а бігейвіоризм робив наголос на виробленні й удосконаленні методів дослідження (кількісні та ін.), як все це звести до графіків, формул, схем та ін., – щоб формалізувати, перетворити ці знання у науку (певна математизація). Щоб зрозуміти бігейвіоризм, необхідно вивчити курс вищої математики, статистики. Бігейвіористи уникали етичних аспектів, були за те, що все треба формалізувати..

Але у 1960-х роках гостро постали етичні проблеми – масові громадянські рухи, зокрема у зв’язку із масовим знищенням мирних людей у В’єтнамі. Також постали й інші проблеми – масове вимирання людей через хвороби, голод, різні конфлікти, в т.ч. і локальні збройні конфлікти , які не зачіпали інтереси великих держав, але у цих конфліктах гинуло багато людей, – і міжнародні організації не могли тут допомогти.

Але постбігейвіористи не відмовилися від графіків, формул і схем та ін. (особливо у США).

Для постбігейвіоризму характерний міждисциплінарний підхід – тут посилилися  філософський і теоретичний аспекти ((в порівнянні з БМ, в якій відчутний вплив позитивізму, бо позитивісти писали: «нехай говорять не кабінетні теоретики, а факти» – треба показувати історію такою, як вона була, як «вишиваються узори», «вимальовується картина» (чи з’ясовується стан речей)).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

9. Неореалістська парадигма

Пов’язана з реалізмом (це – «структурний реалізм» у МВ.

Якщо для реалізму основна одиниця у МВ – держава, яка має мати якомога більше сил, і вона ж є основним дійовим актором у МВ, то для неореалістів основою МВ є певна структура міждержавних чи міжнародних відносин. Важливим є не те, скільки сама держава має впливу, ваги у МВ, а якою є структура МВ – відповідно, держава повинна вдало «вписатися» в неї, щоб максимально посилити свій вплив (в одному регіоні одна структура МВ,  в іншому – інша), максимально використати цю структуру у своїх інтересах, інакше ця держава програє, навіть якщо буде максимально посилювати свої економічні і військові потенціал і могутність (приклад – Словаччина після Другої світової війни вдало «вписалася» в структуру МВ (і після 1990 року теж); Румунія – 2007 р. – вступ до ЄС і НАТО (а раніше – за Чаушеску теж вдало «вписалася).

Один із засновників НП – Кеннет Волтс – 1979 р. – книга «Теорія міжнародної політики». Сутність неореалізму він висловив фразою: «Міжнародна структура  (базовий термін неореалізму) виникає у взаємодії держав, потім вона стримує держави від одних дій та спрямовує на інші».

Подібно до реалістів, неореалісти вважають, анархія у МВ (відсутність центральних наддержавних інституцій у глобальному масштабі є найбільш важливою рисою, властивістю структури міжнародної системи (системи МВ). Неореалісти не заперечують важливої ролі держави у МВ, але визначають позицію держав у системі МВ (це і система координат, і правил гри фактично), їх місце у МВ.

Неореалісти вживають поняття «сила держави», «вплив держави», «національний інтерес», але  прагнення держави посилити свій вплив у МВ не розглядається ними як самоціль (як це роблять реалісти), а як засіб виживання у структурі МВ.

На думку Кеннета Волтса, засоби виживання держави поділяються на 2 категорії:

1)    внутрішні зусилля (посилення економічного потенціалу, військової могутності (в т.ч. стратегічні воєнні розробки);

2)    зовнішні зусилля (посилити альянс держав, в який входить держава, і послабити протилежний, ворожий альянс. Неореалісти: рівновага (баланс) сил формується автоматично. Неореалізм прагне пояснити, чому перспективи міжнародної співпраці часто виглядають такими похмурими, невиразними, і вважають, що структура МВ є сама по собі анархічною (не може бути якогось координуючого центра, як всередині держави – бо МВ є нестійкими, нестабільними (постійні зміни). Т.ч., перешкоди глобальній співпраці пов’язані не з державами, а з певними структурами у МВ. Неореалізм був популярним у другій половині 1970-1980-х рр., потім його витіснив неолібералізм, але на початку ХХІ ст.,  знову з’явилися підстави говорити про застосування неореалістських підходів як в теоретичному (науковому) аспекті, так і в практичному (у практиці МВ – 11 вересня 2001 р., війни в Іраку й Афганістані та ін.).

