30. «Новий Курс» Франкліна Делано Рузвельта.
.Обрання Ф. Д. Рузвелта Президентом США.
На президентських виборах у листопаді 1932 р., набравши майже 23 млн голосів проти менше 16 млн голосів свого головного конкурента Г. Гувера, переконливу перемогу здобув кандидат від Демократичної партії Франклін Делано Рузвелт.
Тридцять другому Президенту США судилося стати найвизначнішим із американських політиків XX ст.
2.Суть «Нового курсу».
Програма Ф. Д. Рузвелта, яка отримала гучну назву - «Новий курс», передбачала вжиття заходів, покликаних оздоровити економіку завдяки її докорінному реформуванню. Її наріжним каменем стало державне регулювання фінансових (насамперед торгівлі й кредиту - галузей, які стали живильним середовищем для кризи перевиробництва), економічних та соціальних відносин у країні. Це вимагало від уряду сміливих дій.
Президент покладався на «принцип пилососа» - усі наявні в країні ресурси були кинуті на те, щоб не лише допомогти великому бізнесу, як це завжди робилося раніше, а насамперед відновити купівельну спроможність рядових американців. Вони, у свою чергу, повинні були «розсмоктати» надлишок товарів.
До планів Ф. Д. Рузвелта також входило обмеження сваволі монополій. Він мав намір покласти край зловживанням в економічному і соціальному житті, а також припинити марнотратне використання природних ресурсів.
Президент у своїх традиційних радіозверненнях до країни дохідливо роз'яснював ці принципи американцям, і нація, оцінивши його відвертість, стала надійним партнером свого лідера у відновленні життя.
Він також створив дорадчий орган, який складався з тямущих в економіці людей - «Мозковий центр».
На тлі того, що впродовж 15-ти років у США взагалі не відбувалося жодних перетворень в економічному законодавстві (маючи більшість у конґресі, республіканці блокували їх), «Новий курс» став своєрідною революцією.
3.Втілення «Нового курсу».
Насамперед потрібно було покласти край банківській паніці. Всі банки було зачинено; повторно вони відкривалися під більш пильним наглядом з урядовими гарантіями, що їхні вклади убезпечуватимуться. Встановлювався державний контроль за ринком акцій.
За наполяганням Ф. Д. Рузвелта було прийнято Закон про відновлення національної промисловості (НРА), про зменшення безробіття, «кодекси чесної конкуренції» регулювали заробітну плату й умови праці. Праця підлітків була заборонена, а профспілки здобули право вести переговори з підприємцями й укладати колективні трудові угоди.
Система позик на будівництво і ремонт житла, доріг і мостів допомогла створити нові робочі місця й скоротити безробіття. Також було надано грошову допомогу авторам, художникам і музикантам, які перебували у скруті. У 1935 р. цей закон був визнаний Конституційним судом таким, який суперечить американській конституції, але пізніше суд визнав, що його необхідність диктувалася кризою.
Закон про регулювання сільського господарства (ААА) 1933 р., до речі, також визнаний неконституційним, відіграв значну роль не лише в оздоровленні фермерських господарств, а й промисловості. Фермерам надавалися значні кредити, заохочувалося поліпшення ґрунтів та скорочення виробництва.
Для допомоги 18-25-річним було створено спеціальний Громадянський корпус (ССС), члени якого займалися лісонасадженням та ремонтними роботами. Це забезпечило роботою близько 3 млн молодих американців.
Ф. Д. Рузвелт також здійснив успішний експеримент з надбання додаткових повноважень владі штату Теннессі (ТВА). Його мета полягала в тому, щоб розвинути ресурси однієї з найбільших річкових систем країни через модернізацію гідроелектричних дамб, які належали федеральному уряду. У результаті електроенергія здешевилася, що дало могутній поштовх розвитку штату.
Президент опікувався долею безробітних, престарілих та інвалідів, оскільки окремі штати самотужки не могли розв'язати проблему соціального страхування. У 1935 р. конґрес прийняв ряд рішень про забезпечення пенсій для літніх людей та інвалідів і страхування проти безробіття. Ці програми частково фінансувалися підприємцями, а частково - самими працівниками, федеральним урядом. Але оскільки СІЛА значно відстали від Європи в цих заходах, то спочатку американці зустріли їх насторожено. Проте невдовзі усі належно оцінили переваги нововведення.
Було б помилкою вважати, що Ф. Д. Рузвелту вдалося реалізувати усі плани. Насправді чимало задумів 1933 р. виявилися нездійсненними або потребували вдосконалення.
Верховний суд, чиїм головним завданням було тлумачення конституції, традиційно був дуже консервативним органом і чимало з указів президента визнав антиконституційними.
У відповідь у 1937 р. Ф. Д. Рузвелт висунув вимогу про реформування Верховного суду, пропонуючи відправляти суддів у відставку після досягнення ними 70-річного віку. І хоча президент зазнав тут невдачі, але суд, усвідомлюючи силу громадської думки, яка беззастережно була на боці Ф. Д. Рузвелта, став значно менше присікуватися до указів.
Президент прищепив нації розуміння того, що конституція не є чимось застиглим, а повинна відігравати роль інструмента для прогресу американської демократії, а не його гальма.
Отож, Ф. Д. Рузвелт мав не лише палких прихильників, а й принципових критиків. Та все ж на виборах 1936 р. він здобув вражаючу перемогу, заручившись підтримкою усіх, за винятком двох, штатів. Його перемога мала величезне значення не лише для Америки, а й для Європи, де зростала загроза тоталітаризму й нової війни. Для демократичних європейських лідерів було украй важливо мати в особі Ф. Д. Рузвелта союзника.
31. Зовнішня політика США між двома світовими війнами.
Зовнішня політика США після закінчення Першої світової війни базувалась на солідній економічній і військовій могутності і мала на меті утвердити лідерство США у післявоєнному світі. Це вело до експансіоністських кроків з їх боку, до підкорення світових ринків. США виступали в ролі арбітра при вирішенні складних міжнародних проблем (репараційні платежі на Версальській конференції). Післявоєнні роки були роками утвердження США як провідної держави світу. Ситуація для цього була досить сприятлива. Одні конкуренти розгромлені, інші – ослаблені.
США не змирилися з фактом появи на міжнародній арені нової держави – радянської Росії. Вони її не тільки не визнавали, але й взяли курс на знищення шляхом економічної і політичної блокади, надання воєнної допомоги білогвардійцям і вдалися до прямої збройної інтервенції. Їх війська у квітні 1918 р. висадились з воєнних кораблів на півночі Росії в Мурманську і Архангельську. У серпні того ж року США здійснили висадку своїх військ на Далекому Сході. США мали намір відірвати від Росії Далекий Схід і Сибір, відновити там владу буржуазії. Таким чином, США фактично були в стані війни з радянською Росією. Громадяни США, які виявляли симпатії до радянської Росії, піддавались репресіям, аж до тюремного ув’язнення, звільнення з роботи та ін. Після Першої світової війни монополії США, маючи великі економічні, фінансові можливості, проникали на європейські ринки. Це привело до загострення американо-англійських, американо-французьких суперечностей. Зауважимо, що характер суперечностей не був небезпечний для збереження миру. Конференція у Вашингтоні, скликана 12 листопада 1921 р. за ініціативою США, повинна була надати їх курсу на експансію на Далекому Сході міжнародного визнання і згоди. Аналіз документів, підписаних учасниками конференції, це підтверджує. Боротьба провідних країн Заходу за новий переділ світу вступила в стадію свого вирішення. США не бажали нікому нічого уступати. США стали світовим кредитором. Їх боржники: Англія і Франція – 4 млрд. доларів, Італія – 2 млрд. Доларів. Монополії США скупляли контрольні пакети акцій підприємств, відкривали філії своїх підприємств в Європі, Латинській Америці, Азії. Це вело до одержання ними там надприбутків.
США уважно стежили за подіями в Європі, Азії. Вони намагались закріпити там свої позиції, виступали в ролі головного арбітра (план Дауеса, план Юнга). Їх непокоїв революційний рух в Європі, зростання економічної і воєнної могутності СРСР. Вони анулювали воєнні борги країнам Європи, настояли на зменшенні репарацій з Німеччини. У 20-ті роки у США склались особливі відносини з Німеччиною. У 1921 р. вони підписали договір з Німеччиною, а в 1923 р. вивели свої війська з німецької території. США взяли курс на економічне відродження Німеччини, надали їй кредитів майже на 20 млрд. марок. Американська компанія “Дженерал електрик” мала контрольний пакет акцій німецького електротехнічного концерну АЕГ. “Дженерал моторс” утвердилась у німецькій компанії “Адам Опель”. Взагалі 80% іноземного капіталу в Німеччині належало США. Не буде перебільшенням сказати, що американський капітал сприяв не тільки економічному, але й воєнному відродженню Німеччини. Власне і Г. Гувер не приховував, коли заявляв, що ми рятуємо не Німеччину, а себе.
Територію Латинської Америки і, перш за все, Колумбію, Венесуелу, Мексику США використовували як сировинний придаток для своєї промисловості і ринок збуту своїх товарів. Однак Англія не хотіла уступати там свої економічні позиції. Це було однією із причин загострення англо-американських суперечностей. Вкладання капіталів в економіку країн Латинської Америки (у 1913 р. вони вклали 747 млн. доларів, у 1919 р. – 3 млрд. доларів, у 1929 р. – 5 млрд.587 млн. доларів) і утвердження над нею свого контролю шляхом насаджування маріонеткових урядів і диктаторів було основним у боротьбі з англійським капіталом. США брали участь у роботі міжнародних конференцій. Найбільш продуктивною для них була конференція по морських озброєннях (Лондон, 1930 р.). США настояли на тому, щоб на випадок війни забезпечувалась “свобода морів” для здійснення торгівлі в повному обсязі. Домоглися США і рівності в морських озброєннях з Англією.
Участь у роботі Женевської конференції по роззброєнню (1932 р.) не була продуктивною. Мабуть, тема переговорів їх не влаштовувала, адже їх воєнний бюджет зріс на 27%. Єдине, на що вони були готові піти, так це на обмеження виробництва танків і артилерії, але були проти обмеження морських озброєнь. З приходом до влади Ф.Рузвельта були дещо змінені акценти в американській зовнішній політиці. В її основу було покладено нейтралітет і добросусідство. Економічна криза змусила Ф.Рузвельта більше уваги приділяти внутрішнім проблемам. До того ж ізоляціоністи були проти союзів з європейськими державами. Це надавало американській зовнішній політиці більшої стриманості і мало ініціативності.
Новим елементом зовнішньої політики США був курс на нормалізацію відносин з СРСР. Великі промисловці 23 червня 1933 р. на з’їзді асоціації кредиторів висловилися за встановлення нормальних відносин між США і СРСР і розширення торгівлі. Таку ж позицію займав виконавчий комітет торгової палати усіх штатів. До цієї позиції приєднувались письменники, робітники, фермери.
Формальним приводом для невизнання Сполученими Штатами Америки Радянського Союзу було звинувачення у пропаганді проти імперіалізму. Економічні відносини на рівні американських приватних осіб і державних установ СРСР мали місце. За 2 роки (1923-1925) товарообіг між обома країнами зріс у 4 рази. Кредитно торгівельні операції здійснювали приватні банки США.В 1928 р. Дженерал електрик підписала договір з СРСР на поставки електрообладнання на 25 млн. доларів. Автомобільна компанія Форд підписала угоду з Горьковським автозаводом на поставку йому обладнання. У 1928 р. до 20% експорту тракторів США направлялися в Радянський Союз.
32. Специфіка політичного розвитку країн Латинської Америки у 1918-1929 рр.
Розвиток країн Латинської Америки у 20-30-ті роки
Особливості економічних і політичних процесів у регіоні.
Латинська Америка - це та частина Північної, Центральної і Південної Америки, що лежить на південь від кордону між США і Мексикою. Назву цей регіон світу отримав через панування там іспанської і португальської мов, які виникли на основі стародавньої латинської мови.
У країнах Латинської Америки, які здобули незалежність у першій половині XIX ст., склалися політичні відносини, успадковані від колоніального минулого.
Домінуюче становище у політичному житті посідали різні угруповання латифундистів - нащадків іспанських і португальських дворян-колонізаторів, які використовували працю безземельних селян (в основному індіанців) та негрів-рабів (рабство у деяких країнах існувало до кінця XIX ст.). Латифундії ставали центрами життя цих країн.
Після здобуття незалежності ці країни, крім Бразилії, були проголошені республіками, повнота влади в них належала вождям, які спиралися на армію і деякі угруповання латифундистів. При цьому в країнах формально зберігались конституції, представницькі органи, імітувалось проведення виборів.
Панування латифундій приводило до переважно аграрного характеру розвитку цих країн. Це неодмінно ставило їх у залежність від промислово розвинутих держав - спочатку Англії, а згодом Німеччини і США, які забезпечували країни Латинської Америки промисловими товарами, капіталами і були основними ринками збуту для їх продукції. Сільське господарство країн мало монокультурний характер. У Аргентині переважало виробництво м'яса і зерна, в Бразилії та Колумбії - кави, на Кубі - цукру, в Центральноамериканських країнах - тропічних фруктів.
Таким чином, поєднання політичного суверенітету і економічної залежності стала важливою особливістю розвитку країн регіону.
З кінця XIX ст. у країнах Латинської Америки розвивається промисловість, переважно гірничодобувна і по переробці сільськогосподарської продукції, орієнтована на ринки Європи, США і залежна від іноземного капіталу.
Перша світова війна безпосередньо не зачепила країни Латинської Америки, проте мала для їх розвитку суттєві наслідки. Зростання споживання сільськогосподарської продукції і сировини у воюючих державах призвело до зростання ціни на цю продукцію.
Це збільшило прибутки латиноамериканських країн, що були використані для розвитку промисловості. У країнах формувався національний капітал і робітничий клас, які в повну силу заявили про свої права. Тим самим на невирішене аграрне питання накладались проблеми, притаманні промислово розвинутим країнам. Війна призвела також до згортання капіталовкладень європейських держав, чим відразу скористались США. Після відкриття у 1914 р. Панамського каналу, який став власністю США, виросла політична вага і вплив Сполучених Штатів.
Реформи 20-30-х років. Боротьба за економічну незалежність. У 20-30-х роках у країнах Латинської Америки стає популярним гасло зміцнення національної незалежності і усунення впливу іноземних держав, що спонукало уряди деяких країн до проведення реформ. Найбільш радикальні реформи у першій чверті XX ст. були проведені в Аргентині й Мексиці.
Так, в Аргентині президент Іпполіто Ірігойєн (1916-1927 pp.) дозволив діяльність профспілок, ввів 8-годинний робочий день і надання двотижневої оплачуваної відпустки. В країні було проведено земельну реформу, згідно з якою селянам передавалось із державного фонду 8 млн. га землі і захищались права орендаторів. Незалежнішою стала зовнішня політика Аргентини.
У Мексиці в результаті революції 1910-1917 pp. до влади прийшла нова політична еліта. 1 травня 1917 р. була прийнята одна з найбільш демократичних на той час конституцій. Вона закріплювала за нацією права на землю та її надра, зобов'язувала повернути селянам всі захоплені у них землі, а також наділити їх землею із державного фонду. Крім того, кожний штат встановлював максимум землеволодіння, а надлишки викуплялись і розподілялись між селянами. Конституція визнавала права профспілок, встановлювала 8-годинний робочий день. Початкова освіта стала обов'язковою і безплатною. Мексика була проголошена демократичною президентською федеративною республікою.
Ще одним поштовхом до таких перетворень стала економічна криза 1929-1932 pp. Вона відчутно вдарила по економіці латиноамериканських країн. Впали надходження від експорту. На складах накопичилась значна кількість сільськогосподарської продукції, яку доводилось знищувати, щоб хоч якось утримати ціни від різкого падіння. Ця криза показала всю небезпечність збереження економічної залежності. Відбувається нове піднесення антиімперіалістичного руху (насамперед антиамериканського й антиан-глійського), що призвело до зближення країн Латинської Америки з Німеччиною та Італією, які суперничали з США і Англією. Але головною метою урядів Латинської Америки був пошук виходів із скрутного становища.
У країнах Латинської Америки починається індустріалізація, яка повинна була компенсувати неможливість імпорту машин і обладнання з промислово розвинутих країн. Для розвитку власної промисловості місцевому капіталу надавались всілякі пільги. Держава вкладала кошти у розвиток промисловості, що сприяло виникненню державного сектору економіки. Робились спроби змінити структуру експорту, щоб зменшити його залежність від одного виду продукції. Встановлювався контроль над діяльністю іноземного капіталу. В Аргентині, Мексиці, Болівії була націоналізована нафтодобувна промисловість.
Таким чином, у Латинській Америці, як і у країнах Заходу, криза призвела до посилення державного регулювання економі»-кою. Форми проведення перетворень були різними. У Бразилії з ініціативою проведення реформ виступив президент Жетуліо Варгас (1930-1945 pp.). Він встановив режим особистої влади і у перші роки свого правління був прихильником фашизму й намагався у всьому бути схожим на Муссоліні. Під час війни він кардинально змінив свої погляди і направив воювати на боці антигітлерівської коаліції 30-тисячний корпус, який брав участь у бойових діях в Італії.
За роки правління Ж.Варгаса у Бразилії була проведена індустріалізація, введені протекціоністські митні податки, було розвідано й почалась експлуатація покладів природних родовищ (боксити, залізна руда, нікель, золото). Освоювались нові землі. У соціальній сфері здійснено страхування та трудове законодавство, введено 8-годинний робочий день, визначено розмір мінімальної заробітної плати, пенсій, відпусток тощо. Значні кошти були направлені на розвиток освіти й культури.
У Чилі схожі реформи були проведені урядом Народного фронту на чолі з президентом Агірре Серду.
Найбільш ґрунтовні перетворення були проведені у Мексиці президентом Ласаро Карденасом (1934-1940). За часи його правління покінчено з пануванням латифундій, націоналізовано залізниці і нафтову промисловість, утвердився демократичний устрій.
США і Латинська Америка. Посилення антизахідних, особливо антиамериканських настроїв примусило США скорегувати свою політику в Латинській Америці. Президент Рузвельт заявив, що США будуть проводити політику "доброго сусіда" і не здійснюватимуть інтервенції (що не завадило здійснити її у 30-ті роки в Нікарагуа). США стали покладатися на розвиток міжамериканського співробітництва на основі рівності. Така політика сприяла послабленню впливу Німеччини та Італії в Латинській Америці і створила умови для участі країн Латинської Америки у Другій
світовій війні на базі антигітлерівської коаліції (19 країн оголосили війну Японії, Італії, Німеччині і стали членами Організації Об'єднаних Націй). Реально взяли участь у війні Бразилія і Мексика.
35. Причини, характер, та періодизація Другої світової війни.
Періодизація Другої світової війни
В історичній науці існують різні варіанти періодизації другої світової війни. У нашій країні її найчастіше поділяють на п'ять періодів.
Перший період охоплює проміжок часу з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. Він характеризується значними військовими успіхами Німеччини. Уже навесні 1941 р. гітлерівці окупували всю Західну Європу до Ла-Маншу й увесь Балканській півострів.
Другий період розпочався у червні 1941 р. нападом Німеччини на СРСР, а завершився у листопаді 1942 р., коли радянські війська перейшли в наступ під Сталінградом. Це був крах плану «блискавичної війни» Німеччини проти Радянського Союзу. З кінця 1941 р., у зв'язку з нападом Японії на тихоокеанські володіння США та Англії, військові дії велися у планетарному масштабі.
Третій період розпочався перемогою радянської армії під Сталінградом у листопаді 1942 р. і завершився у лютому 1943 р. битвою на Волзі, яка ознаменувала корінний перелом у ході другої світової війни, остаточно закріплений у битві під Курськом (липень-серпень 1943 р.), та успішними операціями англо-американських військ у Північній Африці та Італії.
Четвертий період розпочався у січні 1944 р. вступом радянської армії у Західну Європу та відкриттям другого фронту і закінчився розгромом і капітуляцією Німеччини у травні 1945 р.
П'ятий період, завершальний, припадає на літо і закінчується розгромом Японії та її капітуляцією у 1945 р. Це був кінець другої світової війни. причини цієї війни?