 

Неоліберальна парадигма

Виникла в період закінчення «холодної війни» – бо настало незадоволення неореалізмом, що не зміг пояснити нових історичних реалій. Неолібералізм наголошує: не лише конфлікти, але й співпраця є характерними ознаками МВ. Досить сталою була співпраця СРСР і США у 2-й половині 1980-х на початку 1990-х рр. (а також у 2-й половині 1950-х рр.), а також в ході інтеграції. Неоліберальні дослідники вказали на такі недоліки неореалізму:

1)    з позицій «політики сили» було неможливо передбачити мирне закінчення «холодної війни»;

2)    реалістська і неореалістська «теорія війни і миру» виявилася недієздатною, оскільки спрощувала поняття «сила» і неправильно тлумачила уроки історії (ситуація у В’єтнамі, Ірані, Афганістані, Анголі, Мозамбіку спочатку виглядала як суцільна поразка США).

Американський президент Дж. Буш-молодший  при вторгненні американських військ до Афганістану дотримувався фактично неореалістських підходів, хоча формально апелював і до гасел добра і миру (як лібералізм). Його суперник на президентських виборах – Джон Керрі – пропонував повернутися до неоліберальної концепції, а не протиставляти себе всьому світу;

3)    неореалістський підхід не міг бути адекватним (так здавалося на початку 1990-х рр.) для удосконалення технологій, покращення життя людей, вирішення проблеми рабства (і нині вона ще існує).

 

 

 

 

 

10. Найновіші теоретичні підходи до вивчення МВ

у контексті постмодерного виклику.

І. 1) Постмодернізм як підхід до вивчення МВ виник у контексті критики бігейвіоризму.

Він наголошує на дослідженні прихованого значення текстів (документів, інших джерел) (тобто підтекстів) історії МВ («читати між рядками»), зосереджується на багатоаспектному вивченні, тлумаченні промов політиків, праць аналітиків (у галузі МВ)). Іноді постмодернізм називають «постпозитивістською реакцією»;

2) постмодернізм у МВ розглядають як частину широкого руху в суспільних науках, який має назву «критична соціальна історія», «постструктуралізм» і «деконструкціонізм» (по суті, це синоніми постмодернізму у вивченні МВ).

3) постмодерністи наголошують: немає єдиної, так званої абсолютної істини; вони вважають, що МВ можна тлумачити з багатьох точок зору (плюралізм думок) (будь-які події у МВ і визначення усвідомлюються, формалізуються згідно наших цінностей (вони різні у різних людей – відповідно різні тлумачення).

ІІ. Серед найновіших теоретичних альтернатив постмодернізму – «теорія хаосу» і підхід «соціального конструктивізму».

«Теорія хаосу» – це насамперед застосування математичних методів моделювання для розпізнавання повторюваних, засадничих моделей у МВ, які швидко змінюються (і які, здавалось би, на перший погляд, нічим не пов’язані).

«Соціальний конструктивізм» - це фактично ліберально-реалістський підхід (на межі двох підходів) – спроба поєднати неореалістські і неоліберальні підходи. Згідно цього підходу: 1) держави є ключовими акторами у світовій політиці. Дії держав визначаються способами, з допомогою яких вони конструюють, тлумачать певні значення і відповідають за них – зміна тлумачень певних понять змінює політику; 2) відбувається еволюція політики. «Соціальний конструктивізм» наголошує на тому, що особливе значення має тлумачення нами понять у МВ (акторів та ін.), як ми уявляємо собі світ через ці понятття і їх тлумачення (наприклад, різні тлумачення поняття «мир»).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

12. Визначальні чинники зовнішньополітичної поведінки держав. Роль лідерів у прийнятті зовнішньополітичних  рішень.

Держави є основними зовнішньополітичними акторами, особами – суб’єктами.

Політика – поняття, більш спрямоване на досягнення мети, а поведінка – більш широке поняття (сукупність певних дій, що не спрямовані обов’язково в якомусь напрямку, тобто поведінка може бути і хаотичною).

Визначальні чинники зовнішньополітичної поведінки держав:

  1. глобальні (географічне розташування) – геополітичні і геоекономічні чинники (наприклад, неоколоніалізм – з’ясування, є та чи інша держава неоколоніальною чи ні (неоколоніалізм дуже близький до імпералізму)), інтеграційні процеси;
  2. державні (внутрідержавні) впливи – економічний потенціал держави (а також – військовий потенціал), тип політичної системи, погляди громадян, що час від часу стають виборцями;
  3. індивідуальні впливи (особливості лідерів, їх цінності, ментальності, психологічні переконання).

Роль лідерів у прийнятті зовнішньополітичних  рішень.

Є модель особистостей, що творять історію, і є модель особистостей, що творять політику.

Філософ Ральф Валдо Емерсон: нема власне історії, є біографії (їх сукупність), ці діячі творять історію, відповідно наявний негативний чи позитивний вплив цих осіб на МВ (Гітлер, Хусейн). Тепер говорять про негативну роль Буша, позитивну роль Горбачова (в цілому – бо виступав за загальнолюдські цінності (книга «Перебудова. Нове мислення»). Дослідник Роберт Айзек писав про американського дипломата Генрі Кісінджера як про найбільш впливового політика в 1970-х рр. Також дуже значимою є постать Збігнєва Бжезінського як політичного аналітика. На думку Маргарет Герман (1988 р.), вплив лідерів на МВ визначається такими чинниками: їхній світогляд, політичний стиль, мотиви, підготовка до міжнародної діяльності, міжнародний (політичний) клімат на початку їхньої діяльності, як відбувається соціалізація (суспільна адаптація) до (їх) посад (одразу призначили «по блату» чи поступове просування по ієрархічній службовій «драбині»).

Є й інша схема: «раціональний вибір в процесі прийняття рішень лідерами» (фактично, вибір з-поміж кількох альтернатив (варіантів):

1) визначення лідером проблеми (по суті, її формулювання чи формалізування);

2) вибір цілей (чи завдань);

3) знаходження альтернатив вирішення проблеми;

4) вибір (однієї з альтернатив).

Такий підхід чи схему було застосовано американським президентом Джоном Кеннеді під час Карибської кризи (жовтень 1962 р.).

Рівні аналізу МВ.

  1. індивідуальний: стосується особистісних характеристик людей, включаючи пересічних громадян, а також осіб, відповідальних за прийняття рішень (необхідне залучення даних соціологічних опитувань (узагальнена «карта» про певні орієнтації), інтерв’ю (особистісне ставлення людей до тих чи інших подій), але слід пам’ятати, що це узагальнення – усереднений
  2. державний: пов’язаний з аналізом на рівні держави, народу, етносу, нації, перш за все з з аналізом на рівні державних інституцій, з точки зору інституцій держави (аналіз на рівні міністерства, прем’єра (тобто уряду), президента, його оточення). Цей рівень аналізу передбачає, як діє той чи інший державний інститут (з точки зору тих, хто є при при владі, їх інтереси є якби державними (ототожнюються);
  3. глобальний чи міжнародний (міждержавний): зосереджується на тому, як впливає якась певна подія на МВ в певному регіоні (покращення чи погіршення відносин, укладення угод чи конфлікти, торгові війни).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

13. Поняття системно-трансформуючих воєн. Причини і наслідки Першої світової війни.