По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули до реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії.
По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті роки, було зруйновано.
По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на "умиротворення" агресора, а також "ізоляція" США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі.
По-четверте, не останню роль у розв'язанні війни відіграв. СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.
Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна була загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були окуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер. її по праву назвали Великою Вітчизняною війною.
36. Антигітлерівської коаліції.
Процес формування антигітлерівської коаліції.
В 1941 р. були зроблені перші кроки щодо створення антигітлерівської коаліції.
1. В червні 1941 р. керівники США й Англії публічно заявили про готовність їхніх країн підтримати Радянський Союз. 22 червня У. Черчілль зазначив, що останні 25 років він послідовно боровся проти комунізму, але тепер «небезпека, що загрожує Росії, — це небезпека, що загрожує нам і Сполученим Штатам... Звідси випливає, що ми надамо Росії й російському народові всю допомогу, яку тільки зможемо».
23 червня виконуючий обов'язки державного секретаря США С. Уеллес від імені уряду оголосив: «Будь-яка боротьба проти гітлеризму... сприятиме нашій власній обороні й безпеці».
24 червня президент Ф. Рузвельт особисто додав в заяві уряду фразу: «Тепер гітлерівські армії є головною небезпекою для американського континенту». Він висловив готовність надати Радянському Союзу «будь-яку можливу допомогу».
2. В липні радянський уряд здійснив 4 дипломатичні акції:
12 липня в Москві була підписана «Угода між урядами СРСР і Великобританії про спільні дії У війні проти Німеччини». Обидві сторони зобов'язалися надавати одна одній допомогу й підтримку у війні проти Німеччини, не вести з нею переговорів й не укладати сепаратного мирного договору. Ця угода поклала початок утворенню антигітлерівської коаліції;
18 липня в Лондоні радянський уряд підписав угоду з емігрантським урядом Чехословаччини про відновлення дипломатичних відносин, обмін посланниками, взаємну допомогу та підтримку у війні проти Німеччини й створення національних чехословацьких військових частин на території СРСР;
22 липня радянський уряд відновив дипломатичні відносини з емігрантським урядом Югославії;
ЗО липня СРСР і емігрантський уряд Польщі в Лондоні підписали угоду, аналогічну радянсько-чехословацькій, — про відновлення дипломатичних відносин, взаємну допомогу та підтримку у війні проти Німеччини й створення національних польських військових частин на території СРСР.
3. 29 липня — 1 серпня відбулася місія Г. Гопкінса (США) в Москву, де він підтвердив радянському урядові обіцянку президента Ф. Рузвельта «негайно надати СРСР усіляку допомогу без будь-яких застережень». Пізніше Г. Гопкінс очолив керівництво американською програмою ленд-лізу.
4. В липні — серпні радянський уряд відновив дипломатичні відносини з емігрантськими урядами Греції, Норвегії та Бельгії.
5.14 серпня Ф. Рузвельт і У. Черчілль підписали на військовій базі Арджентія (на острові Ньюфаундленд) декларацію «Атлантична хартія», де були проголошені право всіх народів вибирати форму правління, прагнення до економічного співробітництва між усіма країнами, свобода особистості, свобода думки й віросповідання, свобода від злиднів й свобода від страху (тобто захист від війни). Рузвельт і Черчілль одночасно запропонували скликати в Москві нараду для обговорення питань про воєнне постачання Радянського Союзу.
6.26 серпня радянські та британські війська ввійшли в Іран.
7. 26 вересня Радянський Союз визнав уряд де Гол-ля — уряд «Вільної Франції», що було рівнозначно встановленню дипломатичних відносин.
8. 29 вересня — 1 жовтня в Москві відбулася конференція представників СРСР, США й Великобританії (Молотов, Гарріман і Бівербрук). Брав участь Сталін. Сторони підписали протокол про поставки США й Англії до СРСР з 1 жовтня до 30 червня 1942 р. щомісяця: 400 літаків, 500 танків, 2 тис. т алюмінію, 1 тис. т броньових листів для танків та ін. У свою чергу, СРСР зобов'язався поставляти Англії й США необхідну стратегічну сировину.
9. ЗО жовтня Рузвельт повідомив Москву про рішення уряду США надати СРСР безпроцентну позику в розмірі 1 млрд. дол. з виплатою її через 5 років після війни. 7 листопада Рузвельт поширив положення закону про ленд-ліз на Радянський Союз. До кінця 1941 р. СРСР одержав за ленд-лізом матеріали зі США на суму 545 тис. дол. Протокол Московської конференції в цілому був виконаний на 80% (з окремих видів зброї — на 30 — 37%). Радянський Союз одержав від Англії в жовтні — грудні 1941 р. 669 літаків, 487 танків і 330 танкеток; від США до червня 1942 р. — 267 бомбардувальників (29,7% зобов'язань), 278 винищувачів, 783 танки, 16 502 вантажівки й т. п.
Тим часом дві історичні події остаточно закріпили початок створення антигітлерівської коаліції — розгром німецько-фашистських військ під Москвою і вступ США в другу світову війну.
11 грудня 1941 р. Німеччина, Італія і Японія підписали нову угоду про воєнний союз. Але зміцнювалася й антигітлерівська коаліція. Після московських англо-радянських переговорів 16—17 грудня 1941 р. відбулася Вашингтонська конференція США й Англії (з 22 грудня 1941 р. до 14 січня 1942 р.). Рузвельт і Черчілль разом із міністрами й військовими керівниками домовилися про те, що Німеччина для їхніх країн є ворогом № 1. У Вашингтоні вони конкретно вирішили, що внесок їхніх держав у війну з ворогом №1 полягатиме в проведенні блокади й бомбардування Німеччини, в десантних операціях у Французькій Північній Африці в 1942 р. Для спільного керівництва війною було створено Об'єднаний комітет начальників штабів США й Англії.
За пропозицією Рузвельта країни — учасниці антигітлерівської коаліції стали називатися не «союзні держави», а «Об'єднані нації». Саме ці 26 Об'єднаних націй 1 січня 1942 р. підписали у Вашингтоні Декларацію про співробітництво й цілковиту перемогу у війні проти учасників Тристороннього пакту та їхніх спільників. Об'єднані нації зобов'язалися «не укладати сепаратного перемир'я або миру з ворогами».
Влітку Радянський Союз підписав дуже важливі договори з США й Англією.
В. Молотов (під іменем «Браун») на чолі радянської делегації таємно прилетів до Лондона, де 21 — 26 травня 1942 р. відбулися союзницькі переговори. В цілому сторони досягли взаєморозуміння, проте англійський уряд усе ж не хотів включати в договір питання про визнання кордонів СРСР за станом на 22 червня 1941 р., а також про відкриття другого фронту в Європі.
26 травня 1942 р. в Лондоні був підписаний англо-радянський «Договір про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників у Європі й про співробітництво та взаємну допомогу після війни», який замінив англо-радянську угоду від 12 липня 1941 р.
Обидві країни зобов'язалися, згідно з частиною 1, не вступати в переговори з гітлерівським урядом чи з будь-яким урядом Німеччини, який продовжуватиме політику агресії; надавати одна одній воєнну та іншу допомогу й усіляку підтримку у війні проти Німеччини. Згідно з частиною II обидві сторони зобов'язалися після війни діяти спільно з метою відвернення нової агресії, здійснювати політичне та економічне співробітництво, не брати участі в жодній коаліції, спрямованій проти однієї зі сторін. Ця частина договору мала чинність протягом 20 років.
До Вашингтона Молотов прибув 29 травня 1942 р. і мав переговори з Рузвельтом, Хеллом та Гопкінсом. Рузвельт повідомив, що другий фронт буде відкрито в 1942 р. і що американський та англійський штаби працюють у цьому напрямі. 11 червня 1942 р. сторони підписали американо-радянську угоду про принципи, «застосовані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресорів».
Угода встановлювала, що США постачатимуть СРСР «оборонні матеріали... й оборонну інформацію» (озброєння, військову техніку тощо). Уряд Радянського Союзу зобов'язувався надавати США «матеріали, обслуговування, пільги та інформацію». Сторони домовилися «сприяти взаємовигідним економічним угодам і поліпшенню світових економічних відносин».
Договір СРСР з Англією й угода зі США оформили правову основу союзу трьох держав, завершили утворення антигітлерівської коаліції Об'єднаних націй — бойової співдружності народів, сприяли ізоляції фашистських агресорів та їхніх спільників. З'явилася основа для післявоєнного співробітництва СРСР, США й Англії, для створення нової міжнародної організації — Організації Об'єднаних Націй.
37. Рух Опору
Рух опору в окупованих країнах
В уярмлених фашистськими окупантами країнах Європи з самого початку війни розгорнулася визвольна, антифашистська боротьба. Вона мала різні форми і методи; характеризувалася участю в ній різних верств населення, представників різних політичних партій та організацій, людей різних віросповідань. У країнах фашистського блоку умови для визвольного антифашистського руху були виключно складними. Фашистські і маріонеткові уряди встановили тут терористичний режим і жорстоко придушували будь-яку опозицію. Проте і в цих країнах після поразок фашистських військ у 1943 р. посилилася антифашистська боротьба.
Широкого розмаху антифашистська боротьба набула у Франції, Югославії, Польщі" Чехословаччині, Албанії, Греції, Бельгії, Данії та інших країнах.
Після капітуляції Франції на цей шлях стали сили, що пішли за генералом Шарлем деГоллем, який емігрував до Англії та розпочав об'єднання французів-патріотів. 18 червня 1940 р. він закликав усіх французів до боротьби проти фашизму. Від Черчілля він одержав згоду на формування добровільних збройних сил. Рух Опору на чолі з де Голлем під назвою "Вільна Франція" мав свої організації у Франції та колоніях.
Шарль де Голль (1890-1970) - політичний, військовий і дер-жавнийдіяч Франції. Учасник Першоїсвітовоївійни,у 1916-1918 рр. перебував у німецькому полоні. В міжвоєнний період продовжував службу у французькій армії, закінчив військову академію. Під час наступу німецьких військ на Францію командував танковою дивізією, отримав звання генерала (травень 1940р.). Після капітуляції Франції емігрував до Великої Британії, де заснував патріотичний рух "Вільна Франція" (Лондон, 1940р.), став одним з ініціаторів створення Антигітлерівської коаліції, з 1943р. очолив Французький комітет національного визволення. В 1944-1946 рр. глава Тимчасового уряду Франції. Засновник і лідер партії Об'єднання французького народу (1946-1953). Ініціатор розроблення Конституції 1958р. У 1958р. прем'єр-міністр Франції. Президент Франції в 1959-1969рр. Сприяв наданню суверенітету Алжиру. Здійснював курс на посилення самостійності Франції на міжнародній арені.
У липні 1941 р. представники від комуністів, соціалістів, християнських демократів, радикал-соціалістів та інших партій започаткували Національний фронт, який поставив завданням вигнання фашистських окупантів з французької території. Створення фронту сприяло розгортанню збройної партизанської боротьби. На літо 1944 р. чисельність загонів франтирерів (партизан) становила 250 тис. осіб, вони організовували підриви заводів і мостів, пускали під укіси поїзди, вбивали окупантів і зрадників.
У травні 1943 р. деголлівці об'єдналися з усіма учасниками Руху Опору й утворили Національну раду, що дало можливість розпочати підготовку повстання. Бійці загонів Опору допомогли англо-американським військам здійснити висадку в Нормандії, звільнити від окупантів значну територію Франції.
В Югославії також діяли дві групи Опору - комуністичні партизанські загони і контрольовані королівським урядом в еміграції загони четників. Восени 1942 р. представники антифашистських організацій та груп утворили єдиний Виконавчий комітет. Антифашистська боротьба югославського народу переросла в національну революцію. Народно-визвольна армія Югославії на чолі з Йосипом Броз Timo влітку 1944 р. налічувала 350 тис. бійців. Разом з радянськими військами вона взяла участь у визволенні Югославії.
Йосип Броз Timo (1892-1980) - політичний, військовий і державний діяч Югославії. З 1910 р. член Соціал-демократичної партії Хорватії й Славонії. Учасник Першої світової війни, у 1915 р. потрапив у російський полон. У1917-1920 рр. взяв участь у революційних подіях в Росії. Член Компартії Югославії з 1920 р., секретар Загребського міського комітету КПЮ з 1928р. Упродовж 1928-1934 рр. перебував в ув'язненні. З 1934р. член ЦК і політбюро ЦК КПЮ, в 1940-1952 рр. генеральний секретар ЦК КПЮ, в 1952-1966 рр. - Союзу комуністів Югославії, в 1966-1980рр. голова СКЮ. В1935- 1936 рр. у Москві, працював у Комінтерні. В 1941-1945рр. верховний головнокомандувач Народно-визвольної армії Югославії, з 1943р. голова Національного комітету визволення Югославії, маршал Югославії. В1945-1946 рр. голова Тимчасового уряду, міністр оборони і верховний головнокомандувач збройних сил. У1946-1953рр. голова Ради міністрів Югославії, в 1953-1963 рр. голова Союзного виконавчого віча. Президент ФНРЮ (з 1963р. - СФРЮ) в 1953- 1980 рр. Тіто, на відміну від інших комуністичних лідерів, відмовився від копіювання радянської моделі соціалізму, прагнучи впровадити цілком самостійну специфічну югославську модель (так званого самоврядного соціалізму), яка була більш демократичною, але водночас суперечливою, і змогла забезпечити лише тимчасовий позитивний результат.
У Греції також виник Національно-визвольний фронт (вересень 1941 р.), до складу якого увійшли представники Аграрної. Соціалістичної, Комуністичної партій, Союзу народних демократів та інших організацій. Створення єдиного антифашистського об'єднання дало поштовх масовій антифашистській боротьбі. Грецька національно-визвольна армія на кінець 1943 р. налічувала 40 тис. бійців.
Активно діяв Антифашистський національно-визвольний фронт Албанії, який мав 20 тис. бійців. На весну 1944 р. албанські патріоти контролювали значну територію країни.
Антифашистські групи в Польщі почали виникати з весни 1940 р. Польський емігрантський уряд на чолі з Владиславом Сі-корським, який перебував у Англії, підписав з СРСР угоду про взаємну допомогу і підтримку у війні проти фашистської Німеччини. На території СРСР формувалися частини польської армії на чолі з генералом Владиславом Андерсом - Армія Крайова. З травня 1942 р. перші загони Гвардії Людової, яка формувалася переважно комуністами, почали збройну боротьбу проти фашистів. Проте досягти об'єднання цих сил не вдалося. Радянський уряд розірвав у квітні 1943 р. відносини з емігрантським урядом, орієнтуючись на комуністів.
У серпні 1944 р. сили емігрантського уряду розпочали проти окупантів повстання у Варшаві. Проте сили сторін були нерівними. СРСР не надав належної допомоги повстанцям. Гітлерівці жорстоко придушили повстання. У грудні 1944 р. було створено прокомуністичний уряд Польщі, що прагнув встановлення у країні соціалістичних порядків.
У Чехословаччині боротьбу проти фашизму очолив емігрантський уряд на чолі з Едуардом Бенешем. Навесні 1942 р. на території країни виникли перші партизанські загони, на території СРСР була сформована чехословацька військова частина. У1942 р. чеські парашутисти організували вбивство гітлерівського намісника Гейдриха. Особливо бойовий характер мали дії словацьких партизан. Влітку 1944 р. в Словаччині розпочалося збройне національне повстання, що тривало два місяці. У березні 1945 р. було створено Національний фронт чехів і словаків, що значно активізувало партизанську боротьбу на завершальному етапі війни.
Підпільні диверсійні групи в роки війни діяли в Норвегії, Бельгії, Голландії, Данії.
Характерною рисою Руху Опору в Європі було те, що до складу партизанських загонів, диверсійних і розвідувальних груп входили представники різних народів, втікачі з концентраційних таборів. Друга світова війна дала могутній поштовх соціальному, визвольному й антиколоніальному руху, що привело до падіння колоніальних імперій, демократизації всіх сторін життя європейських країн.
38. Результати Ялтинської та Постадмської конференцій.
Я́лтинська конфере́нція (також Кримська) — вершинна дипломатична зустріч лідерів США, Великобританії йСРСР 4-11 лютого 1945 з метою вирішення питань закінчення Другої світової війни та повоєнного ладу.
Президент США Ф. Д. Рузвельт, прем'єр міністр Великобританії Вінстон Черчілль та глава уряду СРСР Йосип Сталін зійшлися зі своїми делегаціями у колишньому царському палаці в Лівадії (поблизу міста Ялта у Криму) й ухвалили далекосяжні рішення про подальше ведення війни й повоєнний уклад міжнародних взаємин.
Серед важливіших рішень були: участь СРСР у війні проти Японії (таємний протокол), кордони Польщі на сході по лінії Керзона з незначними відхиленнями на користь Польщі, відшкодування Польщі за рахунок німецьких східних територій і утворення в цій країні так званого «уряду національної єдності». Щодо Німеччини схвалено принципи її розчленування, окупаційного режиму та репарацій. У справі створення ООН ухвалено скликати конференцію на квітень 1945 у США, запросити як членів-засновників радянської республіки Україну (УРСР) таБілорусь (БРСР) (західні делегації відкинули первісну пропозицію СРСР про участь усіх 16 союзних республік), затверджено принцип одноголосності постійних членів Ради Безпеки ООН у засадничих справах (право «вето»великих держав).
Так звана «Декларація про визволену Європу»
Потсдамська конференція — конференція керівників трьох союзних держав-переможниць у Другій світовій війні —СРСР, США, Великої Британії.
Відбувалася від 17 липня до 2 серпня 1945 року.
У роботі конференції брали участь Голова Ради Народних Комісарів СРСР Йосип Сталін, Президент США Гаррі Трумен, Прем'єр-міністри Великої Британії Вінстон Черчилль та Клемент Еттлі.
На ній були прийняті рішення про денацифікацію, демілітаризацію, демократизацію Німеччини та її поділ на чотири зони окупації, знищення німецьких монополій, репарації, про західний кордон Польщі, про вступ СРСР у війну протиЯпонії та розглянуті інші питання.
Від імені глав урядів Великобританії, США, Китаю була виголошена Потсдамська декларація, яка вимагала капітуляції Японії. Японський уряд відхилив цю вимогу.
2 серпня Потсдамська конференція завершила свою роботу.
Потсдамська конференція мала дуже важливе міжнародне значення. По-перше, вона врегулювала найскладніші міжнародні проблеми, пов'язані з ліквідацією наслідків війни в Європі. По-друге, конференція продемонструвала можливість досягнення єдності великих держав антигітлерівської коаліції в мирний час, як і в роки війни. По-третє, рішення Потсдамської конференції стали програмою післявоєнного устрою Європи.
Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.
По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.
По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.
По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.
Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання. Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.
По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.
По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.
По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.
Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання. В основу діяльності ООН покладено принцип суверенної рівності всіх її членів, при цьому ООН не мала права втручатися у внутрішні справи жодної з держав-учасниць, за винятком випадків, коли таке втручання диктувалось необхідністю підтримання миру.
Статут ООН передбачає щорічні сесії Генеральної Асамблеї ООН для вирішення проблем міжнародної безпеки, питань регіональних конфліктів тощо. У перервах між сесіями Генеральної Асамблеї основний тягар з контролю за подіями у світі покладається на Раду Безпеки ООН, яка складається з 15 членів ООН. З них п'ять - США, СРСР, Великобританія, Китай і Франція - постійні члени, які не підлягають переобранню. Інші по черзі обираються на дворічний термін. Рада Безпеки також наділялась правом санкцій, блокади та застосування-сили проти агресора. У діяльність Ради Безпеки закладено один із важливих принципів рівноправ'я - "право вето". Тобто, якщо хоча б один постійний член Ради голосує проти запропонованого рішення, то воно не приймається.
ООН має розгалужену структуру міжнародних органів, головне призначення яких - сприяти налагодженню співробітництва та взаємодопомоги світовому співтовариству: ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з освіти, науки, культури), ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я), ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН) та ін. Попри свої вкрай обмежені можливості, УРСР тією чи іншою мірою в ці роки була причетна до світової політики. Протягом 1945-1949 pp. УРСР було обрано до 17 міжнародних організацій та їх органів. Нею було підписано й ратифіковано 10 міжнародних договорів та конвенцій.