Системно-трансформуючі війни – це війни, які визначають дух і спрямованість МВ певної епохи, панування певних цінностей та ідей, а також певної парадигми, певної теоретичної інтерпретації МВ.

Впродовж ХХ ст. було три системно-трансформуючі війни (третя – «холодна війна»). Також побутують думки про те, що нині йде четверта – партизанські рухи: Куба – Че Гевара (Латинська Америка – 60-ті рр.), Гватемала, Мексика, шиїтська революція в Ірані, посилення вакхабізму, суннітський і шиїтський екстремізм). Це були системно-трансформуючі війни, бо змінювались попередні уявлення про МВ і сама система МВ.

Причини і наслідки Першої світової війни.

Три групи причин:

  1. з точки зору структуралістів (структурних реалістів)  війна була ненависною (не була спричинена якимись цілеспряспрямованими діями, вона була породжена обставинами, що були поза контролем тих, хто до неї був втягнений (це досить фаталістський підхід, не визначається і конкретна відповідальність чи провина)). Марк Трахтенберг (американський історик німецького походження) на початку 90-х рр. ХХ ст. заявив, що система двох ворогуючих коаліцій у Європі передбачала механізми (мобілізацію, військові плани) з наголосом на швидкості (миттєвості) (у німців план «бліцкрігу» – «блискавичної війни»). Це все працювало з певною «інерцією» (запущено – вже ніхто змінити чи зупинити не може). Достатньо було початися конфлікту на Балканах, і далі все розкрутилося само по собі. Барбара Тукман на початку 60-х рр. наголосила на тому, що зусилля великих держав, спрямовані на переозброєння, спричинили інерцію, певну кінетичну енергію, яка втягнула держави Європи у війну.
  2. Теорія раціонального вибору. Згідно з нею, Перша світова війна була результатом прагнень німецької еліти до війни проти Франції і Росії, щоб зміцнити становище Німеччини на континенті (тобто, це були раціональні мотиви дій – вибір німецької еліти (насамперед кайзера і його оточення) – не повністю перемогти чи підкорити своїх противників, а забрати лише частину їхньої території, закріпити за Німеччиною роль світової держави (можливо – як гегемона в Європі), відвернути увагу від внутрішніх проблем. Представники теорії: Джек Леві (американський історик) – 1999 р. – «Влада, політика і сприйняття.Нариси про причини війни» (в-во ун-ту Південної Кароліни); американський політолог й історик-міжнародник Девід Кайзер (1990 р. – праця «Політика, війна, європейський конфлікт. Від Філіппа ІІ до Гітлера» (в-во Гарвардського ун-ту). Фолькер Берган (теж американець німецького походження) (1995 р. – праця «Імперська Німеччина» (мається на увазі період 1871-1914 рр.)): «саме імперський палац у Берліні підштовхнув Європу до війни».

3.На державному рівні аналізу МВ (аналізу на рівні держави, народу, етносу, нації). Вказується на зростання націоналізму (заохочуваного державою) – державного націоналізму. Джеффрі Блейні звертає увагу на велику роль виховання (Франція – в підручниках у школах і вузах писалось, що Франція завжди була великою державою, гегемоном, але зазнала приниження, що, однак, є тимчасово, а німці спиралися на тезу німецького філософа ХІХ ст. Гегеля про те, що германці вище слов’ян (це випливало з його ідеї про історичні (тобто провідні) і неісторичні народи).

4.Ряд істориків стверджували: причина війни – англо-німецьке торгове суперництво (дві германські нації). Наслідки Першої світової війни:

  • знищила приблизно 10 мільйонів людських життів, змінилось обличчя Європи – розпад імперій (Австро-Угорської, Османської, Російської і Німецької (останні дві – частково збереглися у інших територіальних рамках і державно-політичних формах)), виникнення на їх руїнах  нових держав (Австрія, Польща, Чехословаччина та ін.);
  • докорінні (здебільшого недемократичні) зміни в ряді країн Європи.
  • Перемога коаліції на чолі з Великобританією і Францією.
  • Війна спонукала до рішучих зусиль з метою побудови нової міжнародної системи, яка мала би запобігти іншій, новій війні.

Як результат – перше післявоєнне десятиліття – ера (піднесення ідей) лібералізму («14 пунктів» Вудро Вільсона, Ліга Націй, Пакт Бріана-Келлога та ін).

  • зростання національно-визвольних рухів, частина з яких увінчалася створенням нових національних держав (серби, поляки та ін.).
  • певне зростання ролі США у МВ  (хоча і не в таких масштабах, як вони прагнули)
  • поява нової держави – СРСР, що з часом нарощував свою могутність і протиставляв себе як єдину (на той час) «соціалістичну» державу іншому (тобто «капіталістичному») світу.

 

14. Причини і наслідки Другої світової війни. Дискусії навколо причин, превентивності і альтернативності.

Причини і наслідки ІІ світової війни.

Причини другої світової війни:

1) стосовно Німеччини: її підштовхували до війни такі чинники: а)німецький націоналізм, поєднаний з ірредентизмом.В основі німецького ірредентизму полягала та обставина, що багато німців проживали на територіях, що входили до складу Польщі, Чехословаччини, Данії, Франції та ін., у тому числі через несправедливий територіальний перерозподіл на терені Європи згідно Версальського мирного договору; б) з виникненням нацизму його прихильниками на перший план було поставлено поклоніння так званій «колективній волі нації». Це була, фактично, найбільш крайня версія реалізму, історичні корені якої походять від ідеології пруського мілітаризму, в основі якого століттями була ідея «Натиску на Схід»; в) психологічне невдоволення німцями несправедливими умовами Версальського миру.

2) держави-переможці дозволили і навіть сприяли переозброєнню Німеччини. Якби ці держави виступили одразу єдиним фронтом проти країн-агресорів, то війни вдалось би уникнути чи принаймні набагато зменшити її жахливі наслідки. Ініціаторами політики «умиротворення» були перш за все британські політики (особливо англійський прем’єр Н. Чемберлен), які не заперечували проти порушення Німеччиною обмежувальних умов Версальського мирного договору і загарбання німцями ряду територій і країн – вільного міста Данціга, Австрії, Західної Чехії (Судети). Проте, німці захопили всю Чехію у березні 1939 р. Хоча Німеччина дала гарантії британським і французьким політикам, що не буде розширювати свою експансію в Європі, проте у вересні 1939 р. і Великобританія, і Франція виявилися втягнутими у другу світову війну.

 

Наслідки 2-ї світової війни:

1.    величезні руйнування і людські жертви;

2.    перерозподіл сфер впливу держав, зміна кордонів (лише СРСР приєднав територію площею приблизно 600 тис. кв. км.). Франція отримала 500 тис. кв. км, Англія – 270 тис. кв. км. Польща отримала ще більше німецьких земель, ніж до війни. Розпочався розкол Німеччини.

3.    Кінець 2-ї світової війни спричинив недовіру і невпевненість у міжнародних відносинах, насамперед між союзниками по антигітлерівськй коаліції.

4.    Двозначні компроміси, які були досягнуті на Ялтинській конференції, приховували серйозні відмінності між союзниками (проблема поділу сфер впливу у повоэнній Європі). Декларація про звільнену Європу передбачала організацію вільних виборів, які в Схвдній Європі спочатку були проведені, але після поразки комуністичних сил у ряді країн лідерів їх противників, що перемогли, було репресовано і провели нові вибори, на яких «перемогли» вже комуністи.

5.    Війна призвела до виникнення нової, глобальної системи міжнародних відносин. (виникла ООН – більш справедлива і ефективна організація, ніж Ліга Націй, для Китаю було зарезервоване місце постійного члена Ради Безпеки ООН (центра прийняття рішень).