39. Парламентські вибори 1945 у Великобританії.
Парламентські вибори 1945
Значна частина англійських трудящих негативно ставилася до коаліції Лейбористської партії з Консервативною, яка скомпрометувала себе і реакційної внутрішньою політикою в 20 - 30-і роки, і мюнхенської зовнішньою політикою напередодні війни. Клемент Еттлі, також як і лідер Консервативної партіїУїнстон Черчілль, хотів зберегти коаліцію до повного закінчення війни, тобто до розгрому Японії. Однак із закінченням війни в Європі, на початку 1945 року, в лавах Лейбористської партії рух за розрив коаліції стало набирати силу. З огляду на ці настрої, Еттлі запропонував Черчіллю оголосити про призначення парламентських виборів на жовтень 1945р. Черчілль вирішив випередити події і вирішив призначити вибори ще раніше (на 5 липня), сподіваючись, що його популярність як керівника війни забезпечить перемогу його партії.
Найбільш підготовленою вступила в передвиборну кампанію Лейбористська партія. Ще в квітні 1945 р. вона опублікувала свою виборчу програму "Обличчям до майбутнього", а в травні програма була затверджена партійною конференцією. Програма лейбористів була сильна тим, що в ній враховувалися радикальні настрої, що поширилися в масах в роки війни проти фашистської Німеччини, надії трудящих на конструктивну перебудову суспільства, їхні мрії про плановому соціалістичному господарстві без криз і безробіття, їх почуття захоплення радянським народом, які зробили вирішальний внесок в перемогу над ворогом. У програмі було записано, що Лейбористська партія "є соціалістична партія і пишається цим. Її кінцева мета в області внутрішньої політики є створення вільного, демократичного, процвітаючого, прогресивного, перейнятого духом патріотизму держави - Соціалістичної Співдружності Великобританії, матеріальні ресурси якого будуть поставлені на службу англійської народу ".
Програма містила обіцянку націоналізації основних галузей промисловості, що дозріли "для передачі їх у суспільну власність і під громадський контроль".Мова йшла про вугільної та газової промисловості, про електростанціях, внутрішньому транспорті та чорної металургії, а також про англійських банків.
Програма "Обличчям до майбутнього" обіцяла збереження і розширення свободи слова, спілок, друку, віросповідання; в ній заявлялося, що лейбористи не допустять свободи експлуатації, урізування заробітної плати або завищення цін заради особистого збагачення. Багато положень програми Лейбористської партії були складені в досить туманних і обережних виразах. Тим не менш соціалістична оболонка програми залучила на сторону лейбористів значні маси трудящих, особливо робітників.
Партія консерваторів не висунула спеціальної виборчої програми, вона виступала з особистим зверненням Черчілля до виборців, в якому отстаивался принцип вільного підприємництва і "свободи шукати роботу", відхилявся принцип державного контролю над промисловістю. В області зовнішньої політики Черчілль висунув невизначений гасло "добрих відносин" між усіма державами. У своїй передвиборчій пропаганді консерватори робили упор на боротьбу проти соціалізму, ідеї націоналізації, тобто якраз проти тих гасел, які були популярні в масах.
Консервативна партія зазнала на виборах нищівної поразки, зібравши 9,9 млн. голосів і 290 місць в палаті громад. За лейбористів було подано 12 млн. голосів, які забезпечили їм 389 місць у парламенті. Членами палати громад були обрані два комуністи - Галлахер і Піретін. Ліберальна партія, що зібрала 2,2 млн. голосів, отримала 11 місць. Підсумки парламентських виборів показали, що розгром фашизму сприяв ослабленню позиції англійської реакції.
Новий склад парламенту забезпечував Лейбористської партії досить солідне більшість. Лідер партії Клемент Еттлі сформував третє за рахунком в історії країни лейбористський уряд.
Здійснення заходів щодо націоналізації. Соціальні
реформи
Значна більшість в парламенті давало уряду Еттлі широкі можливості для здійснення лейбористської передвиборної програми з її радикальними обіцянками. Однак дуже скоро виявилося, що багато чого в цій програмі було лише декларацією, розрахованої на досягнення парламентської більшості, що лідери партії і не думають про заміну капіталістичної системи соціалістичної, що головним змістом їх політики є "поліпшення" існуючої системи з метою її зміцнення. Праві лейбористи були готові піти на часткові поступки трудящим і деякі реформи, не зачіпають основ суспільного ладу, аби зміцнити похитнулися позиції англійського капіталізму.
Уряд провів націоналізацію Англійського банку, вугільної та газової промисловості, електростанцій, частини сталеливарних підприємств, всього внутрішнього транспорту, цивільної авіації, телеграфного зв'язку та радіозв'язку. У результаті цих заходів на належних державі підприємствах була зайнятачетверта частина робітників і службовців Англії. Таким чином, капіталістичні суперечності прискорили переростання монополістичного капіталізму у державно-монополістичний капіталізм. Зростання промислового виробництва в Англії відбувався швидше, ніж у період після першої світової війни, але повільніше, ніж у ряді інших країн.
Не витримує ніякої критики твердження лейбористів, ніби шляхом націоналізації ряду галузей промисловості вони створили в Англії соціалістичний секторгосподарства і тим самим перетворили економіку країни з капіталістичної в змішану. Лейбористська націоналізація була за своїм характером капіталістичної, її результатом стало посилення державно-монополістичного капіталізму, створення державної власності заради задоволення вимог капіталізму. Буржуазними за своїм характером були і проведені лейбористами реформи в області соціального страхування, народної освіти і охорони здоров'я. Експлуатація робітничого класу в Англії стала більш інтенсивною. Йому доводиться відстоювати свої права і життєвий рівень у впертій страйкової боротьби.
Фінансово-економічна політика лейбористського
уряду
Найважливіші проблеми внутрішньої і зовнішньої політики уряд Еттлі стало вирішувати не для блага трудящих, а в інтересах великого капіталу. У серпні 1945 р. Сполучені Штати без попереднього повідомлення припинили поставки за ленд-лізом. Англія повинна була надалі оплачувати готівкою все, що вона набувала в США. Американські правлячі кола вирішили скористатися труднощами Англії, щоб отримати від неї певні поступки.
Англія мала брак доларів для оплати зростання імпорту з країн доларової валюти. Криза англійської платіжного балансу став хронічним. Головною його причиною були великі військові витрати за кордоном. Комуністична партія запропонувала уряду подолати кризу платіжного балансу шляхом скорочення військових витрат і розширення торгівлі з СРСР та європейськими соціалістичними країнами. Але лейбористи вирішили вийти з виниклих труднощів за допомогою американських кредитів.
У грудні 1945 р. було укладено фінансова угода, за якою США надали Англії позику в сумі 4400 млн. доларів. Крім 650 млн. доларів як відшкодування за поставки по ленд-лізу Англія отримала кредит на суму 3750 млн. доларів. Вона могла його використовувати протягом п'яти років, з 1946 по 1951 р.Погашення позики починалося після закінчення шестирічного терміну з розрахунку 2% річних і мало тривати протягом 50 років. Отримуючи позику, Англія зобов'язалася відновити вільний обмін фунта на долар і знизити преференційні тарифи. Ці зобов'язання були серйозною поступкою Сполучених Штатів. Багато англійці вважали, що їх виконання підірве національну економіку і послабить британські позиції в колоніях.
Надії уряду Еттлі на покриття дефіциту платіжного балансу протягом п'яти років з допомогою американського позики виявилися марними. У 1946 р. в США був скасований контроль над цінами. Експортні товари подорожчали, і Англія витратила отриману позику за один рік. Проте в липні 1947 р. англійський уряд ввів вільний обмін фунта на долар. Експортери зажадали розрахунків у доларах, але Англія не в змозі була задовольнити їхні претензії. Через місяцьанглійське уряд відмовився від вільного обміну валюти. Країна переживала гострий фінансова криза. Уряд скоротив імпорт. Зменшення ввезення продовольства завдало удару по життєвому рівню трудящих.
Під час економічної кризи 1949 США скоротили імпорт з країн стерлінгової зони, що призвело до різкого зменшення золотих і валютних резервів в Англії. Побоюючись подальшого витоку валюти і золота, лейбористський уряд провів у вересні 1949 р. девальвацію фунта стерлінгів на 30,5%. Девальвація фунта послабила його значення як міжнародної валюти і зміцнило становище долара. Це призвело до зростання цін і іншим інфляційним явищам.
У таких умовах відбувалося післявоєнне відновлення економіки країни. Загальний індекс промислового виробництва в 1950 р. був вище довоєнного на 25%. Але цей ріст відбувався головним чином за рахунок нових галузей промисловості - автомобільної, хімічної та інших, старі ж галузі продовжували хиріти:виробництво бавовняних тканин, наприклад, в 1950 р. було на 43% нижче довоєнного.
З великим напруженням і пізніше, ніж в інших країнах, вдалося дещо підняти рівень споживання. Довгий час продовжувала застосовуватися система раціонування продуктів і товарів першої необхідності, ухвалену під час війни, причому норма видачі їх і якість були нижче, ніж у роки війни.
Зовнішня політика з 1945 по 1949 рр..
Зовнішня політика лейбористського уряду визначалася інтересами англійського імперіалізму, який прагнув відновити становище Великобританії як світової держави, зберегти її великі колоніальні володіння. Лідери Лейбористської партії були в цих питаннях вірними наступниками консерваторів.
Найбільш уразливі удари наносили імперіалісти США своїм англійським союзникам в області зовнішньої торгівлі, протягом століть була для Англії головним джерелом збагачення. У той час як частка США у світовому експорті зростала (у 1948 р. вона досягла 23%), частка Англії все зменшувалася (у 1949 р. вона становила 11,7%)
Англійські капіталовкладення за кордоном, незважаючи на вжиті у повоєнні роки зусилля для їх відновлення, зменшилися на 13%. Особливо сильним був натиск американського капіталу в англійських домініонах. У Канаді американські інвестиції зросли, в той час як англійські зменшилися. У 1949-1950 рр.. не менше 70% канадського імпорту надходило з США і лише 12% - з Великобританії; канадський експорт до США та Англії становив відповідно 58 і 20%. Росли капіталовкладення США в Австралії, Індій, Південно-Африканському Союзі.
США витісняли Англію з її позицій і в області видобутку нафти. У 1938 р. американські фірми контролювали 35% видобутку нафти в капіталістичному світі за межами США, англійські -55%. До 1951 р. це співвідношення змінилося на користь США і становив відповідно 55 і 30%. Великобританія поступилася США панування на морі. До війни водотоннажність англійського військово-морського флоту дорівнювало 1,2 млн. т, американського - 1 млн. т; в 1947 р. водотоннажність першого становило 1,5 млн. т, а другого - 3,8 млн. т.
40. Консерватори при владі у Великобританії.
Парламентські вибори 1945
Значна частина англійських трудящих негативно ставилася до коаліції Лейбористської партії з Консервативною, яка скомпрометувала себе і реакційної внутрішньою політикою в 20 - 30-і роки, і мюнхенської зовнішньою політикою напередодні війни. Клемент Еттлі, також як і лідер Консервативної партіїУїнстон Черчілль, хотів зберегти коаліцію до повного закінчення війни, тобто до розгрому Японії. Однак із закінченням війни в Європі, на початку 1945 року, в лавах Лейбористської партії рух за розрив коаліції стало набирати силу. З огляду на ці настрої, Еттлі запропонував Черчіллю оголосити про призначення парламентських виборів на жовтень 1945р. Черчілль вирішив випередити події і вирішив призначити вибори ще раніше (на 5 липня), сподіваючись, що його популярність як керівника війни забезпечить перемогу його партії.
Найбільш підготовленою вступила в передвиборну кампанію Лейбористська партія. Ще в квітні 1945 р. вона опублікувала свою виборчу програму "Обличчям до майбутнього", а в травні програма була затверджена партійною конференцією. Програма лейбористів була сильна тим, що в ній враховувалися радикальні настрої, що поширилися в масах в роки війни проти фашистської Німеччини, надії трудящих на конструктивну перебудову суспільства, їхні мрії про плановому соціалістичному господарстві без криз і безробіття, їх почуття захоплення радянським народом, які зробили вирішальний внесок в перемогу над ворогом. У програмі було записано, що Лейбористська партія "є соціалістична партія і пишається цим. Її кінцева мета в області внутрішньої політики є створення вільного, демократичного, процвітаючого, прогресивного, перейнятого духом патріотизму держави - Соціалістичної Співдружності Великобританії, матеріальні ресурси якого будуть поставлені на службу англійської народу ".
Програма містила обіцянку націоналізації основних галузей промисловості, що дозріли "для передачі їх у суспільну власність і під громадський контроль".Мова йшла про вугільної та газової промисловості, про електростанціях, внутрішньому транспорті та чорної металургії, а також про англійських банків.
Програма "Обличчям до майбутнього" обіцяла збереження і розширення свободи слова, спілок, друку, віросповідання; в ній заявлялося, що лейбористи не допустять свободи експлуатації, урізування заробітної плати або завищення цін заради особистого збагачення. Багато положень програми Лейбористської партії були складені в досить туманних і обережних виразах. Тим не менш соціалістична оболонка програми залучила на сторону лейбористів значні маси трудящих, особливо робітників.
Партія консерваторів не висунула спеціальної виборчої програми, вона виступала з особистим зверненням Черчілля до виборців, в якому отстаивался принцип вільного підприємництва і "свободи шукати роботу", відхилявся принцип державного контролю над промисловістю. В області зовнішньої політики Черчілль висунув невизначений гасло "добрих відносин" між усіма державами. У своїй передвиборчій пропаганді консерватори робили упор на боротьбу проти соціалізму, ідеї націоналізації, тобто якраз проти тих гасел, які були популярні в масах.
Консервативна партія зазнала на виборах нищівної поразки, зібравши 9,9 млн. голосів і 290 місць в палаті громад. За лейбористів було подано 12 млн. голосів, які забезпечили їм 389 місць у парламенті. Членами палати громад були обрані два комуністи - Галлахер і Піретін. Ліберальна партія, що зібрала 2,2 млн. голосів, отримала 11 місць. Підсумки парламентських виборів показали, що розгром фашизму сприяв ослабленню позиції англійської реакції.
Новий склад парламенту забезпечував Лейбористської партії досить солідне більшість. Лідер партії Клемент Еттлі сформував третє за рахунком в історії країни лейбористський уряд.
Здійснення заходів щодо націоналізації. Соціальні
реформи
Значна більшість в парламенті давало уряду Еттлі широкі можливості для здійснення лейбористської передвиборної програми з її радикальними обіцянками. Однак дуже скоро виявилося, що багато чого в цій програмі було лише декларацією, розрахованої на досягнення парламентської більшості, що лідери партії і не думають про заміну капіталістичної системи соціалістичної, що головним змістом їх політики є "поліпшення" існуючої системи з метою її зміцнення. Праві лейбористи були готові піти на часткові поступки трудящим і деякі реформи, не зачіпають основ суспільного ладу, аби зміцнити похитнулися позиції англійського капіталізму.
Уряд провів націоналізацію Англійського банку, вугільної та газової промисловості, електростанцій, частини сталеливарних підприємств, всього внутрішнього транспорту, цивільної авіації, телеграфного зв'язку та радіозв'язку. У результаті цих заходів на належних державі підприємствах була зайнятачетверта частина робітників і службовців Англії. Таким чином, капіталістичні суперечності прискорили переростання монополістичного капіталізму у державно-монополістичний капіталізм. Зростання промислового виробництва в Англії відбувався швидше, ніж у період після першої світової війни, але повільніше, ніж у ряді інших країн.
Не витримує ніякої критики твердження лейбористів, ніби шляхом націоналізації ряду галузей промисловості вони створили в Англії соціалістичний секторгосподарства і тим самим перетворили економіку країни з капіталістичної в змішану. Лейбористська націоналізація була за своїм характером капіталістичної, її результатом стало посилення державно-монополістичного капіталізму, створення державної власності заради задоволення вимог капіталізму. Буржуазними за своїм характером були і проведені лейбористами реформи в області соціального страхування, народної освіти і охорони здоров'я. Експлуатація робітничого класу в Англії стала більш інтенсивною. Йому доводиться відстоювати свої права і життєвий рівень у впертій страйкової боротьби.
Фінансово-економічна політика лейбористського
уряду
Найважливіші проблеми внутрішньої і зовнішньої політики уряд Еттлі стало вирішувати не для блага трудящих, а в інтересах великого капіталу. У серпні 1945 р. Сполучені Штати без попереднього повідомлення припинили поставки за ленд-лізом. Англія повинна була надалі оплачувати готівкою все, що вона набувала в США. Американські правлячі кола вирішили скористатися труднощами Англії, щоб отримати від неї певні поступки.
Англія мала брак доларів для оплати зростання імпорту з країн доларової валюти. Криза англійської платіжного балансу став хронічним. Головною його причиною були великі військові витрати за кордоном. Комуністична партія запропонувала уряду подолати кризу платіжного балансу шляхом скорочення військових витрат і розширення торгівлі з СРСР та європейськими соціалістичними країнами. Але лейбористи вирішили вийти з виниклих труднощів за допомогою американських кредитів.
У грудні 1945 р. було укладено фінансова угода, за якою США надали Англії позику в сумі 4400 млн. доларів. Крім 650 млн. доларів як відшкодування за поставки по ленд-лізу Англія отримала кредит на суму 3750 млн. доларів. Вона могла його використовувати протягом п'яти років, з 1946 по 1951 р.Погашення позики починалося після закінчення шестирічного терміну з розрахунку 2% річних і мало тривати протягом 50 років. Отримуючи позику, Англія зобов'язалася відновити вільний обмін фунта на долар і знизити преференційні тарифи. Ці зобов'язання були серйозною поступкою Сполучених Штатів. Багато англійці вважали, що їх виконання підірве національну економіку і послабить британські позиції в колоніях.
Надії уряду Еттлі на покриття дефіциту платіжного балансу протягом п'яти років з допомогою американського позики виявилися марними. У 1946 р. в США був скасований контроль над цінами. Експортні товари подорожчали, і Англія витратила отриману позику за один рік. Проте в липні 1947 р. англійський уряд ввів вільний обмін фунта на долар. Експортери зажадали розрахунків у доларах, але Англія не в змозі була задовольнити їхні претензії. Через місяцьанглійське уряд відмовився від вільного обміну валюти. Країна переживала гострий фінансова криза. Уряд скоротив імпорт. Зменшення ввезення продовольства завдало удару по життєвому рівню трудящих.
Під час економічної кризи 1949 США скоротили імпорт з країн стерлінгової зони, що призвело до різкого зменшення золотих і валютних резервів в Англії. Побоюючись подальшого витоку валюти і золота, лейбористський уряд провів у вересні 1949 р. девальвацію фунта стерлінгів на 30,5%. Девальвація фунта послабила його значення як міжнародної валюти і зміцнило становище долара. Це призвело до зростання цін і іншим інфляційним явищам.
У таких умовах відбувалося післявоєнне відновлення економіки країни. Загальний індекс промислового виробництва в 1950 р. був вище довоєнного на 25%. Але цей ріст відбувався головним чином за рахунок нових галузей промисловості - автомобільної, хімічної та інших, старі ж галузі продовжували хиріти:виробництво бавовняних тканин, наприклад, в 1950 р. було на 43% нижче довоєнного.
З великим напруженням і пізніше, ніж в інших країнах, вдалося дещо підняти рівень споживання. Довгий час продовжувала застосовуватися система раціонування продуктів і товарів першої необхідності, ухвалену під час війни, причому норма видачі їх і якість були нижче, ніж у роки війни.
Зовнішня політика з 1945 по 1949 рр..
Зовнішня політика лейбористського уряду визначалася інтересами англійського імперіалізму, який прагнув відновити становище Великобританії як світової держави, зберегти її великі колоніальні володіння. Лідери Лейбористської партії були в цих питаннях вірними наступниками консерваторів.
Найбільш уразливі удари наносили імперіалісти США своїм англійським союзникам в області зовнішньої торгівлі, протягом століть була для Англії головним джерелом збагачення. У той час як частка США у світовому експорті зростала (у 1948 р. вона досягла 23%), частка Англії все зменшувалася (у 1949 р. вона становила 11,7%)
Англійські капіталовкладення за кордоном, незважаючи на вжиті у повоєнні роки зусилля для їх відновлення, зменшилися на 13%. Особливо сильним був натиск американського капіталу в англійських домініонах. У Канаді американські інвестиції зросли, в той час як англійські зменшилися. У 1949-1950 рр.. не менше 70% канадського імпорту надходило з США і лише 12% - з Великобританії; канадський експорт до США та Англії становив відповідно 58 і 20%. Росли капіталовкладення США в Австралії, Індій, Південно-Африканському Союзі.
США витісняли Англію з її позицій і в області видобутку нафти. У 1938 р. американські фірми контролювали 35% видобутку нафти в капіталістичному світі за межами США, англійські -55%. До 1951 р. це співвідношення змінилося на користь США і становив відповідно 55 і 30%. Великобританія поступилася США панування на морі. До війни водотоннажність англійського військово-морського флоту дорівнювало 1,2 млн. т, американського - 1 млн. т; в 1947 р. водотоннажність першого становило 1,5 млн. т, а другого - 3,8 млн. т.
46. Конфротація по німецькому питанню
Бізонія — частина Німеччини, після Другої світової війни окупована військами США і Великобританії.
У 1946 році Радянський Союз припинив доставку сільськогосподарських продуктів зі своєї зони окупації в західні регіони Німеччини. У відповідь на це американська військова адміністрація на чолі з Люсіусом Клеєм припинила транзитні перевезення та доставку обладнання з фабрик і заводів Рурської області в зону радянської окупації. У результаті почала розвиватися серйозна криза управління. Американська і британська зони окупації були об'єднані. Відповідна угода була підписана 2 грудня 1946. Об'єднана зона одержала назву «Бізонія».
Після того як США і Великобританія почали створювати демократичні органи влади у своїй об'єднаній зоні окупації (так званій Бізонії), Франція почала отримувати менше вугілля з Рурського басейну, який знаходився на території Бізонії, бо французи не мали права голосу при розподілі поставок. Розуміючи невдоволення Франції, США і Великобританія запропонували створити для управління Руром міжнародний контрольний орган з участю Франції, але без Радянського Союзу. Натомість Париж повинен був погодитися на приєднання своєї окупаційної зони до Бізонії.
Після декількох раундів секретних зустрічей представників США, Великобританії, Франції та країн Бенілюксу за погодженням позицій по німецькому питанню, 1 червня 1948 були підписані угоди, за якими створювався Міжнародний контрольний орган з Руру. Сторони погоджувалися з участю Німеччини в «плані Маршалла» та її вступом в Організацію європейського економічного співробітництва. Країни домовлялися сприяти інтеграції французького сектора окупації з Бізонією (офіційно їх злиття в Тризонію відбулося в липні 1948 р.). Для вирішення поточних питань управління західними секторами Німеччини була сформована Союзна рада військової безпеки. На знак протесту проти створення Тризонії СРСР вийшов зі складу Союзної Контрольної ради, і та припинила існування. 20 червня 1948 р. на території Західної Німеччини союзники почали проведення грошової реформи. Так американо-англійська Бізонія перетворилася в Тризонію, з якої 7 вересня 1949 була утворена Федеративна Республіка Німеччина.
47.
Берлінська криза 1948 - 1949 рр..
Вже на початку 1947 р. стало очевидно, що політичний діалог союзників про шляхи розвитку Німеччини остаточно зайшов у глухий кут. У ході Московської сесії РМЗС, що проходила в березні-квітні 1947 р., радянська делегація відновила вимоги щодо організації постачання поточної продукції в рахунок репарацій. Її опоненти наполягали на припиненні репараційних вилучень і надання німцям можливості відновити економічну систему.
Дискусія не призвела до якого-небудь конкретного результату. Зірвалася і спроба проведення наради представників усіх німецьких земель, присвяченої виробленню єдиної стратегії відновлювальних заходів. Наступна Лондонська сесія РМЗС, що відбулася в листопаді-грудні 1947 р., завершилася також безрезультатно, навіть без узгодження місця та часу наступної зустрічі.
Крім жорсткої позиції СРСР у виплаті репарацій, загострення німецького питання було пов'язано зі зміною зовнішньополітичного курсу США. Прийняття «доктрини Трумена» і початок відкритої конфронтації двох «наддержав» в першу чергу відбилося на долях європейських країн. США почали розглядати Європу в контексті блокової стратегії. Одним з перших кроків на цьому шляху стала розробка програми «відновлення і розвитку Європи» (план Маршалла). Прийнятий у червні 1947 р. і розглянутий на Паризькій конференції в липні 1947 р., цей план був затверджений в якості закону США в квітні 1948 р. Спочатку ні Німеччина в цілому, ні її західні зони не розглядалися в якості учасника програми економічної допомоги. Ситуація змінилася в 1948 р. У січні 1948 р. на нараді міністрів Бізонія було прийнято рішення про проведення комплексу заходів з підготовки економічної реформи в цих землях. Створювалися верховний суд і центральний банк, розширювалися функції Економічної ради і центральних управлінь; об'єднаних в директорат. Був, досягнутий компроміс, з французьким урядом. Після передачі під французьке управління Саарской області в заставу репараційних виплат Франція погодилася на приєднання своєї окупаційної зони до англо-американської. У лютому 1948 р. була утворена Тризония. Саар же знаходився під контролем Франції до повернення до складу ФРН в 1957 р. за підсумками референдуму 1955 р. У лютому-червні 1948 р. відбулося два раунди Лондонській конференції по німецькому питанню, на якій вперше не було радянської делегації, але зате брали участь представники Бельгії , Голландії і Люксембурга. Конференція прийняла рішення про скликання Установчих зборів для вироблення конституції нового німецького держави. У той же період американська адміністрація ухвалила рішення про поширення плану Маршалла на західні окупаційні зони Німеччини. В угоді з цього приводу обмовлялося, що відродження економіки Західної Німеччина є частиною плану європейського розвитку на принципах індивідуальної свободи, вільних установ, побудові «здорових економічних умов, міцних міжнародних зв'язків, забезпечення фінансової стабільності. Забезпечувалися умови контролю американських спеціальних органів над ходом економічної реформи, зняття митних обмежень німецького ринку, продовження політики демонополізації. За перший рік реалізації плану Маршалла Західна Німеччина отримала від США 2,422 млрд. дол (майже стільки ж, скільки Великобританія і Франція разом узяті, і майже у три з половиною рази більше, ніж Італія). Але оскільки частина німецької продукції відразу почала надходити в США в рахунок погашення боргу, то в підсумку на долю Німеччини припала не найбільша частинаамериканської допомоги - в цілому близько 10% (6,7 млрд. марок).
Ключовою проблемою для розгортання економічної реформи в Німеччині було створення «твердих грошей», ліквідація згубних наслідків гіперінфляції. [1] У Економічній раді ще з 1947 р. тривала активна дискусія прихильників створення централізованого планового господарства і монетаристів. Група експертів під керівництвом Людвіга Ерхард підготувала проект фінансової реформи, покликаної позбутися величезної маси знецінених грошей. Сам Ерхард вважав, що проведення такої реформи слід поєднувати із заходами по активному стимулюванню виробництва та захисту найбільш уразливих груп споживачів, поруч додаткових заходів щодо стабілізації споживчого ринку та активізації споживчої та виробничої мотивації. Початкові пропозиції американської адміністрації з проведення реформи у всіх чотирьох зонах окупації до 1948 р. виявилися нереалістичні, і передбачувані заходи готувалися лише в межах Тризония.
Грошова реформа в західних зонах почалася 20 червня 1948 Офіційне співвідношення обміну було встановлено у пропорції 10 рейхсмарокза одну,
нову німецьку марку (крім того, кожна людина могла обміняти 40 марок
за курсом 1:1). Отримати на руки можна було спочатку лише 5% обмінюваної
суми. Після перевірки законності доходів податковими владою видавалося ще 20%, потім - 10%. Решта 65% ліквідовувалися. Остаточна квота обміну склала 100 рейх-с марок за 6,5 німецьких марок. Пенсії,
заробітна плата, допомоги перераховувалися в співвідношенні 1:1. Всі старі
державні зобов'язання анулювалися. Таким чином, величезна
грошова маса ліквідувалася. Поява «твердих грошей» знищило
«Чорний ринок» і підірвало систему бартерних угод.
Через два дні після початку реформи був введений в дію пакет законодавчих актів, отменявших централізоване планування і звільняли ціноутворення. Але одночасно був збережений обмежувальний контроль над цінами на транспортні та поштові послуги, основні продукти харчування, житло. Регулярно публікувалися каталоги так званих «доречних цін», що враховують реальні витрати виробництва і «розумну прибуток». Була прийнята спеціальна програма «Кожній людині» для забезпечення населення за зниженими цінами вузькою номенклатурою найнеобхідніших товарів. Ерхард продовжував наполягати і на збереженні політики щодо припинення крайніх форм монополізму, розвитку системи «державного підприємництва» (прямої участі держави у виробництві товарів та послуг громадського значення, в розвитку транспортної, енергетичної, інформаційної інфраструктури).
Подібний економічний механізм розглядався Ерхардом як «соціальне ринкової господарство», яке в рівній мірі інтересам суспільства і особистості.
Успішна економічна реформа 1948 супроводжувалася загостренням політичної ситуації в Німеччині. Незважаючи на наявність відомостей про підготовку обміну грошових купюр у західних зонах (західні губернатори офіційно сповістили радянську сторону про майбутню реформу тільки за два дні до її проведення, але оперативні дані дозволяли простежити весь хід підготовки) Сваг не зробила будь-яких заходів, що попереджають появу в Східної Німеччини маси знецінених старих марок, здатної підірвати споживчий ринок. Правда, закрита ще з 30 червня 1946 міжзональному кордон створювала певну перешкоду, але винятком залишався Берлін, розділений на чотири сектори. 24 червня радянські війська блокували Західний Берлін, перервавши всі повідомлення з західними зонами. Ця акція мала більшою мірою політичний характер. Саме 24 червня в радянській зоні була здійснена власна реформа, в ході якої на старі марки були наклеєні особливі купони. Економічна небезпека припливу грошової маси з Заходу була, таким чином, значною мірою знята. Блокада ж Західного Берліна була засобом тиску на західні держави з метою змусити їх до поступок на переговорах. Підсумок акції виявився зворотним.
Для порятунку населення Західного Берліна США організували "повітряний міст. Протягом наступних 324 днів з інтервалом у кілька хвилин транспортнілітаки приземлялися на посадкову смугу аеродрому Темпельхоф. Щодня в місто доставлялося 13 тис. тонн продовольства, що в три рази перевищувала рівень поставок за місяців . У відповідь західні держави ввели ембарго на поставки товарів у радянську зону. Після складних переговорів 30 серпня 1948 була досягнута домовленість чотиристороння про вилучення західної марки з Берліна. Але реалізація її затягнулася з технічних причин, а в міру оформлення західнонімецької державності виявилася неможливою.
У розпал Берлінської кризи з 15 по 22 липня 1948 р. в Рюдесхайм відбулася нарада міністрів-президентів західних земель, в ході якого берлінський обер-бургомістр Ернст Рейтер закликав до якнайшвидшого створення західнонімецької держави-«ядра» із включенням до нього Західного Берліна. Учасники наради підтвердили рішення про скликання Установчих зборів до 1 вересня 1948 р. потім терміни «Установчі збори» і «конституція» були зняті щоб уникнутидискусій про сепаратизм. З представників земельних ландтагів був сформований Парламентська рада, який отримав повноваження з розробки Основного закону західнонімецької держави як тимчасової конституції, покликаної діяти до остаточного вирішення питання про возз'єднання Німеччини.
У квітні 1949 р. Парламентському раді був переданий розроблений трьома державами «Окупаційний статут», що закріплює контроль США, Великобританії і Франції над зовнішньою політикою Західної Німеччини, її зовнішньою торгівлею і зарубіжними активами, системою безпеки, а також конституційний контроль. 8 травня 1949 Парламентський рада прийняла Основний закон Федеративної Республіки Німеччини, схвалений військовими губернаторами 12 травня (за збігом в той же день набула чинності межсоюзническом угоду про припинення «блокади» Берліна і західної «контрблокади»). Урочистий акт оприлюднення Основного закону 23 травня став днем утворення ФРН. Перетворення інституту військових губернаторів в інститут Верховних комісарівзахідних держав у Німеччині 20 червня закріпило надання Західній Німеччині обмеженого суверенітету.
Одночасно відбувалося і становлення східнонімецького держави. Ще в 1947 р. в радянській зоні почав функціонувати Німецький народний конгрес (ННК). У ході його першого засідання у грудні 1947 р. було поставлено завдання щодо розгортання широкого народного руху за єдину Німеччину. Другий ННК у березні 1948 р. висунув ініціативу проведення референдуму у всіх німецьких землях з приводу прийняття закону про єдність Німеччини. Але одночасно був утворений Німецький народний рада, який отримав повноваження з підготовки проекту конституції східнонімецького держави. Такий проект був підготовлений представниками СЄПН і прийнятий на засіданні Німецького народного ради 19 березня 1949 Третій ННК, що відбувся 29 - 30 травня 1949 р., затвердив конституцію Німецької Демократичної Республіки і проголосив провідною політичною силою міжпартійний Національний фронт демократичноїНімеччини. 7 жовтня 1949, коли була утворена тимчасова Народна палата, став офіційним днем утворення НДР. Розкол Німеччини завершився. Остання Паризька сесія РМЗС, що працювала в травні-червні 1949 р., не запобігла цей процес. Німецький питання перетворилося в одну з найбільш складних міжнародних проблем повоєнної історії.
48
Ера Аденауера" (1949 - 1963)
Вже невдовзі після свого конституювання ФРН досягла відносно високого рівня політичної стабільності. В той час, як в урядових колах Європи та Америки йшли жваві дискусії навколо німецького питання, а взаємини між Сходом і Заходом досягли високої напруги, Федеративна республіка Німеччина була островом внутрішньополітичного спокою. Очоливши уряд у момент заснування ФРН, К Аденауер обіймав пост Федерального канцлера упродовж 14 років. Його канцлерство проходило без потрясінь і криз. "Старий канцлер" (К Аденауеру у 1949 р. виповнилося 73 роки) не прагнув експериментів ні у зовнішній, ні у внутрішній політиці; він вірив у "керовану демократію": власні враження від найновішого досвіду німецької історії переконували його, наскільки небезпечними є надмірні свободи. Критики докоряли йому за брак фантазії, за стійку прозахідну позицію, що перешкоджає будь-якому зближенню зі Сходом. За переконанням К. Аденауера, Німеччині був потрібний тривалий час, щоб повернути собі рівновагу. Все своє довге життя він присвятив спробам німецько-французького порозуміння. З поразки і поділу Німеччини робив висновки, що до того порозуміння слід прагнути навіть коштом тривалої залежності від Франції. Вважав, що загроза Заходові з боку СРСР і комунізму є дуже великою і опиратися їй можна лише шляхом об'єднання Західної Європи та її зв'язків із Сполученими Штатами Америки. К Аденауер дотримувався точки зору, що об'єднання Німеччини є неможливим, допоки СРСР залишається наддержавою. Об'єднання, на Його думку, мало відбутися після об'єднання Західної Європи і набуття нею такої притягальної сили, що Радянський Союз виявиться не в стані зберегти свої позиції в країнах Центрально-Східної Європи, здобуті внаслідок Другої світової війни.
Завдяки удосконаленню виборного права та успіхам Федеративної республіки в економічному розвитку відбувалася еволюція багатопартійної системи майже ваймарського типу у т. зв. альтернативну систему. Для партійного розвитку 50-х років був характерний процес концентрації. У першому Бундестазі було представлено 9 партій, у другому (1953) - 5, у третьому (1957) -4; від 1961 р. - лише 3 партії. Цей процес концентрації відбувався на користь двох найбільших партій - ХДС/ХСС і СДПН. Обидві ці партії врешті стали загальнонародними, при цьому ідеологічні принципи до певної міри втрачали своє значення. ХДС зміг упродовж 20 років утримати керівництво Федеральним урядом і реалізувати свою концепцію орієнтації на Захід та європейської політики. Провід СДПН, очолюваний К. Шумахером, а потім Еріхом Олленгауером, противився вступові ФРН до західноєвропейських інтеграційних організацій, вважаючи, що це поглиблює поділ Німеччини. Соціал-демократи виступали за об'єднану Німеччину, яка мала 6 державно-політичний устрій західного типу, але була 6 незалежною від Заходу. Побіч обидвох великих партій змогла надовго утвердитися в Бундестазі лише Вільна демократична партія, яка також неодноразово брала участь у Федеральному уряді як коаліційний партнер ХДС. Вільній демократичній партії, з огляду на внутрішні протиріччя між націонал-ліберальною та ліволіберальною фракціями, було доволі важко обстоювати свої позиції поряд з обома великими партіями.
Партійно-політична система, що склалася у ФРН на рубежі 50 - 60-х років, у конституційно-політичному сенсі була близька до двопартійної системи і характеризувалася значною стабільністю. Починаючи від 1957 р, загальне число голосів, отриманих на чергових федеральних виборах двома найбільшими політичними партіями - ХДС/ХСС і СДПН - виносило кожного разу понад 80%. Це означало, що зміна урядової коаліції на рівні федерації могла відбутися лише за участі щонайменше однієї з цих двох партій.
Комуністична партія, яка у 1932 р. стала третьою за силою партією, здобувши майже 6 млн виборців, швидко втрачала підтримку в західнонімецькому суспільстві. На перших виборах до Бундестагу вона отримала 5,7% голосів і 15 місць. У 1953 р. комуністи вже не пройшли до парламенту, оскільки набрали лише 2,2% голосів. Подібним чином складалася ситуація для КПН і на виборах до ландтаґів та до комунальних органів. У 1956 р. Федеральний конституційний суд визнав Комуністичну партію антиконституційною організацією, що стало підставою для її розпуску. Подібна доля спіткала праворадикальну Соціалістичну імперську партію, яка була заборонена ще у 1952 р. Відтак упродовж наступного десятиліття правий екстремізм не відігравав якоїсь помітної ролі в політичному житті, що було обумовлено, зокрема, економічним піднесенням. Лише після того, як у 1964 р. об'єдналися частини Німецької імперської партії, Загальнонімецької партії та Німецької партії, утворивши Націонал-демократичну партію Німеччини, знову постала сильна організована структура правоекстремістського ідейно-політичного спрямування. Протягом 1966 - 1972 рр. представники НДП увійшли до 7 земельних парламентів і здобули кількасот мандатів у міських та общинних радах. Однак на виборах до Бундестагу 1969 р. вона не змогла подолати п'ятивідсоткового бар'єра, що привело надалі до втрати її політичного впливу.
Досвід Ваймарської республіки показав, яке значення має економічний розвиток для політичної стабільності Німеччини. Тому західні держави після Другої світової війни намагалися якомога скоріше відродити господарське життя у своїх зонах окупації. Економічну ситуацію у західних зонах окупації після війни характеризували головно три чинники: величезна інфляція, дуже великий дефіцит у платіжному балансі та відчутне зниження виробничих потужностей. Промислове виробництво трьох західних зон разом взятих становило у 1946 р. - 34%, у 1947 р. - 40%, у 1948 р. -63%, а влітку 1949 р. - 90% у порівнянні з 1936 р.
Вже від середини 1948 р. в німецькому економічному та політичному лексиконі з'явилося поняття так званої соціальної ринкової економіки. У червні 1948 р. Економічна рада прийняла проект закону в справі економічної політики, опрацьований директором із економічних питань Ради, майбутнім міністром економіки ФРН Людвігом Ергардом. Згідно з цим документом, соціальна ринкова економіка мала базуватися на двох важливих складових: економічній і соціальній. Виходячи з засновку, що центральне планування і управління економікою суперечить свободі людини, Л. Ергард висловлювався за необмежену економічну ініціативу та конкуренцію.