6.    2-га світова війна прискорила розпад колоніальних імперій і появу нових держав

7.    Після війни сила впливу СРСР і США різко перевищили вплив інших держав

8.    Таким чином, збулось пророцтво французького мислителя Алексіса де Токвіля (1835 р.): Америка і Росія будуть тримати в своїх руках долю принаймні половини людства.

Отже, загалом, серед факторів, що спричинили початок другої світової війни, слід зазначити:

- протиріччя Версальсько-Вашингтонської системи;

- встановлення в кількох країнах тоталітарних фашистських режимів, які трималися на політиці войовничого шовінізму та расизму; найагресивніші з них – Німеччина (для нацистської ідеології характерне й гасло реваншизму) та Японія - прагнули до світового панування;

- США, Англія, Франція й СРСР сприяли економічній підготовці Німеччини до війни (капіталовкладення США у німецьку промисловість до початку війни сягали 1 млрд. дол.; Німеччина отримала кредити на 27 млрд. марок, з них 70% - американські);

- приходу фашистів до влади сприяв розкол у міжнародному робітничому русі, зумовлений політикою СРСР у Комінтерні;

у другій половині 30-х pp. загострюються суперечності між двома коаліціями великих держав;

помилки у зовнішній політиці ряду демократичних країн Заходу та СРСР.

 

 

15.Становлення Версальсько-Вашинґтонської системи міжнародних відносин.

Для підбиття підсумків першої світової війни було скликано Паризьку мирну конференцію, яка розпочала роботу 18 січня 1919 p. До Парижа прибули представники 27 держав, з них 9 учасниць війни - на боці Антанти, 15 -які оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, та 3 нових країни - Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців.

Працювали такі органи конференції як Рада десяти (голови держав та міністри закордонних справ Великобританії, Франції, США, Італії, Японії). На Раді існувала ще так звана «Велика четвірка» у складі британського прем´єр-міністра Д. Ллойд- Джорджа, американського президента В. Вільсона, французького прем´єр-міністра Ж. Клемансо, італійського прем´єр-міністра В. Орландо. Саме на засіданнях цих органів, без присутності журналістів і стенографів, вирішувалися умови післявоєнного врегулювання.

Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеччиною. Його було підписано 28 червня 1919 p., у Великому Версальському палаці (Версальський мир).

За цим договором Німеччина визнавалася винною у розв'язанні Першої світової війни: вона втрачала свої колонії; деякі її території передавалися сусіднім державам; на неї накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти; Ельзас та Лотарингія поверталися до Франції; управління Саарською областю передавалося на 15 років Лізі Націй; Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі райони Прусії й Померанії); Данії передавався Північний Шлезвіг; До Бельгії відходили округи Ейпен, Мальнеді, Морене.

Загальна військова повинність у Німеччині скасовувалася. Її сухопутна армія не мала перевищувати 100 тис. особового складу і призначалася для підтримки порядку всередині країни. Німеччині заборонялося мати підводний флот, великі надводні кораблі, військову авіацію та важку артилерію. Німецький Генштаб розпускався.

З метою гарантії виконання Версальського миру країни Антанти окупували Рейнську зону терміном на 15 років.

Мирні договори з союзниками Німеччини були укладені за зразком Версальського. Сен-Жерменський мирний договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919р., Нейїський з Болгарією - 27 листопада 1919р., Тріанонський з Угорщиною - 4 червня 1920 p. та Севрський з Туреччиною -10 серпня 1920 p.

Версальська система мирних договорів закріплювала територіальні зміни, які відбулися в результаті першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції.                                                            Створена система міжнародних угод встановила Версальсько-Вашингтонську систему устрою міжнародних відносин, що зафіксувала та оформила результати першої світової війни, визначила нове співвідношення сил на світовій арені. Вона стала спробою розв'язати незліченні проблеми, об'єднати й гармонізувати суперечливі інтереси народів та держав.