Грошова реформа 1948 р. причинилася до зміцнення грошового ринку, а водночас дала імпульс для інвестиційних заходів.
Важливим чинником, що сприяв відбудові економіки у західних зонах окупації, були кошти, надані в рамках "плану Маршалла". Загальна сума грошей, які отримали західні зони та Західний Берлін за умовами "плану Маршалла", становила 1,4 млрд доларів. Крім того, поставки продовольства зі США на допомогу німецькому населенню досягли суми 1,9 млрд доларів.
Згодом під впливом критики з боку СДПН і профспілок уряд ФРН зважився на зміцнення ролі держави в господарському житті. З цією метою на почату 50-х років було прийнято ряд законів, що стосувалися: активізації ролі держави у податковій політиці, співучасті трудових колективів гірничої та металургійної галузей у вирішенні різних питань діяльності своїх підприємств, втручання держави у справу інвестиційної допомоги для підприємств важкої промисловості, пов'язаних із видобуванням і переробкою сировини. У травні 1952 р. Бундестаг ухвалив закон, який передбачав виплату відшкодувань особам, виселених з Польщі, Чехословаччини, Угорщини й Австрії; колишнім політичним емігрантам, які, остерігаючись репресій, покинули Німеччину перед або після 1933 р.; жителям ФРН, що зазнали збитків під час війни, а також тим громадянам, котрі як власники ощадних рахунків потерпіли внаслідок грошової реформи. Основним джерелом від шкодувань були субвенції з бюджету федерації та бюджетів федеральних земель. Сума державних субвенцій, виплачених на основі цього закону, склала на кінець 70-х років близько 74 млрд марок.
49
«Німецьке» економічне диво
Якщо після I світової війни територія Німеччини практично не постраждала від військових дій, то після II світової війни країна лежала практично в руїнах. Промислове виробництво було на рівні третини від довоєнного, гостро стояло житлових питання, велика частина житлового фонду була порушені під час війни, тоді як більше 9 мільйонів німців були вислані до Німеччини з Східної Прусії і земель за Одер і Нейсе. Життєвий рівень впав на 1 / 3. Грошізнецінилися, грошова маса не мала товарного покриття, поширювався бартерний товарообіг. Союзники почали вивіз промислового обладнання в рахунок репарацій. Крім того Німеччина перестала існувати як незалежна держава, вона була окупована. Частина її територій відторгнута. Це була країна де, як писав один сучасник, «серед голоду і холоду померла надія». Фактично було два шляхи подолання кризи. Перший з них це йти шляхом планове економіки, з можливою націоналізацією власності. Інший йти шляхом ринкової економіки. Перший шлях підтримували соціал-демократи і профспілки. Другого шляху підтримувалися християнські демократи. Так як у виборах до рейхстагу ХДС-ХСС в коаліції з ВДП виявилися в більшості і сформували уряд, економічніплани саме цих партій і були приведені в життя. Християнські демократи, незважаючи на невдоволення трьох окупаційних держав, відмовилися від будь-яких видів тиску на економіку. Втілювалися в життя такі принципи ринкової економіки як, свобода економіки, свобода конкуренції; уряд впливало на економіку, перш за все наданням кредитів, податкових пільг, і введенням премій за експорт. Також діяли й антимонопольні закони. Все це а так само, незначні військовівитрати, відсутність величезних витрат на утримання колоніального апарату, приїзд мільйонів біженців втратили все на сході, і виявляють завидну енергію на новому місці Ї все це зумовило швидкий розвиток Німеччини. У 1950 році припинилося розподіл продуктів харчування за картками. У 1956 році ФРН виробила продукції втричі більше, ніж уся Німеччина до війни. Особливо високими темпами зростання західнонімецький експорт. Близько половини усієї виробленої в ФРН продукції йшла на експорт. Доходи від експорту дозволили, ФРН розплатиться з боргами, здійснити виплати жертвам нацизму і створити великі золотовалютні резерви, які зробили марку однієї з найбільш стабільних валют у світі. Велику увагу держава, приділялася також соціальної політики, при вільній конкуренції неминуче хтось залишається за бортом, і державна повинна була допомагати їм. Закони 50-х років мали покращити становище постраждалих від війни, біженців, інвалідів, людей похилого віку. За допомогою податків і компенсацій, держава намагалася згладити тягар труднощів, розділяючи його серед усього населення. Такий стрімкий розвиток економіки ФРН стали називати німецьким економічним дивом. У середині 60-х років намітився деякий спад (-0,1%), безробітних знову збільшилася. Хоча на перших порах таке гальмування здавалося тимчасовим У 1966 році міністром економіки став соціал-демократ. Хоча успіхи, ринкової економіки, були незаперечними, і огосударствлеваніе економіки вже було нереальним, але соціал-демократи все одно залишалися прихильниками збільшення впливу держави в політиці. Проведена ними політика називалася глобальним регулюванням і полягала в налагодження більш тісних зв'язків між урядом, банками, промисловістю і профспілками. Така політика виявилася досить вдалою і допомогла подолати кризу 1967году. До середини 70-х років економіка розвивалася досить енергійно, але зв'язку з всесвітнім енергетичною кризою економічна ситуаціяпогіршилася. Стала досить енергійно рости безробіття. І на початку 80-х років. ВДП прийшла до висновку, що повернення до колишніх принципам ринкової економіки неминуче. Хоча економіка ФРН трохи загальмувалося в 70-80-х роках і дещо сповільнилося, тим не менш, темпи розвитку ФРН в період з закінчення I світової війни до 90-х років вражають. ФРН в кінці 80-х років залишилася однією з найбільш індустріально розвинених країн світу.
51ФРН та НДР на міжнародній арені
Німеччина
ФРН. Німеччина зазнала поразки у Другій світовій війні і її долю вирішували країни-переможці. Основні положення післявоєнного устрою Німеччини були розроблені на Потсдамській конференції в липні-серпні 1945 р. Західнонімецькі землі (11 земель) опинились в американській, англійській і французькій зонах окупації (43 млн. осіб). Управління Німеччиною знаходилось у руках Контрольної Ради представників країн-переможців. Передбачалось, що у майбутньому Німеччина стане єдиною і демократичною державою.
Конфронтація Заходу й СРСР трагічно позначилась на долі Німеччини: через неї пройшла лінія протистояння двох світових систем. "Холодна війна" примусила західні країни по-новому оцінити роль своїх окупаційних зон. Із ворога Західна Німеччина повинна була стати надійною опорою Заходу.
У 1947 р. Англія і США об'єднали свої окупаційні зони в Бізо-нію. У 1948 р. до них приєдналась французька зона. У Німеччині було створено єдину адміністрацію й військове командування. Було розроблено проект конституції і створено управління господарством, яке очолив Л.Ерхард. Він розробив програму економічних реформ. Метою реформ стало створення соціального ринкового господарства. Хоча програма розходилась з планами союзників, та американський військовий губернатор Клей під свою відповідальність підтримав реформи. Господарська реформа включала в себе грошову і реформу цін. її проведення розпочалось у 1948 р. Грошова реформа передбачала створення твердої валюти. 28 липня 1948 р. окупаційна адміністрація видала декрет, за яким старі рейхсмарки вважались недійсними і вводились нові дойчмарки. Кожний громадянин отримав по 40 дойчмарок (пізніше ще по 20 дойчмарок). Пенсії, заробітна плата і кватрпла-та виплачувались у співвідношенні 1:1. Готівкові і безготівкові гроші обмінювались в пропорції одна дойчмарка дорівнювала десяти рейхсмаркам. Був створений банк німецьких земель.
Реформа цін розпочалась через 3 дні. Був відмінений адміністративний розподіл ресурсів і контроль над цінами. Розрегулю-вання цін і заробітної плати проводилось поступово, але впевнено. Держава звільнилась від функції регулювання і все тепер вирішував відсоток банківського кредиту. Господарська реформа 1948 р. переросла в економічні реформи 1948-1956 pp., які вивели економіку ФРН на третє місце у світі. Економічні перетворення і результати, які вони дали, отримали назву "Німецьке економічне диво".
Причини швидкого економічного розвитку ФРН такі: солідні стартові можливості, солідна промислова база, сучасне устаткування, компетентне керівництво реформами, гнучка податкова і кредитна політика, значні іноземні інвестиції (за планом Маршалла - 50 млрд. дойчмарок), організованість нації; жорстка експлуатація робочої сили (робочий тиждень 62 години, заробітна плата 65% довоєнної), підтримка економіки з боку держави (довгострокові кредити, 30% акцій підприємств належало державі), відсутність військових видатків до 1955 p., присутність іноземних військ.
Сепаратна грошова реформа у Західній Німеччині викликала відповідні дії СРСР. Була встановлена блокада Західного Берліну. Після цього розкол Німеччини став неминучим.
7 вересня 1949 р. було проголошено Федеративну Республіку Німеччини. За формою правління ФРН стала парламентською республікою. Уряд країни очолив канцлер.
Першим канцлером ФРН став Конрад Аденауер (блок партій Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз - ХДС/ХСС). Він знаходився при владі до 1963 р. Уряд Аде-науера однозначно орієнтувався на США і на цінності західної демократії. У 1952 р. він відкинув план СРСР про об'єднання Німеччини.
У 1952 р. в ФРН був відмінений окупаційний режим. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, що завершило розкол Європи на два ворогуючі табори. У 1957 р. ФРН стала членом ЄЕС, і це примирило її з Францією. В 50-ті роки ФРН, ставши економічним гігантом, поставила під сумнів свої східні кордони і вимагала відновлення Німеччини у кордонах 1937 р. Ігнорування нових реалій в Європі загрожувало Німеччині падінням авторитету на міжнародній арені.
СДПН стала ініціатором дискусії про зміни у зовнішній політиці ФРН. Дискусія завершилась перегрупуванням політичних сил у країні. У 1969 р. було створено новий уряд на чолі з лідером соціал-демократів Віллі Брандтом. У результаті проведення "нової східної політики" ФРН підняла свій міжнародний престиж і стала одним із головних торгових партнерів для країн Східної Європи і СРСР.
70-ті роки стали переломними з точки зору внутрішнього розвитку ФРН. Як і інші країни Заходу, ФРН охопила криза. Знизилась динаміка розвитку промисловості. Небезпечною проблемою став політичний тероризм. Він виріс із молодіжних рухів 60-х років, значна частина яких сприйняла ультрареволюційні гасла. Але такі гасла не отримали підтримки у суспільстві і частина молоді намагалась ліквідувати капіталізм шляхом терору. Провідну роль серед терористичних організацій відігравала "Фракція Червоної армії". Жертвами терору у 70-ті роки стала 41 особа. На початку 80-х років поліція ФРН заарештувала більшість терористів.
Помітним явищем політичного життя 70-80-х років стали нові масові рухи. Найбільшим був рух на захист оточуючого середовища - рух "зелених". Наприкінці 70-х років набув масовості пацифістський рух у зв'язку з розміщенням на території ФРН ядерних ракет.
Такі явища у житті ФРН стали показником кризи держави процвітання і традиційних політичних партій. Це призвело на початку 80-х років до чергового перегрупування політичних сил у країні. Вільна демократична партія знову підтримала блок ХДС/ХСС, що дало можливість у 1982 р. канцлером ФРН стати християнському демократу Гельмуту Колю. Уряд Коля здійснював аналогічні заходи що і Тетчер в Англії, а Рейган в США. З 1983 р. у ФРН почалось економічне піднесення.
НДР. Інакше склалася доля східних земель Німеччини. Опинившись в радянській зоні окупації, вони почали розглядатись, як невід'ємна частина радянської зони впливу. Провідну роль у політичному житті цих земель стали відігравати комуністи, які у 1946 р. об'єдналися з соціал-демократами у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). Навколо комуністів об'єдналось ще кілька партій. У період 1945-1949 pp. Радянська військова адміністрація (РВАН), діючи згідно з принципами демілітаризації, денацифікації, демілітаризації провела низку заходів:
- ліквідацію фашистського державного апарату, партій і організацій;
- покарання військових злочинців;
- аграрну реформу - ліквідовувалось поміщицьке землеволодіння, земля передавалась малоземельним селянам, сільськогосподарським робітникам і переселенцям;
- ліквідовувались монополістичні об'єднання;
- націоналізовувалась власність фашистів і воєнних злочинців;
- місцева влада була передана структурам, утвореним СЄПН;
- проведено реформу освіти.
7 жовтня 1949 р. в радянській зоні окупації було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). На відміну від ФРН, НДР стала унітарною державою. Колишні земельні органи самоврядування були ліквідовані. СЄПН стала правлячою партією, яка відразу почала будувати соціалізм. Рішення про це було прийнято на партійній конференції СЄПН у липні 1952 р.
НДР, як промислово розвинута держава, не потребувала індустріалізації. Зусилля були направлені на створення в НДР власної металургійної і паливно-енергетичної бази. Джерелом капіталовкладень стала економія заробітної плати робітників і надзвичайні податки на селян і підприємців. Все це призвело до падіння життєвого рівня населення порівняно з довоєнним часом.
28 травня 1953 р. уряд НДР прийняв вкрай непопулярне рішення про підвищення норм виробітку на 10%.
2 червня 1953 р. керівники НДР Вальтер Ульбріхт і Отто Гротеволь були викликані у Москву, де їм вказали на помилки в побудові соціалізму (Берія, Молотов, Маленков прагнули до деякої лібералізації режиму).
Ці дві події підштовхнули населення до виступу. Першими піднялись берлінські будівельники, які працювали на Сталін-алеї. Вони вишикувались у колони і рушили до центру міста, вимагаючи "Геть бородатого"(Ульбріхта), свободу страйків, виведення радянських військ з Німеччини, відновлення німецької єдності. Демонстранти штурмом оволоділи міською ратушею. Були звільнені політв'язні. Виступи поширились на всю країну. Почалось руйнування прикордонних споруд на кордоні з ФРН. 17 червня у демонстраціях брали участь понад 300 тис. осіб. Керівництво НДР було у відчаї. Воно звернулось до Верховного комісара СРСР у НДР В.Семенова. Він заспокоїв керівництво НДР і заявив, що "Москва дала наказ ввести надзвичайний стан".
17 червня о 13.00 воєнний комендант Східного Берліну генерал-майор Діброва оголосив про введення надзвичайного стану. На вулицях Берліну з'явились радянські танки. Виступи робітників було придушено. Інтелігенція НДР залишилась лояльною до існуючого режиму.
Після придушення виступу робітників відбулась деяка лібералізація режиму:
- було закріплено права приватного сектору;
- надано свободу церкві, молодіжним організаціям, створювались нові партії;
- у сільському господарстві проводилась обережніша політика;
- скасовувалась цензура;
- підвищено заробітну плату і скасовано надзвичайні податки;
- СРСР оголосив про припинення вилучення репарацій.
Завдяки таким заходам вдалося досягти відносної стабілізації
режиму. Але рівень життя у НДР був значно нижчим, ніж у ФРН. Карткову систему було ліквідовано у 1958 р. (у ФРН у 1949 p.).
Великою проблемою для НДР була проблема Західного Берліну. Західний Берлін був відкритим анклавом ринкової економіки у центрі планової і цим користувалися мешканці Західного Берліну (2 млн. осіб), скуповуючи дешеві продовольчі й інші товари. Втрати НДР за двадцять років відкритості кордонів складали 120 млрд. марок. Західний Берлін став вікном, через яке у ФРН від'їжджали мешканці НДР. До 1961 р. виїхало майже 2 млн. осіб.
У планах військового командування НАТО і ОВД Західний Берлін розглядався як база для майбутньої "армії вторгнення", як найвірогідніше місце початку нової світової війни. Берлін став місцем дії майже 60 розвідувальних служб різних країн світу.
За таких умов керівництво СРСР і НДР прагнули нейтралізувати негативний вплив. Питання про вирішення берлінської проблеми радянське керівництво активно почало піднімати, починаючи з 1958 р. Не домігшись свого шляхом переговорів, радянське керівництво вдалось до рішучих дій.
У ніч з 12 на 13 серпня 1961р. навколо Західного Берліну був споруджений мур довжиною 46 км і висотою 4 м. "Берлінський мур" складався з двох мурів, між якими пролягла прикордонна смуга від 150 до 8 м завширшки. Було збудовано 25 патрульно-пропускних пунктів і обладнано 245 вогневих позицій. Оскільки СРСР не встановлював блокаду на відміну від 1948-1949 pp., то кризу, яка виникла, було швидко подолано. Американські і радянські війська, виведені на вулиці Берліну, через два дні повернулись до своїх казарм.
Так з'явився символ "холодної війни", розколу Німеччини і Європи.
У 60-ті роки економічний розвиток НДР прискорився. Значною мірою це пояснюється проведенням економічних реформ 1963 р. На початку 60-х років було завершено створення металургійної і паливно-енергетичної бази, хімічної і електротехнічної промисловості. Проте економіка НДР продовжувала залишатись багатоукладною. 17% промислової продукції вироблялось у приватному секторі. Зріс життєвий рівень. НДР стала провідною країною за цим показником серед соціалістичних країн.
На міжнародній арені НДР знаходилась у відносній ізоляції: вона мала дипломатичні відносини лише з соціалістичними країнами.
52 Наслідки Другої світової війни для Італії.
Італія після Другої світової війни
Для Італії Друга світова війна завершилася цілковитою поразкою. Фінал настав фактично уже в 1943 р. Баланс воєнної авантюри італійських фашистів був невтішним — 450 тис. убитих. Виробництво в 1945 р. становило лише 30 % довоєнного. У країні налічувалося 2 млн. безробітних. Наслідком гострої соціальної ситуації, антифашистської боротьби було полівіння італійського суспільства. Авторитет лівих партій підкріплювався їхньою активною участю у русі Опору — ІКП налічувала 1,7 млн. членів, Італійська соціалістична партія (ІСП) — 900 тис. Під впливом лівих перебувала Загальна італійська конфедерація праці (ЗІКП, 6 млн. членів). До 1947 р. комуністи входили до складу уряду. Саме ж італійське суспільство після війни не відзначалося стабільністю. Причиною такого становища була насамперед слабкість середнього класу, а відтак й італійської буржуазії. І тільки перебування окупаційних військ демократичних країн та незгоди між соціалістами і комуністами перешкоджали останнім зважитися на захоплення влади і встановлення комуністичної диктатури. Серйозною перепоною тоталітаризму була також католицька церква на чолі з Ватиканом.
Центром консолідації демократичних сил була Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1943 р. на базі "Пополяри". Лідером партії став Альчиде де Гаспері. Партія, прорелігійно орієнтована, у католицькій Італії мала досить широку соціальну базу, яку складали віруючі з різних верств населення: значна частина трудящих, інтелігенція, підприємці, чиновники та ін. Про це свідчив, зокрема, той факт, що в післявоєнні роки партія набирала більшу, порівняно з іншими політичними об'єднаннями, кількість голосів, входила в усі післявоєнні уряди, за своєю діяльністю та характером поведінки була партією центру. У ХДП консенсусно сходилися інтереси представників різних соціальних груп італійського суспільства. Суспільно-політичним кредо партії проголошувались ринкова економіка, приватна власність, парламентська республіка, демократія, співробітництво з різними соціальними групами та християнство як вищий моральний закон. Наміри демохристиян здійснити аграрну реформу, домогтися участі робітників в управлінні підприємствами (в тому числі й через акції та кооперативне будівництво) здобули широку підтримку серед італійського загалу.
У 1945 р. де Гаспері сформував коаліційний уряд, до складу якого упродовж двох наступних років входили комуністи та соціалісти. 18 червня 1946 р. Італія стала республікою.
10 лютого 1947 р. уряд де Гаспері підписав мирний договір з країнами антигітлерівської коаліції, згідно з яким Італія втратила всі колонії, передавала сусідам — Франції та Югославії — деякі території, змушена була виплачувати репарації СРСР, Югославії, Греції та Албанії.
Уряду де Гаспері до травня 1947 р. довелося стримувати атаки крайніх лівих. Комуністи, спираючись на комітети національного визволення (КНВ), які мали значний вплив на місцях, особливо на Півночі Італії, вимагали проведення націоналізації великих монополій, запровадження народного контролю над виробництвом через ради управління трудящих, здійснення аграрної реформи, встановлення ладу "прогресивної демократії". Що стояло за цими "прогресивними" лозунгами, видно зі слів лідера комуністів Пальміро Тольятті. "Ми хочемо, — заявив він, — щоб Італія, як і всі цивілізовані народи, розвивалася в напрямі до соціалізму".
Проголошення республіки.
Упродовж Другої світової війни Італія втратила третину національного багатства. П’ята частина промислових підприємств, 60 % шосейних доріг і 40 % залізниць були зруйновані. Унаслідок бомбардувань надзвичайно постраждало багато міст. Обсяг промислового виробництва в 1945 р. становив лише 30 % довоєнного. Зростала інфляція: у 1947 р. грошова маса, яка знаходилася в обігу, у 35 разів перевищувала довоєнний рівень.
У політичному житті Італії провідну роль відігравали сили та партії, які очолювали антифашистську боротьбу та рух Опору в роки війни, зокрема комуністична й соціалістична. У 1946 р. вони підписали пакт про єдність дій.
Найбільш масовою та впливовою партією повоєнної Італії стала Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1944 р. Її програма передбачала демократизацію політичного життя країни, надання автономії окремим регіонам, проведення аграрної реформи. Християнських демократів підтримував Ватикан, що сприяло поширенню їхньої ідеології.
Віруючим казали, що ХДП — справді народна партія, партія всіх католиків. У листопаді 1945 р. після урядової кризи був сформований уряд, який очолив лідер ХДП А. де Гаслері, у минулому завідувач бібліотеки Ватикану. До складу уряду ввійшли також комуністи та соціалісти.
Ще на початку 1920-х років король Італії Віктор-Еммануїл III передав владу Беніто Муссоліні та підтримував фашистів, через що партії демократичної орієнтації, які відігравали провідну роль у русі Опору, виступали проти монархічного устрою.
2 червня 1946 р. був проведений референдум про форму державного правління. Більшість населення висловилася проти монархії, а 18 червня 1946 р. Італія була проголошена республікою. Одночасно з референдумом відбулися вибори до Установчих зборів, які мали розробити нову конституцію, що спричинило гостру боротьбу між представниками лівих і правих партій.
Конституція була схвалена більшістю членів Установчих зборів 22 грудня 1947 p., а з 1 січня 1948 р. вона набрала чинності.
Відповідно до конституції Італії, найвищим законодавчим органом республіки є парламент, який обирається на загальних виборах за пропорційною системою на 5 років. Він складається з двох палат — палати депутатів і сенату. Право формувати уряд одержує один із лідерів партії, яка набрала більшість місць у палаті депутатів. Зазвичай уряд складається з представників кількох партій та перебуває при владі доти, доки користується підтримкою парламенту. Президент республіки обирається на спільному засіданні обох палат на 7 років. Його повноваження обмежені, а виконавча влада фактично належить раді міністрів. Запроваджується суд присяжних і втілюється принцип повної незалежності судової влади.
54 Зовнішня політика Італії
У міжнародному плані в 60-х роках пожвавилися економічні контакти з країнами Східної Європи, в тому числі з СРСР. У 1966 р. обидві держави підписали угоду про будівництво автомобільного заводу в Тольятті — ВАЗу. Радянський Союз зобов'язувався розплачуватися за італійську допомогу природним газом.
У зовнішньополітичному плані Італія, ставши членом усіх західноєвропейських структур, проводила політику, що відповідала інтересам демократичних країн світу і була спрямована на забезпечення миру та безпеки в Європі та світі. Так, у 1968 р. міністр закордонних справ Аминторе Фанфані висловився за мирне врегулювання у В'єтнамі
55 Наслідки другої світової війни для Іспанії.
У кінці війни Іспанія знаходилася в дипломатичній ізоляції і не входила до складу ООН і НАТО, але Франко не втрачав надії на примирення з Заходом. У 1953 р. США й Іспанія уклали угоду про створення кількох військових баз США на території Іспанії. У 1955 р. Іспанія була прийнята в ООН. У 1966 був ухвалений Органічний закон, що вніс ряд ліберальних поправок до Конституції. Режим Франко породив політичну пасивність переважної більшості іспанців. Пересічні громадяни не виявляли інтересу до державних справ; більшість з них займалися пошуком сприятливих можливостей для підвищення рівня життя. В останні роки свого життя Франко послабив контроль над державними справами. У червні 1973 р. він поступився посадою прем'єр-міністра, яку обіймав протягом 34 років, адміралу Луїсу Карреро Бланко. У грудні Карреро Бланко був убитий баскськими терористами, і його замінив Карлос Аріас Наварро, перший цивільний прем'єр-міністр після 1939 року. У листопаді 1975 р. Франко помер. Ще в 1969 р. Франко оголосив своїм наступником принца Хуана Карлоса з династії Бурбонів, онука короля Альфонса XIII, який очолив державу як король Хуан Карлос I.
Демократизація Смерть Франко прискорила процес лібералізації, що почався ще за його життя. До червня 1976 р. кортеси дозволили політичні мітинги і легалізували демократичні політичні партії. У липні прем'єр-міністр країни Аріас, послідовний консерватор, змушений був поступитися своїм кріслом Адольфо Суаресу Гонсалесу. Законопроект, що готував основу для проведення вільних виборів до парламенту, був прийнятий кортесами в листопаді 1976 р. і схвалений на національному референдумі. У 1978 р. парламент ухвалив нову Конституцію, яка була схвалена на загальному референдумі в грудні.
У роки війни франкістська Іспанія підтримувала фашистську Німеччину. Вона поставляла своїй союзниці стратегічну сировину, іспанська "голуба дивізія" добровольців воювала на радянсько-німецькому фронті. Вкладення коштів у важку та військову промисловість обернулося у повоєнні роки труднощами у виробництві предметів першої необхідності та продовольчих товарів. Ситуацію ускладнювала міжнародна ізоляція фашистського режиму. Лише на початку 50-х років іспанська економіка досягла рівня 1935 р.
Режим Франко шукав вихід в обережній та поступовій лібералізації суспільного життя. 17 липня 1945 р. була проголошена Хартія іспанців — основний закон про права та обов'язки громадян. Щоправда, вона містила цілий ряд застережень. Так, право на створення громадських організацій обумовлювалося збереженням "основних устоїв держави", тобто йшлося про незмінність існуючої диктатури. Все ж до складу іспанського уряду поряд з "Іспанською фалангою" — фашистською партією генерала Франко — були введені представники організації "Католицька дія", яку очолював А. Мартін Артахо.
Основні зусилля диктатура спрямовувала на те, щоб нейтралізувати дії своїх головних суперників — комуністів, які в 1945—1948 pp. удалися до партизанської боротьби проти режиму Франко.
На тлі загальної відрази у світі до фашизму ставлення демократичних країн Заходу до режиму Франко було негативним.
У грудні 1946 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію, в якій рекомендувала країнам — членам цієї міжнародної організації відкликати з Іспанії своїх послів. Лише Португалія та Аргентина зберегли з Іспанією дипломатичні стосунки.
Міжнародна ізоляція змусила Франко вдатися до пом'якшення існуючого режиму. У квітні 1947 р. була створена Вища королівська рада, а 6 липня 1947 р. було проведено референдум про державний устрій Іспанії. Більше як 14 млн. іспанців висловилися за відновлення монархії, убачаючи в ній символ єдності нації та можливість покінчити з фашистською диктатурою. Іспанія формально стала вважатися монархією. І хоча Франко залишив за собою посаду довічного глави держави, Захід розцінив цей крок як намір рухатися шляхом демократії. З іншого боку, західні політики дійшли висновку, що впливати на іспанське керівництво набагато легше й ефективніше, не розриваючи з ним зв'язків. І в 1949 р. західні посли повернулися до Іспанії. Згідно з договором від 26 вересня 1953 р. про оборону, економічну допомогу та взаємну безпеку США дістали право на будівництво військових баз на території Іспанії, а наприкінці 1955 р. Іспанія стала членом ООН.
58.. Період «народної демократії» в Угорщині. (1944-1947)
Встановлення комуністичного режиму
Оскільки Угорщина в період Другої світової війни була союзницею Німеччини, у вересні 1944 р. на територію Угорщини, переслідуючи гітлерівські війська, вступила Радянська армія.
2 грудня 1944 р. у м. Сегед було- створено Угорський національний фронт незалежності (УНФН). До нього входили представники Угорської комуністичної партії (УКП), а також інших партій, серед яких була і партія дрібних сільських господарів (ПДСГ). Політрада УНФН призначила прем'єр-міністром коаліційного уряду генерала Міклоша.
20 січня 1945 р. уряд Б. Міклоша підписав угоду про перемир'я з СРСР, США, Великою Британією, оголосивши війну Німеччині, а 4 квітня Червона армія завершила визволення Угорщини. Таким чином, влада УНФН і його уряду поширилася на всю країну.
На виборах до Національних зборів 4 листопада 1945 р. УКП отримала лише ІТА усіх голосів і змогла делегувати до парламенту тільки 70 представників. Беззастережну перемогу здобула ПДСГ, що надало їй право на 245 мандатів. Новий парламент 1 лютого 1946 р. проголосив Угорщину республікою.
Уряд лідера ПДСГ Ференца Надя прагнув демократизувати державний і суспільний устрій. Лідери ПДСГ виступили проти революційних і насильницьких методів боротьби, захищали приватну власність, обстоювали демократичні принципи, а УКП боролася за "народну демократію" як своєрідну форму диктатури пролетаріату. Протистояння УКП та ПДСГ стало неминучим. Керівництво УКП інспірувало змову з боку ПДСГ проти "народно-демократичного ладу". Лідерів ПДСГ звинуватили у підготовці воєнного путчу. Прем'єр-міністр Ф. Надь змушений був залишитися у Швейцарії, де він знаходився на відпочинку, інші керівники партії покинули країну. ПДСГ виявилася дискредитованою, в її керівництві взяли гору політики лівої орієнтації, близькі до комуністів.
Після "об'єднання" комуністів і соціал-демократів УКП і СДП було створено нову Угорську партію трудящих (УПТ), яка будувала свою діяльність на марксистсько-ленінських засадах.
У виборах до Державних зборів у травні 1949 р. могли брати участь тільки схвалені комуністами кандидати. Вони дістали 95% голосів. 18 серпня 1949 р. було ухвалено нову конституцію Угорщини. Відтоді офіційно країну називали Угорською Народною Республікою (УНР). Отже, внаслідок політичних маніпуляцій, розправляючись із конкурентами і спираючись на всебічну допомогу і підтримку кремлівського керівництва, перед яким буквально плазував генеральний секретар УПТ М. Ракоші, комуністи на 1949 р. встановили повний контроль у країні.
59. Особливості соціалістичного будівництва в Угорщині.
Ще під час визволення Угорщини радянськими військами наприкінці 1944 р. був сформований коаліційний уряд Угорського національного фронту незалежності, який складався з комуністів, соціал-демократів і представників Партії дрібних сільських господарів (ПДСГ), яка мала перевагу в керівництві уряду. Розпочалися соціально-демократичні перетворення. 1 лютого 1946 р. в Угорщині була скасована монархія і проголошена республіка. Поступово за підтримки сталінського керівництва СРСР ініціатива переходила до лівих партій. Вони отримали більшість на парламентських виборах 1947 р. і в 1948 р. об'єдналися в Угорську партію трудящих (УПТ) на чолі з М. Ракоші, а також створили Угорський народний фронт. До 1949 р. було націоналізовано 90 % промисловості, фінанси, значну частину торгівлі, розпочалася кооперація на селі. У серпні 1949 р. Угорщину проголошено Народною Республікою (УНР), що було закріплено в Конституції УНР. У країні розгорнулося будівництво соціалізму за радянським зразком із п'ятирічними планами розвитку, репресивними методами розправи з опонентами тоталітарного режиму.
У1953-1956 рр. у вищих ешелонах влади точилася жорстока політична боротьба між лідером УПТ М. Ракоші - пристрасним прибічником сталінських методів адміністративно-командного керівництва, та головою уряду І. Надєм, який намагався демократизувати угорське суспільство. Ракоші та його оточення виступали за прискорення індустріалізації та колективізації, посилення репресій тощо; поступово створювався культ Ракоші. Він та його прихильники виступили проти рішень XX з'їзду КПРС, який засудив культ особи Сталіна. їм вдалося у 1955 р. звільнити з поста прем'єр-міністра і виключити з УПТ Надя. Боротьба всередині партії перейшла у протистояння в суспільстві.
У країні активізувався опозиційний рух, рушійною силою якого стала творча інтелігенція. 23 жовтня 1956 р. у Будапешті відбулася масова студентська демонстрація, яку підтримали трудящі столиці. Кількість демонстрантів досягла 200 тис. осіб. Спроба органів державної безпеки розправитися з виступами викликала найбільше серед соціалістичних країн повстання - справжню народну революцію проти прорадянського тоталітарного режиму. Повсталих підтримав новий уряд І. Надя, заявивши про вихід Угорщини з ОВД, радянські війська були виведені зі столиці. В результаті повстання запалало з новою силою: розпочалися розгром партійних комітетів" органів державної безпеки, розправа з їхніми працівниками.
За цих умов у м. Сольнок утворився паралельний уряд на чолі з Я. Кадаром, який знову "запросив" до країни радянські війська. Повсталих підтримала міжнародна громадськість - Генеральна Асамблея ООН, яка у листопаді 1956 р. вимагала від СРСР припинити агресію. Проте повстання, яке тривало до 6 листопада, було жорстоко придушено радянськими військами: понад 3 тис. осіб загинуло, 500 страчено, майже 30 тис. засуджено. Значними були й втрати радянських військ: 720 загиблих, 1540 поранених. Надь та його найближчі прибічники, що знайшли притулок у посольстві Югославії, яка рішучо засудила воєнну акцію СРСР, були звідти виманені, засуджені й у 1958 р. страчені (у 1989 р. І. Надя виправдано за відсутністю у його діях складу злочину). На десятиліття в Угорщині запанував режим Кадара, який очолив комуністичну партію, що отримала нову назву- Угорська соціа-лістичнична робітнича партія (УСРП).
60. Народна революція 1956 в Угорщині та її наслідки.
Угорську революцію 1956 року називають – революцією, що майже перемогла. Адже саме так події жовтня та листопада увійшли до пам'яті мільйонів угорців.
Адже народні виступи, які були покликані скинути комуністів та повернути країні незалежність від впливу Радянського союзу, завершилися нищівною поразкою та розгромом повстанців. А Угорщина на довгі десятиліття опинилася в радянській окупації.
Угорщина зразка 1956 року була однією з найбідніших та найвідсталіших країн Європи. Поразка у 2 Світовій війні, виплата багатомільярдних контрибуцій та комуністичний терор не давали країні розвиватися. Населення постійно боялося, що їх може запроторити у в'язницю служба безпеки. З 9,5 мільйонів людей (населення Угорщини) – 1,5 мільйони перебували під слідством.
Єдиною ознакою покращення стало призначення главою уряду популярного політика Імре Надя, який запустив масштабну програму реформ та почав поволі, але впевнено віддалятися від СРСР. Але внутрішньопартійна опозиція та Москва не могли цього допустити. Тому відставка Надя і стала першим кроком до революційних виступів.
Вдень 23 жовтня в центрі Будапешта почалася демонстрація, на вулиці вийшли більше 200 тисяч угорців. Вони вимагали відновлення реформ та повернення до влади Надя. По демонстрантах відкрили вогонь сили безпеки, але перші вбиті та поранені лише розізлили народ. Угорці стали громити поліцейські відділки та арсенали, захопили завод, що виробляв зброю та почали вуличні бої з правоохоронцями.
Армія, якій керівництво країни наказало стріляти в повсталих, відмовилася це робити.
В ситуацію втрутилися радянські війська. які базувалися в Угорщині. Проти повстанців кинули танки та артилерію. Але завдяки сильному опору заколотників та поверненню до влади Імре Надя, радянська армія була змушена припинити бойові дії.
Але СРСР не міг втратити велетенський плацдарм в центральній Эвропі. Хрущов, виступаючи на екстреному засіданні політбюро заявив, - "Якщо ми підемо з Угорщини, Захід побачить, що ми слабкі, і диктуватиме нам свою волю".
Тому в СРСР було в екстреному порядку сформовано маріонетковий уряд на чолі з Яношем Кадором. Цей уряд формально попросив Москву про введення військ та відновлення конституційного ладу.
До справи взявся легендарний маршал Жуков. За 24 години було розроблено план "Вихор".
4 листопада радянські війська знову увійшли до Угорщини. Почалися вуличні бої в Бухаресті. Проти повстанців використали танки, вогнемети та реактивні снаряди. 8 листопада було знищено останніх захисників угорської незалежності.
Жертвами революції стали більше 26 тис угорців та близько 700 радянських солдатів. Майже 25 тис людей отримали поранення.
Упродовж кількох наступних років було винесено сотні смертних вироків повстанцям, сотні тисяч людей потрапили за грати. Імре Надя та його найближчих соратників стратили, а Угорщина до 1989 року залишалася під владою комуністів.
61. Період «народної демократії» в Угорщині (1944-1947)
Державний переворот 23 серпня 1944 р. Перший та другий уряди Костянтина Санатеску.
23 серпня 1944 р. І. Антонеску був викликаний в королівський палац, де король зажадав від нього підписання перемир'я. Відмовившись виконати цю вимогу, маршал Антонеску був заарештований разом з віце-головою Ради Міністрів Міхаєм Антонеску.
У ході державного перевороту 23 серпня 1944 р. до влади в Румунії прийшов Національно - демократичний блок (НДБ), який сформував уряд країни на чолі з генералом К.Санатеску, до складу якого разом з більшістю військових уперше в історії Румунії ввійшли і представники Комуністичної партії. Кабінет Санатеску діяв у напрямі створення необхідних умов для активної участі Румунії в антигітлерівській війні і виконання положень перемир'я.
У другій половині вересня 1944 р. компартія Румунії зажадала розпуску НДБ. З метою створення нового партійно-політичного угрупування вона вдалася до тимчасового союзу із соціал-демократами та "Фронтом землеробів'.
На цій платформі 12 жовтня 1944 р. організаційно оформився НДФ (Національно – демократичний фронт), куди увійшли комуністи, соціал-демократи, об'єднані профспілки, "Фронт землеробів', Союз угорських трудящих у Румунії (МАДОС) та ін. Головним своїм завданням НДФ вважав захоплення влади. Намагаючись викликати урядову кризу та відставку уряду, комуністи й соціал-демократи 16 жовтня заявили про свій вихід з уряду Санатеску, ініціювали проведення демонстрацій на підтримку вимоги відставки уряду. Водночас радянське керівництво звинувачувало румунський уряд у небажанні здійснювати чистку державного апарату від фашистських елементів, засуджувало його в Союзній контрольній комісії (СКК) у Румунії як злісного порушника статей угоди про перемир'я. Король Міхай змушений був піти на поступки. Сформований Санатеску новий уряд на третину складався з представників НДФ.
Спираючись на підтримку патріотичних воєнізованих загонів і командування радянських частин, румунські комуністи почали кампанію проти уряду генерала Санатеску, висунувши ряд вимог і важких звинувачень на адресу "традиційних партій'. На тлі подій що відбувалися, 5 грудня 1944 р., в Бухарест прибув заступник наркома закордонних справ СРСР А.Я. Вишинський. Під тиском з його боку король погодився на відставку другого уряду Санатеску, зумівши, проте, сформувати кабінет, в якому не виявилося комуністичної більшості. Цього разу глава держави добився створення уряду під головуванням генерала Ніколає Радеску, який виявився в порівнянні зі своїм попередником набагато твердішим прибічником конституційної демократії.
Відставка прем'єр-міністра К. Санатеску дала радянським представникам і румунським комуністам надію на захоплення в недалекому майбутньому влади в країні. Проте рішення короля знову доручити формування уряду генералу Санатеску відстрочило втілення в життя цих надій, незважаючи на те що в новому кабінеті комуністи отримали більше місць. З цієї миті питання про Трансільванію було перетворене в справжній предмет шантажу, для усіх ставало очевидним, що повернення цієї провінції Румунії можливе лише за умови згоди короля на створення комуністичного уряду [22, 589-592].
Справжній коаліційний кабінет - другий уряд Санатеску - протримався лише місяць, тому-що комуністи заперечували проти міністра внутрішніх справ (вороже налаштованого члена національно - селянської партії) і Радянський Союз звинуватив цей уряд в затягуванні виконання румунських зобов'язань, що стосувалися перемир`я. Щоб дати відчути про своє незадоволення, Сталін відклав передачу у руки Румунії управління Північною Трансільванією, коли там виникла невелика партизанська війна між угорськими і румунськими партизанськими загонами. Зрозумівши натяк, король Міхай замінив 6 грудня Санатеску іншим генералом Ніколає Радеску, що, як вважалося, користувався довірою у Москви через те, що під час війни був інтернований за свої антинімецькі настрої. Радеску взяв у свої руки портфель міністра внутрішніх справ (із заступником комуністом), як і прем'єрство, і замінив міністра-комуніста, що займався питанням національних меншин, безпартійним спеціалістом, але більше не вносив істотних політичних змін у кабінеті, успадкованому від Санатеску
алою.Як показують документи, вже в лютому 1945р. НДФ відмовившись від рядурадикальних вимог своєї програми почав активні виступи протиуряду Н. Радеску з метою зміни балансу сил у владних структурах.Хоча Компартія і НДФ домоглися від уряду Радеску прийняття декретів -законів про скасування фашистського расового законодавства, про переслідуваннявійськових злочинців і осіб винних у лихах країни і статути рівноправностіУ зв'язку з цимІземлі.громадянської війни.27РадянськаГенеральнийЗкерівництва.діяльності.ВідсутністьБула створена
1945 року.уряд.ВРадянський СоюзОсновнимпідприємствами. Заходиешілі остаточно позбудеться своїхполітичних опонентів. Восени 1947 року назавжди покинула політичне життяі Націонал-ліберальна партія Бретіану, ізольована від мас, покинутаприхильниками. При цьому державної влади не знадобилося прийматинебудь заходів. У результаті діяльності уряду ослаб інститутмонархії. Все більш очевидна ізоляція короля, звуження сфери його діяльності івпливу змусили його зробити нові зусилля щоб отримати підтримку ззовні,але його візит до Англії не приніс йому позитивних результатів. Комуністи зміниликерівництво міністерства національної оборони, для ліквідації зриву можливогоопору монарха. Король Міхай I відріксявід корони і 30 грудня покинув країну, в той же день була проголошенареспубліка. Шлях переходу до соціалізму був відкритий.
румунія військовий антигітлерівський втручання совестскій
Висновок
Таким чином, 1944 - 1947 рр.. малипринципове значення для визначення долі Румунії після другої світовоївійни, напрямок її суспільної трансформації і зовнішньополітичноїорієнтації. Радянське керівництво сприяло посиленню позицій лівих інасамперед компартії, затвердження її представників на ключових постах вуряді. За задумами радянського керівництва Румунії належало зігратипріоритетну роль у концепції формування В«радянської зони безпекиВ», якнаслідок стати важливим учасником вирішення стратегічної задачі - забезпеченнянаціона
63. Внутрішня та зовнішня Г.Трумена в США
Президент
і його доктрина
Цілий день 12 квітня 1945 р. у Вашингтоні дощило. Це був звичайний діловий день американської столиці, четвер. Президент Рузвельт уже майже два тижні перебував на відпочинку в "Малому Білому домі" у штаті Джорджія, а віце-президент Трумен головував на черговому засіданні Сенату. Аж тут Труменові зателефонували з Білого дому і попросили приїхати якомога швидше. Трумен подумав, що президент прилетів на один день до Вашингтона на похорон свого старого друга єпископа Етвуда з Арізони і чомусь хоче зустрітися зі своїм віце-президентом. Це було незвично, бо за три місяці віце-президентства Трумен розмовляв з Рузвельтом лише двічі. Була година пік, рух у столиці дуже напружений, і, звісно, ніхто його не перекривав для віце-президента, тому Трумен їхав до Білого дому від Капітолію більш як 15 хвилин (пішки дійшов би швидше).
В апартаментах президента Трумена зустріла Елеонора Рузвельт. Поклавши руку йому на плече, вона сказала: "Гаррі, президент помер". На мить Трумен занімів, а тоді спитав: "Чим я можу вам допомогти?". Вдова 32-го президента США, яка була однією з його найближчих помічниць, відповіла: "Чим, Гаррі, я можу допомогти вам? Адже тепер усі проблеми на ваших плечах".
Новина негайно поширилася світом. У Берліні було вже далеко по півночі, проте Йозеф Геббельс, не чекаючи ранку, розбудив Гітлера і заявив, що смерть Рузвельта — це поворотний момент у війні, який уже давно передрікали зірки. За кілька сотень кілометрів від Берліна в німецькому місті Марбурзі три американські генерали — Двайт Айзенгавер, Омар Бредлі та Джеймс Паттон у глибокій депресії обговорювали звістку. "Звідси Трумен видається абсолютно неспроможним посісти місце Рузвельта", — писав Бредлі.
О сьомій годині вісім хвилин Трумен склав присягу президента країни. "Я, Гаррі С.Трумен, — промовляв він, тримаючи праву руку на Біблії, — урочисто присягаюся чесно виконувати обов'язки президента Сполучених Штатів і робитиму все для збереження, захисту та охорони Конституції Сполучених Штатів". "Хай допоможе вам Бог", — мовив Харлан Стоун. "Хай допоможе мені Бог", — повторив Трумен і несподівано для всіх поцілував Біблію. Церемонія тривала одну хвилину. Америка отримала нового, 33-го, президента. Якби Трумен став президентом у результаті виборів, то мав би два місяці, щоб підготуватися до вступу на посаду, прийняти справи, створити власну команду, але тепер у нього не було й хвилини…
Відразу ж після присяги Трумен ухвалив перше рішення як президент. Державний секретар Едвард Стетеніус спитав його, чи не бажає він перенести конференцію з ухвалення статуту ООН, яка мала відкритися за 12 днів у Сан-Франциско. Трумен твердо відповів, що конференція відбудеться так, як планував його попередник. На короткому засіданні уряду Трумен заявив, що збирається продовжувати зовнішню і внутрішню політику Рузвельта, проте буде "самостійним президентом"; що збирається слухати всіх, але "остаточні рішення ухвалюватиме сам". Потім він зателефонував своєму приятелеві Едді Маккіму і скасував призначену на вечір гру в покер.
Першим серйозним випробуванням для Трумена стала Потсдамська конференція влітку 1945 р., на якій він разом зі Сталіним і Черчиллем мав остаточно визначити післявоєнний світоустрій. Цікава характеристика, яку Трумен дав радянському лідерові: "Сталін схожий на Пендерґаста більше, ніж будь-хто, кого я знаю". 1 липня Трумену доповіли про успішне випробування американської атомної бомби. Після обговорення цієї новини з Черчиллем Трумен, немов між іншим, повідомив Сталіну, що Америка має нову суперзброю. Проте той настільки незворушно сприйняв цю звістку, що в президента навіть виник сумнів, чи радянський лідер узагалі зрозумів, про що йдеться.
А тижнів за два Трумену довелося ухвалювати чи не найвідповідальніше рішення, яке будь-коли ухвалювалося в історії людства: застосовувати чи ні нову зброю проти Японії.
6 серпня 1945 р. американці скинули атомну бомбу на Хіросіму. В один момент було вбито 75 тисяч жителів міста, ще десятки тисяч незабаром померли від радіації. Противники Трумена звинувачували його в жорстокості. Проте це нелегке рішення він розглядав як можливість негайно закінчити війну проти Японії. Адже, за оцінками американських військовиків, під час висадки на японські острови загинуло б як мінімум 250 тисяч американців і до 500 тисяч японців, і війна тривала б іще щонайменше рік. А після ядерного бомбардування Хіросіми і Нагасакі Японія практично припинила опір і за кілька днів підписала безумовну капітуляцію.
Трумен завжди ставився до комуністичної ідеології та її практичного втілення — "першої у світі держави робітників і селян" — без жодних симпатій. У червні 1941 р., коментуючи напад нацистів на СРСР, сенатор вельми цинічно, як стверджували його опоненти, сказав: "Якщо ми побачимо, що Німеччина перемагає, то допомагатимемо Росії, а якщо перемагатиме Росія, допомагатимемо Німеччині. Треба дати їм можливість убивати одне одного якомога більше, хоча я за жодних умов не хочу бачити перемогу Гітлера".
Щоправда, 1945 р., після Потсдамської конференції, на якій Сталін справив на Трумена враження людини, з якою можна домовлятися, він на певний час переглянув свою позицію. "Я не боюся Росії, — писав президент у своєму щоденнику наприкінці літа 1945 р. — Вони завжди були нашими друзями, і я не бачу жодних причин, чому б їм і надалі ними не бути. Єдина проблема — божевільні американські комуністи. Їх у нас лише один мільйон, але вони віддані Сталіну, а не президенту США. Я б із задоволенням відправив їх до Росії. Переконаний, що дядько Джо (так Черчилль з Рузвельтом, а пізніше з Труменом жартома називали Йосипа (англійською — Джозефа) Сталіна. — Авт.) негайно заслав би їх до Сибіру або концентраційного табору. В Росії немає соціалізму. Це розсадник особливих привілеїв. Звичайна людина може впливати на свій уряд так само, як власник однієї акції "Стандарт Ойл оф Нью-Джерсі" (найбільша і найбагатша на той час корпорація у світі, нині "Екссон". — Авт.) на "свою" компанію. Але мені начхати, що вони роблять. Вони, очевидно, люблять свій уряд, інакше не вмирали б за нього. Я люблю наш уряд, тому давайте вживатися".
Проте дуже швидко Трумен позбувся ілюзій стосовно того, що з режимом Сталіна можна буде "мирно вживатися". Вже за кілька місяців, під час візиту до Вашингтона міністра закордонних справ СРСР В'ячеслава Молотова, президент США в такій брутальній формі закидав йому порушення всіх досягнутих у Потсдамі домовленостей, що очільник радянської дипломатії зауважив, що ніхто ніколи за все його життя не розмовляв з ним у такому тоні. "А ви дотримуйтеся договорів, і ніхто з вами так не розмовлятиме", — відрізав президент.
Відтак Трумен сформулював свою славетну доктрину. Досить пишномовно він стверджував, що Сполученим Штатам Бог надав роль "провідника у великому поході до тих вершин, на яких немає нічого, крім чистого світла Господньої Справедливості" і що за його країною "божественно закріплена роль держави — викорінювача зла на планеті". Конкретніше — що "порушення миру деінде у світі загрожує миру в усьому світі". На практиці це зводилося до стримування світового комунізму і його основного носія — СРСР, недопущення поширення влади Сталіна, його спадкоємців і союзників на нові країни шляхом політичного, економічного, ідеологічного й військового протистояння, але без утягування у руйнівну атомну війну. І, за великим рахунком, доктрини Трумена дотримувалися і втілювали в життя всі його наступники на посаді президента Сполучених Штатів аж до початку 90-х рр. минулого століття, коли "світова система соціалізму" безславно згинула.
У перші повоєнні роки Трумен не зміг запобігти встановленню влади комуністів у найнаселенішій країні світу — Китаї, не спромігся забезпечити проведення демократичних виборів у країнах Східної Європи і змушений був змиритися зі встановленням у цьому регіоні повного радянського домінування. Проте йому вдалося відстояти Грецію, Туреччину й Іран, перехід яких у сферу впливу Сталіна в ці роки також був цілком реальним. Ще важливішою була найуспішніша у світовій історії програма економічної допомоги, яка дала змогу відродитися Західній Європі і практично зняла з порядку денного претензії Сталіна захопити і цей чи не найважливіший регіон світу руками місцевих комуністів. Президент наполіг на тому, щоб ця програма дістала неофіційну назву не План Трумена, а План Маршалла, за ім'ям її безпосереднього розробника і втілювача — Труменового державного секретаря. (DT.UA докладно писало про цей План: Олекса Підлуцький, "
Трумен був одним з ініціаторів "декомунізації" Америки, коли з державної служби, а також із творчого середовища було "вичищено" всіх комуністів і їхніх симпатиків лівих лібералів. Радянські й російські історики однозначно пов'язують iм'я Трумена з Комісією з розслідування антиамериканської діяльності Конгресу США, яку очолював одіозний Джозеф Маккарті. Втім, не все так однозначно — хоча Трумен у цілому підтримував комісію, деяких перегинів у її діяльності він не схвалював. Президент жодного впливу на сенатора-республіканця Маккарті не мав, а той, у свою чергу, публічно називав Трумена "сучим сином, який продався комуністам" і вимагав його дострокової відставки.
За часів правління Трумена світ двічі був на межі третьої світової війни. Вперше — під час блокади Західного Берліна.
28 червня 1948 р. Кремль перерізав усі наземні шляхи до трьох західних окупаційних секторів німецької столиці, прирікаючи місто на долю блокадного Ленінграда. Попри думку деяких своїх радників, які закликали вивести американські, британські й французькі війська із Західного Берліна, Трумен відразу категорично заявив: "Я ухвалив рішення залишатися в Берліні". Водночас він не погодився і з пропозиціями силою розблокувати шляхи, а тим більше застосувати проти 300-тисячного радянського угруповання, яке блокувало шість із половиною тисяч вояків західних країн у Берліні, ядерну зброю — це означало б широкомасштабну війну з СРСР. "Не думаю, що ми можемо дозволити собі використати бомбу, принаймні доти, доки це не стане абсолютно необхідним, — сказав Трумен генералам на нараді у Вашингтоні. — Жахливо віддавати наказ про використання такої руйнівної зброї. Вона використовується для стирання з обличчя Землі жінок і дітей, неозброєних людей, а не у військових цілях. Тому ми повинні навчитися ставитися до цієї зброї інакше, ніж до стрілецького озброєння, гармат та інших звичайних речей…" Натомість було організовано безпрецедентний повітряний міст до Берліна, коли військово-транспортна авіація Америки та її союзників повітрям постачала все необхідне для виживання двох із половиною мільйонів берлінців. Радянські винищувачі "супроводжували" всі західні транспортні літаки, які пролітали над радянською зоною. І Трумен віддав наказ у разі першої ж спроби збити хоч один літак, розпочинати бойові дії. Війна нервів тривала 462 дні — і Сталін змушений був поступитися й розблокувати Західний Берлін.
Вдруге Сполучені Штати і Радянський Союз мало не зустрілися на полі бою в Кореї.
24 липня 1950 р. війська комуністичної Північної Кореї перейшли 38 паралель і дуже швидко завдали рішучої поразки слабким збройним силам Південної Кореї і вже до кінця серпня захопили майже всю її територію. На відміну від Західної Європи, злиденну далеку Корею американські стратеги не розглядали як зону життєво важливих інтересів США та їхніх союзників. Тому більшість радників Трумена схилялася до думки, що Штатам не варто втручатися в цей конфлікт. Проте президент був непохитний. Згідно зі своєю доктриною, він не міг дозволити комуністам захопити ще одну країну. Відтак американці під прапором військ ООН висадилися в Кореї і незабаром розгромили північнокорейців. У листопаді 1950 р. разом зі своїми південнокорейськими союзниками захопили майже всю Корею і вийшли на китайський кордон. Тут у війну втрутилися 33 дивізії китайських "добровольців", а Радянський Союз надіслав сучасні літаки і пілотів. Китайцям і корейським комуністам вдалося відтіснити американців на південь і знову взяти Сеул. Зрештою американський контрнаступ призвів до стабілізації лінії фронту приблизно на тій самій лінії, з якої починалася війна. 1953 р., вже після відходу Трумена від влади, війна скінчилася перемир'ям, так би мовити, "внічию".
65.. Внутрішня та зовнішня політика Д.Ейзенхауера в США.
Після закінчення війни Ейзенхауер, перебуваючи на чолі американських окупаційних сил в Німеччині, підтримував дружні стосунки з маршалом Жуковим і вірив у можливість співпраці між СРСР і США. Однак до кінця його військової кар'єри він став прихильником «холодної війни».
Пішовши з армії у відставку в 1948 році, Ейзенхауер був обраний ректором Колумбійського університету. Практично не втручаючись в академічні справи, він багато часу присвятив написанню автобіографічної книги про війну. У 1950 році президент Г.Трумен знову покликав його на службу, призначивши головнокомандуючим об'єднаних збройних сил НАТО.
У 1952 році Ейзенхауер остаточно покинув військову службу, після чого почав кампанію за висування на президентську посаду. Важливіше, ніж всі передвиборчі обіцянки, була військова слава і популярність кандидата. Ставши президентом США в січні 1953 року, він ще разів переобирався на цей пост в 1956 році.
Зовнішня політика уряду Ейзенхауера була спрямована на зміцнення стратегічних позицій США в різних районах світу. Основою військової стратегії стало збільшення потенціалу ядерної зброї, розвиток військової авіації, створення флоту ядерних підводних човнів і нових військових блоків і баз.
З позитивних моментів у його правління слід зазначити припинення війни в Кореї і відновлення радянсько-американських зустрічей на вищому рівні, хоча він і був прихильником продовження холодної війни і гонки озброєнь. Президент був твердо переконаний в реальності комуністичної загрози і необхідності зміцнення американської національної безпеки. У 1957 була висунута «Ейзенхауера доктрина», спрямована на зміцнення позицій США на Ближньому і Середньому Сході.
В області внутрішньої політики уряд прагнув збалансувати бюджет, знизити податки і повернути штатам деякі функції федеральної влади, а основною метою економіки був розвиток вільної конкуренції. Однак політична та соціальна ситуації в країні продовжували диктувати збільшення федеральних витрат.
Другий термін президентства Ейзенхауера був відзначений інтервенцією американських військ в Лівані та інцидентом з літаком У-2, збитим над територією СРСР, що призвело в 1960 році до зриву зустрічі з М.Хрущова.
Після відходу Ейзенхауера у відставку в кінці 1960 року, президентом США був обраний Д.Кеннеді. Дуайт пішов і з політики, зайнявшись написанням мемуарів.
Помер Дуайт Дейвід Ейзенхауер 28 березня 1969 року в Вашингтоні, був похований у Абілін на території меморіального музею та президентської бібліотеки. Говорячи про внутрішню політику адміністрації Д.Ейзенхауера (1952-1960 рр.), Можна виділити наступні моменти:
1. Досягає свого апогею хвиля антидемократичних заходів, які отримали назву «маккартизм» - по імені сенатора-республіканця з штату Вісконсін Джо Маккарті. Маккартизм використовувався для придушення радикальних суспільних груп і течій, профспілок і т.п. У категорію нелояльних »громадян міністерство юстиції США заносило членів компартії США, ліги соціалістичної молоді, комітет негрів - працівників мистецтва, культурний центр ім. Шопена та ін., Що позбавляло їх можливості працювати на федеральній службі. З 1950 по 1954 рр. в США 10 млн. чоловік пройшло перевірку за різними програмами «лояльності», і з державних органів було звільнено близько 7 тис. службовців.
2. Особлива прихильність республіканської адміністрації до заможним верствам населення: був скасований контроль над цінами та заробітною платою; ліквідована Реконструктивна фінансова корпорація, що діє з 1932 р .; полегшений доступ до кредитів; скорочені податки на корпорації і особисті доходи та ін. У цей період в США популярний теза міністра оборони в уряді Ейзенхауера Чарльза Уїльсона - «те, що добре для країни, добре для« Дженерал моторз »і навпаки».
3. У наявності тенденція до скорочення федеральних соціальних витрат, відбувається згортання системи громадських робіт, не прийнята програма загального медичного страхування; триває активна антипрофспілкових кампанія (закон Лендрама-Гріффіна 1959 про звітність і гласності у трудових відносинах посилював диктат держави при вирішенні профспілкових проблем і обмежував діяльність радикалів в профспілковому русі); триває дискримінація негрів і т.п. Практична діяльність адміністрації Д.Ейзенхауера стала тією основою, на якій до кінця 50-х рр. XX ст. виникне нова ідеологія республіканців - неоконсерватизм.
Зовнішня політика республіканців при Д.Ейзенхауера цілком укладалася в рамки «холодної війни», відрізняючись від політики Г. Трумена кілька більш гнучким характером. З одного боку, відбулося закінчення війни в Кореї (липень 1953); всупереч думці керівної ланки держдепартаменту Д.Ейзенхауер взяв участь у проведеному в липні 1955 в Женеві нараді глав урядів СРСР, США, Англії та Франції; у вересні 1959 відбувся перший офіційний візит голови Ради Міністрів СРСР М. С. Хрущова в США та ін. З іншого боку, уряд Ейзенхауера надавала велику допомогу Франції у війні з Індокитаєм; брало участь у створенні СЕАТО - блоку держав Південно-Східної Азії та прилеглих до неї районів Тихого океану; влітку 1954 війська США придушили революцію в Гватемалі; держсекретар США Д.Ф.Даллес (1953-1959 рр.) висунув «доктрину звільнення» - лінію на організацію експорту контрреволюції, на втручання у внутрішні справи соціалістичних та інших країн і т.п.
Незважаючи на певне ослаблення міжнародної напруженості, ставка на досягнення ядерного переваги над СРСР залишається для адміністрації Д.Ейзенхауера генеральною лінією зовнішньої політики США. Не зникла і прихильність американців постулатам «глобальної відповідальності» США. Так, 9 березня 1957 на спільному засіданні обох палат конгресу була проголошена «доктрина Ейзенхауера». Її основними пунктами стало прагнення зменшити вплив СРСР в районі Близького Сходу, що має життєво важливе значення для стратегічних, торгових, енергетичних, релігійних інтересів США та їхніх союзників. З метою порятунку »країн Близького Сходу від« загрози радянського комунізму »в доктрині Ейзенхауера передбачалося:
- Співпраця з арабськими країнами «у розвитку економічної сили для збереження національної незалежності»;
- Здійснення «програм військової допомоги і співпраці»;
- Використання «озброєних сил США для забезпечення і захисту територіальної цілісності та політичної незалежності» близькосхідних країн. Цей документ продовжив труменовскую дипломатію «оточення Радянського Союзу військовими об'єктами США. При такому зовнішньополітичному курсі значні зусилля американської держави були спрямовані на виробництво «надзброї» та засобів її доставки - балістичних ракет. У 50-і рр. XX ст. індустрія озброєнь і адміністративний механізм її політичного забезпечення зайняли домінуюче місце в американському суспільстві і отримали фактично вирішальну роль у зовнішньополітичному курсі країни. Усвідомлення ненормальності подібної ситуації змусило навіть Д.Ейзенхауера в останні дні його перебування на президентській посаді в січні 1961 виступити з попередженням про небезпеку всевладдя військово-промислового комплексу (ВПК) США для демократії і миру
65…
Рух за громадянські права в США — громадянський рух в Сполучених Штатах Америки за рівні права громадян незалежно від кольору шкіри в 50-их та 60-их роках XX століття.
1950-60 роки — період посилення руху негрів США, що складали в кінці 50-х рр. 10% всього населення країни. В цей період негритянський рух став одним з найважливіших напрямків соціального протесту в США.
Ще в 1957 році в ході боротьби проти сегрегації в міському автотранспорті (кращі місця — білим, гірші — чорним) у південних штатах виникла «Конфедерація християнського керівництва Півдня» на чолі з Мартіном Лютером Кінгом, баптистським проповідником. На відміну від традиційних негритянських організацій, що обмежували свої дії юридичним захистом жертв антинегритянського терору, союз М.Кінга почав широко застосовувати масові дії в боротьбі проти расизму в США: бойкоти, марші, вуличні походи, часто діючи в союзі з білими організаціями — профспілками, студентськими організаціями і т. д.
У 1960-63 рр. в південних штатах США було проведено безліч масових «рейдів свободи» проти всіх форм расової дискримінації. 28 серпня 1963 р., по завершенню загальнонаціонального маршу учасників боротьби за цивільні права негрів, відбувся в Вашінгтоні біля меморіалу Лінкольна мітинг з участю 250 тис. чоловік. В цих подіях виявилася зросла єдність чорних та білих трудящих, що, на думку М.Кінга, була обов'язковою умовою успіху боротьби за свободу та рівність негрів.
Найважливішим результатом піднесення негритянського руху було прийняття в 1964-65 рр. актів про громадянські права негрів. Але якими б не були ці важливі закони, вони мало що змінили в реальному економічному становищі негритянського населення. Тому в середині 60-х рр. почався новий етап в розвитку негритянського руху, який відрізнявся крайньою жорстокістю боротьби, повстаннями в чорних гетто багатьох міст Півночі. В ході цих виступів виникли нові радикальні негритянські організації, які виступили проти курсу на ненасильницькі масові дії, що здійснювалися Конференцією християнського керівництва. Найпопулярнішою серед цих нових організацій стала партія «Чорні пантери», що виникли в 1966 р. На цьому новому етапі руху деякі учасники боротьби за рівноправність негрів почали доходити висновку про відповідальність капіталістичної системи за лиха чорного населення Америки. Однак радикальному негритянському протесту другої половини 60-х років були притаманні серйозні слабості. Склавши важливу частину «нового лівого руху», «Чорні пантери» та інші радикальні негритянські організації зазнали сильного впливу ідей ультралівого радикалізму. Це неминуче вело до екстремістських анархістських дій, до сепаратизму та чорного расизму, до послаблення зв'язків чорних та білих громадян. Тим не менше радикальні негритянські організації відіграли важливу роль в політичному житті США. Вони взяли активну участь в антивоєнному русі. Радикальні групи значно вплинули на позицію Конференції християнського керівництва на Півдні, що застосувала такі нові засоби боротьби, як єдині дії зі страйкуючими робітниками. Але це викликало новий вибух переслідувань з боку расистів. В квітні 1968 р. в Мемфісі (Теннессі) від кулі найманого вбивці загинув Мартін Лютер Кінг. В цей же час почалася кампанія жорстоких переслідувань лідерів «Чорних пантер». Активну участь в ній взяли і репресивні органи федерального уряду. Загибель М.Кінга не була марною. Підсумком його діяльності стала законодавча заборона всіх видів расової дискримінації.
66. Політичний та соціально-економічний розвиток Бразилії у 1945-1961 рр.
Період відносної демократизації (1945 — 1964)]
Проте, саме непослідовність фашистській позиції Варгаса і привела до політичної кризи. Народ вже не вірив у загрозу анархії та комуністичної революції, якими Варгас виправдував свою диктатуру, що змусило його пійти на деяку лібералізацію режиму. Слід за закінченням війни в Європі, Варгас був вимушений відмовитися від своєї посади, призначивши вибори нового президента. Проте, праве профашистське крило його власного уряду зкинуло Варгаса з посади незадовго до виборів для заберпечення обрання «потрібної» людини. Як і передбачалося, виборці віддали більшість голосів генералу Еуріку Гаспару Дутре, міністру оборони в уряді Варгаса під час війни, який найбільш активно виступав за підтримку країн Осі. Нова Конституція була прийнята Засновницькою Асамблеєю у 1946 році та діяла до 1967 року. Термін повноважень Дутре закінчився у 1951 році. У цей період Варгас, що знаходився у вигнанні на своїй фазенді в Ріу-Гранді-ду-Сул, готувався до виборів. Після закінчення президентського терміну Дутре Варгас був новообраний президентом республіки, але у 1954 році, у розпал важкої політичної кризи, він покінчив життя самогубством.
Під час правління Жуселіну Кубичека (1956—1961), засновника сучасної столиці — Бразиліа, країна переживала швидке економічне зростання.
Після нього президентом став Жаніу Квадрус, який подав у відставку менш, ніж за рік після виборів, і тоді обов'язки президента перейшли до віце-президента Жоау Гуларту. Гуларт дав президентську присягу після того, як Конгресом терміново була прийнята парламентська система правління, у відповідності, з якою серйозно обмежувалися президентські повноваження. Результат плебісциту, проведеного через чотири місяці, показав, що народ обирає стару систему президентського правління. Високий рівень інфляції і політична поляризація лівих і правих сил привели країну до соціально-політичної нестабільності, що продовжилася два з половиною роки і призвела до економічної кризи. 31 березня 1964 року військові скинули Жоау Гуларта і захопили владу.
Революція 1964 року
Політичний режим 1964—1985 років відрізнявся авторитарністю, що дещо пом'якшилася починаючи з 1979 року. За цей період змінилося п'ять президентів: всі вони були військовими генералами. Перший з них, Кастеллу Бранку прийшов до влади при підтримці великої частини населення, особливо середнього класу, що стояв на антикомуністичних позиціях. Його основною задачею була стабілізація політичної й економічної ситуації в країні. З цією метою, за допомогою додаткових поправок до конституції, уряд розширив свої повноваження і залучив додаткові механізми. У подальші 15 років, з 1968 по 1983, уряд випустив декілька Інстітуційних актів, які насправді були президентськими декретами. Багато колективних й індивідуальних прав тимчасово обмежувалися. Суворі заходи позначилися на політичному та економічному житті нації. Були відмінені колективні договори, право на страйк і заборонені демонстрації.
До 1968 року, періоду правління президента Артура да Кости і Сілви, стало видно, що плоди економічної стратегії військових виправдали її. З іншого боку, політична система в країні набувала все більш репресивного характеру. Генерал Еміліу Гаррастазу Медіси у 1969 році змінив президента Коста і Сілву. 1967—1974 роки характеризуються найвищим показником економічного зростання у світі з внутрішнім валовим продуктом (ВВП) — 14 % в 1973.
В області політики з середини 70-х років при президентові Ернесту Гейзеле почався процес лібералізації режиму, який з 1979 року, коли президентом став генерал Жоау Батисту Фігейреду, поступово набирав силу. Під час цього процесу відновлювалися політичні права, було дозволено повернення в країну політичних засланих. Цей період характеризувався також посиленням тиску з боку народу, який вимагав відновлення демократії. У 1982 році, уперше після 1965 року, губернатори штатів були вибрані прямим голосуванням.
67.. Державний переворот 1952 на Бразилії та встановлення диктатури Ф.Батисти у 1945-1961 рр.
Причини революції
До революції 1959 року Куба була країною, що цілковито залежала від американських інвестицій.[1] Основу її економіки становило виробництво сільськогосподарських продуктів. Виробництво цукру давало близько третини національного доходу і становило 80% кубинського експорту. Під цукровою тростиною було зайнято більше половини всієї оброблюваної площі. Друге місце в економіці належало виробництву тютюну. Для кубинської економіки було характерне монокультурне виробництво і протягом багатьох років майже повна залежність від ринкуСША.[2] До революції більше 60% кубинського експорту припадало на Сполучені Штати. Монополії США контролювали більше половини цукрової промисловості, понад 90% електроенергетики, нафтопереробної і добувної промисловості, зв'язок, туристичний бізнес. Куба фактично була сировинним придатком США. Тільки за десять післявоєнних років Куба втратила близько 1 млрд доларів. На території острова перебувала військово-морська база США. Хоча при режимі Батисти економічне становище Куби було краще, ніж в інших країнах цього регіону, основна маса населення жила в умовах повної убогості. Сам режим був надзвичайно жорстокий, він повністю пригнічував демократичні свободи, в країні була скасована конституція 1940 року, заборонено багато політичних партій. Репресії виражалися в арештах неугодних, тортурах ув'язнених, викраденнях, замовних вбивствах, які забрали тисячі життів.[3] За таких умов ініціативу відкритого виступу проти диктатури взяла на себе група молодих революціонерів на чолі з Фіделем Кастро. Ще в студентські роки Фідель долучився до революційного руху в рядах лівого, молодіжного крила партії «Ортодоксів» (Партія кубинського народу). Після березневого перевороту 1952 року він став шукати шляхів боротьби з диктатурою. Переконавшись у неможливості легальних дій і розчарувавшись в буржуазних партіях, він і його друзі створили самостійну підпільну організацію, метою якої стала підготовка збройного повстання.
Кубинська революція — озброєне повстання опозиційного руху на чолі з Фіделем Кастро, яке почалося 26 липня1953 року зі штурма казарм Монкада і призвело до повалення диктаторського режиму президента Фульхенсіо Батисти на Кубі (1952—1958 роки) 1 січня 1959 року. Кубинська революція — це також здійснення соціально-економічних програм нового революційного уряду, який очолив Фідель Кастро. 1 травня 1961 року Фідель Кастропроголосив кубинську революцію соціалістичною.
68.. Підготовка, початок та перемога революції 1956-1959 рр. на Кубі
Революційні події 1956 — 1958 років
Загін Фіделя Кастро у складі 82 чоловік в ніч на 25 листопада 1956 року відплив з Мексики на яхті «Гранма» (призначена лише для 9 чоловік). 30 листопада, в день, призначений для висадки експедиції, керівник «Руху 26 липня» в провінції Орьєнте 22-річний Франк Паїс підняв повстання в Сантьяго.
Але «Гранма» в цей день не встигла досягти берегів Орьєнте. Лише вранці 2 грудня 1956 загін Ф. Кастро висадився на узбережжі Орьєнте, коли повстання вже було придушене і військові підрозділи були зосереджені в районі висадки. Три дні загін пробирався крізь заболочені хащі. 5 грудня загін вийшов на відкрите місце, де був оточений і атакований урядовими частинами. Учасники десанту були розбиті і розсіяні. Наприкінці грудня до умовного місця — занедбаної в горах Сьєрра-Маестрасадиби Кресенсіо Переса, одного з організаторів «Руху 26 липня» в цьому районі, — дісталися лише 22 революціонера, що мали лише два автомати. Вони і розпочали партизанську боротьбу. Серед них були: Фідель Кастро, Рауль Кастро, Ернесто Че Гевара, Каміло Сьєнфуегос , Раміро Вальдес, Хуан Альмейда Боске — ті, хто згодом очолить на Кубі революційні перетворення.
Загін Ф. Кастро здійснював успішні напади на підрозділи урядових військ і отримував всі зростаючу допомогу населення. Ряди його збільшувалися. Партизанська збройна боротьба в горах і сільській місцевості поєднувалася із страйковим рухом у містах. У 1955—1956 роках на основі студентського руху в Гаванському університеті був створений Революційний директорат — організація, близька за програмою і методам дії «Руху 26 липня». 13 березня 1957 в Гавані під керівництвом «Революційного директорату» була зроблена героїчна спроба захопити президентський палац і фізично знищити Батісту. Близько 50 членів директорату, в основному студенти, увірвалися в палац і вступили в бій з численною охороною і військами, що підійшли на допомогу охороні. Учасники нападу виявили неабияку мужність, прориваючись до верхніх поверхах будівлі, вони навіть захопили особистий кабінет Батісти, але після того, як половина учасників загинула і з'ясувалося, що сам диктатор зник у наглухо відрізаному від нижніх поверхів приміщенні, куди потрапити можна було лише спеціальним ліфтом, заблокованим охороною, залишкам атакуючих довелося відступити. У наступних облавах багато учасників були схоплені і вбиті.
У ці ж години інша група «Революційного директорату» під керівництвом його генерального секретаря Хосе Антоніо Ечеверрії захопила радіостанцію і встигла передати заклик до повстання, однак і вона майже вся загинула в бою з поліцією. Пав смертю героя і Хосе Антоніо Ечеверрія, який підписав в Мексиці з Фіделем пакт про єдність дій з «Рухом 26 липня». Ті, хто вцілив після розправ, відродили організацію під назвою «Революційний директорат 13 березня». Очолив її Фауре Чомон.
Через два дні після трагічних подій в Гавані, 15 березня, в Сьєрра-Маестра прибуло велике поповнення. З Сантьяго-де-Куба підійшов загін молоді у складі 50 осіб, підібраний, підготовлений і екіпірований підпільниками на чолі з Франком Паїсій. Революційний рух ширився. Після вбивства 30 липня 1957 поліцією в Сантьяго Франка Паїса, який очолював революційне підпілля в місті і багато зробив для підтримки повстанців у перші, найважчі для них місяці, в Сантьяго стихійно відбувся страйк проти репресій диктатури, що поширився і на інші міста. Страйк було придушено, але він показав хиткість позицій режиму Батисти. 5 вересня 1957 року повстав гарнізон військово-морської бази в Сьенфуегос. Революційні моряки захопили місто, озброїли населення і кілька годин разом з жителями оборонялися проти стягнутих до міста переважаючих урядових сил.
У день святкування четвертої річниці штурму Монкади, 26 липня 1957 року, наказом Фіделя була сформована нова колона, що отримала найменування «Колона № 2», якій було доручено самостійно вести бойові дії в районі на схід від піку Туркино. Командиром колони був призначений Ернесто Че Гевара, якому першому з партизанських ватажків було присвоєно найвище військове звання «команданте».
У лютому 1958 року Ф. Кастро посилає партизанську колону на чолі з Раулем Кастро на схід від Сантьяго, де виник «Другий фронт імені Франка Паїса» з великої звільненою зоною. В інших районах провінції Орьєнте незабаром були створені ще два фронти. У центрі острова, у горах Ескамбрай (провінція Лас-Вільяс), почали діяти повстанці «Революційного директорату 13 березня». Народно-соціалістична партія, солідаризуючись із цілями Ф. Кастро, довгий час засуджувала його методи боротьби. Але хід подій спонукав комуністів на початку 1958 року визнати Повстанську армію на чолі з Фіделем Кастро головною силою революції і закликала всіх комуністів включитися в боротьбу під його керівництвом. У провінції Лас-Вільяс став діяти партизанський загін, організований комуністами. У травні-липні 1958 року 300 бійців Ф. Кастро в Сьєрра-Маестра розгромили генеральний наступ багаторазово переважали їх за чисельністю та озброєнням батістовскіх військ, які втратили 1 тисячу чоловік. Успіхи Повстанської армії змусили діячів буржуазно-демократичної опозиції визнати її реальною силою і в липні 1958 року укласти угоду з Ф. Кастро про підтримку його боротьби. Вони сподівалися підпорядкувати повстанський рух своєму політичному керівництву і з його допомогою прийти до влади. Для Ф. Кастро ж ця угода повинна було ізолювати диктатуру. 18 серпня Фідель Кастро підписав наказ по армії, яким створювалася спеціальна колона вторгнення на чолі з команданте Каміло Сьєнфуегос . Колоні доручалося перетнути всю територію країни, слідуючи вздовж її північного узбережжя, досягти крайньої західної провінції Пінар-дель-Ріо і розгорнути там революційну війну. Колоні було присвоєно ім'я національного героя Антоніо Масео, який під час визвольної війни в кінці XIX століття зробив схожий похід по всьому острову, під час якого загинув у бою неподалік від Гавани.
21 серпня був відданий аналогічний наказ про створення іншої колони вторгнення, яка під керівництвом Че повинна була пройти південним узбережжям країни в провінцію Лас-Вільяс і відкрити там новий постійний фронт боротьби з базуванням у гірському масиві Ескамбрай. Обидві колони — Че Гевари і Каміло Сьєнфуегоса — загальною чисельністю близько 200 осіб, долаючи величезні труднощі, пов'язані з необхідністю робити важкі марші по заболоченим малодоступним місцям, щоб уникнути непотрібних зіткнень з урядовими військами, поступово просувалися вперед. Більше місяця вони затратили на перехід із Сьєрра-Маестра до провінції Лас-Вільяс, де вони з'єдналися в жовтні з місцевими повстанськими силами і стали готувати операцію по розтину острова навпіл.
Минуло трохи більше тижня, і 30 серпня новим наказом Хуан Альмейда Боске отримав завдання щільно блокувати з суші Сантьяго, столицю провінції Орьєнте і другий за величиною місто країни. У той же день в одному з листів Фідель Кастро зробив запис:[9]
У листопаді Повстанська армія в Орьєнте спустилася з гір і почала загальний наступ, в ході якого всі 4 фронту повстанців на сході острова об'єдналися. Деморалізована батістовская армія розвалювалася. Всюди населення з ентузіазмом приєднувалося до повстанців. До кінця грудня майже вся провінція Орьєнте опинилася в руках Повстанської армії, яка блокувала в Сантьяго п'ятитисячний гарнізон урядових військ. Че Гевара почав штурм Санта-Клари — центру провінції Лас-Вільяс.