Втім вона мала низку суттєвих недоліків:

-не розв'язала протиріччя між державами-переможницями й державами, які зазнали поразки;

-не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;

-не запобігла можливості виникнення реваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених договорів;

-викликала значні територіальні зміни в Європі, друге «велике переселення народів», започаткувала основи національних конфліктів.

Версальсько-Вашингтонська система закріпила нову розстановку сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  1.  Початок існування Ліги Націй і спроби зміцнення міжнародної безпеки у 1924-1929 рр.

Лігу Націй було створено на Паризькій мирній конференції за ініціативою президента США В.Вільсона. Найважливішою метою ЛН було:підтримання миру, збереження повоєнного статус-кво, виконання умов Версальського миру. Статут ЛН вступив у силу 10 січня 1920 р. Він передбачав гарантії членам організації у збереженні їхньої політичної незалежності й територіальної цілісності проти зовнішньої агресії та колективні дії усіх членів Ліги в разі порушення агресором статуту та розв'язання конфліктів.

Слабкість Ліги націй як інструмента підтримання миру зумовлювалася самим статутом. Майже всі рішення ухвалювалися за принципом одностайності. Обов'язкову силу мали тільки рішення з адміністратив­них питань, що стосувалися самої Ліги. Навіть санкції фактично були добровільними. Статут Ліги Націй був складовою частиною Версальського мирного договору. Його підписали 44 країни. Але США, під впливом «ізоляціоністів» у конгресі, не ратифікували Версальський договір й не увійшли до складу Ліги Націй.

Головними органами Ліги були Збори представників усіх членів організації (Асамблея), Рада Ліги Націй у складі 5-ти постійних членів (США, Англії, Франції, Італії та Японії) й 4-х тимчасових. Відсутність ряду великих держав серед членів Ліги негативно позначилася на ефективності її діяльності. СРСР було прийнято до Ліги Націй у 1934 p. та виключено у зв'язку з радянсько-фінською війною 1939 -1940 pp. Німеччина вступила до Ліги Націй у 1926 p. й вийшла з неї 19 жовтня 1933 p., Японія вийшла з Ліги Націй 28 березня 1933 p. Друга світова війна остаточно поховала Лігу Націй, хоча формально вона проіснувала до 31 липня 1946 p.

У вересні 1922 р Асамблеєю Ліги націй була прийнята резолюція про необхідність укладення між країнами-членами договору про колективну безпеку. Був підготовлений проект «Договору про взаємну допомогу», який передбачав засудження будь наступальної війни і закріплював обов'язковість поетапного роззброєння. У 1923 р проект був розісланий урядам країн учасниць Найбільші розбіжності викликало уточнення можливих форм взаємної допомоги та протидії агресії. Через протиборства Великобританії не вдалося ратифікувати Женевський протокол про арбітражний врегулюванні міжнародних суперечок, затверджений в 1924.

У 1925 р. конференції в Локарно все ж вдалося домогтися створення першої регіональної гарантійної системи. У 1928 р з ініціативи Франції та США відбулося підписання пакту про відмову від війни як засобу політики та визнання міжнародного арбітражу обов'язковим способом врегулювання міждержавних конфліктів («пакт Бріана-Келлога»). Арістід Бріан звернувся у вересні 1929 до Асамблеї Ліги Націй з «Меморандумом про основні принципи пан'європейського процесу».

У травні 1930 уряд Франції розіслав всім державам Європи, включаючи СРСР, «Меморандум про організацію режиму Федеративного європейського союзу». Проти пан'європейського проекту виступили Великобританія, Нідерланди та Бельгія, які побоювалися втрати «особливих відносин» зі своїми колоніями. Німецька дипломатія в цілому підтримала пан'європейської ідею, але спочатку домагалася повного скасування несправедливих статей Версальського договору. Фашистська Італія взагалі закликала до союзу «молодих націй» проти «старої Європи». Ситуація зайшла в глухий кут.

 

 

 

 

 

 

 


31.03.2015; 22:16
хиты: 281
рейтинг:0
Гуманитарные науки
история
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь