1-29

1. Предмет та завдання курсу «Новітня історія країн Західної Європи та Америки»

Предметом новітньої історії країн Європи та Америки є вивчення закономірностей економічного, соціального та політичного розвитку країн Європи та Америки, особливостей діяльності політичних партій, рухів, громадських об’єднань та державних структур, ролі осіб в історичному процесі новітньої доби.

Спираючись на сучасні досягнення історичної науки, маємо виявити першопричини історичної драми ХХ сторіччя, місце і роль у ній окремих історичних осіб, значимих для тих десятиріч ідеологій. Зауважимо, що не дивлячись на те, що з тих пір пройшло уже понад півсотні років , до цього часу існують різні політичні оцінки багатьох подій і явищ того часу. Можна без ризику на помилку стверджувати, що і сучасні оцінки багатьох подій новітньої історії країн Європи та Америки не є кінцевими. Введення в науковий обіг нових документів і співставлення їх з уже відомими буде спонукати дослідників до внесення коректив у здавалось би уже сталі уяви про недалеке минуле народів Європи та Америки.

 

1. Періодизація курсу «Новітня історія країн Західної Європи та Америки»

        До недавнього часу радянська історична наука розпочинала дослідження періоду новітньої історії з Жовтневої революції 1917 року в Росії, яка оцінювалась як головна подія ХХ сторіччя. Звідси оцінка головного змісту новітньої історії лежала у площині кризи капіталізму й утвердження соціалізму. Боротьба між ними у формі конфронтації визначалася як цілком правомірний стан.

Однак економічний прогрес капіталістичних країн як в 30-і роки, так і в останні десятиріччя зробив такі доводи не переконливими і вони поступово уступили місце тій точці зору, яка стверджує, що основною подією, яка розмежовує дві епохи, два сторіччя була все-таки Перша світова війна. В ході Першої світової війни в ряді країн Європи та Америки відбулися революції, які дійсно були доленосними для тих народів. Оскільки ж світ і в той час був взаємопов’язаний, то, звичайно, що вплив революцій на сусідні народи мав місце. Жовтнева революція в Росії була най рішучою спробою змінити політичні і соціальні відносини в суспільстві. Під її впливом вже тоді і ще більш активно на сучасному етапі відбувається процес своєрідної “соціалізації” капіталізму.

Перший період епохи новітньої історії, який охоплює час з 1918-1945 рр. можна умовно поділити на ряд етапів.

Перший етап – 1918-1921 рр. Це час закінчення Першої світової війни, революції в Німеччині, Угорщині, Австрії, Словаччині, Росії, Україні, утворення незалежних держав у Центральній Європі, становлення біполярного світу.

Другий етап – 1921 – 1 вересня 1939 року. Це міжвоєнний період в історії Європи та Америки. Це роки відбудови економічного потенціалу країн (1920-1924 рр.), стабілізації політичного і економічного життя (1924-1928 рр.), світової економічної кризи (1929-1933 рр.). То був час руйнування виробничих сил, збіднення мільйонів людей у країнах Європи та Америки. У 1933-1939 рр. найбільш агресивні кола країн Європи та Америки розпочали підготовку до Другої світової війни.

Третій етап – 1 вересня 1939 р. – 9 травня 1945 р. Це роки Другої світової війни в Європі і Великої Вітчизняної війни для народів СРСР, це час небачених до того величезних бойових дій, людських і матеріальних втрат двох військових коаліцій.

 

1. Основні напрямки історіографії та джерельна база курсу «Новітня історія країн Західної Європи і Америки»

В історичній науці по новітній історії країн Європи та Америки склалось два основних напрямки.

1. Західна історіографія. До останніх років для українських дослідників була майже недоступною (політичні проблеми і мовні перепони). Уній основна увага приділяється проблемам становлення Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, розгляду причин і наслідків світової економічної кризи, появи тоталітарних режимів в Європі, бойових дій на фронтах Другої світової війни.

2. Радянська історіографія особливу увагу приділяла розробці проблем класової боротьби у країнах Європи та Америки у міжвоєнний період, ролі Комуністичних партій в тих процесах. У ній викривалась політика і практика фашистських режимів. Досить ґрунтовно розроблені питання бойових дій на території СРСР в роки Великої Вітчизняної війни.

3. Сучасна вітчизняна та зарубіжна історіографія значну увагу приділяє дослідженню ролі державних та політичних діячів, здійснює порівняльний аналіз важливих політичних процесів, виявляє їх взаємовплив на долю народів Європи та Америки у новітню добу.

Джерельна база курсу, як і історіографія новітньої історії країн Європи та Америки, також формувалася у двох напрямках: західний і радянський. Документи і матеріали, що зберігаються в країнах Європи та Америки, для багатьох дослідників в Україні недоступні із-за мовного бар’єру, перш за все. Збірники документів, в яких у скороченому вигляді опубліковані окремі документи і матеріали радянськими науковими установами, страждають певною тенденційністю в їх відборі і розташуванні. Разом з тим , слід сказати, що досить вагомою є джерельна база Великої Вітчизняної війни.

 

 

1. Основні принципи і значення Версальсько-Вашингтонського світоустрою

 

11.11.1918 року об 11 годині у Компєнському лісі було підписано перемиря, між Антантою і Німеччиною, яке ознаменувало завершення бойових дій на фронтах І св.

Текст перемиря складався з 34 статей і окреслював умови і термін перемиря.

Підбиваючи підсумки І св. слід памятати, що це війна охопила територію Європи, Азії та Африки.

Остаточні підсумки І св. були підбиті на Паризькій мирній конференції яка проходила з 18 січня 1919 року по 21 січня 1920 р.

У роботі конференцій взяли участь 27 делегатів від Антанти, а делегати країн, що програли війну, і Росію запрошені не були.

Головну роль на конференції відігравали представники 3 країн – Франції, Великобританії та США

На конференції за пропозицією президента США Вудро Вільсона був прийнятий статут нової міжнародної організації – Ліги Націй.

Головними цілями Ліги Націй були:

• Міжнародне економічне і політичне співробітництво.
• Взаємні гарантії незалежності і територіальної недоторканості великих і малих держав.

Верса́льсько-Вашингто́нська систе́ма — світовий порядок, встановлений державами-переможцями, головним чином, Великобританією, Францією, США і Японією, після Першої світової війни. Була розрахована на закріплення післявоєнного переділу світу і спрямована не тільки проти переможених держав, але і проти національно-визвольного руху в колоніях і залежних країнах.

28 червня 1919 року у Великому Версальському палаці був підписаний мирний договір з Німеччиною, який передбачав наступне:

І територіальні втрати:

• Багаті на корисні копалини Ельзас і Лотарингія відходили до Франції.
• Саарський вугільний басейн відходив під керування Ліги Націй, до майбутнього плебісциту.
• Лівий берег Рейну повинен бути окупований військами Антанти на 15 років.
• На правому березі Рейну створювалася демілітаризована зона.
• Шлезвіг відходив до Данії
• Познань – до Польщі.
• Портове місто Мемель – під керівництво Ліги Нації.
• м. Гданськ – вільне місто.
• Німеччина позбавлялась усіх своїх колоній.

ІІ. Інші втрати Німеччини.

• Армія обмежувалась числом 100 тис. чол і не мала права мати на озброєнні танки, бронемашини, військову авіацію, підводні човни і т.д.
• Армія повинна формуватися на основі добровільного найму.
• Репараційне питання: Версальський договір зафіксував лише перший внесок Німеччини по репараційним платежам у сумі 20 млрд золотих марок.

 

 

10 вересня 1919 року у Сен-Жермені було підписано мирний договір з Австрією згідно якого країна втрачала наступні території:

1. Чехію (Новоутворену Чехословацьку республіку )
2. Південнний Тіроль (Італія, Трептіно )
3. Галичину
4. Південно-словацькі землі (Словенію, Далмацію, Боснію і Герцоговину)
    

Військові обмеження:

1. Армія підлягала демобілізації, після чого формувалася на основі добровільного набору і не мала перевищувати 30 тис. чол
2. Накладалися репарації і заборонялося розпочинати процес приєднання до Німеччини.

 

4 черевня 1920 року. Був підписаний Тріанонський мирний договір з Угорщиною.

Згідно якого територія втрачала територію:

1. Трансільванії (Румунія)
2. Хорватію (Королівство Б.і.Г.)
3. Словацькі землі (ЧехСловРесп)
4. Закарпатську Україну

і також мала зменшити чисельність армії.

 

27 листопада 1919 року Неїський мир з Болгарією, за яким передбачалися наступні зміни:

1. Болгарія втрачала вихід до Егейського моря, оскільки територія Західної Фракії відходила Греції.
2. Частина Македонії відходила до Королівства сербів, хорватів і словенців.
3. Договір закріпив втрату Добручі.
4. Репарації
5. Обмеження чисельності армії.

 

10 серпня 1920 р. Сербський мир з Туреччиною:

1. Туреччина втрачала усі свої арабські території.
2. Єврочастина країни і західне узбережжя Малої Азії відходили до Греції.
3. Кордони з незалежною Вірменією були встановлюватися нейтральним посередником США.
4. Згідно договору Чорноморські протоки проголошувалися відкритими для проходу будь-яких суднів як у мирний так у воєнний час.
5. Формально під сувернітетом, але насправдні керувала спеціально створена комісія проток.
6. Сербський договір обмежив армію Туреччини та ставив за обовязок виплатити репарації.

 

 

·         Договір чотирьох держав (США, Великобританії, Франції та Японії) про спільний захист договірними державами їх територіальних «прав» у Тихому океані. Підписаний 13 грудня 1921. Договір мав на меті об'єднати сили союзників проти національно-визвольного руху народів басейну Тихого океану і Далекого Сходу. Договір передбачав також (під тиском американської дипломатії) ліквідацію Англо-японського союзу 1902 р., спрямованого в той період проти планів США на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Проти англо-японського союзу висловлювалися і деякі британські домініони (в першу чергу Канада), що побоювались посилення Японії за рахунок Китаю та інших країн Далекого Сходу.

·         Договір п'яти держав (США, Великобританії, Японії, Франції та Італії) про обмеження морських озброєнь, що змінили співвідношення останніх на користь США. Підписаний 6 лютого 1922 р. Підписуючи цей договір, Великобританія підтверджувала свою вимушену згоду на відмову від безумовного переважання на морі. Договір встановлював певну пропорцію граничного тоннажу лінійного флоту його учасників: США — 5, Великобританія — 5, Японія — 3, Франція — 1,75, Італія — 1,75. Загальний тоннаж лінкорів, що підлягають заміні, не повинен був перевищувати: для США і Великобританії з 525 тис. т, для Японії 315 тис. т, для Італії та Франції по 175 тис. т. Встановлювався також тоннаж авіаносців: 135 тис. т для США і Великобританії, 81 тис. т для Японії і по 60 тис. т для Італії та Франції. Однак загальний тоннаж військово-морського флоту держав не обмежувався, і фактична перевага флоту Великобританії, таким чином, зберігалася. Японія домоглася зобов'язання американського та англійського урядів не споруджувати нових баз на островах Тихого океану на схід від 110-го меридіана східної довготи (за винятком островів поблизу узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамського каналу, Австралії, Нової Зеландії та Гавайських островів). Таким чином Японія забезпечила собі серйозні стратегічні переваги в цьому районі.

·         Договір дев'яти держав (США, Великобританії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії та Китаю). Підписаний 6 лютого 1922 р. Договір надавав країнам, які його підписали, «рівні можливості» у Китаї в області торговельної та підприємницької діяльності та зобов'язував не вдаватися до використання внутрішньої обстановки в Китаї з метою отримання спеціальних прав і привілеїв, які можуть завдати шкоди правам та інтересам інших держав — учасників договору. Китай розглядався учасниками договору як загальний об'єкт експлуатації. Цей договір був спрямований проти домагань Японії на монопольне панування в Китаї. Ще раніше, 4 лютого 1922 р., Японія змушена була підписати так звану Вашингтонську угоду — китайську-японську угоду про евакуацію японських військ з китайської провінції Шаньдун, а також про повернення Китаю залізниці Ціндао — Цзінань і території Цзяочжоу. Глава японської делегації дав зобов'язання, що японський уряд не буде вимагати від китайського уряду виконання п'ятої групи «двадцяти однієї вимоги» Японії про призначення японських радників при китайському уряді та ін. Однак вимога Китаю про виведення японських військ з Південної Маньчжурії Японія відхилила. Одночасно з Договором дев'яти держав 6 лютого 1922 було підписано Трактат про китайський митний тариф, де закріплювались митні нерівноправності Китаю.

 

5. Суспільно-політичний розвиток Великобританії у 1918-1939 рр.

6. Економічний розвиток Великобританії у міжвоєнний період.

Усі післявоєнні процеси, що відбувалися в країні у міжвоєнний період, проходили в конституційних межах традиційного парламентаризму. Країна-переможниця мала свої проблеми: промислове виробництво скоротилося на 20%, експорт продукції упав удвічі. Державний борг зріс в 10 разів. Англія стала фінансовим боржником США, заборгувавши їм 5,5 млрд. дол. Спад виробництва призвів до зростання безробіття, особливо у суднобудівній і вугільній промисловості.

Війна Англії коштувала великих людських жертв: 747,7 тис. англійських солдатів було вбито, 1,693 тис було поранено. Життєвий рівень англійських трудящих за час війни понизився, що було причиною загострення класових суперечностей в країні. У 1918 р. у страйковій боротьбі взяло участь понад 1 млн. робітників.

Війна викликала значні зміни у становищі політичних партій Англії. Ліберальна партія втрачала свої політичні позиції. Одна частина її прихильників (велика буржуазія) перейшла до Консервативної партії, інша – (робітники) до Лейбористської партії.

Війна завдала сильного удару по позиціях Англії в колоніях. Національно-визвольний рух в Єгипті, Індії значно зріс.

До позитивних наслідків війни для Англії слід віднести зростання виробництва сільгосппродукції, піднесення таких нових галузей промисловості, як авіаційна, автомобільна, хімічна. Прибутки англійських монополій за час війни збільшилися на 4 млрд. фунтів стерлінгів. До плюсів у повоєнній Англії слід додати послаблення Німеччини і надія на одержання від неї значних репарацій.

Перша світова війна та її наслідки спонукали буржуазію Англії до наступу на позиції робітничого класу, стати на шлях погіршення умов його праці. З її точки зору це був єдиний шлях для зниження собівартості промислової продукції і піднесення її конкурентоспроможності на зовнішніх ринках. Суттєвими кроками для вирішення цієї проблеми було об’єднання англійського капіталу у Федерацію британської промисловості (в її рядах було 18 тис. великих фірм), а також об’єднання дій двох буржуазних політичних партій, їх курс на утворення коаліційного уряду, що було принципово новим в політичному житті Англії.

У грудні 1918 р. в Англії відбулися чергові парламентські вибори. Їх називали вибори “хакі”, так як в Англії ще не було відмінено військовий стан. Ліберально-консервативна коаліція виступила на них з програмою економічної і соціальної реконструкції, мета якої, за словами Д.Ллойд-Джорджа, полягала в тому, щоб “зробити Англію гідною героїв, які поверталися з полів битв”.

За результатами виборів коаліція одержала 484 депутатських місць із 707. Причому консерватори одержали 338 мандатів. Це свідчило, що Ліберальна партія, яка була при владі майже 100 років, втратила свою політичну вагу. Новим елементом в політичному житті Англії була активізація політичної боротьби Лейбористської партії. Після закінчення війни в її рядах було уже 3,5 млн. членів. В своєму статуті 1918 р. записала, що буде вести боротьбу за утвердження в Англії суспільної власності на засоби виробництва та найсправедливішого розподілу результатів праці серед працюючих.

В її передвиборній програмі була висунута ідея націоналізації землі, вугільної промисловості, залізничного транспорту, електроенергетики, військової промисловості. Передбачалось змінити податкове законодавство так, щоб примусити багатих платити більше податків. В політичній області передбачалось введення загального виборчого права і ліквідація Палати лордів.

За лейбористів на парламентських виборах 1918 р. проголосувало 
2,5 млн. виборців (22% від загального їх числа). За результатами виборів 10 січня 1919 р. був сформований коаліційний уряд лібералів з консерваторами. На чолі уряду зостався Д.Ллойд-Джордж. Представники консерваторів О. Чемберлен і лорд Керзон зайняли посади міністра фінансів і міністра закордонних справ.

Весною 1920 р. з армії було демобілізовано 3,5 млн. солдатів і моряків. Більшість з них поповнила ряди безробітних. Уряд видавав їм певну грошову допомогу.

Літом 1920 р. в Англії наступила економічна криза. Промислове виробництво на початок 1921 р. скоротилося майже на 40%. Експорт – на 44,6%. Матеріальне становище робітників погіршилось. Саме в цей час була утворена Комуністична партія Англії. В авангарді страйкової боротьби були гірники Англії.

Уряд Д.Ллойд-Джорджа бачив вихід з кризи за рахунок повернення власникам націоналізованих шахт. І таке рішення урядом було прийняте 
22 березня 1921 р. Власники шахт у свою чергу прийняли рішення про скорочення з 1 квітня 1921 р. зарплати шахтарям на 30%. 1 квітня 1921 р. шахтарі Англії розпочали страйк протесту проти скорочення їм зарплати. У м. Глазго страйкарі підняли червоний прапор над ратушею. Їх партнери по боротьбі – транспортники і залізничники – в останній момент відмовилися їх підтримати. Цей факт увійшов в історію англійського робітничого руху як “чорна п’ятниця”.

Поразка гірників (вони припинили страйк в кінці червня 1921 р.) розчистила шлях буржуазії для наступу на інші загони робітничого класу. На початку 1922 р. 6-ти млн. робітників була знижена зарплата. Уряд запровадив закон про надзвичайні повноваження. Згідно цього закону уряд дістав право на використання проти страйкарів збройних сил, що і було невдовзі реалізовано. На 1922 р. буржуазія досягла свого успіху на “внутрішньому” фронті. Робітничий рух пішов на спад. Лейбористська партія втратила 1/3 свого складу.

У 1922 р. розпалася урядова коаліція лібералів і консерваторів. Формальним приводом було різне бачення щодо майбутнього англо-російських відносин. Уряд Д.Ллойд-Джорджа пішов у відставку. Парламент був розпущений і призначені нові вибори.

Вибори до парламенту відбулися 15 листопада 1922 р. і принесли перемогу консерваторам (347 із 607 місць) Лейбористи здобули на виборах 142 місця і таким чином зайняли друге місце серед політичних партій у парламенті. Уряд консерваторів очолив Е. Бонар Лоу (з 1923 р. – С. Болдуін). Мета уряду консерваторів полягала в тому, щоб стабілізувати економічне становище у країні, зміцнити позиції англійського капіталу на світовому ринку. Засобом досягнення цих цілей стала політика протекціонізму (до цього часу була політика свободи торгівлі). Це була ознака послаблення позицій Англії.

Для проведення в життя нового курсу економічної політики консерваторам необхідно було мати в парламенті кваліфіковану більшість. З цією метою вони розпустили парламент і призначили дострокові вибори.

6 грудня 1923 р. вибори до парламенту відбулися. Консерватори потерпіли поразку , втратили від попереднього числа 88 мандатів. Консерватори, однак, мали відносну більшість у парламенті (258 депутатів), якої було недостатньо для вирішення кардинального питання, а саме: про перехід країни на шлях протекціонізму і відмови від визнання принципу свободи торгівлі.

Успіху на виборах досягла Лейбористська партія. Вона одержала 
155 місць у парламенті. Її програма передбачала введення мінімуму зарплати, проведення реформи податкової системи, боротьбу з безробіттям та ін. Лейбористи обіцяли встановити дипломатичні відносини з радянською Росією. Зауважимо, що на цей раз в їх програмі була відсутня вимога націоналізації. Буржуазії вони обіцяли не допустити в Англії революції та насилля.

22 січня 1924 р. в Англії був утворений перший лейбористський уряд. Його очолив лідер партії Р. Макдональд. Він же обійняв посаду міністра закордонних справ. Для заспокоєння крупної буржуазії до лейбористського уряду було включено і ряд лордів.

Вперше за всю історію парламентаризму Англії уряд очолювали ліберали і консерватори. Двопартійна система надломилася. З цих пір починає складатися партнерство консерваторів і лейбористів.

У Лейбористській партії розпочалися дискусії щодо пошуку політичного курсу. Ліві лейбористи пропонували взяти курс на реалізацію передвиборної програми. Це неминуче призвело б до вияву недовіри з боку консерваторів і лібералів і розпуску парламенту. Друга частина лейбористів виступала за поступовість і поміркованість у соціальних перетвореннях. У цілому ж і ліві і помірковані лейбористи швидко призвичаїлися до переваг бути при владі.

За недовгий період свого існування, з 23 січня до 8 листопада 1924 р., перший лейбористський уряд все-таки збільшив субсидії на житлове будівництво, підвищив розміри пенсії за старістю і допомоги по безробіттю, понизив акцизні збори на чай, цукор та ін. Робітники вимагали від уряду реалізації передвиборної програми в повному обсязі, особливо щодо введення податку на капітал. Свої вимоги вони підкріпляли масовими страйками. Лейбористський уряд засуджував організаторів страйків, пропонував ввести для боротьби зі страйками закон про надзвичайні повноваження.

Політичний ресурс лейбористського уряду Макдональда швидко вичерпався. Натиск з боку робітників і з боку буржуазії, яка вимагала приборкати робітничий рух, був таким, що уже 8 жовтня 1924 р., тобто менше як через 8 місяців свого існування, уряд пішов у відставку.

29 жовтня 1924 р. відбулися дострокові парламентські вибори в Англії. На цей раз перемогу здобули консерватори, одержавши 413 депутатських місць. Це уже була кваліфікована більшість. Ліберали мали 42 місця, лейбористи – 152.

Успіхові консерваторів значною мірою сприяв опублікований напередодні в газетах “лист Комінтерну”, який неначебто закликав англійських робітників до “збройного повстання” з метою підготовки до повалення влади буржуазії.

Новий уряд очолив лідер консерваторів С. Болдуін. З 1924 р. економічне становище в Англії стало покращуватися. Уже в кінці 1923 р. був відновлений золотий стандарт фунта стерлінгів і відновлений обмін банкнот на золото. Однак на світових ринках промислова продукція Англії через високі на неї ціни все ще слабо конкурувала з американською і німецькою продукцією. Голова уряду С. Болдуін для зміцнення (тобто здешевлення) англійської продукції ставить питання про подальше зменшення зарплати робітників, аби “поставити нашу промисловість на ноги”.

Найбільша проблема для уряду постала у вуглевидобувній галузі. Власники копалень були поставлені перед вибором: або модернізувати копальні і підняти конкурентоспроможність і рентабельність видобутку англійського вугілля, або піти шляхом скорочення витрат на зарплату шахтарям. Власники копалень обрали другий шлях, заявивши про скорочення зарплати шахтарів в окремих районах від 15 до 50%. У разі відмови шахтарями прийняти ці умови власники погрожували оголосити з 1 серпня 1925 р. загальний локаут.

У відповідь профспілка гірників знову, як і в 1921 р. уклала угоду з транспортниками і залізничниками про спільні дії. До них приєднались машинобудівники. Підтримала гірників і Генеральна рада Британського конгресу тред-юніонів.

31 липня 1925 р. (напередодні загального локауту) розпочався страйк гірників і транспортників. Застрайкувало приблизно 3 млн. робітників. Уряд С. Болдуіна пішов на поступки, виділив 24 млн. фунтів для збереження шахтарям попереднього рівня зарплати упродовж 9 місяців. День 31 липня 1925 р. увійшов в історію англійського робітничого руху як “червона п’ятниця”.

Уряд відступив, але підготовчу роботу по розгрому страйкарів посилив. Перш за все, в засобах масової інформації поширювалась думка, що усім важко і всі повинні терпіти “ради загального блага”. Мали місце звинувачення шахтарів, що вони одержують підвищену зарплату за “рахунок суспільства”. Мала місце підготовка штрейкбрехерів (всього 75 тис. чол.), які повинні були замінити страйкарів на їх робочих місцях. Був створений також п’ятимісячний запас вугілля. 30 квітня 1926 р. уряд спеціальним рішенням увів надзвичайний стан у країні.

Шахтарі з свого боку також рішуче готувалися до страйку. Ідея загального страйку набула небаченої популярності.

Власники шахт оголосили про початок локауту з 1 травня 1926 р. Генеральна рада тред-юніонів і Лейбористська партія намагались дійти компромісу. Однак це уже було неможливо. 4 травня 1926 р. в Англії розпочався загальний страйк. У ньому брали участь понад 4 млн. робітників. Оцінки цього явища в англійському суспільстві були протилежними. Уряд кваліфікував його як початок революції і громадянської війни. Лейбористи і профспілки – як звичайний трудовий конфлікт. Досить активно в ході страйку виступили комуністи. З їх боку лунали заклики до переведення страйку “в боротьбу за завоювання пролетаріатом державної влади”. Такі заклики не знаходили суттєвої підтримки у робітників, але серйозно турбували Генеральну раду. Уряд С. Болдуіна використовував ці факти для дискредитації страйку та його керівників.

12 травня 1926 р. Генеральна рада заявила про припинення загального страйку, мотивуючи це тим, що шахтарі немов би уже домоглись успіху у своїй боротьбі. Розлад у ряди страйкарів було внесено. Одні припинили страйк, інші – продовжували страйкувати.

Уряд перейшов у наступ, перш за все, проти активних учасників страйку, почалися масові звільнення їх з роботи. У повну бойову готовність були приведені збройні сили. 11 травня 1926 р. Верховний суд визнав страйк незаконним. Окремі групи страйкарів трималися аж до грудня 1926 р. Однак їх боротьба була уже приречена на поразку. Загальний страйк 1926 р. став найбільш крупним класовим зіткненням в Англії за усі післявоєнні роки.

Свою перемогу над страйкарями уряд прирівнював до перемоги над Німеччиною у Першій світовій війні. У страйку взяло участь 40% всього населення країни, не працювали 99% залізниць, метро, не виходили газети. І, не дивлячись на це, робітники не вибороли в уряду нічого.

Після поразки страйку в Англії настав період різкого посилення консервативних сил. Уже в 1927 р. парламент прийняв закон “Про промислові конфлікти і тред-юніони”. Згідно цього закону участь у страйку прирівнювалась до злочину. Разом з тим Генеральна рада тред-юніонів звернулась до підприємців з пропозицією “спільними зусиллями сприяти підвищенню конкурентної сили британської індустрії на світових ринках”.

Цю ідею підтримав мільйонер А. Монд. Співпраця профспілок і роботодавців у проведенні раціоналізації промислового виробництва одержала назву “мондизму”. Це і було реалізацією політики соціального партнерства в Англії. Проте результати її були слабкими. З 1926-1929 рр. частка Англії у промисловій продукції капіталістичного світу скоротилась з 14,8% до 9,8%. Доля США відповідно зросла з 37,9% до 44,1%.

На чергових виборах до парламенту 30 травня 1929 р. перемогу одержали лейбористи. Вони здобули 287 мандатів, консерватори – 260, ліберали – 59. Результати виборів означали, що Ліберальна партія остаточно втратила всяке політичне значення. Ідеї лібералізму про вільну торгівлю, свободу підприємницької діяльності не були актуальними. Монополістичний капіталізм ґрунтувався на дещо інших засадах.

Другий лейбористський уряд знову очолив Р. Макдональд (уряд працював з 28 червня 1929 – серпень 1931 р.). Лейбористи мали намір підвищувати зарплату працюючим, відмінити антипрофспілковий закон і ін. Одразу ж було утворено міністерство по боротьбі з безробіттям. Його очолив один із лідерів Лейбористської партії Томас.

У 1930 р. Великобританія вступила в економічну кризу, яка продовжувалась до середини 1932 р. Об’єм промислового виробництва скоротився до 82,5% порівняно з 1929 р. У 1931 р. число безробітних сягнуло 3 млн. чол. Видобуток вугілля впав з 258 до 208 млн. т у 1933 р., чавуну – з 7,5 до 3,5 млн. т (як 70 років тому), суднобудування – з 1,522 тис. т до 133 тис. т.

В умовах всеосяжної економічної кризи лейбористи не могли виконати своєї передвиборної програми. Навпаки, була знижена зарплата робітників, зменшена допомога по безробіттю, не був відновлений 7 годинний робочий день для шахтарів, зберігався антипрофспілковий закон від 1927 р. Все це підірвало довіру виборців до лейбористів. Ситуація для лейбористів ще більше ускладнилась після прийняття урядом у 1931 р. закону про аномалії (про позбавлення допомоги безробітним одруженим жінкам). Розпочалися страйки, голодні походи безробітних та ін. Зросла недовіра до фунта із-за послаблення його ваги, мав місце посилений процес відпливу капіталів у США. 23 серпня другий лейбористський уряд пішов у відставку.

24 серпня 1931 р. лідер лейбористів Р. Макдональд сформував новий “Національний уряд” з консерваторів, лібералів і націонал-лейбористів (за це Макдональд був виключений з Лейбористської партії). Внутрішня політика коаліційного уряду полягала в подальшому згортанні соціальних програм. Була скорочена допомога по безробіттю на 10%, введені заощадження на утримання уряду, королівської сім’ї. Зарплата прем’єра була скорочена на 20%, королівські витрати – на 10%.

Восени 1931 р. відбулися дострокові вибори в парламент. Коаліція із консерваторів і лібералів одержала 472 мандати проти 46 у лейбористів. Наступ на соціальні здобутки робітників посилився. Одразу ж був прийнятий закон про неправильну видачу страхових сум по безробіттю, закон про перевірку нужденності (в народі його називали: про перевірку холодильників).

На цьому етапі робітничий рух в Англії мав такі ознаки, як масовість учасників демонстрацій, зіткнення демонстрантів з поліцією, вимоги робітників про негайну відміну закону про перевірку бідних, про аномалії (одружені жінки на свою підтримку зібрали 1 млн. підписів). Кульмінаційним моментом у боротьбі робітників за свої права був похід голодних на Лондон в 1932 р.

Із середини 1932 р. англійська економіка почала повільно виходити з кризи. У 1934 р. обсяг промислового виробництва досяг рівня 1929 р. При цьому значно швидшими темпами зростали нові галузі англійської економіки (авіаційна, хімічна, автомобільна, електромашинобудівна). Інтенсивно велось житлове будівництво. Посилено розвивалась воєнна промисловість. Старі галузі промисловості, такі як вугільна, суднобудівна і текстильна, перебували в стані занепаду. Збереглося на рівні кризових років і безробіття.

Дві причини сприяли пожвавленню в англійській промисловості – посилений розвиток воєнної галузі промисловості і протекціонізм. До того ж світові ціни на продовольство і сировину, які становили основні статті англійського імпорту, були досить високими.

На цей час у Німеччині до влади прийшли фашисти. Була політичною активізація фашистської політичної течії в Англії навколо “Британського союзу фашистів” (утворений в 1922 р.). Його керівником був О. Мослі, мільйонер, колишній міністр у лейбористському уряді в 1929-1932 рр. Програма англійських фашистів передбачала боротьбу проти демократії, придушення робітничого руху, підготовку війни проти СРСР. Однак фашизм в Англії не одержав суттєвої підтримки з боку суспільства, і вже на 1937 р. діяльність фашистів практично була згорнута.

Національний уряд Англії жорстко контролював внутрішню політичну ситуацію, карні органи йшли на обмеження свободи слова, зборів та ін. У 1934 р. був прийнятий закон про підбурювання до невдоволення (закон про заколот). Поліції надавалось право на проведення обшуків ї конфіскацію літератури. При виявленні соціалістичної літератури людина могла бути ув’язнена на 2 роки.

У березні 1933 р. Компартія Англії опублікувала маніфест, звернений до лейбористів, профспілок з пропозицією спільно виступити на підтримку боротьби німецького та австрійського робітничого класу проти коаліційного уряду і наступу підприємців на права англійських робітників. Лейбористи відхилили цю пропозицію комуністів.

У роки кризи й особливо по її завершенні робітничий клас Англії вів боротьбу за покращення свого життєвого рівня. Дрібні страйки, голодні походи – все це було реальністю того часу. У результаті уряд пішов на поступки, і допомога по безробіттю була збільшена.

У 1935 р. Генеральна рада профспілок розіслала місцевим профспілкам циркуляри, згідно яких комуністам заборонялось бути обраними на профспілкові посади. Ці циркуляри англійські робітники назвали “чорними циркулярами”.

У середині 30-х років в Англії розгорнувся рух проти війни. У 1935 р. був проведений плебісцит, в якому взяли участь 11,5 млн. чол. Переважна більшість учасників плебісциту надала свої голоси за колективну безпеку і дійові санкції проти агресорів. Саме це вплинуло на зміну політичного керівництва. Макдональд уже був не потрібний консерваторам. У травні 1935 р. прем’єром став С. Болдуін. На посаду міністра закордонних справ було призначено С.Хора (замість Д.Саймона), міністром у справах Ліги Націй був призначений А. Іден.

У листопаді 1935 р. в Англії відбулися чергові вибори до парламенту. Консерватори здобули перемогу, отримали 387 місць, лейбористи – 154. Вперше в історії англійського парламентаризму депутатом був обраний комуніст У. Галахер.

У 1936 р. Компартія Англії виступила з пропозицією про вступ у Лейбористську партію на правах одного із її колективних членів. Цю пропозицію підтримали 1200 різних організацій. Керівництво лейбористів відхилило цю пропозицію комуністів. Усупереч протидії лідерів Лейбористської партії зростав рух за єдність робітничого класу. Особливо це було помітно під час громадянської війни в Іспанії. На боці республіканців воювали 
1500 англійців, 533 із них загинули в боях з фашистами.

Антивоєнні настрої в англійському суспільстві були такими потужними, що в 1937 р. прем’єр С. Болдуїн, якого звинувачували в потуранні агресорам, пішов у відставку. Прем’єром став. Чемберлен, міністром закордонних справ – Галіфакс. У внутрішній, власне як і в зовнішній політиці, все осталося без змін.

 

7. Зовнішня політика Великобританії у 1918-1939 рр. : досягнення та прорахунки.

Цілі і завдання зовнішньої політики англійських урядів у міжвоєнний період обумовлювалися міжнародним статусом Англії, яка була однією із крупних держав Європи і найкрупнішою колоніальною державою світу (над якою ніколи не заходило сонце).

У лекції про міжнародні відносини ми уже мали можливість визначити позицію Англії на Паризькій і багатьох інших конференціях 20-30-х років, на яких вона відстоювала свої національні інтереси. Тепер ми будемо аналізувати двосторонні відносини Англії з європейськими державами і державами американського континенту. Це необхідно зробити і тому, що вони не завжди співпадали з позицією Англії на міжнародних конференціях.

Складними і навіть досить напруженими були відносини Англії після закінчення світової війни з радянською Росією. Досить сказати, що війна Польщі проти радянської Росії у 1920 р. була б просто неможлива без підтримки Англії. Тому-то поразка польської армії на території України і наступ Червоної армії на територію Польщі поставив перед англійським урядом питання про врятування Польщі від остаточної поразки.

Саме цим пояснюється ультиматум англійського уряду від 3 серпня 1920 р. радянському урядові, в якому було поставлено умову про негайне припинення радянського наступу, в іншому разі Англія загрожувала війною.

Реакція англійського робітничого класу на ультиматум Керзона була досить енергійною. Мітинги і демонстрації протесту проти ультиматуму під гаслом “Руки геть від Росії!” йшли по всій Англії безперервно. Їх організаторами були комуністи і лейбористи. Уже 9 серпня 1920 р. в приміщенні Палати громад відбулося об’єднане засідання представників парламентської фракції лейбористів, виконкому Лейбористської партії і парламентського комітету Британського конгресу тред-юніонів, на якому була створена “Рада дії”. 13 вересня на конференції цієї організації було прийнято рішення чинити опір можливій інтервенції проти Росії, домагатися встановлення нормальних відносин між обома країнами. Незабаром кількість Рад дій по всій Англії зросла до 350.

Уряд змушений був відступити. 16 серпня 1920 р. Д.Ллойд-Джордж заявив, що уряд не думає починати війну проти Росії. Того ж року був підписаний торговий договір з Росією.

У післявоєнні роки почалася криза панування Англії в колоніальних і залежних країнах. Події 1919-1921 рр. навколо Ірландії тому підтвердження. На виборах 1918 р. представники партії Шинфейн (ми самі) боролись за повну незалежність Ірландії і створення Ірландської республіки (одержали 73 із 103 місць в англійському парламенті). Вони відмовилися брати участь в роботі англійського парламенту, утворили свій парламент в Дубліні і в січні 1919 р. проголосили Ірландію республікою, потім утворили Ірландську республіканську армію, свої місцеві органи влади.

Спроби центрального уряду Д.Ллойд-Джорджа силою знищити владу шинфейєрів зустріла з їх боку збройний опір. 26 грудня 1921 р. після 3-х років збройної боротьби англійський уряд змушений був укласти з ними угоду, за якою Ірландія була розчленована: південна частина Ірландії (центр – Дублін) – 26 графств оголошувалися вільною Ірландською республікою і діставала права домініону. Північна Ірландія (центр – Олстер) – шість графств залишалися в складі Англії. Договір передбачав збереження англійської воєнної присутності в цій частині Ірландії і контроль над її зовнішньою політикою.

Цей договір призвів до розколу серед шинфейєрів. Е. де Валера та його прихильники в знак протесту пішли у підпілля. У Північній Ірландії почалась громадянська війна, яка тривала з 1921 до 1923 р., коли Е. де Валера заявив про припинення війни.

Одночасно з англо-ірландською війною національно-визвольний рух проти англійських колонізаторів розгорнувся в Індії, Єгипті. В Індії антиколоніальний рух був придушений військовою силою Єгипет в 1922 р. одержав незалежність, давши згоду на збереження там англійської воєнної присутності.

Слід відзначити, що вирішенню колоніальних проблем англійський уряд надавав великого значення. Адже в їх колоніях проживало 432 млн.чол., територія перевищувала територію Англії у 64 рази. На одного англійця працювало 9 колоніальних рабів.

У зовнішній політиці Англії щодо радянської Росії особливих змін не відбулось Черговий ультиматум Росії був направлений від імені Керзона в травні 1923 р. У 1924 р. лейбористський уряд Англії прийняв рішення визнати СРСР (без обміну послами).

У 1926 р. з ініціативи лорда Бальфуса і канадського прем’єра М.Кінга імперська конференція метрополії і домініонів на юридичній основі закріпила розширення зовнішньополітичних прав домініонів. Англія визнала рівність домініонів як автономних одиниць Британської імперії аж до відокремлення. Домініони з свого боку визнали своє підданство короні. Це рішення конференції було впроваджено актом англійського парламенту в 1931 р., відомим під назвою Вестмінстерського статуту. Парламенти домініонів одержали право не виконувати закони з Лондона, якщо вони суперечать їх національним інтересам.

Таким чином, єдність Британської імперії була збережена. Домініони разом з Англією проводили експлуатацію колоній. З цих пір існує Британська співдружність націй як геополітична реальність.

Уряд С. Болдуіна, який прийшов на зміну лейбористському уряду, в 1927 р. розірвав дипломатичні відносини з СРСР. Приводом для цього була діяльність радянського торгового товариства “АРКОС”. Реальною причиною цього кроку була підтримка Радянським Союзом шахтарів під час загального страйку 1926 р., підштовхування ним Компартії Англії до актів непокори владі.

Під час економічної кризи Англія проводила боротьбу за зміцнення своїх фінансових позицій на міжнародній арені. У 1931 р. було створено валютне утворення Англії, її домініонів, а також Португалії, Греції та ін. країн, яке називалося Стерлінговим блоком. Країни, що входили до Стерлінгового блоку, фіксували курси своїх валют відповідно до курсу англійського фунта, їх валютні резерви зберігалися в англійському банку в Лондоні, розрахунковою одиницею в торгівлі між ними був англійський фунт. Стерлінговий блок давав можливість англійському фунту обслуговувати до 50% світового товарообігу, незважаючи на крах золотого стандарту.

Відмова Англії від принципу вільної торгівлі і перехід на позиції протекціонізму відіграло позитивну роль для зміцнення торгових можливостей англійських підприємців. Цей курс на імперській конференції 1932 р. в Оттаві був доповнений поблажливою системою митних тарифів. Згідно цього рішення Англія зобов’язувалася допускати на свій ринок без оподаткування митами значну частину товарів домініонів, приблизно 80% імпорту. Решта 20% мали оподатковуватися незначними митами. До того ж Англія зобов’язувалася підвищити ввізні мита на аналогічні товари держав, які не входили до Стерлінгового блоку, і перш за все, на американські і німецькі товари.

Домініони взяли на себе адекватні зобов’язання. У роки економічної кризи відбулось розбалансування цін. Англійські товари залишалися дорогими, а товари домініонів впали в ціні. Це викликало протести національної буржуазії домініонів. Уряди Англії – і лейбористські, і консервативні, рішуче придушували такі протести.

Таким чином, становище в Європі, у зв’язку з приходом до влади в Німеччині фашистів, різко загострилася. Для Англії належало вирішити ряд складних питань, а саме: якими мають бути відтепер англо-італійські, англо-німецькі англо-французькі, англо-радянські і англо-німецькі відносини? Лідери консервативної партії (правлячої) не мали єдиної точки зору на ці проблеми. Між Чемберленом, Галіфаксом, Саймоном, Хором, з одного боку та Іденом, Кренборном, Сесілем, Черчіллем, з другого боку, виникли серйозні розбіжності. Вони розходились з Чемберленом не в питанні кінцевих цілей, а в питанні методів, які застосовувалися для досягнення кінцевих цілей. Вони підтримували антирадянський курс Чемберлена, але були проти безоглядної довіри до Гітлера і Муссоліні.

По-перше, і ми про це уже говорили в попередній лекції, керівництво Англії вирішило, що найбільш повною мірою інтересам їх національної безпеки відповідає невтручання у внутрішні справи Німеччини та Італії. Ця лінія не змінилась навіть після відновлення в Німеччині загальної військової повинності, італійсько-ефіопської війни, демілітаризації Німеччиною Рейнської області.

По-друге, зовнішньополітичний курс Англії був спрямований на умиротворення агресивних держав. Найяскравішим підтвердженням цього курсу була Мюнхенська угода.

По-третє, антирадянський курс досяг такої вершини, що його можна було порівняти хіба що з періодом 1917-1920 рр. Правда, в цей час була одна суттєва відмінність, яка полягала в тому, що Англія сама була не готова і не хотіла вести війну проти СРСР. На цей раз вона своєю політикою щодо Німеччини підштовхувала, намагалась спрямувати її агресію на Схід.

Антикомунізм не дозволив консерваторам, лібералам і лейбористам побачити загрозу фашизму і для самої Англії. Саме тому не сталося і не могло статися коаліції з СРСР ради утвердження системи колективної безпеки в Європі. Навіть спроба США вступити з Англією в переговори про колективну безпеку в Європі були відхилені Чемберленом. Він заявив: ”Не лізьте в наші справи. Німеччині потрібно дати все, чого вона хоче, якби тільки був мир“.

Давайте підведемо риску під нашим аналізом зовнішньої політики Англії у міжвоєнний період висловлюванням трьох політичних діячів того часу. Чемберлен заявив після Мюнхена, що віднині гарантований мир нашому поколінню. У. Черчілль так охарактеризував наслідки зовнішньої політики Англії у міжвоєнний період: “Самодовільна дурість і безапеляційність англійців відіграли певну роль у розв’язанні Другої світової війни”. Гітлер дав свою оцінку діяльності Чемберлена: “Я зрозумів цих брудних черв’яків Даладьє, Чемберлена в Мюнхені. Вони надто боягузи, щоб напасти. Вони не підуть далі оголошення блокади”.

 

8.  Партійно-політичні обєднання Франції 1920-х та їх урядування.

Партійно-політична система Франції мала свої відмінності по­рівняно зі Сполученими Штатами або Великобританією. Характерною рисою політичного життя Франції була наявність багатопартійності. Вона пояснювалась і дрібнобуржуазним характером суспільства, і на­пруженою політичною історією Франції, і іншими факторами. Буржу­азних партій було багато, і кожна з них пропонувала свою програму.

Поступово відбувалося зближення партій і одночасно — поля­ризація політичних сил, розподіл усіх політичних партій на дві гру­пи, два табори. Так, з'являються два угруповання, два партійних бло­ки — національний блок і лівий блок. Боротьба тепер іде не між ок­ремими партіями, а між двома блоками, що нагадує деякою мірою двопартійну систему.

Національний блок увібрав до свого складу праві партії. До нього увійшли: республіканська федерація, республікансько-демократич­ний союз, національно-республіканська дія та ін. Їхня програма пе­редбачала забезпечення надприбутків монополіям, посилення експлуатації робітничого класу, агресивну зовнішню політику тощо. Коли 1919 року Національний блок отримав перемогу на виборах, усі ці програмні положення почали запроваджуватися в життя.

Лівий блок об'єднав радикалів, соціалістів, радикал-соціалістів та деякі інші партії та групи, їхніми гаслами були: восьмигодинний робочий день, політична амністія, соціальні реформи, миролюбна зовнішня політика і т.д.

Таким чином, у Франції відсутня двопартійна система, яка є в США і Великобританії, але діє система двох партійних блоків.

 

У 1920 році виникає комуністична партія Франції. У грудні 1920 року на з'їзді соціалістичної партії у м. Тур більшість делегатів прийняла рішення про приєднання до ІІІ Інтернаціоналу і утворення комуністичної пар­тії Франції. Меншість залишила з'їзд і зберегла стару назву — со­ціалістична партія Франції.

Компартія Франції відразу стала впливовою політичною силою, разом з анархо-синдикалістами тривалий час контролювали і спрямовували діяльність Загальної конфедерації праці. У 1923 p. радикали разом із соці­алістами створили «Лівий картель», і у 1924 році на виборах у палату депутатів компартія отрима­ла 900 тисяч голосів, а у 1928 році —1,1 мільйона. Вирішальну роль вона зіграла в історії Народного фронту.

Економічна криза 1929-1932 pp. призвела до спаду промислового виробництва, до появи 1,5 млн. чол. безробітних. Це сприяло активізації фашистських ор­ганізацій у Франції. У 20-х роках виникають фашистські організації: «Бойові хрес­ти», Ліга патріотичної молоді тощо. Вони отримують гроші від мо­нополій, пов'язані з держапаратом. У 1933 році, коли у французької буржуазії розвивається прагнення до сильної влади, фашистські пар­тії та організації об'єднуються у Союз франсистів.

Безпосереднім приводом до виступу фашистів стало вбивство відомого афериста Стависького. У його афері (випуск фальшивих позик на 200 млн. франків) були замішані міністри уряду партії радикалів. Фашисти виступили з розвінчанням корупції, нападали на парла­ментаріїв і міністрів. З 9 січня по 5 лютого 1934 р. у заможних кварталах Парижа пройшло 13 демонстрацій, на яких звучали лозунги: «Геть злодіїв! Геть вбивць! Вперед, на палату депутатів і міністрів!». 6 лютого організація «Бойові хрести» намагалась захопити владу. 20 тисяч озброєних фашистів вийшли на вулиці Парижа, вимагаючи розгону Національних зборів і передачі влади фашистам. Уряд радикала Даладьє розгубився. У вуличних бійках загинуло 15 і поранено 1435 осіб. Фа­шисти зробили спробу державного перевороту, але зазнали пораз­ки. Однак і після цього фашисти не тільки зберігають свої органі­зації (наприклад,«Вогненні хрести»), а й утворюють нові (кагуляри).

Населення Парижа відповіло на це величезною маніфестацією. Дев'ятого лю­того в Парижі та інших великих містах пройшли могутні антифа­шистські демонстрації, а 12 лютого розпочався антифашистський страйк за участю 4,5 мільйонів трудящих. Соціалісти, комуністи і радикали виступили спільно.

Комуністична партія Франції висунула ідею створення єдиного Народного фронту боротьби проти фашизму. Двадцять сьомого липня 1934 року між комуністами і соціалістами був підписаний Пакт про єдність дій. У травні 1935 року відбулася нарада усіх політич­них сил, які вступають у боротьбу проти фашизму. Об'єднання всіх цих політичних анти­фашистських сил отримало назву Народного фронту.

Створення Народного фронту було дуже своєчасним. У серпні 1935 року відбувся парад «Вогненних хрестів», що зібрав тридцять п'ять тисяч учасників. Подальші виступи фашистів зупинив зліт Народного фронту, який задіяв 2,5 мільйонів антифашистів для бо­ротьби проти фашистської загрози.

У січні 1936 року була опублікована Програма Народного фрон­ту. Основними її вимогами були: розпуск і роззброєння фашистських організацій, чистка армії та державного апарату від фашистських еле­ментів, реорганізація Французького банку, закріплення демократичних прав і свобод, обмеження експлуатації, боротьба з безробіттям і т. ін. У виборах 1936 року Народний фронт отримав переконливу пе­ремогу. Був сформований уряд Народно­го фронту, до якого увійшли соціалісти і радикали. Головою ради міністрів став соціаліст Леон Блюм.

Уряд Народного фронту провів низку важливих демократичних заходів: розпустив деякі фашистські організації, провів націоналіза­цію деяких галузей воєнної промисловості, заборонив приватну торгівлю зброєю, встановив сорокагодин­ний робочий тиждень з одночасним підви­щенням заробітної плати, оплачену відпустку (чотирнадцять днів), ви­знав колективний договір, виділив кредити селянству і ремісникам. В області зовнішньої політики уряд вжив заходів, спрямованих на зміцнення оборони Франції, на ство­рення системи колективної безпеки в Європі. Налякані політикою уряду підприємці розпочали екстренне переведення капіталів за кордон, закривати підприємства з масовим звільненням робітників. Це викликало незадоволення у країні. В 1937 році голова уряду Блюм заявив про необхідність «перепочинку» в соціальному законодавстві. Після цього уряд подає у відставку. В 1938 р. Народний фронт розпався. На цьому історія Народного фронту закінчується.

В квітні 1938р. було створено кабінет Далад'є (без соціалістів), який відмінив 40-годинний робочий тиж­день, збільшив податки, а щоб не допустити страйків, воєнізував приватні підприємства, що мали військове значення, транспорт, комунальні установи і т.ін. В області зовнішньої політики уряд пішов на укладення Мюнхенської угоди з Гітлером, у відповідності з якою Чехословакія була віддана на поталу фашистській Німеччині.

У Франції в даний період діяв режим Третьої республіки, якихось докорінних змін до конституцій­них законів 1875 р. не вносилось. Як і раніше, активно діяв уряд, який в окремих випадках підміняв Націо­нальні збори в області законодавства. Виникло, таким чином, так зване делеговане законодавство, яке було результатом відмови Національних зборів від своїхпрерогатив.

Зміни в державному ладі Франції в період між двома світовими війнами були незначними. Державний лад Третьої республіки, як і раніше, визначався Конституційними законами 1875 року. Основні важелі виконавчої влади в умовах Третьої республіки були зосереджені в руках уряду. Фактична роль глави держави — президента республіки — залишалася незначною. Парламент намагався обирати на посаду президента маловпливових політиків. Обмежувалися деякі президентські прерогативи, на прак­тиці не використовувалося право президента розпускати за згодою сенату палату депутатів.

Одночасно відбувалося падіння ролі парламенту як установи, що стоїть над урядом. Все частіше долю ради міністрів та її склад вирі­шував не парламент, а політичні партії, угруповання підприємців, профспілки, різноманітні позапартійні організації. Депутатам парла­менту нерідко доводилося лише виконувати їхні вказівки.

В умовах багатопартійності, гострого суперництва між політич­ними силами особливого значення набирала боротьба за виборчі ре­форми.

На початку XX століття у Франції діяла мажоритарна виборча система, яка давала перевагу правим політичним партіям. У 1919 році, в період підйому революційного руху, був прийнятий Закон про зміну виборчої системи. Новий закон поєдну­вав принципи мажоритарної системи з елементами пропорційного представництва, зберігаючи старі виборчі округи з нерівномірним розподілом населення, що давало перевагу виборцям із сільських департаментів. У 1927 році пропорційне представництво було ска­совано, і Франція повернулася до звичної мажоритарної системи, суть якої полягає в тому, що вибори проводяться в два тури. В першому турі обраним вважався той кандидат у депутати, який одержував абсолютну більшість голосів виборців, а у другому турі достатньо було мати відносну більшість.

За Законом 1927 року Франція і залежні від неї заморські тери­торії розподілялися на 612 виборчих округів, від кожного з яких оби­рався до парламенту один депутат.

Незважаючи на характерні для Третьої республіки урядові кри­зи і відставки кабінетів у державному механізмі Франції в цей час відбувалося подальше посилення ролі уряду і його керівника —голови ради міністрів. Правда, середня тривалість служби одного кабінета впала до шести місяців, але до складу кабіне­тів входили одні й ті ж політики. Прем'єри вдавалися до практики безконтрольного делегованого законо­давства. Останній глава Третьої республіки Поль Рейно заявив у палаті, що кожного разу при обговоренні бюджету парламент тим самим автоматично ухвалює всі видані надзвичайні декрети. Ця теза була схвально зустрінута членами палати депутатів.

 

Напередодні Другої світової війни до уряду Франції остаточно переходить право видання нормативних актів з різних питань державного життя. Уряд мав можливість видавати так звані декрети — закони, які формально мали уточнювати і доповню­вати закони, а фактично змінювали і навіть скасовували затверджені парламентом законодавчі акти. Неабиякого значення у 30-х роках набуло і майже щорічне наділення уряду надзвичайними повноважен­нями.

Інститут глави держави теж не зазнав якихось суттєвих змін. Із закінченням президентських повноважень Пуанкаре (січень 1920 р.), Третя республіка вже не знала активних президентів.

Кінець Третьої республіки. Французький уряд не заважав Гітлеру. Проводячи політику «невтручання», він у вересні 1938 року підпи­сав Мюнхенську угоду. І лише після нападу фашистської Німеччини 1 вересня 1939 року на Польщу уряд Франції (без санкції Національ­них зборів Третьої республіки) оголосив війну Німеччині. У травні 1940 року німецько-фашистські війська перейшли в наступ на Захі­дному фронті. Французька армія зазнала поразки. Двадцять другого червня 1940 року Франція капітулювала.

Після капітуляції більша частина Франції була окупована фаши­стською Німеччиною. У результаті окупації Франції військами фашист­ської Німеччини Третя республіка у червні 1940 р. припинила своє існування. Уряд, очолений Петеном пішов на співробітництво з німцями. Три п'ятих терито­рії Франції було окуповано, а решта була підпорядкова­на німцям як в економічному, так і в політичному відношеннях. У частині південних і південно-східних ра­йонів, де збереглися інститути французької державності, утворила­ся «держава Віші» — за назвою курортного містечка, де містилася резиденція уряду. Це була маріонеткова держава, яка, за задумом гіт­лерівців, мала нейтралізувати і французький флот, і колоніальні війська. У листопаді 1942 року гітлерівці ввели свої війська на тери­торію Віші і ліквідували залишки «вішійської державності», а разом з тим і Третьої республіки.

9. Загострення суперництва між правими та лівими партіями (та рухами) в 1930-х роках. Народний фронт при владі.

16 листопада 1919 р. у Франції були проведені перші післявоєнні вибори до палати депутатів. На них переміг Національний блок (консерватори, прогресисти, ліберали та ін.), що зібрав понад 60% місць у новому парламенті. На початку січня 1920 р. відбулися вибори президента; радикал Клемансо був змушений поступитися поміркованому республіканцю Дешанелю. Програвши президентські вибори, Клемансо пішов у відставку і з посади прем'єр-міністра, кабінет очолив А. Мільєран. Праві міністерства Національного блоку чергувалися з тією ж інтенсивністю, що була характерна для довоєнної Третьої республіки: А. Мільєрана (1920) замінив Ж. Лейг (1920-1921), того, в свою чергу,-А. Бріан (1921-1922), далі - Р. Пуанкаре (1922-1924).

У травні 1921 р. відбувся перший з'їзд Французької комуністичної партії. Наступного року через кризу в профспілковому русі виокремилася т. зв. Унітарна конфедерація праці, близька до ФКП та Профінтерну, що перебував під контролем Москви. Консолідація і зміцнення лівих мали свої причини. Стабілізація економіки проходила мляво. Довоєнний рівень промислового виробництва, незважаючи на приєднання Ельзасу і Лотарингії, був досягнутий аж у 1925 р. Того ж року виробництво зернових у Франції досягло лише 83% довоєнного рівня.

На виборах 1924 р. переміг Лівий блок у складі радикалів, радикал-соціалістів і соціалістів. Уряд очолив лідер радикал-соціалістичної партії Е. Ерріо. Були проведені деякі політичні реформи, як-от звільнення політв'язнів, визнання права державних службовців на об'єднання у професійні спілки, формально надано право участі у муніципальних виборах жінкам. 28 жовтня 1924 р. уряд Ерріо, услід за Англією, Італією, Норвегією, Австрією та іншими державами, визнав СРСР.

Кабінет Ерріо проіснував до 10 квітня 1925 р., тобто менше року. 17 квітня новий уряд Лівого блоку очолив радикал Пенлеве. Цей уряд вів колоніальні війни в Марокко (1925-1926) та Сирії (1925-1927), уклав т. зв. Локарнські угоди, політично спрямовані проти СРСР. Уже 22 листопада 1925 р. кабінет Пенлеве був замінений урядом Бріана, а в липні 1926 р. був створений уряд національної єдності на чолі з Пуанкаре.

Підтримку цьому уряду надали і партії, що входили до Лівого блоку, включаючи соціалістичну партію. Були проведені непопулярні заходи з метою стабілізації національної валюти - різко збільшено (на 9 млрд франків) прямі і непрямі податки, скорочено фонди заробітної плати для державних службовців і пенсії для інвалідів війни тощо. У підсумку це дозволило добитися стабілізації франка та відчутного приросту промислового виробництва (до початку кризи 1929-1933 рр. - у півтора рази), збільшення золотого запасу країни (у чотири рази у порівнянні з 1913 p.).

З ініціативи французького та американського урядів 27 серпня 1928 р. в Парижі була підписана багатостороння угода про відмову від війни як знаряддя національної політики. Ця угода дістала назву пакта Бріана-Келлога, за іменами відповідно міністра іноземних справ Франції та державного секретаря США. Уряд Пуанкаре перебував при владі порівняно довго - до липня 1929 р. (з врахуванням реорганізації в листопаді 1928 p.). Наступний прем'єр - Бріан пішов у відставку уже за кілька місяців. Причиною падіння стала світова економічна криза.

Велика депресія 1929-1933 pp. зачепила Францію дещо пізніше, ніж інші країни, проходила менш гостро, але була більш тривалою. Промислове виробництво упало на чверть, імпорт скоротився вдвічі, експорт - у 2,5 рази. В 1934 р. повністю безробітних було 368 тис, а часткове безробіття охоплювало близько половини осіб найманої праці.

Деяке піднесення промисловості Франції розпочалося аж у 1936 p., але навіть у передвоєнному 1938 р. обсяг промислового виробництва складав усього 70% від докризового 1929 р. Жодна капіталістична країна не мала гірших показників. У міжвоєнний період населення Франції, незважаючи на механічний приріст за рахунок територіальних надбань, в цілому скоротилося на 400 тис. чоловік. Франція мала найнижчий в Європі відсоток молоді в загальній структурі населення і найвищий - пенсіонерів та осіб пенсійного віку.

У травні 1932 р. в умовах кризи, яка тривала, та загострення класової боротьби пройшли чергові парламентські вибори. В результаті Лівий блок здобув у палаті депутатів 335 місць проти 254 місць правих партій. Ще 10 місць отримала ФКП. Був сформований уже третій уряд Ерріо. 23 листопада 1932 р. цей уряд підписав з СРСР пакт про ненапад, що знаменувало собою поворот у зовнішній політиці. Калейдоскопічна зміна кабінетів між тим продовжувала тривати - за 1932— 1933 pp. у Франції змінилося 7 урядів.

Ця політична нестабільність на фоні економічної кризи сприяла пожвавленню діяльності фашистських організацій. Такі фашистські угруповання, як Ліга патріотичної молоді, Французька дія, Французька солідарність, Королівські рицарі, Бойові хрести (до складу цієї останньої входили А. Петен і Ш. де Голль) та інші розгорнули відкриту підготовку для приходу до влади. На початку 1934 p., скориставшись фінансовим скандалом, фашисти здійснили спробу путчу. 6 лютого 1934 р. 20 тис. озброєних фашистів з Бойових хрестів організували маніфестацію у Парижі з метою приведення до влади свого лідера - полковника де ля Рока.

У відповідь 12 лютого 1934 р. у Франції розпочався загальний антифашистський страйк, найбільший за всю історію країни. У ньому брали участь 4,5 млн чол. Фашизм не пройшов. Один із правих урядів П. Фландена (1934-1935) навіть підписав Договір про взаємодопомогу з СРСР 2 травня 1935 р. Однак уже наступник Фландена - П. Ла-валь (1935-1936) узяв курс на зближення з фашистською Німеччиною, посилив репресії проти ФКП, пішов на зниження заробітної плати робітникам і службовцям, скасував пенсії окремим категоріям інвалідів. Подібно до Італії в 1924 р. та Німеччини в 1933 p., Франція, переслідувана внутрішніми негараздами, стояла на порозі фашизму. Безперечні економічні успіхи тоталітарних режимів (Німеччина в 1936 р. уже перевищила рівень 1929 р., а СРСР узагалі мав більш ніж чотирикратний приріст) вигідно відрізнялися на фоні політичної й економічної нестабільності Третьої республіки.

У цій ситуації уже влітку 1934 р. генеральний секретар ФКП Мо-ріс Торез (1930-1964) висунув ідею створення «перед загрозою фронту реакції і фашизму Народного фронту свободи, праці і миру». Французькі комуністи, незважаючи на невисоке представництво в парламенті, обумовлене мажоритарною системою, мали доволі відчутну підтримку виборців (1007 тис. на виборах 1928 p.). Тривалий час ФКП, дотримуючись вказівок Комінтерну, відмовлялася від співробітництва з іншими лівими партіями, розглядаючи фашизм як «праве крило соціал-демократії». Внутрішній конфлікт між лівими став важливою передумовою приходу Гітлера до влади в Німеччині. Німецькі соціал-демократи в березні 1933 р. фактично підтримали репресивні заходи щодо КПН, звинуваченої у підпалі рейхстагу. У травні цього року вони самі стали жертвою тієї ж брутальної політики Гітлера.

Саркастичне припущення, що «ліві об'єднаються аж перед розстрілом», справедливе для Італії і Німеччини, було з великим запізненням осмислене в Москві. VII Конгрес Комуністичного Інтернаціоналу (липень 1935 р.) проголосив курс на співробітництво усіх лівих і демократичних сил перед обличчям фашистської загрози. Практичне здійснення цієї політики в Європі випало проводити іспанським та французьким комуністам.

Ще 27 липня 1934 р. між комуністичною і соціалістичною партіями Франції була підписана угода про спільну боротьбу проти загрози фашизму і війни. В травні 1935 р. відбулася конференція усіх лівих партій і груп, яка поклала початок фактичному існуванню у Франції єдиного Народного фронту. У січні 1936 р. Народний фронт опублікував свою програму. В ній містилися вимоги роззброєння та розпуску усіх фашистських організацій, загальної політичної амністії, скасування законодавчих обмежень свободи преси, скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати робітникам і службовцям, проведення демократичної грошової реформи, перегляду податкової системи з метою залучення до пропорційної сплати податків заможних верств населення, націоналізації військової промисловості, поглиблення співробітництва з СРСР для створення системи європейської колективної безпеки тощо.

Навесні 1936 р. Народний фронт дістав на виборах 375 мандатів з 610, в т. ч. ФКП - 72 мандати. Сформований на початку червня кабінет соціаліста Леона Блюма складався із соціалістів, радикалів та представників соціалістичного і радикального позапартійних союзів. Комуністи до уряду не увійшли, але оголосили про його повну підтримку.

7 червня 1936 р. делегаціями підприємців і профспілок були підписані Матіньйонські угоди, що передбачали підвищення заробітної плати в середньому на 12%, визнання прав професійних союзів, створення на підприємствах інституту виборних делегатів. 11-12 червня Палата депутатів схвалила законопроекти про 2-тижневі оплачувані відпустки, колективні договори, 40-годинний робочий тиждень та ін. Формально були заборонені та розпущені фашистські організації, фактично ж справа звелася до заміни вивісок: Бойові хрести були перейменовані на Французьку соціальну партію, Ліга патріотичної молоді - на Національно-соціальну партію тощо.

У відповідь на популістські кроки кабінету Блюма фінансова олігархія пішла на прямий саботаж економіки. Лише за 1936-1937 pp. за кордон було переведено 100 млрд франків. Уже у вересні 1936 р. уряд вимушено провів девальвацію франка, що по суті означало повернення збільшених у червні зарплат на попередній рівень. Вже у лютому 1937 р. Блюм був вимушений заявити про необхідність «паузи» у проведенні в життя програми Національного фронту. Це викликало протести комуністів. 21 червня 1937 р. під ударами справа і зліва уряд Л. Блюма пішов у відставку.

Наступники Блюма радикали Шотан (червень 1937 - березень 1938) та Е. Даладьє (квітень 1937 - березень 1940) до жовтня 1938 р. формально опиралися на Народний фронт. Радикали відкрито порвали з Народним фронтом у жовтні - листопаді 1938 р. Соціалісти оголосили про свій розрив з ФКП та про вихід з Народного фронту у травні 1939 р. Формально приводом для розриву радикалів зі своїми недавніми союзниками послужили масштабні протести ФКП проти Мюнхенської угоди про розчленування Чехословаччини і передачу Суде-тів фашистській Німеччині. Підпис Даладьє під документом стояв поруч з підписами Гітлера, Муссоліні та британського прем'єра Галіфакса.

10. Соціально-економічний розвиток Франції у 1918-1939 рр.

Результати війни, в цілому, не виправдали головних надій Франції. Поразка Німеччини все-таки не привела до її розчленування і підкорення. Перемога у війні посилила у Франції шовіністичні настрої. Гасло: “Німці за усе заплатять!” охопили усі прошарки суспільства. Втрати Франції у війні були найзначнішими із усіх держав-учасників війни. Людські втрати становили 1,400 тис. чол. (кожний 6-й мобілізований на фронт). Кількість покалічених досягла 740 тис. чол., загальні матеріальні збитки від війни становила приблизно 200 млрд. франків. Було зруйновано близько 10 тис. промислових підприємств. Франція втратила 50% торгового флоту. Видобуток вугілля скоротився на 50%, виплавка сталі і чавуну – ще більше.

Великої шкоди війна завдала і сільському господарству. Близько 2млн.га. землі, поритих траншеями, мінами, снарядами, стали тимчасово непридатними для обробітку. Різко скоротилась кількість худоби. Виробництво продукції сільського господарства скоротилось на 1/3.

Не кращим було і фінансове становище. Зовнішній борг, в основному США та Англії, складав 40 млрд. золотих франків. Курс франка падав, а ціни росли і перевищували в 1918 р. у 2,5 рази довоєнні.

Були проблеми і в соціальній сфері. Жителі багатьох міст і сіл позбулися житла. Безробіття стало великою бідою для багатьох категорій промислових робітників. Ця проблема ще більше загострилася після війни, оскільки з сіл в міста із-за розорення фермерів на постійне місце проживання переїхали 900 тис. селян. Складними були і земельні відносини. 55% власників володіли лише 10% всієї оброблюваної землі. Кількість безземельних, тобто сільських робітників складала 2,5 млн. чол.

Чого досягли французи у війні? Відбулася концентрація промислового виробництва. Кількість підприємств, на яких працювало понад 500 чол., зросла на 17%. З поверненням Франції Ельзасу і Лотарингії її населення збільшилось на 5 млн.чол., запаси руди стали удвічі більшими, а вугілля на 40%. Франція перетворилась із аграрно-промислової у промислово-аграрну країну. Питома вага важкої промисловості суттєво зросла, хоча технічний рівень виробництва у Франції був нижчий, ніж у США. Проблемою для французької економіки залишалася нестача нафти, коксівного вугілля, ряду кольорових металів.

Обслуговування французькими промисловцями і фінансистами потреб війни привело до посилення фінансово-промислових груп Ротшильда, де Ванделя, Шнейдера, ряду банків. Ще потужнішим став Французький банк. Уряд, який не виконував його вимоги, не міг існувати. А його акціонери – “двісті сімейств” – стали справжніми господарями в країні.

В політичному житті Франції після війни особливих змін не відбулося. В ній функціонувала багатопартійна політична система, в якій буржуазні партії займали домінуючі позиції.

Ліве крило політичного представництва займали Радикали, Радикал-соціалісти і Соціалістична партія Франції. Найвпливовішою із них була партія радикалів. Вона відстоювала інтереси дрібних і середніх власників, вимагала націоналізації окремих підприємств, запровадження прибуткового податку. Лідерами партії радикалів були Ерріо, Даладьє, Шотан.

Найбільш лівою була Соціалістична партія. Політичний курс її визначався реформами існуючого політико-економічного устрою. Її лідерами були Л. Блюм, П. Фор.

Закінчення війни та її економічні наслідки спонукали французів до посилення боротьби за свої права і інтереси. Особливо сильними були антивоєнні настрої тієї частини армії, яка побувала на Україні і в Криму. Вона демонструвала свою солідарність з радянською владою, висловлювала протест проти інтервенції. Повстання французьких солдатів і матросів мали місце в 1919 р. у Тирасполі, Херсоні, Одесі, Севастополі. Революційні заворушення охопили і ряд французьких військових кораблів біля берегів Франції, на Балтиці, під Владивостоком, а також на базах у Тулоні, Бресті.

Французький уряд був змушений віддати наказ про евакуацію своїх збройних сил з Криму та України і про повернення флоту у Францію. Репресії проти непокірних солдатів і матросів не дали бажаного результату. Їх підтримали значні верстви французького суспільства. Гасло “Руки геть від Росії!” стало гаслом чисельних мітингів і демонстрацій на всій території Франції.

У 1919 р. уряд Франції очолював Ж. Клемансо. Під натиском революційних виступів населення він був змушений піти на деякі поступки. 23 квітня 1919 р. був прийнятий закон про запровадження 8-годинного робочого дня. 25 березня 1919 р. був прийнятий закон про право профспілок укладати з підприємцями колективні договори. Були також встановлені пенсії інвалідам, вдовицям, дітям-сиротам (в надії на одержання репарацій).

1 травня 1919 р., не дивлячись на заборону уряду, стало у Франції святом солідарності трудящих, демонстрацією їх готовності до подальшої боротьби за свої права. Тільки в Парижі в демонстраціях взяло участь 500 тис. чол. Могутні демонстрації відбулися в Леоні, Марселі, Бордо, Гаврі і в інших містах. У ряді міст Франції мали місце зіткнення з поліцією, демонстранти будували барикади. Солдати не виконували наказів своїх командирів, браталися з робітниками.

У травні-червні 1919 р. у страйковому русі брало участь близько 1млн. 200 тис. чол. За таких умов уряд Клемансо 12 липня 1919 р. ухвалив новий виборчий закон, який відновлював систему виборів за департаментськими списками і запроваджував деякі елементи пропорційного представництва.

26 жовтня 1919 р. група з 71 чоловіка прогресивних письменників, юристів, художників Франції на чолі з А. Франсом та А. Барбюсом виступила з прилюдним протестом проти блокади та інтервенції у радянській Росії. У ході революційного піднесення відбулося кількісне зростання Соціалістичної партії Франції. На початку 1920 р. в її радах було 150 тис. чол. Одночасно в Соціалістичній партії почався процес формування лівого крила на чолі з М. Кашеном.

Відповіддю правлячих кіл Франції ось на такі події стало формування у 1919 р., напередодні парламентських виборів Національного блоку. Його очолили Пуанкаре і Мільєран. Мета блоку: придушити революційний рух, проводити “тверду політику” щодо Німеччини. Гасло блоку “Німці за усе заплатять!” стало дійсно популярним. У блок увійшли всі буржуазні партії, а також партія Радикалів і Радикал-соціалістів

У листопаді 1919 р. відбулися вибори до парламенту. Перемогу здобули партії Національного блоку, вони одержали 2/3 мандатів у палаті депутатів. Головою уряду 3 січня 1920 р. став соціаліст О. Мільєран. Мета його уряду полягала у приборканні революційного руху, скасуванні 8-годинного робочого дна на виробництві. У відповідь робітничий клас посилив страйковий рух. Найвагомішим був страйк залізничників, який почався 25 лютого 1920 р. Залізничники вимагали додержання 8-годинного робочого дня, збільшення зарплати, націоналізації залізниць.

1 травня 1920 р. страйк залізничників поряд із масовими демонстраціями набув рис загального страйку. Страйк тривав три тижні і був припинений лише рішенням верхівки профспілок. Уряд вдався до репресій проти страйкарів. 25 тис. залізничників було звільнено з роботи без права вступу на роботу в системі залізниць.

На хвилі революційного піднесення із Соціалістичної партії виділилось ліве крило, яке у грудні 1920 р. утворило Французьку Комуністичну партію. Її лідерами були М. Кашен і П.Вайян-Кутюр’є. Віднині розвиток революційного робітничого руху у Франції вступив у новий етап. На травень 1921 р. в рядах ФКП було уже 90 тис. членів. Друкованим органом партії стала газета “Юманіте”.

Національний блок перебував при владі до червня 1924 р. і робив все для того, щоб придушити робітничий рух. Уряд Бріана (січень 1921 – січень 1922 р.) продовжував той же курс. Його прихід до влади в 1922 р. означав поворот до ще більш жорсткого внутрішнього курсу, було здійснено спробу урізати права профспілок, було скасовано 8-годинний робочий день для моряків. Тоді ж на багатьох підприємствах робочий день був збільшений до 10-12 годин. Почались судові процеси проти депутатів-комуністів та ін.

Гонка озброєнь стала суттєвою ознакою в діяльності уряду Р.Пуанкаре. Франція утримувала 700 тисячну армію, найбільшим в Європі був і повітряний флот. Все це вимагало збільшення податків з населення і дійсно за 1920-1922 рр. вони зросли на 2/3.

Такі “здобутки” Національного блоку викликали протест широких верств населення. Відволікаючим маневром з боку Національного блоку мала стати окупація французькими і бельгійськими військами Рурської області, що і сталося 11 січня 1923 р. Приводом для окупації було невиконання в повному обсязі Німеччиною її репараційних зобов’язань. Окрім того, французькі правлячі кола розраховували таким чином поліпшити економічні позиції, раз і назавжди підірвати економіку і воєнну могутність Німеччини і закласти матеріальну базу для досягнення воєнної та економічної гегемонії Франції в Європі.

Однак, у реальності все складалось дещо по іншому. Антивоєнні настрої французів зростали з кожним днем. Власне, увесь 1923 р. пройшов під знаком вимог про виведення французьких військ з Рурської області. Уряд Пуанкаре жорстоко розправлявся з протестуючими французами. По звинуваченню у змові проти держави були кинуті в тюрму М. Кашен та інші діячі Компартії.

Тиск внутрішній і зовнішній з боку Англії і США змусив Пуанкаре вивести в кінці 1923 р. війська з Рурської області. Це означало крах політики “лобової атаки”. Франція відтепер переходить від наступальної тактики до оборони. Це і стало причиною падіння уряду Пуанкаре, краху Національного блоку. З цих пір Франція бере курс на лівий блок.

Період 1924-1929 рр. характеризується для Франції, як і для багатьох інших країн Європи, стабілізацією в економіці і спадом революційної хвилі. Це були роки піднесення таких галузей важкої промисловості, як металургійна, машинобудівна, автомобільна, авіаційна і хімічна. У 1928 р. Франція виплавляла сталі і чавуну у 2 рази більше, ніж у 1913 р. Загальний приріст промислового виробництва зріс на 40%. Це у свою чергу сприяло зміцненню франка.

Партії лівого спрямування, а саме: радикалів, соціалістів, республіканських радикалів та помірковані антиклерикали напередодні виборів до парламенту утворили Лівий блок. Компартія Франції до Лівого блоку на увійшла. Його програмні вимоги були такими: загальна політична амністія, поновлення на роботі залізничників, дотримання закону про 8-годинний робочий день, запровадження податку на капітал і т. д. Передбачалося і встановлення дипломатичних відносин з СРСР.

У травні 1924 р. відбулися вибори до парламенту. Лівий блок домігся перемоги, отримавши 315 місць проти 258, здобутих Національним блоком. Президентом став правий радикал Г. Думерг. Уряд Лівого блоку, що перебував при владі з червня 1924 р. по липень 1926 р., послідовно очолювали Е. Ерріо, Пенлеве, Бріан. Соціалісти до уряду Лівого блоку не входили.

Що було виконано із передвиборчої програми Лівого блоку? 28 жовтня 1924 р. уряд Ерріо визнав СРСР, провів часткову амністію робітникам і матросам за революційні виступи у 1919 р., прийняв закон про надбавку зарплати державним чиновникам та ін. Жінки отримали право участі у виборах до місцевих і кантональних органів влади, була обмежена у правах католицька церква. Однак сенат (там більшість мав Національний блок) значно урізував реформи Е. Ерріо. При спробі Ерріо ввести податок на капітал, сенат звинуватив уряд у незадовільному фінансовому проекті і відправив його у відставку.

Наступні уряди Лівого блоку, на чолі яких були Пенлеві і Бріан, до подібних Ерріо дій не вдавалися.

Французьку буржуазію не задовольняв уряд Лівого блоку, вона хотіла поновити при владі уряд “сильної руки” Саме в цей період у Франції з’явилась фашистська організація “Нове століття”. 11 листопада 1925 р. вона провела в Парижі свою першу демонстрацію.

Фінансове становище Франції на початок 1926 р. значно погіршилось Уряд Лівого блоку в липні 1926 р. пішов у відставку. Посаду прем’єра зайняв Пуанкаре. Його уряд увійшов в історію Франції як уряд “національної єдності”, який врятував країну від фінансового краху і навів порядок. В уряді працювали представники Лівого блоку Бріан, Пенлеве, Ерріо.

Першим ділом для уряду Пуанкаре було оздоровлення фінансової системи Франції. Цю проблему він вирішив за рахунок трудящих, ввів податок на предмети першої необхідності, збільшив тарифи на залізницях і водних шляхах, скоротив пенсії і зарплати службовцям. Спроби комуністів організувати акції протесту проти наступу на життєвий рівень трудящих особливих результатів не дали.

На виборах до парламенту у квітні 1928 р., які відбулися за мажоритарною системою, праві партії здобули більшість місць у палаті депутатів. За соціалістів голосували 1,7 млн. чол., за комуністів – 1 млн. чол. Новий уряд очолив Пуанкаре, який запросив на міністерські посади Ерріо, Бріана. Однак з’їзд партії радикальних соціалістів змусив їх вийти з уряду Пуанкаре. 27 липня 1929 р. Пуанкаре пішов у відставку. Уряд знову очолив Бріан. Наступ Пуанкаре проти антиурядових протестів посилився, інколи, як це було 1 серпня 1929 р., проти демонстрантів використовувались великі сили поліції, здійснювалися в масовому порядку арешти демонстрантів.

3 листопада після тривалої урядової кризи новий уряд очолив Тардьє. Він дотримувався відверто фашистських поглядів. Це одразу ж привело до активізації фашистських сил. Сам Тардьє виступив за обмеження прав пролетаріату, створення виконавчої влади, якій буде надано диктаторських прав. У різкій опозиції до уряду Тардьє були комуністи Франції, особливо після обрання на посаду генерального секретаря М. Тореза.

З 1930 р. у Франції почалася економічна криза, яка тривала до 1936 р. За цей час обсяг промислового виробництва скоротився майже на 1/3. Але в окремих галузях, як це мало місце в текстильній, шовковій, шкіряній промисловості, обсяг виробництва скоротився наполовину. Майже наполовину зменшилась продукція сільського господарства. Зовнішня торгівля знизилась у 2 рази. Франція втрачала ринок збуту своєї продукції. Стався крах банку Устріка та інших банків. Дрібні власники втратили 3 млрд. франків.

Кількість безробітних досягла в 1935 р. 500 тис. чол. Зарплата працюючих робітників скоротилась на 24%. У селі посилилося масове розорення селян, що виштовхувало їх у міста. Вони і там поповнювали ряди безробітних. Кількість збанкрутілих дрібних підприємств досягла 100 тисяч.

Все це привело до посилення класової боротьби. Зміна урядів йшла одна за одною. Однак прем’єрами були, в основному, Тардьє і Лаваль, які відверто проводили політику в інтересах олігархів.

Президент Г. Думерг пішов у відставку. Новим президентом став 
П. Думер. 6 травня 1932 р. російський білогвардієць вбив президента Франції П. Думера.

У травні 1932 р. відбулися вибори до парламенту. Перемогу на виборах здобули радикали і соціалісти. Вони отримали 336 місць, праві партії – 262. У липні 1932 р. Ерріо сформував новий уряд, який протримався лише кілька місяців. У січні 1933 р. уряд очолив прихильник франко-німецького зближення Е. Даладьє.

Прихід у 1933 р. до влади фашистів у Німеччині сприяв активізації фашистських організацій і у Франції. На цей час там діяли такі фашистські організації, як “Бойові хрести”, “Французька дія”, “Патріотична молодь” та ін. Фашистський рух таємно підтримували Лаваль, Тардьє та ін. Фашизм у Франції мав сильні позиції в армії. Їм симпатизували такі відомі генерали, як Петен, Вейган. Чисельність фашистських організацій зростала досить швидкими темпами. Тільки одна організація “Бойові хрести” нараховувала приблизно 200 тис.чол., вона мала свої збройні сили. Мета фашистів у Франції полягала в тому, щоб здійснити державний переворот і захопити владу. 6 лютого 1934 р. вони свої наміри спробували реалізувати, почавши заколот у Парижі. Вони здійснили штурм парламенту, який мали намір розігнати.

Комуністи Франції виступили організаторами боротьби з фашистською загрозою. У Парижі комуністи організували 25-тисячну демонстрацію робітників. Путч зазнав поразки. 9 лютого на площі Республіки комуністи, соціалісти і радикали організували антифашистську демонстрацію. Спроба уряду її зірвати результату не дала. Антифашисти в цій демонстрації втратили 6 чоловік, було арештовано понад 1200. Дії уряду показали, що він боявся не фашистів, а народу.

9 лютого 1934 р., в день похорону антифашистів у Парижі відбулася нова демонстрація. У ній взяли участь 150 тис. чол. На цей раз антифашистський рух охопив всю Францію. За таких умов став реальним єдиний фронт боротьби проти фашизму.

Стало очевидним, що надалі протистояти фашизму у Франції можна лише об’єднаними зусиллями лівих партій – комуністів і соціалістів. 27 липня 1934 р. лідери Соцпартії і Компартії Л. Блюм і М. Торез підписали Пакт про єдність дій у боротьбі проти фашизму і війни, що незаперечно стимулювало зростання антифашистського руху у Франції.

У червні 1935 р. прем’єром уряду став П. Лаваль. Першими рішеннями цього уряду були декрети про скорочення зарплати робітникам і пенсій інвалідам війни, про збільшення поліції. Цими заходами Лаваль хотів придушити і зруйнувати Народний фронт. Але вийшло навпаки. До Народного фронту долучилася ще радикальна партія. 14 липня 1935 р. в Парижі відбулася 500-тисячна демонстрація Народного фронту, в якій взяли участь комуністи, соціалісти, радикали, представники багатьох інших організацій. На чолі демонстрантів йшли М. Торез (комуніст), Л. Блюм (соціаліст), Е. Даладьє (радикал). Того ж дня 10 тисяч делегатів від 69 партій, груп і організацій прийняли від імені французького народу урочисту клятву вірності Народному фронту, підтвердили свою волю “дати хліб трудящим, роботу молоді, роззброїти і розпустити фашистські ліги, захищати і розвивати демократичні свободи і забезпечити загальний мир усьому людству”. Текст цієї клятви зачитав комуніст П. Вайян-Кутюр’є.

У цьому ж руслі слід розглядати відновлення в 1936 р. єдності профспілок. Чисельність Всезагальної конфедерації праці збільшилась з 1 млн. 91 тис. чол. до 5 млн. членів. Це було результатом перемоги ідеї Народного фронту.

Тепер давайте проаналізуємо програму Народного фронту, яка була опублікована в січні 1936 р. Програма передбачала ліквідацію фашистських організацій, обмеження влади фінансового капіталу, націоналізацію Французького банку, запровадження реформи оподаткування на користь трудящих, забезпечення у країні демократичних свобод, проведення комплексу соціально-економічних реформ, у тому числі встановлення 40-годинного робочого тижня, визнання прав профспілок. У галузі зовнішньої політики програма передбачала проведення політики колективної безпеки в Європі.

Реалізація програми Народного фронту розпочалась одразу ж. Страйковий рух набрав нових обертів. У травні 1936 р. відбулися вибори до парламенту. Три основні політичні партії Народного фронту – Соціалістична, Радикальна і Комуністична – здобули перемогу, отримавши 54% усіх депутатських місць. 4 червня 1936 р. Л. Блюм сформував уряд із соціалістів і радикалів. Комуністи до уряду не увійшли, але обіцяли йому підтримку.

У 1936 р. парламент Франції прийняв 133 закони на реалізацію програми Народного фронту. Перш за все, були заборонені фашистські організації, підвищувались пенсії і допомога по безробіттю, встановлювався контроль держави за національним банком і залізницями. Робітники почали захоплювати підприємства, на багатьох із них і навіть на Луврському палаці майоріли червоні прапори. Робітники добились згідно Матіньйонської угоди з підприємцями від 7 червня підвищення зарплати на 7-15%, встановлення 40-годинного робочого тижня, оплачуваних двотижневих відпусток, обов’яз-кового укладання колективних договорів, визнання підприємцями інституту уповноважених профорганізацій і т.д.

Таким чином, Народний фронт у Франції відіграв велику роль у вирішенні соціально-економічних проблем трудящих. Він заступив дорогу фашизму і домігся від фінансово-промислової буржуазії таких поступок, яких ще ніколи французи не добивалися.

Після таких здобутків страйковий рух пішов на спад. Саме за цих умов уряд Блюма почав саботувати програму Народного фронту. Перед політичними лідерами Народного фронту постало питання: “А що далі?” Тут і почалися суперечки. Комуністи виступали за повне викорінення фашизму. Соціалісти виступали за дотримання конституції і в цьому питанні. Комуністи – за поглиблення реформ, Л. Блюм у лютому 1937 р. оголосив “паузу” в реформах. Буржуазія зрозуміла це як сигнал до наступу на робітничий клас з метою ліквідації його економічних і політичних завоювань. Одночасно, буржуазія будучи невпевненою в подальшому розвитку політичної ситуації, почала переводити свої капітали за кордон. Це вело до зниження темпів виробництва. Не забуваймо, що прибутки населення зросли. За таких умов інфляція стала неминучою. Населення перестає довіряти Народному фронту. Л. Блюм пішов у відставку.

3 січня 1937 р. у Франції почали з’являтися перші ознаки нової економічної кризи. З червня 1937 р. уряд очолював правий радикал К. Шотан, який взяв курс на “припинення безпорядків” (маючи на увазі захоплення робітниками підприємств). Тим часом фашистські організації об’єдналися в Народну партію і готували збройний заколот з метою встановлення своєї директорії на чолі з Петеном. У листопаді їх змову було розкрито. Однак уряд К. Шотана не бажав їх карати. У відповідь комуністи організували масові страйки протесту. 13 січня 1938 р. Шотан погрожував з парламентської трибуни комуністам репресіями.

Тоді ж у 1938 р. на зміну уряду Шотана до керівництва новим урядом прийшов Даладьє (Шотан став його заступником) Даладьє відкрито почав наступ на соціальні програми Народного фронту. Фашисти з свого боку закликали у своїх листівках до походу проти Народного фронту. У Франції наростала політична криза.

15 листопада Даладьє домігся від парламенту особливих повноважень і в той же день опублікував надзвичайні декрети про скасування 40-годинного робочого тижня і запровадження додаткових 50-ти робочих годин на місяць, про збільшення податків з зарплати. Це був прямий розрив з програмою Народного фронту.

У відповідь ФКП 26 листопада 1938 р. організувала “національний день протесту” проти декретів уряду Даладьє. 30 листопада відбувся загальний страйк, в якому взяли участь 4 млн. трудящих.

Уряд Даладьє зі свого боку перевів на воєнний стан транспорт, державні і комунальні підприємства, приватні воєнні заводи та ін. 30 листопада почалась розправа з робітниками заводу Рено. Сотні тисяч робітників по всій Франції були звільнені з роботи, почалась чистка персоналу заводів від демократичних елементів.

Даладьє, будучи одним із політичних лідерів Народного фронту, свідомо вів справу до його розвалу. Першими із Народного фронту вийшли радикали. Мюнхенська угода була останнім кроком на шляху розвалу Народного фронту у Франції.

Історична заслуга Народного фронту полягає в тому, що він виконав роль противаги фашизму, зробив спробу вийти з економічної кризи. Все це було схоже на Новий курс Ф. Рузвельта. Відмінності полягали в тому, що в конкретно історичних умовах Франції в цих процесах активну участь брали ліві сили і перш за все комуністи, які сподівалися на можливість переростання Народного фронту у диктатуру пролетаріату.

 

11. Зовнішня політика Франції між двома світовими війнами.

Зовнішня політика Франції у міжвоєнний період була досить активною. Це визначалось рядом об’єктивних факторів. Першим з них слід назвати те, що Франція була однією із поважних європейських держав з давніми демократичними традиціями. По-друге, Європа схилила свої голови перед жертвами, які понесла Франція в роки Першої світової війни. По-третє, Франція мала моральне і політичне право на те, щоб європейське і світове співтовариство враховувало внесок Франції в перемогу над державами Троїстого союзу. З цих об’єктивних обставин не слід випускати і того, що Франція і в післявоєнний період залишалась великою колоніальною державою. По-четверте, серед європейських країн Франція зоставалася з найбільшим золотовалютним запасом (9,3 млрд. Франків).

Зовнішньополітичний курс Франції і після закінчення Першої світової війни продовжувався немов би по інерції. Французьке керівництво негативно сприйняло події в Росії, власне не сприйняло, а намагалося їх заперечити, не визнавати їх доконаним фактом. Воно хотіло збройним шляхом ліквідувати радянську владу і відновити в Росії капіталістичний лад. Це і зрозуміло, адже французька буржуазія вела боротьбу за свої капітали, вкладені в економіку Росії, за прибутки від 12 млрд. золотих франків царських позик, на які сподівалися близько 5 млн. французьких вкладників, за неосяжний російський ринок.

Це і зумовило в березні 1918 р. воєнну інтервенцію французьких військ в районі Мурманська й Архангельська. У листопаді 1918 р. французька армія почала інтервенцію на Україні. 100 тисяч французького війська намагалося відторгнути від Росії Крим, Україну та інші території. Все це у французькій пропаганді пояснювалось необхідністю виконати союзницькі зобов’язання щодо Тимчасового уряду Росії.

Особливістю політики Франції щодо Росії була, з одного боку, спроба урядових сил виступити ініціатором ліквідації радянської влади, з другого боку, демократичні сили виступили за те, щоб російські робітники самі визначали свій шлях розвитку.

Цієї думки дотримувалися ті, хто нічого не втратив у Росії. Навпаки, їх приваблювали дії російських робітників щодо своєї буржуазії. Саме цим слід пояснювати повстання на експедиційному флоті на Чорному морі, захоплення російською революцією таких визначних письменників Франції, як Р. Ролан, А. Барбюс, Ж. Блок та ін. У той складний час вони виступили разом з матросами, солдатами, робітниками на захист радянської влади в Росії. У результаті спільних дій широких верств робітничого класу, інтелігенції і частини збройних сил уряд Франції змушений був вивести свої війська з території України.

Для Франції виявились досить вигідними умови Версальського мирного договору. Глобальна мета – послаблення Німеччини – була досягнута. Територіальні надбання в Європі та Африці були цілком достатніми. Перспектива отримання репараційних платежів з боку Німеччини також була поважною. Ось ці реалії, що склалися внаслідок Першої світової війни, зустріли, як це не дивно, опір з боку вчорашніх союзників Франції-Англії і США. Вони не хотіли допустити лідируючого становища Франції в Європі. Військово-політичний союз, відомий в історії під назвою Антанти, перестав існувати.

У 1920 р. Франція заключила воєнний союз з Польщею, надала їй зброю і військових спеціалістів, підштовхнула її на війну проти радянської Росії. Однак, якщо вигоди від повалення радянської влади з допомогою Польщі були значною мірою примарними, то на основі рішень Версальської конференції Франція забезпечила собі реальну роль у вирішенні важливих європейських проблем. Гарантією цього статусу Франції і після війни мала бути досить потужна її армія, створені упродовж 1921 р. військово-політичні союзи з Бельгією, Польщею, Чехословаччиною, Румунією та Югославією. Політичною основою цих союзів був спільний інтерес у збереженні Версальської системи на ослаблення Німеччини і стягнення з неї репараційних платежів.

Керівну роль у перші післявоєнні роки Франція відігравала й у вирішенні репараційної проблеми. На конференції у Спа в 1920 р. Франція домоглася того, що її частка дорівнювалась 52% загальної суми репараційних платежів Німеччини. Це пояснювалось і тим, що Франція головувала в репараційній комісії.

Однак Німеччина не поспішала виконувати нав’язані їй рішення щодо репарацій. З метою примусити Німеччину виконати рішення міжнародних конференцій щодо репарацій Франція і Бельгія вдалися до введення в 1923р. 100-тисячної армії в Рурську область. Політичний прорахунок був очевидний. Рурська справа спричинилася до міжнародної ізоляції Франції, погіршила її економічне і внутрішньополітичне становище. Уже в кінці 1923 р. Франція змушена була почати виведення своїх військ з Рурської області.

Франція разом з Англією і США в 1924 р. підписала угоду з Німеччиною про надання їй позики у 800 млн. золотих марок в рамках плану Дауеса. З часом у Франції зрозуміють, що то був крок, який привів до відновлення військово-промислового потенціалу Німеччини, а значить і для послаблення безпеки власне Франції. Слід додати, що прийняття Францією плану Дауеса і Юнга позбавило Францію контролю за виплатою Німеччиною репарацій та звели її розміри нанівець.

Встановлення в 1924 р. дипломатичних відносин Франції з СРСР було в руслі політичної кон’юнктури. Однак варто відзначити, що з боку Франції то був сміливий і досить прагматичний крок. Інтерес до російського ринку був традиційним, втрата його ємності зовсім не відповідала економічним інтересам французької буржуазії. Тому-то ідеологічні протиріччя між Францією та СРСР відійшли на друге місце.

Франція турбувалася і немало робила для забезпечення миру на своїх східних кордонах, перш за все з Німеччиною. Локарнські угоди 1925 р. потенційно цю проблему вирішували. Правда, кордони союзників Франції Чехословаччини і Польщі в результаті цих угод таких гарантій не отримали. У цілому ж, з 1925-1932 рр. А.Бріан доклав чимало зусиль для поглиблення відносин з Німеччиною. Він виступив за примирення з Німеччиною, за перегляд Версальського договору, щоб зберегти його основу і пом’якшити деякі статті щодо економічного тиску на Німеччину. Саме за це він отримав Нобелівську премію миротворця. Досягненням Бріана у зовнішній політиці було підписання в 1928 р. в Парижі міжнародного договору про заборону війни як засобу національної політики, відомий під назвою Пакт Бріана – Келлога. Пакт не мав ніяких гарантій виконання цих зобов’язань і тому-то не відіграв ніякої ролі в недопущенні війни. Бріан був активним прибічником об’єднання Європи, автором плану утворення пан – Європи. План не був здійснений тому, що Англія і США вбачали в ньому чергову спробу Франції забезпечити собі гегемонію.

Зовнішня політика Франції у міжвоєнний період здійснювалась за трьома основними напрямками: союзи із сусідніми державами, посилений курс на модернізацію своїх озброєнь і зусилля в міжнародних організаціях, і перш за все, у Лізі Націй щодо роззброєння Німеччини.

Для франко-англійських відносин 1926-1928 рр. було характерним зближення. Однак Англія більше орієнтується на Локарнські угоди і враховує інтереси Німеччини. Франція ставить питання про гарантію своїх кордонів на сході з боку Англії і США, але останні ухилялись від таких зобов’язань.

У роки світової економічної кризи міжнародна обстановка складалась несприятливо для Франції. Вона не змогла зміцнити свою оборону, втрачала свій вплив на вирішення європейських справ. Побічно це було результатом зростання могутності Німеччини. У липні 1931 р. США оголосили мораторій на репарації з Німеччини. Економічне становище Франції із-за цього явно погіршилося.

В обстановці зростаючої агресивності Німеччини й Італії серед французької політичної еліти посилилась боротьба двох зовнішньополітичних тенденцій. Одні виступали за поступки фашистським державам і зближення з ними, а другі схилялися до співпраці з СРСР у вирішенні проблем європейської безпеки. Барту, міністр закордонних справ в кабінеті Думерга був прибічником саме цієї лінії. Він запропонував підготувати два договори про взаємодопомогу – франко-радянський і Східний Пакт з участю СРСР, Польщі, Чехословаччини, Фінляндії, прибалтійських держав і Німеччини. Це була спроба протиставити франко-радянський союз фашистській Німеччині. Німеччина відхилила цю пропозицію. Польща відмовилась підписати Східний Пакт. У жовтні 1934 р. за такий зовнішньополітичний курс Л. Барту був убитий фашистським агентом.

Договір про взаємодопомогу СРСР і Франції все-таки був підписаний в 1935 р. Новий міністр закордонних справ Лаваль, вище воєнне командування Франції в особі Петена, Вейгана виявили відверту ворожість до франко-радянського договору, тому-то ратифікація його затягувалась французькою стороною. Він був ратифікований через дев’ять місяців. Механізм його реалізації так і зостався неузгодженим між двома сторонами.

Для уряду Народного фронту у зовнішній політиці найскладнішим було питання про ставлення до громадянської війни в Іспанії. Політика “невтручання” не була популярною у Франції і за її межами. Цей зовнішньополітичний курс щодо Іспанії розколов французьке суспільство, послабив міжнародний авторитет Франції. 13 червня 1938 р. уряд Даладьє оголосив про закриття франко-іспанського кордону. Це був удар у спину республіканській Іспанії, що значною мірою сприяло поразці республіканських військ і захопленню Іспанії фашистами.

Продовжуючи політику “невтручання,” уряд Даладьє став на шлях умиротворення Німеччини. 30 вересня 1938 р. він підписав Мюнхенську угоду. Для виправдовування цього непопулярного в Європі кроку було дане пояснення, що це необхідно для того, щоб виграти час для організації оборони країни й для утворення Східного Пакту. Реальним наслідком цієї угоди для Франції була відмова від обов’язків щодо захисту Чехословаччини, відмова від франко-радянського договору. Депутат французького парламенту від Компартії Габріель Пері заявив 5 жовтня 1938 р., звертаючись до уряду: “Ви зруйнували довір’я народів до Франції. Ви підписали капітуляцію на спотвореному тілі вільного народу”.

6 грудня 1938 р. міністр закордонних справ Франції Ж. Бонне і міністр закордонних справ Німеччини І. фон Ріббентроп підписали в Парижі франко-німецьку декларацію, яка визнавала франко-німецький кордон. Це був договір про ненапад. І нічого незвичайного в тому не було. Інша річ, що Німеччина і не думала його дотримуватися. Схоже, однак, що французьке керівництво дещо переоцінювало вагу цього договору. Дуже хотілося спрямувати агресію Німеччини на Схід.

На 1939 рік французьке керівництво розібралося в політиці Гітлера. Перед Францією постало питання, на кого спертися у зміцненні миру в Європі? На цей час була готовність йти на широкі політичні контакти з СРСР. Однак Англія, головний союзник Франції, ще не була готова до такого повороту у своїй зовнішній політиці.

Про хід і наслідки франко-англо-радянських переговорів 1939 р. ми уже мали можливість вести мову. Тепер ми звернемо увагу лише на те, що Франція і Англія не були готові і не пішли на реалізацію доктрини колективної безпеки в Європі. Тим самим вільно чи не вільно самі послабили і свою безпеку.

Таким чином, зовнішня політика Франції у міжвоєнний період була спрямована на збереження авторитету в міжнародному співтоваристві, на укріплення добросусідських відносин з багатьма європейськими країнами, на збереження миру. Однак, на європейському континенті в цей час уже були такі політичні сили, які мали вузькоегоїстичні, злочинні наміри до своїх сусідів і Франції зокрема. Французьке керівництво пробувало з ними порозумітися навіть шляхом серйозних поступок. Результат “політики умиротворення” агресорів виявився плачевним.

Французька зовнішня політика не вирішила основного питання: не забезпечила миру і стабільності як для Франції, так і для Європи в тому числі.

 

 

 

 

 

 

12. Листопадова революція 1918 року. Становлення Ваймарської республіки.

У 1918 році в Німеччині створюються умови, що неминуче вели до революційного вибуху. Боротьба монополій за надприбутки, зростання експлуатації, авантюристична зовнішня політика – все вступало у відверті суперечності з інтересами німецького народу. Перша світова війна ще більше загострювала революційну кризу.

Розвиток подій підштовхнула революція, яка спалахнула в жовтні 1917 року в Росії. Під її впливом у січні 1918 року, коли відбувалися переговори в Брест-Литовську, робітничий клас у Берліні, Мюнхені та інших містах провів демонстрації, страйки, під час яких уперше в Німеччині з’явилася Ради робітничих депутатів і революційні старости.

Навесні 1918 року наступ німецьких військ на Західному фронті провалився. Головнокомандувач Гінденбург офіційно заявив про необхідність перемир’я і створення уряду, “з яким буде рахуватися Антанта”. Третього жовтня 1918 року був сформований коаліційний уряд на чолі з принцом М. Баденським.

Почала створюватися небезпечна для юнкерства і монополістичної буржуазії ситуація. Озброєний робітничий клас був готовий до боротьби. Однак для перемоги була необхідна революційна робітнича партія.

В Німеччині існувала соціал-демократична партія. Однак її політика підтримки імперіалістичної війни відштовхнула від неї значну частину робітників і викликала розкол у самій партії.

У квітні 1917 року остаточно оформилася незалежна соціал-демократична партія, яка знаходила більш гнучкі форми і методи роботи. Керівниками цієї партії були К. Каутський, Є. Бернштейн, Р. Гільфердінг, що визначало її помірковану політику. Революційні елементи всередині партії об’єдналися в групу “Спартак”, куди увійшли К. Лібкнехт, Р. Люксембург, В. Пік та ін.

Усі ці обставини і визначили характер і особливості революції в Німеччині.

На початку жовтня 1918 року “Спартак” провів свою конференцію, яка закликала до боротьби проти уряду. Спартаківці організують демонстрації, значну роботу проводять серед військових моряків. У цей час німецький військовий флот отримує наказ – вийти у відкрите мроре і дати бій англійській ескадрі, яка значно переважала німецькі морські сили.

Військові моряки зрозуміли намір командування, і 3 листопада 1918 року на військово-морській базі у місті Кіль вибухнуло повстання. Тут знаходилося 40 тис. моряків і морських піхотинців. Робітники Кіля підтримали повстання, була створена Рада робітничих і матроських депутатів.

Подібні повстання, слідом за Кілем, відбуваються в інших містах. Всюди виникають Ради робітничих і солдатських депутатів, які беруть владу до своїх рук.

Дев’ятого листопада повстання перемагає в Берліні. На мітингу озброєних робітників і солдатів К. Лібкнехт проголошує “вільну Німецьку Соціалістичну республіку”. Кайзер Вільгельм тікає до Голландії. Німецька імперія перестала існувати.

За таких умов імперський канцлер М. Баденський передає владу соціал-демократичному урядові на чолі з Фрідріхом Ебертом. Десятого листопада 1918 року збори делегатів від солдатів і робітників Берліна обрали виконавчий комітет Берлінської Ради робітничих і солдатських депутатів і затвердили уряд Еберта, визнавши його “чисто соціалістичним урядом”. Отримавши санкцію Берлінської ради, уряд Еберта став називати себе Радою Народних Уповноважених (РНУ).

Новий уряд видає декларацію, яка не йшла далі буржуазно-демократичних реформ, і розпочинає боротьбу проти Рад робітничих і солдатських депутатів, вимагаючи скликання установчих зборів.

Шістнадцятого – двадцять першого грудня 1918 року відбувся перший Загальнонімецький з’їзд Рад, більшість делегатів якого була представлена соціал-демократами і незалежними соціал-демократами. З’їзд прийняв рішення про скликання Установчих зборів та про передачу всієї законодавчої і виконавчої влади Раді народних уповноважених.

Лише після цього 30 грудня 1918 року в Берліні відбувся установчий з’їзд комуністичної партії.

Уряд Еберта відкрито переходить у наступ проти революційних сил. Спровокувавши передчасний виступ берлінських робітників, уряд кидає на Берлін “ударні загони”, “залізні батальйони” під командуванням соціал-демократа Г. Носке, який увійшов в історію як “кривавий собака”. Одинадцятого січня 1919 року загони Носке увірвалися в Берлін, 15 січня були вбиті К. Лібкнехт і Р. Люксембург.

Берлінський пролетаріат було розгромлено, але революція на цьому не закінчилася. Свій внесок у революційну боротьбу зробили робітники Баварії.

13 квітня 1919 року в Мюнхені була проголошена Баварська радянська республіка. Був обраний Комітет дії у складі 15-ти чоловік на чолі з комуністом Євгеном Левіне.

Існувала Баварська радянська республіка недовго. Замість Баварського з’їзду Рад було проведено Баварський з’їзд фабзавкомів. Більшість на цьому з’їзді отримали соціал-демократи і незалежні соціал-демократи, які виключили комуністів зі складу уряду і звернулися до Носке за допомогою. Першого травня 1919 року загони Носке увірвалися у Мюнхен.

Революція в листопаді 1918 року у Німеччині не вийшла за буржуазно-демократичні рамки, незважаючи на те, що її головною рушійною силою був пролетаріат. Вона покінчила з Другою імперією 1871 – 1918 років, утвердила буржуазно-парламентську республіку, ввела 8-годинний робочий день, загальне виборче право, проголосила демократичні права і свободи.

Відпоівдно до рішення Загальнонімецького з’їзду Рад 19 січня 1919 року відбулися вибори до Установчих зборів.

Установчі збори відкрилися 6 лютого 1919 року у Веймарі (Тюрінгія) і 11 серпня 1919 року затвердили Конституцію Німецької імперії, яка і отримала назву Веймарської .

Назва “імперія” – не випадкова. Автори Конституції у своїй більшості були монархістами. Тому, опрацьовуючи республіканську Конституцію, намагалися зберегти старі назви, пов’язані з імперією. Про це свідчать і слова преамбули про намір німецького народу “ оновити і зміцнити свою імперію” і стаття 1 Конституції, яка стверджувала, що “Німецька імперія – республіка”.

Конституція складалася з двох частин – Устрій і завдання імперії і Основні права і обов’язки німців – і налічувала 181 статтю.

Німеччина визнавалася федерацією 18-ти земель. Кожна земля “повинна мати республіканську конституцію”. Законодавчий орган – ландтаг – обирався на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Уряд землі повинен був “користуватися довір’ям народного представництва” (ст. 17).

Однак права земель були досить обмеженими. Усі важливі питання – зовнішні відносини, армія і флот, податки, монетна справа, митна справа тощо - належали вийнятково до законодавства імперії. З усіх інших питань імперське право мало “перевагу над правом земель” (ст.13). Вийняткову роль у цьому відношенні мала стаття 48 Конституції, відповідно до якої, якщо яка-небудь земля не виконує обов’язків, покладених на неї Конституцією або імперськими законами, то “президент імперії може примусити її до цього за допомогою збройної сили”.

Конституція перетворила Німеччину на буржуазну республіку на чолі з президентом.

Вищим законодавчим органом імперії був рейхстаг (імперські збори) – нижня палата парламенту. Рейхстаг обирався на 4 роки на основі загального виборчого права. Конституція вводила пропорційну систему виборів. Уся Німеччина була поділена на 35 виборчих округів. Партії, що брали участь у виборах, виступали кожна зі своїм списком кандидатів. Депутатські місця розподілялися відповідно до кількості голосів, що були подані за той чи інший список. Верхня палата – рейхсрат (імперська рада) складалася з представників усіх 18-ти земель. Прусія мала у рейхсраті 26 голосів, Баварія – 10, Баден – 3. Рейхсрат мав право “опротестування законів, ухвалених рехстагом”. В разі опротестування закон подавався до рейхстагу для винесення вдруге постанови. Якщо при цьому “рейхстаг і рейхсрат не дійдуть згоди”, то вирішення спірного питання належало президентові (ст. 74).

Центральне місце в Конституції посідає рейхспрезидент (імперський президент). Він обирався “всім німецьким народом” терміном на сім років (ст. 41 – 43), допускалося переобрання на другий термін.

Президент імперії представляв “імперію в міжнародно-правових відносинах”, укладав від імені імперії договори з іноземними державами, акредитував і приймав послів (ст. 45). Він призначав і звільняв імперських чиновників та офіцерів. Президентові належало “верховне командування всіма збройними силами імперії” (ст.47). Він мав право “розпускати рейхстаг”, але не більше одного разу з даного приводу (ст.25).

Нарешті, стаття 48 Веймарської конституції надавала президентові надзвичайні повноваження. Якщо в межах Німецької імперії були серйозно порушені громадська безпека і лад або якщо загрожує серйозна небезпека такого порушення, то “президент імперії може вживати заходів, необхідних для відновлення громадської безпеки і ладу, в разі потреби за допомогою збройної сили”. З цією метою він міг тимчасово зупинити цілком або частково гарантії низки основних прав (свобода особи, недоторканість житла, тайна листування, свобода думки тощо).

Винятково в компетенції президента знаходилося призначення і звільнення рейхсканцлера і імперських міністрів. Уряд для виконання своїх обов’язків потребував довір’я рейхстагу. Особлива роль належала главі уряду – рейхсканцлеру, який, як сказано в Конституції “встановлює правові лінії політики і відповідає за це перед рейхстагом” (ст. 56).

Революційна ситуація обумовила включення до Конституції значного переліку буржуазно-демократичних прав і свобод: рівність чоловіка і жінки, недоторканість особи і житла тощо. Закріплюючи право приватної власності, Конституція підкреслювала, що “власність зобов’язує”. Користування нею “повинно бути в той же час служінням загальному благові” (ст. 153).

У прикінцевих постановах було сказано, що Конституція Німецької імперії 1871 року скасовується. Інші закони і укази імперії залишаються в силі, оскільки Веймарська конституція “не перебуває з ними в суперечності” (ст.178).

Характер державного ладу, виняткові повноваження президента (ст. 48) дають можливість визначити встановлену Веймарською Конституцією форму правління як “президентсько-парламентську республіку”.

Основою Веймарської республіки став Версальський мирний договір 1919 року, який відверто пограбував Німеччину. За цим договором Німеччина втратила Ельзас і Лотарингію, позбулася заморських колоній, була зобов’язана виплачувати величезні репарації, скоротити збройні сили до 100 тисяч чоловік тощо. Наслідком були безробіття, голод, злиденність.

Запекла боротьба між політичними партіями і силами була характерною рисою Веймарської республіки.

Вирішальну роль спочатку відігравала соціал-демократична партія: посади президента, рейхсканцлера займали її представники. Незалежні соціал-демократи переживали кризу. У 1920 році партія розпалася. Більшість, у тому числі і Е. Тельман, вступила до лав комуністичної партії. Інші влилися в соціал-демократичну партію.

Безумовно ця подія посилила соціал-демократичну партію, яка брала активну участь у політичній боротьбі і мала підтримку значної частини робітничого класу Німеччини. Розкол “незалежних” більше допоміг комуністам, які до цього були нечисленною партією.

Брали участь у політичному житті і такі буржуазні партії, як народна, демократична, християнсько-демократична і т. ін.

У 1919 році в Мюнхені виникла Німецька робітнича партія, до якої наприкінці 1919 року був направлений політичним департаментом штабу Мюнхенського військового округу як інформатор Гітлер. Йому вдалося після серйозної боротьби з суперниками очолити цю партію і перетворити її на націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини. Гітлер розглядав нацистську партію як знаряддя в боротьбі за владу і готувався до бою. У 1920 році з’явилися штурмові загони, було розроблено нову програму партії, розраховану на залучення різних верств населення. Робітникам програма обіцяла ліквідацію безробіття, селянам – підвищення цін на сільськогосподарську продукцію, дрібній буржуазії – ліквідацію монополій, молоді – роботу, а всім німцям – утворення нового “Німецького рейху” (імперії).

У 1923 році дві партії – комуністична і націонал-соціалістична стають найнебезпечнішими для уряду.

13. Політичне та економічне становище Веймарської республіки у 1920-х роках та причини її занепаду.

Від кінця 1918року економічне становище Німуччини безупинно погіршувалося. Втративши багату на сировину Ельзас-Лотарингію й передавши Франції на 15 років право експлуатації ресурсів Саарської області, Німеччина позбулася 75% видобутку залізної руди, 25% - вугілля, 35% – виплавки сталі. Згортання військової промисловості та демобілізації армії спричинили масове безробіття. Країна зазнавала гострої нестачі сировини, продуктів харчування, палива.спекулянти дедалі більше роздували ціни. Курс марки падав, почалась інфляція. У 1922 році марка впала до 1/10 своєї вартості 1920р. Життєвий рівень населення знижувався.

Після Листопадової революції 1918 року в Німеччині виникло безліч добровольчих формувань і таємних військових гуртків. Вони складалис головно з офіцерів та унтер-офіцерів колишньої кайзерівської армії, що прагнули скинути “листопадових злочинців” і відновити велич держави.

Однією з таких організацій стала німецька робітнича партія(ДАП), утворена в січні 1919р в Мюнхені. Її організатор А.Дрекслер, націоналістично налаштований слюсар залізничного депо, того ж року запросив до лав партії Адольфа Гітлера, відомого гострими промовами з критикою Версальського договору. Дуже швидко Гітлер став лідером партії, яка 1920р отримала назву Націонал-соціаліцстичної робітничої партії Німеччини (НСДАП).

Емблемою партії було обрано свастику – хреста з загнутими під прямим кутом кінцями. Цей знак відомий з глибокої давнини і символізує неперервний рух сонця. У націоналістичному русі Німеччини цей символ уперше з”явився на знаменах окультного товариства Туле, з яким були тісно т пов”язані керівники НСДАП. Гітлер обрав емблемою партії чорну свастику, вписану в біле коло на червоному тлі. Для нього червоний колір символізував соціальні ідеали партії, білий – націоналістичні, а свастика вказувала на перемогу ніцмецького духу.

Для партійного вітання теж обрали символічний жест – підняття вгору піднятої руки. Це створила своєрідний імідж партії; вона швидко стала численною. А Гітлер – популярним оратором.

Членами партії були робітники, безробітні, колишні фронтовики, згодом електорат традиційних буржуазних партій. Поступово її почала підтримувати фінансово-промислова верхівка Німеччини. Яка вбачала в Гітлері людину, здатну вивести країну з кризи, повернути їй велич і могутність.

Ідеологія партії спиралася на чотири підвалини: націоналізм, расизм, антисемітизм, антикомунізм. На відміну від фашистів, нацисти наголошували не на державі, а на нації. Вони трактували поняття “нація- народ” як окрему культурно-біологічну та ірраціонально-містичну спільність, що завжди перебуває у ворожих, антагоністичних відносинах з іншими спільностями. Спираючись на ідейних попередників(Фіхте, Гегель, Юнг, Ніцше, Шпенглер та ін.), нацисти взяли на озброєння основне положення з традиційного пангерманського шовінізму XIX ст.:

• Панівне становище Німеччини в континентальній Європі;

• Возз”єднання всіх народів, що розмовляють німецькою мовою, в межах німецького рейху;

• Розширення німецьких колоніальних володінь.

На початку 20-х рр. НСДАП являла собою нечисленну організацію, а найбільшою партією, що мала значний вплив серед робітників, залишалася СДПН. Вона налічувала близько 1 млн членів. СДПН перетворювалася на державну партію: у червні 1920р її члени очолювали уряд, а після того неодноразово входили до його складу. Чимало соціал-демократів ставали державними службовцями.

Економічне становище Німеччини залишалося дуже тяжким, а французька окупація Руру в січні 1923р спричинила тотальний обвал економіки Німеччини: за англійський фунт стерлінгів давали приблизно 20 млрд марок! Це, своєю чергою, загострило соціальну напруженість у країні. У жовтні 1923р стався грандіозний виступ робітникі Гамбурга, але його придушили поліція та війська.

2 листопада СДПН оголосила про свій вихід з уряду. З ситуації, що склалася, скористалися націонал-соціалісти, щоб завдати удару республіканському урядові та встановити військово-терористичну диктатуру.

8 листопада 1923р. Коли генеральний секретар Баварії фон Кар мав виступати з промовою на мітингу почесних громадян м. Мюнхена в пивному барі “Бюргерброй геллер”, Гітлер разом із штурмовиками з СА(напіввійськове формування НСДАП) увірвався до зали, розмахуючи револьвером, вистрілив у повітря, а після цього проголосив “програму” створення “національного уряду”. “Пивний” путч наступного дня було придушено, Гітлера та його спільників(серед них генерал Людендорф), що опинилися перед судом, засуджено до 5 років ув”язнення. Та вже наприкінці 1924 року їх звільнили. Перебуваючи у в”язниці, Гітлер написав книгу “Майн кампф”(“моя боротьба”) – “біблію” націонал-соціалізму та його програму. У книзі було викладено маніакальні ідеї автора та опиано його життя. Тут були: схиляння перед прусським мілітаризмом; ненависть до народів Європи, насамперед до французів і слов”ян як до “неповноцінних” і “вироджених”; заклик до повернення традицій тевтонського ордену та його “дранг нах Остен”; антисемітизм, доведений до погромного цькування; расистські розмірковування про “расу панів”; містичний ідеал “третього рейху”, покликаного панувати над усіма народами.

1925-1927р.р. були періодом, коли відбувалася консолідація націонал-соціалістів. Наприклад, у серпні 1927р в старовинному м.Нюрнбергу було проведено свято на честь НСДАП. Зібралося 30тис. нацистів. вперше вони були одягнені в єдину уніформу коричневого кольору. Гітлер теж був у коричневій сорочці. Стоячи на автомобілі, він робив огляд своєї армії, яка вітала його вигуками “Гайль Гітлер!”.

У 1927р Гітлера було запрошено на зустріч із 400 підприємцями Руру, що відбулася на віллі Круппа. Після цього він та його партія регулярно фінансувалися великими промисловими корпораціями та банками, що були пов”язарні з міжнародними діловими й політичними колами.

Проте вибори до рейхстагу 1928р нацисти, як і інші праві партії, програли. Більшість голосів здобули соціал-демократи. Причиною того було покращення економічного становища Німеччини.

Індустріальне виробництво 1929р становило 117% проти рівня 1913р. Темпи промислового розвитку Німеччини були повільнвшими, ніж до війни, і нижчими, ніж у США та Франції, проте вищими від англійських. Частка Німеччини у світовому промисловому виробництві зросла до 12%. Швидкими темпами розвивалися кам”яновугільна, хімічна та газова галузі промисловості, обробка металу, електротехніка.

У роки стабіліщації вживалися заходи з модернізації підприємств, концентрації виробництва та підвищення його конкурентосппроможності. У 1926 р відбулося об”єднання автомобільних заводів Даймлера і Бенца. Тогож року було створено сталевий трест - найбульше гірничодобувне об”єднання в Європі. Концентрація виробництва в хімічній промисловості привела до створення у 1925р найпотужнішого в Європі хімічного концерну “І.Г. Фарбеніндустрі”, що зосередив 80% виробництва синтетичного азоту, майже 100% відсотків синтетичного бензину та барвників. Зросла могутність банків.

У 1925р президентом республіки став кайзерівський фельдмаршал монархіст Гінденбург.

 

 

 

 

 

14. Прихід нацистів на чолі з А.Гітлером до влади в Німеччині.  Формування тоталітарної диктатури.

Криза 1929-1933р.р. у Німеччині мала особливо гострий характер і спричинила глибокі соціально-політичні потрясіння. Промислове виробництво скоротилося на 40%, кількість безробітних досягла 4,5 млн, реальна заробітна платня впала на 25 – 40%, десятки тисяч дрібних підприємців збанкрутіли або потрапили до банківської кабали. Обіг роздрібної торгівлі скоротився на 1/3. Протягом 1928 – 1932 рр. Було пущено з молока 500 тис. га земель селян – бауерів.

Економічна криза розхитала політичні структури Веймарської республіки. У березні 1930 р. Велика коаліція за участю соціал-демократів розпалася. З цього негайно скористався Гітлер, закликавши до рішучіх дій.

Після успіху НСДАП на виборах до рейстагу 14 вересня 1930 р. значно посилилися позиції великих підприємців Тіссена, Кірдорфа, Фліка, які підтримували нациські домагання. Прибічниками нацистів стали навіть ті кола великого капіталу, що раніше скептично оцінювали здатність Гітлера створити для нациської партії масову базу. Одначе німецьке суспільство ще небувало готове зробити ставку на Гітлера: на президенських виборах навесні 1932 р. Президентом було обрано фельдмаршала Гінденбурга, хоча Гітлер уже болатувався на найвищу посаду в державі. Нацистська небезпека зросла прямо на очах.

Веймарська республіка доживала віку. Нацисти, сповненні віри в свої сили і непогрішність , завзято рвалися до влади. В листопаді 1932р. Відбулися вибори до рейстагу. КПН дістала 6 млн. голосів, СДПН – 7,2 млн, НСДАП – 11,2 млн. Склалася ситуація, коли дві велики ліві Німеччини, об”єднавшись, могли б протистояти нацистам, але глибокі розбіжності між ними не дозволили цього зробити.

В умовах глибокої кризи влади, коли стало ясно, що немає можливості створити життєдіяльний коаліційний уряд, президент Гінденбург 30ь січня 1933р призначив Гітлера рейхканцлером.

Призначення Гітлера канцлером сталося опівдні, а ввечері чакстини СА влаштували в Берліні грандіозну маніфестацію на честь перемоги: палали тисячі смолоскипів, нацисти маршем проходили від Бранденбурзьких воріт до будинку Державної канцелярії, де їх вітав Гітлер, жителі столиці були охоплені шовіністичним чадом. Ніхто не замислювався над тим, що їх чекає в майбутньому.

Трагедія Німеччини полягала в тому, що нацисти доступилися до влади в законний конституційний спосіб. Вночі 28 лютого 1933р вони підпалили рейхстаг, звинувативши в цьому КПН. Розпочалися масові арешти.

За перші 4 місяці гітлерівського панування було кинуто до в”язниць 60-70тис людей. 9 березня нацисти оголосили недійсними мандати КПН у рейхстазі, заарештували депутатів комуністів. КПН було офіційно заборонено. Було розігнано профспілки. Натомість було створено “Німецький трудовий фронт”, підпорядкований націонал-соціалістичній партії, куди робітників заганяли силою. 22 липня гітлерівці розпустили СДПН. Було видано закон про заборону заснування політичних партій.

Веймарську конституцію було ліквідовано, Гітлерові надано необмежені повноваження. Законом від 1 серпня 1934р Гітлеру було присвоєно довічні звння “фюрер” і “рейхсканцлер”. Знаряддям кривавого режиму стали створені ним спеціальні органи насильства і терору – державна таємна поліція(гестапо), штурмові загони (СА), охоронні загони (СС), служба безпеки(СД).

Внутрішня політика гітлерівського уряду

Нацизм доступився до влади у високорозвиненій країні й відразу ж розпочав здійснення системи заходів дер жавного регулювання економіки. Створено генеральну раду німецького господарства. На економіку всієї країни поширювалася система “фюрерства” - керівників підприємств проголошували фюрерами, наділяли повноваженнями представників державної влади.

На початку 1934р гітлерівський уряд видав закон про національну працю, що надавав роботодавцям необмежену владу над робітниками. Безробітних було відправлено на примусові роботи.

Головна увага приділялась прискореному розвиткові військової економіки. Збільшувався випуск паперових грошей. Уряд запровадив контроль над цінами і заробітною платнею.

12 липня було видано закон про захист німецького народного господарства, що санкціонував пограбування осіб “неарійського” походження.

У перщі 3 роки військової диктатури стало до ладу 300 військових заводів.

Насильство в нациській Німеччині стало масовим явищем. Тільки до початку 1935р було вбито понад 4200 супротивників нацизму, заарештовано 517тис осіб.

Гітлер прагнув установити контроль і над думками людей. У 1933р було сформовано міністерство пропаганди. Всі засоби духовної культури міністерство реребралр під свій контроль і поставило на службу агресивній політиці нацизму.

Контроль над масовою свідомістю здійснювався й через тотальне охоплення населення нацистськими організаціями й політичними кампаніями. “Німецький трудовий фронт” складався з 23 млн членів, молодіжна організація “Гітлер-югенд” налічувала понад 8 млн. членство в них було практично обов”язковим.

Антисемітська політика нацистів у 1933-1939рр.

Важливою складовою ідеологічної платформи нацизму був расизм. Він виявлявся у тому, що Гітлер уважав нації нерівноцінними: є вищі, а є нижчі. Німці поза сумнівом найвища арійська нація, яка повинна встановити “новий світовий порядок”. Гітлер розробив расову теорію, що розглядала історію людства як боротьбу між расами. Особливий наголос у цій теорії робився на антисемітизмі. Євреїв звинуватили у всіх негараздах, що робилися в світі.

Антисемітизм став офійійною політикою нацистської держави. У 1935р було прийнято серію законів, що позбавляли євреїв німецького громадянства та забороняли їм обіймати посади в державному апараті. Мішані шлюби було заборонено.

Тисячі євреїв емігрували, в тому числі цвіт наукової і творчої інтелігенції.

З 1939р євреїв стали витісняти до спеціально призначених для них будинків і кварталів. Їм було заборонено з”являтись у громадських місцях, провадити чимало видів діяльності. Тк було підготовлено грунт для винищення євреїв у Німеччині, що розпочалося в роки війни: 6 млн євреїв стали жертвами расового безумства нацистів.

 

15. Зовнішня політика німецьких нацистів у другій половині 1930 х. років. Підготовка до розв’язання війни.

 З приходом до влади фашистів зовнішньополітичний курс Німеччини докорінно змінився. В його основу було покладено ціль підготовки до війни за світове панування.

Правлячі кола Європи та Америки не могли повірити в реальність такої цілі й зі свого боку пробували якимось чином впливати на поведінку фашистів.

У липні 1933 р. Німеччина, Італія, Англія і Франція підписали ”Пакт згоди і співробітництва”. Цей Пакт передбачав співробітництво цих держав з питань перегляду Версальської системи і юридично закріплював рівність Німеччини в озброєннях.

Для Гітлера перегляд умов Версальського договору мав стати першим кроком на шляху світового панування. Другим кроком повинно було стати об’єднання усіх німців в одній державі, а це передбачало приєднання Австрії, населених німцями районів Франції, Бельгії, Чехословаччини, Польщі і Литви. Третім кроком повинно було стати завоювання ”життєвого простору” на Сході.

У випадку реалізації цих планів Версальський договір був би повністю ліквідований, міжнародні відносини докорінно змінились би.

Свідченням рішучих намірів Гітлера став вихід Німеччини з Ліги Націй у жовтні 1933 р. Тоді ж Німеччина покинула і Женевську конференцію по роззброєнню.

У 1934 р. була здійснена перша спроба приєднати Австрію до Німеччини. На шляху вирішення цієї проблеми стала Італія, яка загрожувала прямим воєнним втручанням. Гітлер на цей раз відступив.

1935 рік став переломним. Внаслідок плебісциту Саарська область відійшла до Німеччини. Німеччина відмовилась від тих статей Версальського договору, які забороняли їй мати військову авіацію, оголосила про запровадження загальної військової повинності і формування армії з 36 дивізій.

Німеччина домоглася від Англії вигідної для себе військово-морської угоди. Тоннаж німецького флоту зріс у 5,5 разів, були легалізовані збудовані Німеччиною підводні човни. Як бачимо, на шляху порушення Версальського договору у Німеччини були спільники.

У березні 1936 р. Німеччина заявила про денонсацію Рейнського Пакту від 1925 р. і її війська вступили в Рейнську демілітаризовану зону. Ні Англія, ні Франція не застосували передбачені в цьому випадку заходи. Це був ще один крок пособництва Німеччині з їх боку. Можна сказати, що це був останній крок з боку Німеччини на довгому шляху ліквідації системи європейської безпеки.

25 жовтня 1936 р. Німеччина і Японія підписали “Антикомінтернівський Пакт”, а в листопаді 1937 р. до нього приєдналася Італія. Утворилась ”вісь Берлін-Рим-Токіо”. Вістря цього Пакту було спрямоване проти СРСР. Зближення Німеччини і Італії відбулось через двосторонні поступки. Італія поступилась Німеччині своїми інтересами в Австрії і на Балканах. Німеччина визнала завоювання Італією Ефіопії. Тоді ж у 1936 р. вони підтримали фашистський заколот в Іспанії, надавши заколотникам спільну воєнну допомогу.

Німеччина, Італія і Японія заперечували систему міжнародних відносин, що склалися внаслідок Першої світової війни. Вони виступали за “новий порядок” у міжнародних відносинах. Шлях до нього міг бути тільки через війну.

Саме тому Німеччина виступила проти встановлення в Європі системи колективної безпеки. Блокування нею цього процесу здійснювалось по двох напрямках: по-перше, як і при вирішенні інших питань, висувалась умова доозброєння Німеччини, по-друге, Німеччина стала на шлях підписання двосторонніх договорів з сусідніми країнами про ненапад. Як приклад, можемо привести німецько-польський договір, підписаний в січні 1934 р. строком на 10 років.

Оскільки Німеччина взяла курс на підготовку до війни, то на зовнішню політику було покладене завдання домогтися того, щоб не повторився варіант Першої світової війни, коли вона повинна була воювати на двох фронтах: Західному і Східному.

У європейських політиків складалось враження, що Німеччина готує напад на СРСР. Тим більше антикомуністична риторика німецької пропаганди неначе це підтверджувала. Тому вони особливо не перечили проти такої можливості. Навпаки, Англія і Франція ради зміцнення своєї безпеки здійснювали заохочувальні кроки, які об’єктивно підштовхували агресію Німеччини на Схід.

Німеччина, заключивши у листопаді 1937 р. таємну угоду з Англією, 11 березня 1938 р. здійснила насильницьке приєднання Австрії, що було ще одним порушенням Версальського мирного договору. Муссоліні на цей раз заявив, що Австрія – німецька держава № 2. Як бачимо, і цей крок Німеччина здійснила не в одиночку.

1938 рік став роком завершення підготовки Німеччини до війни. На цей час уже існувало рішення про напад на СРСР, орієнтовно в 1943-1945 рр. Для вирішення цієї проблеми Гітлер поставив перед військовою промисловістю завдання виробляти більше зброї, ніж усі європейські країни, нейтралізувати Польщу, використати потенціал сільського господарства Чехословаччини та Австрії.

Пошук союзників для вирішення проблеми оволодіння Європою розпочався ще з підписання Антикомінтернівського Пакту. З часом в ряди союзників Німеччини з різних причин потрапили Румунія, Угорщина, Словаччина, Фінляндія. Безрезультатно закінчились переговори Німеччини з Іспанією і Болгарією, які утримались від воєнного союзу з Німеччиною.

Черговою після Австрії жертвою Німеччини стала Чехословаччина. 29 вересня 1938 р. в Мюнхені між Гітлером, Муссоліні, Чемберленом і Даладьє було підписано угоду про передачу Німеччині Судетської області Чехословаччини. У березні 1939 р. німецькі війська окупували всю територію Чехословаччини. Як бачимо, і Чехословаччина стала жертвою Німеччини при підтримці вище названих політичних діячів.

Німеччина змусила Литву відмовитись від Клайпедської (Мемельської) області, направивши їй ультиматум 22 березня 1939 р.

Жертвою німецького фашизму мала стати і Польща. Але це уже, як відомо, був початок Другої світової війни, про що у нас буде йти мова у спеціальній лекції.

Таким чином, в основі зовнішньої політики Німеччини на першому етапі 1920-1932 рр. були спроби політичного вирішення міжнародних проблем з сусідніми країнами. Керівництво Німеччини вступало в переговори з ними з питань політичного, економічного і військового співробітництва. Йому вдавалось досягти вигідних для Німеччини договорів.

Для реалізації цілей зовнішньої політики на другому етапі фашисти мали потужні органи міністерства закордонних справ, кадровий потенціал. Вони нехтували усіма раніше існуючими нормами міжнародних відносин. Своєю політичною зброєю вони обрали зрадництво, шпигунство, обман, наклепи, інтриги, підкуп, замахи і т. д. Вони не жаліли коштів на підкуп преси, оплати таємних агентів і т. д.

Фашистська Німеччина виступала під прапором боротьби з комунізмом, що забезпечувало їй постійну підтримку з боку керівництва США, Англії, Франції та інших країн.

Німеччина позбулася Версальського мирного договору з допомогою тих же рук, що його підписували: урядів Англії, Франції, перш за все.

 

16. Історичні умови виникнення італійського фашизму. Прихід фашистів на чолі з Б.Муссоліні до влади.

17. Формування фашистської диктатури. Створення кооперативної системи.

Соціально-економічна платформа, на якій виник і прийшов до влади італійський фашизм, багатьма своїми рисами була подібною до німецької: така сама економічна криза; погіршення соціального становища більшості населення; падіння авторитету і впливу буржуазно-демократичних інститутів влади і політичних партій; урядова криза тощо. Різниця полягала в тому, що Італія відчула все це на собі дещо раніше, ніж Німеччина.

За умов, коли в результаті війни зазнали краху наймогутніші світові монархії (Австро-Угорщина, Росія), в Італії король утримався при владі. Проте йому довелося піти на серйозні поступки: суттєве скорочення повноважень, передача державі частини маєтностей тощо. В цілому значення монархії у політичному житті країни впало до критичної межі. Не кращим було становище й італійського парламентаризму. Політичні партії з калейдоскопічною швидкістю змінювали одна одну при владі, але становище в країні погіршувалося. Парламент поступово перетворювався на дискусійний клуб, нездатний запропонувати народу конкретні шляхи виходу із кризи.

Зневіра як у монархії, так і в демократії спричинила те, що тисячі знедолених і невдоволених результатами війни італійців почали з прихильністю дивитися на новонароджену політичну силу - фашизм1. Спочатку фашистські групи, як, власне, і більшовицькі в Росії та націонал-соціалістичні - у Німеччині, були нечисленними і малопомітними у політичному житті. У 1919 р. у своїй партійній програмі фашисти запропонували італійцям привабливі й прості для розуміння цілі: встановлення республіки, запровадження Законодавчих зборів, передача землі селянам, обмеження всесилля буржуазії, підвищення заробітної плати, відродження "Великої Італії" тощо.

Як і у Німеччині, в Італії справжніми натхненниками фашизму стали фінансові, промислові кола, великі латифундисти. Вони все настирливіше ставили питання про необхідність сильної влади, здатної стабілізувати ситуацію в країні. А це було вкрай необхідним. На початку 20-х років Італія стояла на порозі соціальної революції більшовицького типу. Саме фашистська партія, створена в листопаді 1921 р., мала свої воєнізовані загони "чорносорочечників", які використовувались для розгрому революційних мітингів, демонстрацій, пікетів страйкарів.

28 жовтня 1922 р. партією Муссоліні був організований мирний похід на Рим бойових загонів (40 тис. осіб), який був представлений як вияв "волі народу" щодо подолання кризи. Уряд був змушений піти у відставку. Події завершилися призначенням 39-річного Б. Муссоліні двадцять сьомим прем'єром Італії. Як того вимагала Конституція, це зробив король країни Віктор Еммануїл. "Революція в спальному вагоні"1 перемогла.

Наступним кроком до усталення італійських фашистів при владі стало зміцнення їхнього становища в парламенті. У 1923 р. Муссоліні проводить через парламент закон, який встановлював пропорційну систему виборів. Відповідно до нього партія, за яку проголосують 1/4 частина виборців, отримувала 2/3 місць у парламенті. На основі нового закону про вибори в наступному році проводяться парламентські вибори, на яких підозріло точно 3 млн із 12 млн виборців проголосували за фашистську партію. А через два роки спеціальним законом, прийнятим вже фашистською більшістю в парламенті, уряду Муссоліні надається право видавати декрети поза парламентом.

Після цього, в 1926-1927 рр., уряд приймає виняткові закони "Про захист держави", котрі заборонили всі політичні партії, крім фашистської. Опозиційні депутати були виключені зі складу парламенту, а деякі з них заарештовані. Запроваджувалася смертна кара за політичні злочини.

Фашистська диктатура в Італії мала багато спільних рис з диктаторськими режимами в інших країнах. Водночас їй були притаманні деякі особливості. Режим фашистської диктатури випередив процес формування структур влади. Тому він зберіг дофашистські державні інститути (монархію, парламент, вибори до представницьких органів влади тощо), перетворивши їх на прикриття відкритої терористичної диктатури.

Прийнятий у 1925 р. закон "Про повноваження глави уряду" звільнив прем'єр-міністра від контролю з боку парламенту і відповідальності перед ним. Міністри стали Його помічниками. Окрім посади прем'єра, Б. Муссоліні обіймав ще сім міністерських посад одночасно. Перефразувавши відомий вислів Людовика XIV, він чітко сформулював суть нового політичного режиму: "Уряд - це я". Диктатор швидко став кумиром прихильників твердої влади у всьому світі'.

Фашистська партія стала складовою частиною державного апарату, її статут затверджувався королівським декретом, а керівник-секретар призначався королем за поданням глави уряду.

Встановлювався режим жорстокого терору, репресій, придушення інакомислення. До апарату терору належали: а) загальна поліція; б) організація охорони від антифашистських злочинів; в) особлива служба політичних розслідувань; г) добровільна міліція національної безпеки. Для позасудової розправи з "ворогами режиму" буяй створені "особливі комісії" - поліцейські суди у складі начальника поліції, начальника міліції, прокурора та когось від громадськості. Важливі політичні справи розглядав особливий трибунал.

Тоталітарний режим прикривався законами про так звану "корпоративну державу" (1926-1934 рр.). У країні за галузевим принципом створювались 22 корпорації, до складу кожної з яких входили представники від профспілки, підприємницького союзу, фашистської партії. Главою кожної корпорації був Муссоліні - міністр корпорацій. Закон надавав корпораціям право видавати правила внутрішнього розпорядку, визначати умови праці, рівень заробітної плати, вирішення трудових спорів (страйки заборонялися). Фашистська корпоративна держава стала знаряддям панування монополій і економічним підґрунтям фашистського політичного режиму.

Позитивною стороною фашистського режиму в Італії стало надання в 1928 р. статусу суверенної держави Ватикану (Лютеранський пакт Муссоліні з Папою Римським Пієм XI).

 

 

 

18. Соціально-економічний розвиток Італії в 1918-1939 роках.

У Першій світовій війні Італія була на стороні країн Антанти. При цьому її армія зазнавала серйозних військових невдач. 700 тис. італійців загинули на фронтах війни, в полон до супротивників потрапило 250 тис. чол., втекло з фронту 350 тис. чол., інвалідами війни стали 450 тис. чол.

Економічне становище в країні після закінчення війни визначалось декількома факторами. Війна обійшлася Італії в 65 млрд. лір. Національне багатство за роки війни скоротилось на 1/3 (12 млрд. лір). У результаті значного скорочення експорту і суттєвого збільшення імпорту платіжний баланс набув різко пасивного характеру, дефіцит державного бюджету в 1919 р. складав 23 млрд. лір. Внутрішній борг зріс з 15,3 млрд. лір у 1914 р. до 49,9 млрд. лір у 1919 р. Зовнішній борг (якого не було до війни) зріс до 19,2 млрд. лір. Інфляція, яка в 1920 р. досягла 400% від рівня 1913 р., важко відбивалась на становищі трудівників і особливо безробітних, найбіднішого селянства, службовців, інвалідів війни і міської бідноти.

Через нестачу робітничої сили (більше як половина дорослого чоловічого населення була мобілізована в армію), припинення ввезення хімічних удобрень скоротилось виробництво продукції сільського господарства. Харчова і легка промисловість занепадали. Розруха в сільському господарстві стала суворою реальністю. Дрібні і середні селянські господарства розорювалися.

Для нормального функціонування промисловості не вистачало олова, нікелю, заліза, бавовни, нафти, лісу.

Разом з тим, потреби війни різко змінили структуру італійської промисловості. Значно зросли галузі промисловості, що працювали на війну. Великі трести воєнної, металообробної, машинобудівної та хімічної промисловості одержували від держави кредити, їх підприємства в першу чергу постачалися паливом і сировиною. На кінець війни Італія з аграрної країни перетворилася в аграрно-індустріальну.

Війна сприяла прискоренню процесу концентрації капіталу, а тим самим і зростанню економічної і політичної могутності монополій. Чисельність робітників, зайнятих у металообробній промисловості, зросла в 10 разів порівняно з довоєнним часом.

Одночасно в промисловості йшов процес розорення дрібних і середніх підприємців. За роки війни погіршилось становище основної маси робітників. Безробіття після війни також зросло. Сотні тисяч демобілізованих солдатів і офіцерів не могли знайти собі роботу.

Наслідком цього було загострення класової боротьби в країні у формі страйків. У 1919 р. їх кількість зросла в 25 разів. Кількість членів профспілок зросла в 5 разів. Організованість робітників забезпечувала їх перемогу. Робітникам вдалося за короткий час добитися значного поліпшення свого становища. Найважливішим їх здобутком був 8-годинний робочий день. Помітно підвищувався і рівень зарплати

Слід додати, що страйки в Італії в післявоєнний період були як економічного, так і політичного характеру (страйки солідарності з радянською Росією, перш за все).

Зросло число страйків і страйкарів і в селах Італії. Вони через свою профспілкову організацію домагалися того, щоб сільські робітники наймалися на роботу через профспілки. Самовільне захоплення селянами земель стало звичайним явищем. У деяких районах Італії селяни домоглися зменшення орендної плати за землю.

Політичним лідером трудівників Італії в перші післявоєнні роки була Соціалістична партія. Чисельність її рядів зросла у 10 разів, перевищивши 200 тис. чол. Соціалістична партія керувала Загальною конфедерацією праці, в якій у 1920 р. нараховувалось понад 2 млн. чол.

Ось такий стан в економічному і соціально-політичному житті країни привів до глибокої кризи в середовищі італійського керівництва. У парламенті більшість належала лібералам, які у свою чергу мали праве і ліве крило. Праве крило очолював Саландра, ліве – Джолітті і в певній мірі В. Орландо.

Буржуазні партії явно втрачали свій вплив на маси. Це викликало у них турботу. Маючи на меті послабити вплив Соціалістичної партії, вони в терміновому порядку створили католицьку народну партію (Партіто д’ пополяре), яка одразу ж висунула таке радикальне гасло, як конфіскації поміщицьких земель і передачі їх селянам, правда, за викуп. Чимало селян заявили про свою підтримку католицької народної партії. До першого з’їзду в середині 1919 р. в Болоньї ця партія нараховувала у своїх рядах уже 55 тис. чол.

Другим тактичним запобіжним заходом було використання невдоволення результатом війни інтелігенції і демобілізованих офіцерів, розпалювання в них націоналізму і шовінізму. Нагадаємо, що Італія рішенням Паризької мирної конференції отримала лише Південний Тіроль і частину області Трентіно. Мета ж була оволодіти усією Адріатикою.

Серед інтелігенції були знайдені такі особи, як поет Г. д’Аннунціо і колишній член Соціалістичної партії, журналіст Б. Муссоліні. Для боротьби з лівим робітничим рухом вони уже на початку 1919 р. приступили до створення своїх збройних загонів. У квітні 1919 р. їх загони в Мелані розгромили приміщення газети соціалістів “Аванті”.

У 1919 р. уряд В. Орландо подав у відставку. Новий уряд очолив Нітті. У цей час в Італії розгортався рух протесту проти спекуляції торговців хлібом. Уряд Нітті вжив радикальних заходів до спекулянтів продовольчими товарами. Ціни на них впали майже на 50%.

16 листопада 1919 р. відбулися перші після війни вибори в парламент. Вибори відбулися вперше на основі пропорційної системи голосування. На перше місце вийшла Соціалістична партія, отримавши 1,8 млн. голосів виборців і відтепер мала в парламенті 156 мандатів (приблизно 1/3 місць). Друге місце зайняла Католицька народна партія, отримавши 100 мандатів. Фашисти на цих виборах не отримали жодного депутатського мандата. Буржуазні партії явно втрачали свої політичні позиції. Вони змогли сформувати уряд на чолі з Джолітті тільки завдяки підтримці Католицької народної партії.

У цей же час почалась криза в Соціалістичній партії. Причиною її було наявність у ній двох течій: максималістів (виступали за здійснення соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату в Італії) і реформістів (мали реальну політичну владу в партії). Лідером максималістів був Серраті. До того ж саме в цей час у Соціалістичній партії почала складатися комуністична течія (лідер Бордіга). У комуністичній течії не було чіткої ідеологічної платформи. Бордіга скоро відійшов від комуністичної течії. Лідерство в комуністичній течії переходить до соціалістичної організації Турину та групи її молодих соціалістів на чолі з Грамші, Тольятті, Терраччіні. Вони домагалися утворення на підприємствах фабрично-заводських рад – органів самоврядування і контролю над виробництвом. Першими фабрично-заводські ради утворили робітники заводу “Фіат” в Турині.

У серпні 1920 р. почався страйк робітників металообробної і машинобудівної промисловості Мілану, Турину, Генуї, Неаполя, Риму в знак протесту проти намірів підприємців понизити зарплату робітникам на 50%. 30-31 серпня страйкарі зайняли підприємства, на яких вони працювали, створили там озброєну робітничу охорону (Червону гвардію), розпочали виробництво і збут продукції. Лідери Соціалістичної партії повністю відсторонилися від керівництва рухом, передавши його в руки Загальної конфедерації праці (голова д ’Арагона). Профспілкові лідери домовились з урядом і промисловцями про збільшення робітникам зарплати і запровадження робітничого контролю над виробництвом (останнє не було виконано). Страйки припинилися.

З цього часу починається спад революційної хвилі. Буржуазія переходить у контрнаступ, використовуючи ненависть до революційного руху з боку італійських фашистів.

У листопаді 1921 р. фашисти об’єдналися й утворили народну фашистську партію, на чолі якої став Б. Муссоліні. Фашисти в Італії символізували єдність і силу нації (як той пучок гілок, які важко зламати). І нічого неприйнятного в такому розумінні фашизму і не було б, якби він в Італії не доповнився ідеями реваншизму, антикомунізму і соціальної демагогії. Політичною основою італійського фашизму стали ультранаціоналістичні організації, які виступали за соціальну однорідність суспільства, єдину націю, спільність національної долі, яка усіх італійців привела до небезпеки.

Де вихід з цього становища? Фашисти вбачали його в сильній авторитарній владі, диктатурі, яка повинна замінити “гнилий лібералізм”. У політичній сфері передбачалось збереження в Італії монархії. Соціальною базою фашизму були, перш за все, колишні учасники війни. Вони говорили: нас зрадили, ми нічого не отримали. Ідея Великої Італії (за рахунок приєднання чужих територій) була досить популярною в їх середовищі. Газета “Пополо д’Італія” їх пропагувала досить широко. Такі монополістичні групи, як Піррелі, Олівері та ін. надавали фашистам значні субсидії.

Щоб заручитись підтримкою більшого числа громадян Італії, фашисти ставили питання про націоналізацію підприємств, введення 8-годинного робочого дня, загального виборчого права, про співучасть робітників в управлінні заводами і про податок на капітал. Одночасно вони виступали за співпрацю класів.

Все це привело до розширення соціальної бази фашистського руху. До нього долучалися землевласники, фінансисти, промисловці (усі вони боялися революції). 71% фінансової підтримки фашисти одержували від промислових і фінансових груп.

У 1921 р. у фашистському русі було вже 300 тис. чол. Його, з різних причин, підтримував король, армія, уряд.

Відчуваючи безкарність за будь-які свої дії, озброєні фашистські банди стають на шлях терору. Вони спалювали приміщення своїх політичних опонентів, били і вбивали революційних робітників та їх керівників. Поліція не перешкоджала таким діям. Опір фашистам з боку робітників приводив до арешту не фашистів, а робітників.

Найжорстокіші удари фашисти наносили в тих місцях Італії, де були сильні позиції соціалістів. Перемога соціалістів на муніципальних виборах у Болоньї спонукала фашистів до терористичного акту 21 листопада 1920 р., в результаті якого було вбито 15 чоловік.

Таким чином, фашизм в Італії використовувався урядом Джолітті, як знаряддя для розгрому робітничих організацій. Це означало, що закон і правопорядок поступалися прямому тероризму, придушенню мас, розгулу політичного бандитизму.

За таких умов розмежування революційної і реформістської течій у робітничому русі і формування на цій основі Комуністичної партії стало неминучим. Це сталося 21 січня 1921 р. в Ліворно на з’їзді Соціалістичної партії. Приводом для організаційного розколу на з’їзді стало питання про виключення з Соціалістичної партії реформістів. Комуністи, не отримавши підтримки більшості делегатів з’їзду, покинули з’їзд і в той же день проголосили про створення Італійської Комуністичної партії. ІКП об’єднала меншість членів колишньої єдиної Соціалістичної партії. Вона почала видавати свою газету “Ордіне ново” (Новий лад).

Уряд Джолітті, не маючи більшості в парламенті, в 1921 р. призначив нові вибори. Комуністи і соціалісти втратили 34 місця в новому парламенті. Це був сигнал для фашистів про посилення своєї терористичної діяльності. Не допоміг соціалістам і “Пакт умиротворення фашистів”, укладений у серпні 1921 р. Головним у ньому було питання про утримання від насильницьких форм боротьби. Це привело до дезорієнтації значної частини робітників. Інша частина робітників, як це мало місце в Римі у листопаді 1921 р., під час першого з’їзду фашистської партії, організували загальний політичний страйк. На вулицях міста в ході рукопашних битв демократичні сили дали відсіч фашистам. Фашисти змушені були залишити Рим.

Однак, вирішального значення цей частковий успіх не мав. Соціалістична партія і далі втрачала свої позиції через бездіяльність щодо фашистів, зазнала нового розколу в своїх рядах. Новою політичною організацією (вийшла з Соціалістичної партії в 1921 р.) була “Фракція Третього Інтернаціоналу”.

Не кращими в 1921-1923 рр. були справи і в Комуністичній партії, на чолі якої був Бордіга. Він проводив сектантську політику, що вела до ізоляції партії від робітничих мас і перешкоджав їй очолити боротьбу проти фашистів. Він зайняв ворожу позицію навіть по відношенню до руху “народних смільчаків”, що виник навесні 1921 р. як стихійна реакція на фашистський терор.

Другий з’їзд ІКП (березень 1922 р.) не без впливу Бордіг не прийняв тактику єдиного антифашистського фронту з участю робітників, селян, інтелігенції і дрібної буржуазії. Зупинити фашизм в Італії без нього було просто неможливо.

1 вересня 1922 р. в Італії відбувся загальний страйк протесту проти фашистського терору і з метою запобігти утворенню уряду з участю фашистів, про що саме в цей час йшли переговори між буржуазними партіями. Це була остання спроба перепинити шлях наступаючому фашизму.

На цей час італійська монополістична буржуазія вже схилялася до думки про ліквідацію парламентської системи і заміни її фашистською диктатурою. Муссоліні знав про це. На з’їзді фашистської партії в Неаполі він поставив питання про передачу йому державної влади. З метою прискорення цього процесу він призначив на 28 жовтня 1922 р. “Похід на Рим”. У відповідь прем’єр Факта оголосив про введення стану облоги, але король Віктор-Еммануїл ІІІ відмовився підписати відповідний декрет і замість цього надіслав Муссоліні в Мілан телеграму з пропозицією зайняти посаду прем’єра. Прем’єр Факта подав у відставку.

30 жовтня 1922 р. Муссоліні поїздом з Мілану прибув у Рим, а його колона (40 тис. чол.) пішки йшла на Рим по владу. Влада була вручена Муссоліні за попередньою домовленістю і добровільно. Це був санкціонований буржуазією державний переворот, з якого почався процес ліквідації парламентського устрою в Італії.

У парламенті на цей час було 35 членів фашистської партії із 527 депутатів. Однак і парламент проголосував за довіру Муссоліні, останній у свою чергу зобов’язався зберегти парламент. Зберігалася й опозиційна преса, хоч уже була встановлена цензура. Ще мали можливість діяти ліві партії. Це пояснюється тим , що Муссоліні ще не був впевнений у міцності свого становища. Більшість буржуазних політичних сил вважали за необхідне збереження парламентаризму в Італії. Підтримка Муссоліні була продемонстрована ними входженням до його першого уряду (Демократична, Ліберальна і Народна партії).

Перший період фашистської влади в Італії продовжувався з 1922-1926 рр. Уряд Муссоліні одразу ж ліквідував комісію, яка займалась розслідуванням питання про надприбутки, одержані промисловцями під час війни, понизив податок на спадщину, розпустив фабрично-заводські комісії і замість них призначив урядових комісарів, різко обмежив право профспілок. Була утворена Велика фашистська рада, яку очолив Муссоліні. Поміщики знову дістали право розриву договорів з селянами-орендарями. Селяни були позбавлені права користуватися необроблюваними землями, прогресивний податок був замінений пропорційним, відбулося скорочення державних службовців.

Терор фашистів проти комуністів став ще більш поширеним. 18 грудня 1922 р. фашисти вчинили криваву бійню революційним робітникам Турину, 20 чоловік із них були вбиті. Це насторожило і деякі буржуазні партії. У квітні 1923 р. в ряди опозиції перейшла католицька народна партія. Фашисти відповіли терором проти такої поведінки цієї партії. Для кращої координації своїх розбійницьких дій щодо політичних противників фашисти створили таємний орган на чолі з Чезаре і Марінеллі.

В економічному житті Італії з початку 1924 р. почалась стабілізація. Значну роль у стабілізації економічного становища відіграли США. Вони надали італійським монополіям позики більш як на 200 млн. доларів.

6 квітня 1924 р. в Італії відбулися вибори в парламент, проведені на основі нового виборчого закону, за яким партія, що одержала відносну більшість голосів, набувала не менше як 2/3 усіх мандатів. Фашисти здобули таку бажану для них кількість голосів. Соціалісти втратили близько 2/3 голосів виборців, комуністи збільшили своє представництво у парламенті на 3 депутатських місця. У таких містах, як Мілан, Турин, Генуя, Болонья та інших фашисти були в меншості.

На першому засіданні парламенту з різкою критикою режиму Муссоліні виступив лідер Соціалістичної партії Маттеотті. Він звинувачував фашистів у тому, що вони домоглися перемоги урядового списку на виборах методами терору і насильства. Муссоліні сприйняв це як особисту образу і зажадав покарання осіб за такі виступи у парламенті республіки.

10 червня 1924 р. Маттеотті був вбитий. Фашисти поширили чутки, що він виїхав за кордон. Однак свідки вбивства дали поліції номер машини, яка була використана вбивцями.

Обурення цим злочином досягло свого апогею. З’ясувалось, що до нього причетні керівники фашистської партії, включаючи Муссоліні. Спроби Муссоліні придушити протести шляхом мобілізації фашистської міліції результату не давали. Розгубленість серед фашистів, вихід з партії, приєднання частини із них до опозиції – ось політичні реалії тих днів. Сам Муссоліні заявив про готовність піти у відставку.

Реальних політичних сил в Італії, спроможних заставити Муссоліні піти у відставку, не було. Найбільше на що були спроможні опозиційні сили, так це застосування тактики бойкоту парламенту шляхом відкликання з нього своїх представників.

Утворений ними “Комітет опозиційних фракцій”, відомий під назвою Авентінський блок, саме цим і займався, сподіваючись на те, що фашистський режим від цього впаде сам по собі. Певні розрахунки у відстороненні Муссоліні від влади вони робили і на короля Еммануїла ІІІ. І помилилися.

ІКП зайняла послідовну антифашистську позицію у справі Маттеотті. Це дало суттєвий приріст до її авторитету. Чисельність ІКП за кілька місяців зросла з 10 до 30 тис. членів партії. Вона порвала з Авентінським блоком, який не бажав йти на розширення опору фашизму, і повернулась у парламент.

3 січня 1925 р. Муссоліні виступив у парламенті з промовою, в якій погрожував опозиції, заявив про свою “повну політичну, моральну та історичну відповідальність за події, що сталися”. Це був сигнал до переходу фашизму в широкий наступ. Головна теза його виступу: всю владу в Італії передати фашистам, протиріччя між владою й опозицією мають вирішуватися силою.

Протягом 1925 р. Муссоліні провів ряд реакційних законів, які докорінно змінили внутрішньополітичну обстановку в Італії. Це були закони про виборчу реформу, про пресу, про профспілки, про місцеву адміністрацію та ін. Наприклад, закон про пресу надавав право префектам на свій розсуд конфісковувати номери газет. Саме таким чином і відбувалась ліквідація опозиційної преси.

З листопада 1925 р. почалися замахи на Муссоліні. Серед істориків існує думка, що вони були організовані самим Муссоліні. Як би там не було, а замахи давали привід для жорстоких розправ з опозицією.

У листопаді 1926 р., після четвертого замаху на Муссоліні, фашистський уряд схвалив надзвичайні закони, які повністю ліквідували рештки буржуазно-демократичних свобод і встановили в країні режим необмеженої (тотальної) фашистської диктатури. Усі політичні партії і організації, окрім фашистських, були розпущені і заборонені. Тисячі антифашистів були кинуті в тюрми і ув’язнені в концтаборах. Для розправи з ними був створений “особливий трибунал”. В Італії утвердилась однопартійна система. Фашистська “Овра” виконувала функції таємної поліції.

В листопаді 1926 р. були заарештовані усі члени керівництва ІКП (37 чол.) на чолі з А. Грамші. У червні 1928 р. вони були засуджені до 20-21 року тюрми. А. Грамші в останньому слові на суді сказав: “Ви приведете Італію до катастрофи, а рятувати її будемо ми, комуністи”. Тоді ж у 1928 р. був арештований “внутрішній центр” ІКП, який безпосередньо керував нелегальною роботою в Італії.

Закон про ліквідацію Загальної конфедерації праці і утворення на її місці фашистських профспілок також було реакцією фашистів на робітничий рух.

Політемігранти були позбавлені громадянства Італії. Уряд Муссоліні віднині був відповідальним перед королем, а не парламентом. В цей же час почалась чистка державних установ від ненаціонально думаючих елементів. Мета ось цих заходів з боку фашистів полягала в тому, щоб ввести в Італії надзвичайний стан на п’ять років (продовжували аж до 1943 р.).

Встановлення на кінець 1926 р. фашистської диктатури завершило перший період існування фашистської держави в Італії, який продовжувався 4 роки. Італійський фашизм на цей час характеризувався такими основними рисами, як насильство над опозицією, ліквідація буржуазно-парламентської надбудови, соціальна демагогія, мета якої полягала в розширенні соціальної бази фашистів. Однак особливість італійського фашизму була в тому, що він так і не зміг забезпечити собі прихильність більшості населення Італії. Тому-то процес ліквідації буржуазно-парламентської системи розтягнувся аж на 4 роки.

На 1925 рік стабілізація економіки була досить помітною. Промислове виробництво зросло на 57% порівняно з 1922 р., кількість робітників у металообробній і машинобудівній промисловості зросла більш ніж у півтора рази, виплавка сталі збільшилась з 1 млн. тон на рік до 1,7 млн. т. Число безробітних скоротилось з 240 тис. чол. до 100 тис. Часткова стабілізація італійської економіки була здобута не без допомоги капіталу США. Тільки Морган вклав в італійську економіку більше 140 млн. дол.

У 1928 р. був прийнятий закон про реформу політичного представництва (про парламентські вибори) Було введено обмеження висунення кандидатів, не більше 2-х на одне місце (на 400 місць у парламенті 800 кандидатів). До виборів кандидати в депутати допускались лише зі згоди Великої фашистської ради. Голосування здійснювалось по списку (щоб пройшли професіонали). У кінці списку виборець мав визначитись, закресливши “Так”, “Ні”. На цих виборах “Так” сказали 8 519 669 виборців. “Ні” – 135 671 виборець.

Муссоліні довгий час намагався налагодити відносини з Ватиканом. Результатом його зусиль був Латеранський Пакт. У ньому мова йшла про примирення церкви і держави. Пакт підписав кардинал Гаспарі і Муссоліні 11 лютого 1929 р. У Латеранський Пакт увійшов політичний трактат про взаємне визнання Італією Ватикану і навпаки. Фінансова конвенція передбачала виплатити Ватикану борг в 1 млрд. 350 млн. лір. Конкордат забезпечував перевагу церкви в школі і шлюбно-сімейних відносинах. Муссоліні зобов’язувався не допускати до державних посад віровідступників, тобто держава частково втрачала світський характер. І все ж, відособлення церкви і фашистської держави залишилося.

У 1929 р. в Італії, як і в інших країнах Європи почалась економічна криза. Видобуток залізної руди скоротився на 60%, виплавка чавуну і сталі на 35%. Втричі скоротився обсяг зовнішньої торгівлі. Обсяг виробництва за 3 роки скоротився на 1/3. Сотні тисяч дрібних і середніх підприємців розорилися. Держава стала власником сотень тисяч акцій та облігацій на суму 10 млрд. лір кредитних і промислових підприємств. Це привело до зміцнення державно-монополістичного сектору італійської економіки. У січні 1933 р. був прийнятий закон, який забороняв будь-яке будівництво без санкції держави. Тоді ж був утворений Інститут промислової реконструкції, який став центром державно-монополістичних органів італійської промисловості.

У роки економічної кризи фашистський уряд завершив створення корпоративної системи, розробленої ще в Хартії, схваленої Великою фашистською радою в 1927 р. Офіційним завданням її було доказати можливість капіталізму пристосуватись до складних умов кризи і вийти з неї переможцем. Передбачалось, що корпоративна система забезпечить більше справедливості, зменшить розрив у багатствах, утвердить в італійському суспільстві класовий мир. У корпорації входили представники уряду, підприємств і профспілок. Всього в Італії було 22 корпорації, які об’єднували усі основні галузі виробництва. Вищим органом корпорацій був Центральний комітет на чолі з Муссоліні.

На корпорації покладалось завдання забезпечення класового співробітництва, недопущення конфліктів між робітниками і роботодавцями. У разі виникнення таких конфліктів, їх розгляд мав здійснюватись у спеціальних судах. До речі, у 1937 р. в судах знаходилось 142 тис. конфліктних справ. Суди розглянули лише 14 тис.

Фашисти використовували корпоративну систему і для остаточної ліквідації парламентаризму. У 1939 р. місця палати депутатів У політичному житті країни зайняла Палата корпорацій.

На 1932 р. загальний обсяг продукції італійської промисловості впав на 33% порівняно з 1929 р. За роки економічної кризи число безробітних досягло 1 млн. чол. Зарплата робітників важкої промисловості у 1929-1934 рр. знизилась на 50-60%. 55 тис. дрібних і середніх підприємств збанкрутували.

В умовах економічної кризи в Італії пожвавилась боротьба проти фашизму, яка, власне, ніколи і не припинялась. Демонстрації безробітних проходили під гаслом: “Хліба і роботи!”. У 1934 р. Соціалістична партія уклала угоду з Комуністичною партією про єдність дій у боротьбі проти фашизму. Це був серйозний крок на шляху утворення єдиного антифашистського фронту в Італії.

Комуністична партія Італії була в авангарді боротьби проти фашизму не тільки на території країни, але і за її межами. 3,5 тис. італійців воювали на території Іспанії в бригаді ім. Гарібальді. Кожен п’ятий із них загинув в боях з іспанськими фашистами.

Саме спільність дій італійських комуністів і соціалістів в Іспанії сприяла їх згуртуванню в Італії. У 1937 р. обидві партії уклали новий Пакт боротьби проти італійського фашизму і створення демократичної республіки. Відхід Комуністичної партії від вимог про встановлення в Італії диктатури пролетаріату радянського типу дозволив в подальшій боротьбі досягти значних успіхів.

Однією із ознак італійського фашизму, як і фашизму в інших країнах, був курс на підготовку і розв’язання загарбницьких воєн. Це вимагало великих фінансових і матеріальних затрат. Видатки з державного бюджету на підготовку і ведення війни зросли з 21 млрд. лір в 1934-1935 р. до 60 млрд. лір в 1939-1940 рр. Муссоліні заявляв, що “війна для чоловіків те ж саме, що материнство для жінок”. Фашистське гасло для молоді було таким: “Вірити, слухатись, воювати!” У країні була введена загальна військова повинність. З 1937 р. уся економіка Італії була переведена на воєнний лад.

Підготовка до війни вимагала створення додаткових запасів продуктів харчування, промислової сировини. Саме виходячи із цієї необхідності в Італії фашисти здійснювали політику автаркії (самозабезпечення стратегічною сировиною). Італійська промисловість почала виробляти замінники тих видів сировини, яких бракувало для нормального функціонування державних галузей промисловості, а саме, штучну гуму, паливо та ін. Замінники, до яких приступила італійська промисловість не вирішували проблеми сировинних запасів. Собівартість замінників була досить високою, а якість – низькою.

Складовою частиною політики автаркії було обмеження споживання населенням продуктів харчування, промислових виробів. У 1937 р. була створена Верховна комісія по автаркії. Однак, вона не змогла вирішити усіх проблем. Роки підготовки до війни були “золотим віком” для італійських монополістів. Їх прибутки з 1934 по 1939 рр. збільшились на 80%.

Як відомо, такі речі як війна і податки дуже тісно взаємопов’язані. Не обійшло це лихо і італійських трудівників. За 5 передвоєнних років податки збільшились на 67%. Інфляція була другим лихом для італійців. У 1937-1939 рр. вона зросла на 50%.

У передвоєнні роки в Італії запроваджувався державний розподіл продукції сільського господарства, попросту кажучи, її конфіскація у селян. Спроби селян протестувати проти такого свавілля жорстоко придушувалися каральними загонами.

Від фашистів почали відходити значні групи населення, які його раніше підтримували. Криза італійського фашизму була очевидною.

Фашистський уряд в 1939 р. ліквідував “корпоративну палату”, яка з 1929 р. заміняла парламент, і на її місці було створено “Палату фаші і корпорацій”. Вона не обиралась, а складалась з національної ради фашистської партії і рад 22 корпорацій. Голову Палати призначав Муссоліні.

Взагалі внутрішня політика фашистського уряду відзначалась у передвоєнні роки такими непритаманними для Італії речами, як антисемітизм (мабуть, було бажання повторити німецький досвід). Молоді намагались прищепити войовничість, у школах запроваджували військову підготовку, ідейним змістом якої було гасло: “Дуче покликаний відродити Рим!”. Культ сили і волі – ось пріоритети виховання молоді в 30-ті роки.

Таким чином, утвердження фашизму в Італії мало зовнішні і внутрішні причини. До зовнішніх причин слід віднести невдоволення значної частини італійського суспільства наслідками війни і бажання змінити небажану для них реальність. До внутрішніх причин утвердження фашизму в Італії слід віднести розкол у робітничому русі, період економічної стабілізації, а потім і економічного росту. Ці об’єктивні фактори були використані фашистами як здобутки їх політичного курсу.

 

19. Зовнішня політика Б.Муссоліні.

У кінці 1922 р. в Італії встановився фашистський режим. Це активізувало її агресивність У зовнішній політиці, що відповідало інтересам італійських монополій. Вони прагнули захопити пануючі позиції на Середземному морі і перетворити його у внутрішнє італійське озеро.

План створення Великої Італії почав реалізовуватися уже в 1923 р. У вересні 1923 р. Італія спробувала захопити грецький острів Корфу. Лише втручання Англії на боці Греції змусило Муссоліні вивести свої війська з острова.

У вересні 1923 р. італійські війська увійшли в Ф’юме. За римським договором (січень 1924 р.) між Італією і Югославією місто і порт Ф’юме перейшли під контроль Італії. Проблема Ф’юме, яка протягом – п’яти років була джерелом постійних конфліктів між Італією і Югославією перестала існувати. Тоді ж Італія закріпила за собою острови Додеканес (в Егейському морі), які до цього часу належали Туреччині. Це були перші територіальні здобутки італійських фашистів.

Агресивність Італії на цьому не закінчилась. Свої погляди Муссоліні звертає в бік Албанії. Йому вдалося в 1926 р. заключити договір про дружбу, а в 1927 р. – союзний договір з Албанією і тим самим за короткий час перетворити Албанію в залежну від Італії країну. Такого ж характеру договори були заключені з Румунією й Угорщиною. Однак, ці держави Муссоліні не зміг підпорядкувати Італії.

У березні 1924 р. Італія встановила дипломатичні відносини з СРСР, будучи при цьому однією із перших європейських країн, яка офіційно це зробила. Було дві причини, що спонукали Муссоліні до цього кроку. По-перше, це можливість для італійських товарів вийти на ринок Радянського Союзу (підписаний тоді ж торговий договір це підтверджував) і, по-друге, це сподівання на послаблення ворожості італійських трудівників до фашистського режиму.

Італо-радянські стосунки і після встановлення дипломатичних відносин залишалися напруженими. З боку Італії все-таки переважав антирадянський курс. Підтвердженням цієї думки була ратифікація Італією в березні 1927 р. Паризького протоколу 1920 р. про визнання нею загарбання Бессарабії Румунією.

Відносини між Італією і Німеччиною були в цей час досить напруженими. Не бажаючи посилення Німеччини в Центральній Європі і на Балканах, італійський уряд виступив проти приєднання Австрії до Німеччини. З другого боку, політика насильницької італізації німців, які проживали в області Альто-Адідже, викликала різко негативну реакцію німецького уряду.

З кінця 20-х років Італія стала дедалі більше орієнтуватися на США і Англію. США у свою чергу збільшили фінансові інвестиції в італійську економіку, що вело за собою посилення не тільки економічного, але й політичного контролю над зовнішньою політикою країни. Зокрема, США були зацікавлені в проведенні Італією проамериканської політики на Близькому Сході з метою протидії інтересам Англії і Франції в цьому районі.

У той же час відбувалось зближення Італії по ряду питань з Англією. Визначальною причиною цього були спільні колоніальні інтереси обох країн. У грудні 1924 р. відбулися англо-італійські переговори, в яких взяли участь О. Чемберлен і Б. Муссоліні. У 1925 р. Італію, не без допомоги Англії, залучили до Локарнського Пакту і вона стала одним із гарантів франко-німецького кордону. У тому ж році Італія і Англія уклали угоду про сферу свого впливу в Абіссінії, спрямовану проти Франції. Франція рішуче запротестувала проти цієї угоди, і вони змушені були від неї відмовитись.

Важливою подією і здобутком у політиці Муссоліні було укладення в лютому 1929 р. між Ватиканом і Італією угоди про взаємне визнання.

У роки світової економічної кризи у італійській зовнішній політиці відбувалися одночасно два процеси: по-перше, уряд активізував зусилля на шляху гонки озброєнь, тобто йшла підготовка до майбутніх воєн і, по-друге, у внутрішній пропаганді були відчутними наголоси на необхідність для Італії забезпечувати собі нові ринки збуту продукції, сфери впливу і колоніальні території, тобто йшла ідеологічна підготовка до майбутніх воєн. Як зразки такої роботи наведемо декілька ідеологем: “доля і історія – жінки, які люблять тільки сміливих чоловіків”; “війна для чоловіків – що материнство для жінок”; “війна допоможе швидше вийти з кризи і нас збагатить” та ін.

З чого розпочали конкретну підготовку до війни? Прискореними темпами будували військові кораблі. Якщо в період з 1924-1930 рр. закладалося в середньому кораблі тоннажністю в 30 тис. т., то за програмою 1930-1931 рр. ця цифра була збільшена до 43 тис. т. Навесні 1934 р. уряд оголосив про будівництво двох лінкорів водотоннажністю по 35 тис. т. Витрати на озброєння з державного бюджету в 1939 р. досягли 50%. Військове навчання дорослого населення здійснювалось у віці з 18 до 55 років. Атестат про середню освіту і посвідчення про присвоєння випускникам шкіл офіцерських звань видавались одночасно. Концентрація капіталу, особливо в галузях, що працювали на війну, зросла в 4 рази. Опір фашизму в середині країни придушувався досить жорстокими методами.

За такої політичної обстановки в жовтні 1935 р. Італія починає війну за загарбання Ефіопії, заручившись попередньою згодою Франції про її відмову від претензій на цю країну. Італія у свою чергу відмовлялась від претензій на французькі колонії в Африці.

300 тисячна італійська армія під командуванням генерала де Боно з боку Еритреї і Сомалі почала свої бойові дії проти армії Ефіопії. В Італії уже святкували заснування імперії.

Якою була Ефіопія і її армія? На той час територія Ефіопії була оточена колоніями Англії і Франції. Населення країни складало 10 млн. чол. Це була сільськогосподарська країна, в якій ще було і рабство. На озброєнні ефіопської армії були гвинтівки, стріли, ножі. На озброєнні італійської армії були танки, літаки, гармати, отруйні гази та ін.

Не дивлячись на цілковиту військову перевагу, італійська армія змушена була упродовж 7 місяців вести бої, надто повільними темпами просуватись по території Ефіопії. Армія Ефіопії, яка після загальної мобілізації нараховувала до 350 тис. чол., вела боротьбу за кожен кілометр своєї території. Через 5 місяців бойових дій італійська армія просунулась вперед на 100 км від кордону. Тоді італійці застосували проти ефіопської армії отруйні гази. 5 травня 1936 р. італійська армія захопила столицю Ефіопії Адіс Абебу. Імператор Ефіопії Хайлє Селасіє покинув свою країну.

Уряд Італії використовував усі можливості для підтримання в армії і цивільних громадян патріотичних почуттів. У цьому йому допомагав Ватикан. Проводилась кампанія матеріальної підтримки армії з боку населення країни, був утворений спеціальний фонд, в який громадяни здавали свої золоті вироби а взамін отримували ювелірні вироби із олова. Це вважалось високим рівнем прояву патріотизму.

Яка була позиція світу, Ліги Націй на розбійницькі дії Італії? Ліга націй продовжувала виступати за врегулювання конфлікту, але Італія відхилила пропозиції Ліги Націй. Тоді проти Італії були застосовані економічні санкції, але і не було дозволу Ефіопії придбати зброю в інших країнах.

Це була типова колоніальна війна сильної держави проти слабкої. Це була спроба вийти із економічної кризи за рахунок інших народів. Це була свого роду заявка на початок реалізації ідеї про перетворення Середземного моря у внутрішнє італійське озеро та утворення Великої Італії. 9 травня указом Мусоліні було проголошено, що Ефіопія приєднана до Італії. Італійський король став “ефіопським імператором”.

Якими були наслідки війни Італії проти Ефіопії? Загроза іншим народам африканського континенту стала реальністю. Саме цим можна пояснити згоду Єгипту на колонізацію його території Англією. Зближення Італії з Німеччиною також стало реальністю після закінчення війни в Ефіопії.

Агресивність італійського фашизму знайшла своє продовження в Іспанії. 50 тис. “добровольців” з Італії воювали на боці іспанських фашистів. У жовтні 1936 р. Італія уклала з Німеччиною союзний договір, яким було утворено “вісь Берлін – Рим – Токіо”. В 1937 р. Італія вийшла, як це уже зробили Німеччина і Японія з Ліги Націй, і в листопаді того ж року приєдналася до Антикомінтернівського Пакту.

Маючи таких союзників, у кінці 1938 р. Італія ставить питання про передачу їй таких французьких територій, як Корсика, Савойя, Туніс, і Джибуті (на Червоному морі). Це одразу ж привело до загострення італо-французьких відносин. Щоб отримати підтримку з боку Німеччини в разі можливої війни з Францією, Муссоліні вирішив укласти воєнний договір з Німеччиною.

7 квітня 1939 р. італійські війська висадилися в Албанії і, зламавши опір слабких албанських загонів, протягом кількох днів захопили столицю країни Тирану, її порти і головні стратегічні пункти. Західні держави не реагували на агресію фашистської Італії.

22 травня 1939 р. в Берліні Чіано і Рібентроп підписали “Сталевий Пакт” між Німеччиною та Італією, який зобов’язував обидві сторони надавати збройну підтримку одна одній. Під час переговорів у Берліні і міністр закордонних справ Італії Чіано заручився обіцянкою Гітлера, що він не вимагатиме вступу Італії у війну принаймні у найближчі три роки. Ця обіцянка не мала великого практичного значення, оскільки було ясно, що при наявності воєнного союзу з Німеччиною Італія однаково не могла б зберегти тривалого нейтралітету в разі виникнення загально - європейської війни.

Таким чином, зовнішня політика Італії в міжвоєнний період була спрямована на перетворення Італії у велику імперію. Саме реалізації цієї мети були підпорядковані військово-політичні відносини з такими ж агресивними державами того часу, як Німеччина і Японія. Опір в Італії такій політиці був ще надто слабкий.

 

20. Політичне, економічне та міжнародне становище Іспанії після першої світової війни.

У роки Першої світової війни Іспанія дотримувалась політики нейтралітету. В певній мірі це дало їй можливість не тільки нічого не втратити за час війни, але й наростити об’єми промислового виробництва. Видобуток вугілля зріс з 4 до 5 млн. т., виплавка сталі – з 242 до 400 тис. т. У країні виникло 500 нових підприємств. Основну масу робітників складали ремісники. Кадрових індустріальних робітників було не більше 25%.

Золотовалютні ресурси країни зросли в 4 рази. Закінчення війни обірвало “процвітання” Іспанії. Вона залишалась аграрно-індустріальною країною з середнім розвитком капіталізму і з значними залишками феодальних відносин у сільському господарстві: натуральна форма оренди, панщина. За приблизними даними, 150 тис. поміщиків володіли 12 млн. га землі, тоді як земельна площа близько 1 млн. дрібних власників складала 6 млн. га землі. Поряд з цим в Іспанії нараховувалося майже 2,5 млн. сільгоспробітників, які зовсім не мали землі.

В Іспанії була збережена конституційна монархія на чолі з королем Альфонсом ХІІІ Бурбоном. Виконавча влада належала королю і уряду, який він призначав. Законодавчу владу король розділяв з Кортесами, які він сам скликав і розпускав. У Кортесах були феодали з по життєвим правом засідань і депутати, обрані на основі обмеженого виборчого права. Політичне керівництво в країні здійснювали дві монархічні партії: Консервативна і Ліберальна. Вони представляли інтереси поміщиків, церкви, великого капіталу, військових.

Роль церкви в іспанському суспільстві була досить значимою. Вона володіла великими капіталами, які вкладала в промисловість, банківську справу, транспортні компанії, контролювала народну освіту і т. д. У країні з населенням близько 25 млн. чол. було понад 60 тис. церков і каплиць, не менше 4 тис. монастирів, понад 200 тис. священиків і монахів. Церква підкорила собі шкільну систему та університети, одержувала субсидії від держави.

Економічні, а вслід за ними і політичні позиції буржуазії зростали. На цій основі зростали суперечності між буржуазією і поміщиками. Дві монархічні партії, а саме Ліберальна і Консервативна в післявоєнний період почали втрачати свої політичні позиції. І навпаки, набирали політичної ваги республіканські партії (виступали за встановлення в Іспанії республіканської форми правління). Значно посилився вплив Соціалістичної партії і профспілок – Загальної спілки трудящих та анархо-синдикалістської організації – Національної конфедерації праці. У 1920 р. Загальна спілка трудящих нараховувала 211 тис. членів, а Національна конфедерація праці – близько 1млн. 125 тис. членів. Перша із них мала більший вплив серед шахтарів, металістів, транспортних і будівельних робітників півночі, Мадрида, а також батраків на півдні Іспанії. Головними центрами робітничого руху були промислові райони: Каталонія, Астурія, Басконія.

Національна конфедерація праці мала значний вплив серед робітників легкої промисловості, торгівлі, комунальних підприємств Леванту, Андалусії, Каталонії та ін. місць. Анархо-синдикалісти проводили політику терору, виступали за безперервні дії робітників, аж до бунту і заперечували політичну боротьбу.

Єдина на цей час робітнича партія – Іспанська Соціалістична робітнича партія (ІСРП) – була реформістською. Її лідери виступали за прихід до влади ліберальної буржуазії.

 

21. Диктатура М.Прімо де Рівери та причини її падіння.

Прийшовши до влади, генерал де Рівера замість звичайного уряду створив військову директорію, запровадив сувору урядову цензуру, заборонив ІКП.У своїх діях Прімо де Рівера спирався на військових, яким надав ряд привілеїв. Водночас він почав репресії проти автономістських настроїв серед басків, каталонців та галісійців. В Іспанії було встановлено профашистський режим, який спирався на Патріотичний союз, вояччину та великих землевласників. Тиск демократичних сил, наростання загального незадоволення примусило диктатора замінити військову директорію цивільним урядом, але це не врятувало кабінет реакційного генерала від політичного та економічного фіаско. Ліві партії вели проти режиму безперервну боротьбу. Зростав вплив профспілок. Знову по всій країні розгорнулися терористичні акти анархо-синдикалістів. Виявляло своє невдоволення безземельне селянство. Навіть середній клас почав відходити від диктатора. Прімо де Рівера гарячково шукав виходу з політичної кризи і навіть робив спроби демократизації режиму. Зокрема, він виступив за скликання Національної асамблеї, що мала виконувати роль кортесів, проте це не врятувало генерала. Навіть генерали-реакціонери відійшли від Прімо де Рівера, щоб не скомпрометувати себе. В січні 1930 р. уряд Прімо де Рівера подав у відставку. Крах політики реакціонерів був очевидний. Стабілізувати ситуацію в Іспанії профашиськими методами не вдалося.

Падіння семирічного авторитарного режиму М. Прімо де Рівери можна пояснити кількома причинами: серед них економічні (криза, зростаюча дорожнеча, падіння курсу песети), політичні (втрата підтримки з боку армійських і підприємницьких кіл, робітників і профспілкових організацій), інституційні (нездатність режиму домогтися легітимізації шляхом прийняття конституції і формування законного і дієздатного парламенту), а також загострення етнонаціональних проблем, насамперед у відносинах між центром і Каталонією.

22. Початок і основні етапи революції в Іспанії 1931-1939 рр. Діяльність Народного Фронту.

23. Громадянська війна в Іспанії 1936-1939. Встановлення диктатури генерала Франко.

 

Генерали прагнули реставрувати владу консервативних сил, відновити значення церкви, знищити завоювання демократії. Противники демократії, прихильники генерала Франка стояли на фашистських позиціях. Захисники уряду почали називати себе республіканцями або лоялістами. В країні роз­почалася громадянська війна, яка породила гостру міжнародну проблему. Ліга Націй пробувала зупинити це кровопролиття, але діяла повільно і дуже мляво. В перші місяці громадянської війни прихильники генерала Франко зазнавали поразки, їм на допомогу прийшли уряди Гітлера і Муссоліні, озброєні солдати, яких без перешкод переправлялися в Іспанію. Заколотники почали тіснити республіканців. Франкісти висунули гасло: «Єдина країна, єдина держава, єдиний вождь». Генерала Франко почали називати каудільо, тобто вождь. На територіях, завойованих військами Франко, встановлювався жорстокий дик­таторський режим.Франція й Англія оголосили про своє невтручання в іспанські справи. Невдовзі до них приєдналися ще 27 країн Європи, тоді як Німеччина та Італія й надалі постачали франкістів зброєю й військовою силою. Глава республіканського уряду соціаліст Ларго Кабальєро звернувся до Радянського Союзу за підтримкою. Керівництво СРСР направило республіканцям велику кількість зброї, військового спорядження і кілька сотень радників. На заклик комуністів і соціалістів до Іспанії поїхали тисячі волонтерів із 354 країн світу, котрі вливалися в лави республіканської армії. Франкісти розпочали рішучий наступ на Мадрид. В столиці, в тилу республіканців, діяли збройні загони прихильників Франко, які влаштовували диверсії, провокації, вбивства, допо­магаючи фашистам взяти Мадрид.У 1937 р. франкісти зазнали поразки під Гвадалахарою. Проте згодом Фран­ко разом з військами Німеччини та Італії почав тіснити загони іспанських республіканців та інтернаціоналістів.Республіка вела нерівну боротьбу. Перевага була на боці франкістів. В результаті вдалих боїв вони завоювали Басконію, Астурію і прорвавши арагонський фронт, вийшли до Середземного моря. Республіканську оборону було зламано. Ситуація стала критичною, хоча республіканці мужньо стримували натиск фашистських військ. Після важких, виснажливих боїв тисячі захисників республіки відступили до Франції.На початку 1939 р. війська генерала Франко та його союзників повністю оволоділи Каталонією, а 5 березня в Мадріді спалахнуло антиреспубліканське повстання. До кінця березня 1939 р. вся територія Іспанії опинилася в руках фашистів, Франко оголосив себе необмеженим диктатором. Громадянська війна в Іспанії спричинила великі втрати серед її народу. Під час бойових дій загинуло понад 1 млн. чоловік. Економіка країни на довгі роки була підірвана, життєвий рівень іспанського народу опустився до найнижчого рівня в Європі.

Наприкінці 1935 р. активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії, керований комуністами. В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили республіканський уряд єдиного фронту.

Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3-4 дні до заколоту повідомляли свої міністерства про дії заколотників. Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-монархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового заклику мадридської радіостанції - “Над усією Іспанією безхмарне небо” - розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня - в самій Іспанії. Заколот спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, надали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх “добровольців” в Іспанію. Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.

Громадянська війна й воєнна інтервенція фашистських держав в Іспанії викликали широкий резонанс у світі.

Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його пропозицією 26 серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику “невтручання”. У вересні в Лондоні вони створили “міжнародну комісію невтручання”. Проте фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побоюючись перемог народних фронтів у своїх країнах.

США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї “Акта про нейтралітет”, уряд США в серпні 1936 р. наклав “моральне ембарго” на експорт зброї до Іспанії.

Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із заколотниками генерала Франко нового вогнища війни. Тож вони не тільки придушували демократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.

Радянський Союз, який спочатку ввійшов до “міжнародної комісії невтручання”, вже в жовтні 1936 р. висловив протест проти того, що комісія фактично сприяла фашистським заколотникам, і невдовзі покинув цю комісію.

СРСР вимагав від західних держав установити контроль над португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську війну в Іспанії на користь заколотників.

Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання республіканців про поставки радянської зброї. Йому не хотілося йти на воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому Сході радянським кордонам загрожувала японська вояччина.

Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину свого золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.

Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському урядові кредит у 85 млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському народу. До березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уряду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських пароплавів з борошном і продовольством німецькі та італійські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок у Радянському Союзі.

На допомогу Іспанській республіці в складі “Інтернаціональної бригади” прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були нерівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспанії за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь “Берлін — Рим”.

А рівно через місяць — 25 листопада 1936 р. — в Берліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відомий як “Антикомінтернівський пакт”. Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій державі, котрій “загрожує підривна робота Комінтерну”. Термін дії пакту визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо “агентів Комінтерну”. А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися “без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних договорів, які б суперечили духові даної угоди”. Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччина влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгромили провокаторів. “Антикомінтернівський пакт” викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до “Антикомінтернівського пакту” приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави — Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирішальну роль у розв'язанні другої світової війни.

Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина посилили свою допомогу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.

Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В 1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призначений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянтської Франції.

В березні 1939 р. “п'ята колона” в Мадриді за підтримки англійської й французької агентури здійснила переворот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роздавлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд.

Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

 

24. Основні риси політичного та соціально-економічного розвитку Австрії у 1919-1938 рр.

21 жовтня 1918 р. депутати старого парламенту оголосили себе Тимчасовими національними зборами. 30 жовтня 1918 р. у Відні відбулася велика демонстрація робітників, які вимагали проголошення Австрії республікою. Того ж дня Тимчасові збори сформували перший уряд Австрії (Державну раду) з представників християнсько-соціальної партії, велико-німецької партії і Соціал-демократичної партії. Канцлером Австрії був обраний один із лідерів соціал-демократів К. Реннер, міністром закордонних справ – В. Адлер (через два тижні його замінив О. Бауер).

Під натиском робітників уряд Реннера прийняв ряд законів, що відповідали вимогам трудящих, у т. ч. Декрет про надання допомоги солдатам і влаштуванні їх на роботу; закон про державну допомогу безробітним; декрет про введення 8- годинного робочого дня та ін.

Революційні виступи робітників майже припинилися. Це дало можливість урядові перетворити ради у свої слухняні органи, розпустити загони Червоної гвардії, створити народну міліцію “Фольксвер”. Ніяких аграрних перетворень не відбулось.

12 листопада, після того, як імператор Карл відрікся від престолу, Національні збори проголосили Австрію республікою. Австрія, яка займала домінуючі позиції в Австро-Угорській імперії, перетворилась у маленьку країну з населенням у 6,5 млн. чол. Австрійська буржуазія втратила значні капіталовкладення в колишніх окраїнах імперії. Тепер вона зверталась за допомогою до США, Англії, Франції, Німеччини.

Майбутнє Австрії буржуазія бачила в утворенні Дунайської федерації, або в приєднанні до Німеччини. Третього шляху – самостійного розвитку – вона не допускала. Думки про приєднання до Німеччини активно пропагувала Християнсько-соціальна партія. Тієї ж позиції дотримувалась Великонімецька народна партія. Програма соціал-демократів також передбачала “аншлюс” з Німеччиною.

Тому-то уряд Реннера без особливих коливань став на шлях “аншлюсу”. 12 листопада 1918 р. ця позиція була підтверджена Національними зборами як закон про форму австрійської держави. І лише негативне ставлення Франції до “аншлюсу” Австрії з Німеччиною не дозволило на тому етапі це питання розв’язати.

16 лютого 1919 р. відбулися вибори в Установчі збори Австрії, які принесли перемогу соціал-демократам. З 170 депутатських місць соціал-демократи одержали 72, християнсько-соціальна партія – 69, велико-німецька партія – 26. Президентом Австрії був обраний соціал-демократ К. Зейц. К. Реннер знову очолив коаліційний уряд.

Соціал-демократичний уряд Реннера прийняв закон про вигнання Габсбургів з країни і конфіскацію їх майна, збільшив допомогу безробітним, увів щорічні оплачувані відпустки найманим робітникам, створив комісію по соціалізації (керівник О. Бауер). Все це робилося не без впливу подій в Угорщині.

Країни-переможниці підписали з Австрією Сен-Жерменський договір, який, перш за все, забороняв Австрії приєднуватися до Німеччини. Нагадаємо, що Версальський мирний договір забороняв Німеччині об’єднуватися з Австрією. До того ж на Австрію були накладені репарації без встановлених розмірів і без строків платежу. Воєнні статті договору забороняли обов’язкову військову повинність, армія обмежувалась до 30 тис. чол.

Нестача продуктів харчування, інфляція, дорожнеча вели до наростання невдоволення соціальною політикою уряду Реннера. Він був змушений маневрувати між буржуазією і робітниками. На вимогу робітників був прийнятий закон про соціалізацію шахт, реконструкцію лісів.

У Соціал-демократичній партії назрівав розкол. За таких умов лідери соціал-демократії 10 червня 1920 р. вийшли із урядової коаліції з буржуазними партіями. Новим головою уряду став лідер Соціально-християнської партії Майр. Соціал-демократи в цьому уряді займали другорядне місце. З цих пір упродовж всього існування першої республіки соціал-демократи відігравали роль лівої опозиції.

1 жовтня 1920 р. Установчі збори прийняли Конституцію республіки. У ній були записані основні демократичні права і свободи громадян. Австрія проголошувалась федеративною демократичною республікою на чолі з двопалатним парламентом (Національна рада). Федеральна рада (рада земель Бургенланд, Карінтія, Верхня Австрія, Зальцбург, Штірія, Тіроль, Форарльберг) виконувала функції верхньої палати. Усі землі мали свої ландтаги та обласні уряди. Уряд республіки обирався на засіданні Національної ради. Закони обговорювали і схвалювали обидві палати. Президент республіки обирався на спільному засіданні обох палат.

Конституція закріпила і основні здобутки революції: 8-годинний робочий день, створення заводських комітетів, соціальне страхування і ін.

17 жовтня 1920 р. відбулися вибори в парламент (Національну раду). Християнсько-соціальна партія одержала 1,2 млн. голосів виборців, Великонімецька народна партія – 350 тис, Соціал-демократична партія – 1,02млн. голосів. Відповідно наслідкам виборів Християнсько-соціальна партія сформувала уряд. 9 грудня 1920 р. був обраний президент республіки М. Гайніш. СДПА пішла в опозицію.

В економіці новоствореної Австрійської республіки відчувалась диспропорція внаслідок розриву економічних зв’язків після розпаду Австро-Угорської імперії. Відзначимо, що рівень промислового розвитку Австрії був досить високий: 33% самодіяльного населення були зайняті в промисловості і ремеслах (1 млн. чол.) і 31% – у сільському господарстві (решта – на транспорті, в торгівлі і т. д.).

Становище населення в 1921-1922 рр. погіршилось. Безперервне зростання цін, підвищення податків (за рік зросли у 2 рази), зменшення реальної зарплати, інфляція призвели до злиденності мас. 1 грудня 1921 р. у Відні відбулася 100 тисячна демонстрація протесту. Це серйозно налякало уряд. Новим канцлером став І. Зейпель (представник Християнсько-соціальної партії). Його уряд називали урядом “сильної руки”. У внутрішній політиці І.Зейпель хотів повторити досвід Муссоліні, запровадив корпоративну систему. У зовнішній політиці він взяв курс на утвердження ролі Австрії як “другої німецької держави”. У разі реалізації плану Дунайської федерації за Австрією полишалось право помічника Німеччини у відновленні Австро-Угорської імперії.

Урядові кола Англії, Франції, Італії, Чехословаччини схвалювали діяльність уряду Зейпеля. 4 жовтня 1924 р. вони підписали в Женеві протокол Ліги Націй, згідно якого Австрії була надана позика в 650 млн. золотих крон. Виплата репарацій Австрією була відстрочена на 20років. Одночасно рада Ліги Націй призначила в Австрію комісара, без дозволу якого австрійський уряд не мав права витратити жодної крони із суми позики. Австрія пішла на скорочення своїх державних витрат. Було скорочено 100 тис. державних службовців, зменшено допомогу безробітним.

Австрія потрапила під повний економічний контроль з боку держав-кредиторів. Разом з тим, їх позика забезпечила проведення грошової реформи (замість крони ввели шилінг), стабілізацію економіки. Австрійська буржуазія відчула силу і не бажала більше миритися з претензіями соціал-демократів на політичне лідерство.

СДПА зі свого боку активізувала роботу по розширенню свого впливу на широкі верстви населення. Вона домоглась того, що стала найчисельнішою партією Австрії (500 тис. чол.) Лідером партії був О. Бауер. У підконтрольних партії вільних профспілках було 900 тис. чол. СДПА взяла курс на проведення політики “малих справ”. Такими малими справами було будівництво житла, участь у парламентських і муніципальних виборах, створення республіканського шуцбунду (загони робітничої самооборони) чисельністю в 100 тис. чол. та ін.

У 1924 р. Австрія була охоплена економічною кризою. Чимало промислових галузей працювали лише на 50% своєї потужності. Армія безробітних у 1927 р. нараховувала 300 тис. чол., що становило близько 30% усіх промислових робітників країни. Уряд з свого боку обмежував соціальне страхування, збільшував податки на предмети масового споживання та ін. Довоєнного рівня виробництва австрійська промисловість досягла лише в 1928 р.

Загальне загострення класової боротьби в країні супроводжувалось активізацією діяльності фашистів. 30 січня 1927 р. група фашистів у Шаттендорфі відкрила вогонь по робітничій демонстрації. Було вбито два чоловіки. Жандармерія почала пошуки зброї в антифашистів. Це була відкрита провокація реакційних сил.

6 березня 1927 р. Компартія Австрії звернулась до СДПА з пропозицією об’єднати зусилля в боротьбі проти наступу фашизму. Лідери СДПА відхилили пропозицію комуністів про створення єдиного антифашистського фронту.

27 квітня 1927 р. відбулися вибори в парламент. Дві буржуазні партії – Християнсько-соціальна і Великонімецька уклали виборчий блок виступили під гаслом “боротьби з марксизмом”. Вони набрали 1,7 млн. голосів, СДПА – 1,5 млн. голосів. Новий уряд Австрії знову очолив І. Зейпель, в який увійшли і лідери геймверу (союз захисту батьківщини).

Тим часом 14 липня 1927 р. у Відні завершився суд над фашистськими вбивцями із Шаттендорфа. Суд виніс виправдувальний вирок вбивцям.

15 липня 1927 р. у Відні почалися стихійні страйки протесту, на вулицях з’явились барикади. Поліція спробувала їх придушити. Робітники у відповідь спалили Палац юстиції. За два дні зіткнень з поліцією у Відні було вбито 140 чол., у госпіталі було доставлено 1057 поранених.

17 липня 1927 р. керівники Соціал-демократичної партії і профспілки оголосили 24-годинний страйк протесту. 18 липня за вимогою Зейпеля і СДПА страйк був припинений. Лідери Компартії були арештовані, а їх газета “Роте фане” була закрита.

Робітничий рух Австрії після цього суттєво ослаб, сили фашистів серйозно зросли. Християнсько-соціальна партія почала кампанію за перегляд конституції з метою обмеження прав парламенту, де суттєво зросло число депутатів соціал-демократів. В квітні 1929 р. уряд Зейпеля через суперечки навколо змін в конституції пішов у відставку. Новим канцлером став Штрерувіц, потім Шобер (той, що розстріляв демонстрацію в Шаттендорфі). Цей уряд і здійснив перегляд конституції. У грудні 1929 р. зміни до конституції були внесені. Виборче право надавалося особам, які досягли 21 року (це обмежувало число виборців). Президента обирали всенародним голосуванням. Його права розширяли, надавши можливість розпускати парламент. Уряд призначався парламентом. Була узаконена корпоративна система. Економічна криза докотилася і до Австрії. У 1931 р. продукція металургійної промисловості складала лише 17%, потерпів крах найбільший банк “Кредите-нштальт”. Безробіття стало масовим явищем. Всього на цей час було 600 тис. чол. безробітних (кожний третій). В окремих місцях до 50% людей не мали роботи. Заводи зупинялися, обладнання демонтувалось або йшло на металолом – сумні реалії тих років.

Встановлення фашистської диктатури в Австрії було лише справою часу. Претендентами на це були гаймверівці і нацисти, які відповідно орієнтувались на Італію і Німеччину. На муніципальних виборах у квітні 1932 р. у Відні нацисти одержали 201 тис. голосів виборців замість 27 тис. у 1930 р.

У жовтні 1932 р. був сформований уряд Дольфуса, який орієнтувався на Італію. У нього увійшли представники Християнсько-соціальної партії, геймверу і ландбунду (партія заможних селян).

15 липня 1932 р. в Лозанні був підписаний протокол, за яким Австрія отримувала міжнародну позику розміром 300 млн. шилінгів строком на 20 років.

Нацисти Австрії (орієнтувались на Німеччину) ще більше активізувалися. У жовтні 1932 р. вони влаштували парад у Відні, який приймали Геринг і Рем. З приходом до влади в Німеччині фашистів наступ австрійських фашистів відбувався по усіх напрямках. У березні 1933 р. був розпущений парламент, введений закон про надзвичайні повноваження уряду. 26 травня 1933 р. знову була заборонена Компартія Австрії. У червні 1933 р. була формально заборонена Націонал-соціалістична партія (гітлерівські агенти в Австрії). Усі ці заходи були доповнені 40 надзвичайними декретами.

Тоді ж у березні 1933 р. уряд Дольфуса видав декрет про створення концтаборів для утримання там політичних опонентів. СДПА намагалась дійти компромісу з урядом Дольфуса щодо стабілізації внутрішньополітичної обстановки, маючи за собою солідну підтримку робітничого класу Австрії, шуцбунду.

Уряд Дольфуса вирішив завдати соціал-демократам і шуцбунду нищівного удару. 12 лютого 1934 р. у Лінці поліція робила обшуки в робітничих кварталах. В одному із робітничих будинків була знайдена зброя. При спробі її конфіскувати один із шуцбундівців відкрив кулеметний вогонь. В Лінці, Відні та інших містах почалися вуличні бої. СДПА оголосила загальний страйк і закликала шуцбунд до зброї. Бої шуцбундівців з урядовими військами і хеймверівцями тривали п’ять днів. Нестача зброї і непевність керівництва СДПА і профспілок привели до їх поразки. У боях загинуло 1200 чоловік, 10 тис. чол. потрапили в тюрми і концтабори. Лідер СДПА О. Бауер та інші керівники страйку втекли в Чехословаччину.

1 травня 1934 р. була прийнята нова конституція. Одночасно з цим вступив у дію конкордат між австрійським урядом і Ватиканом, згідно якого церква поновлювала ті права, що мала при династії Габсбургів.

Були заборонені усі ліві організації, профспілки. Фашистський режим в Австрії став реальністю. В економіці Австрії панував німецький капітал. У липні 1934 р. група нацистів зробила спробу захопити владу. При цьому був вбитий канцлер Дольфус. Однак Німеччина, побоюючись збройної протидії з боку Італії, не наважилась почати вторгнення в Австрію. Путч провалився.

Новим канцлером Австрії став К. Шушнінг. Він швидко придушив путч нацистів. Його політичним орієнтиром була Німеччина. Єдиною перешкодою в цій справі було домагання німецьких фашистів беззастережного захоплення Австрії. Противником таких вимог з боку німецьких фашистів були і гаймверівці. Вони хотіли мати певну автономію в майбутній великій Німеччині. З огляду на це гаймвер у травні 1936 р. був роззброєний урядовими військами і включений до складу австрійської армії.

На початку 1936 р. відбулося німецько-італійське зближення. Італія перестала чинити опір Німеччині в підготовці “аншлюсу”. 11 липня 1936 р. між Німеччиною і Австрією була укладена угода з трьох пунктів: німецький уряд визнає суверенітет Австрії; націонал-соціалізм – це внутрішня справа обох країн і це не повинно вести до спроб зміни його статусу; Австрія визнає себе німецькою державою. У секретному додатку Шушнінг зобов’язувався підкорити зовнішню і внутрішню політику інтересам Німеччини. В уряд мали бути введені австрійські нацисти.

У листопаді 1936 р. угода була доповнена зобов’язанням Австрії спільно з Німеччиною вести боротьбу проти комунізму і не вступати ні в які економічні угоди на Балканах.

Це була тактика “холодного аншлюсу” з боку Німеччини, і не було ніякої протидії з боку Англії і Франції. В Австрії мали місце масові протести проти сваволі фашистів. Шушнінг пішов на заборону Націонал-соціаліс-тичної партії Австрії, але уже в лютому, на вимогу Гітлера відмінив заборону Націонал-соціалістичної партії Австрії і погодився передати Націонал - соціалістам керівні посади в уряді, в органах державної влади.

Робітники Відня зібрали 1 млн. підписів з вимогою чинити опір німецькій експансії. На 13 березня 1938 р. Шушнінг призначив плебісцит про незалежність країни. Гітлер зажадав відмінити плебісцит, а самому Шушнінгу піти у відставку. Шушнінг виконав ультимативні вимоги Гітлера.

11 березня 1938 р. в Австрію вступили німецькі війська, а слідом за ними – загони гестапо. Незалежність Австрії була знищена. Австрія була включена до складу Німеччини. 13 березня 1938 р. новим канцлером Австрії став З. Інкварт, який оголосив Австрію німецькою державою. 18 березня католицька церква Австрії вітала німецьких фашистів як “борців проти небезпеки комунізму”. “Аншлюс” Австрії до Німеччини вітали і соціал-демократи.

Так була реалізована теорія “єдиної німецької нації” і “другої німецької держави”.

А як же бути з Версальським і Сен-Жерменським мирними договорами?

 

25. Демократична революція 1918 року в Угорщині. Утворення та занепад Угорської Радянської республіки.

Глибока криза і розпад Австро-Угорської монархії посилили антивоєнні настрої серед населення Угорщини. У січні 1918 р. під час загального політичного страйку широкі верстви угорського суспільства протестували проти грабіжницької, несправедливої війни і підтримували гасло «Геть війну!». 
Восени імперія була охоплена політичними демонстраціями і національними повстаннями. Спроба короля Угорщини (він був водночас імператором Австрії) Карла І створити новий уряд не мала успіху. Активно діяли опозиційні сили в парламенті і за його межами. Вагому роль відігравав угорський граф М. Карої, котрий у роки війни створив Партію незалежності. Угорці вимагали негайного укладення сепаратного миру, розриву з Німеччиною, проголошення незалежної Угорщини в її історичних кордонах. 
З ініціативи Карої було створено Національну раду, до якої увійшли Партія незалежності та Соціал-демократична партія Угорщини (СДПУ). 26 жовтня Національна рада виступила з Маніфестом до народу, в якому була викладена програма соціально-політичних змін і реформ, проголошувалася рівноправність усіх націй в рамках єдиної і неподільної Угорщини. 
Однак король відмовився провести реформи. Імперський уряд не підтримували ані державні службовці, ані військові. 
У ніч на 31 жовтня 1918 р. в Австро-Угорщині почалася революція. її рушійною силою були робітництво, інтелігенція, селянство, мешканці міст. На хвилі революційного піднесення, Карої за участю соціал-демократів та безпартійних національних лідерів сформував уряд, який намагався зберегти територіальну цілісність королівства і не бажав падіння монархії. 
13 листопада М. Карої виступив з програмою проведення радикальної земельної реформи, інших соціальних змін. Проте масові демонстрації змусили Національну раду 16 листопада проголосити Угорщину республікою. Протягом листопада були проголошені загальнодемократичні свободи, керівники соціал-демократичної партії створили Раду Будапешта, Центральну раду профспілок, реорганізували і розширили солдатську раду. Таким чином, паралельно з урядовими органами діяли й громадсько-політичні організації, які контролювали роботу фабрик і заводів, конфісковували поміщицькі землі і навіть виконували владні функції. Цим скористалися держави-переможниці, які встановили блокаду Угорщини. 
Основним досягненням демократичної революції 1918 р. було повалення монархії Габсбургів та відокремлення Угорщини від Австрії, що поклало початок становленню і розвитку незалежної держави.

горські події були розцінені російськими більшовиками як один із проявів початку «всесвітньої комуністичної революції». Утворена в листопаді 1918 р. з інструктованих у Москві військовополонених Угорська комуністична партія (УКП) на чолі з Бела Куном стала готуватися до захоплення влади. Б. Кун і його послідовники вели активну агітаційну роботу на заводах, в армії, випускали спеціальні газети; було створено Червону гвардію чисельністю близько 2,5 тис. чоловік, Всеугорську спілку робітничої молоді. У січні 1919 р. з Росії до Угорщини було таємно доставлено 18 тис. прокомуністично налаштованих угорців з військовополонених австро-угорської армії, також переправлено 2,5 тис. кулеметів, 30 гармат та інше озброєння і набої.

Наприкінці лютого у відповідь на зіткнення озброєних демонстрантів з поліцією влада заарештувала майже 80 керівників УКП, зокрема й Куна.

Проте у той час кровопролиттю вдалося запобігти - занепокоєні перспективою появи в Європі ще однієї більшовицької країни, держави Антанти попередили угорський уряд так званою «нотою Вікса», що для відвернення заколоту вони не зупиняться навіть перед введенням до Угорщини своїх військ. Уряд республіки не бажав брати на себе відповідальність за можливі наслідки інтервенції й поступився владою на користь лівих партій. 20 березня коаліційний уряд подав у відставку. Наступного дня комуністи у спілці з частиною соціал-демократів прого¬лосили диктатуру пролетаріату. Комуністи і ліві соціал-демократи об'єдналися в Соціалістичну партію Угорщини (СПУ) й у ніч на 22 березня 1919 р. утворили радянський уряд. Усередині Революційної урядової ради була утворена Директорія у складі п'яти осіб. Кун хоч і був формально лише одним з 13 народних комісарів республіки (очолював Народний комісаріат закордонних справ), але насправді саме він був найвпливовішою людиною в уряді.

У червні 1919 р. Угорщину було проголошено «Соціалістичною Союзною Радянською Республікою» (УРР). Державний устрій і правові функції державних органів копіювалися з російського зразка, а Конституцію УРР було розроблено за зразком Конституції РСФРР. Нова влада копіювала в російських однодумців не лише назву держави, а також і їхні методи управління: натомість поліції було утворено Червону міліцію, створювалася угорська Червона армія, проводилося масове вилучення у населення коштів, майна, коштовностей; проти невдоволених, яких з кожним днем ставало дедалі більше, застосовувався терор.

Щедрі обіцянки, запозичені у російських більшовиків, а саме: передача заводів робітникам, розподіл землі серед селян тощо залишалися на папері.

На початку травня після того, як румунські королівські війська зайняли значну територію на схід від р. Тиси, серед керівництва УРР стався розкол - частина народних комісарів вимагала відмовитися від диктатури пролетаріату, оскільки вона не була підтримана навіть угорськими робітниками і селянами, не кажучи вже про заможні верстви населення. Не розв'язавши жодної із соціальних проблем (щоправда, часу на це було надто мало), угорські комуністи зі схвалення Комінтерну вторглися до сусідньої Словаччини. У червні 1919 р. Словаччину також проголосили радянською республікою. Одним з перших рішень нової словацької влади стало приєднання Словаччини до Угорщини. Політика «воєнногокомунізму» й терор відвернули від неї населення і вже 7 липня, коли на вимогу французького прем'єр-міністра Ж. Клемансо угорські війська залишили Словаччину, Словацька радянська республіка припинила своє існування.

В обмін на виведення угорської армії зі Словаччини Ж. Клемансо від імені Антанти пообіцяв звільнити зайняту румунами територію за Тисою, проте цю обіцянку так і не було виконано. У липні 1919 р. армія вийшла з-під контролю угорського радянського уряду, а робітники і селяни відкрито виступали проти політики Б. Куна. 1 серпня 1919 р., протримавшись при владі лише 133 дні, комуністичний уряд Угорщини склав свої повноваження, а країну окупували держави Антанти. 16 листопада до Будапешта увійшли сформовані в Югославії війська угорського адмірала Міклоша Хорті.

 

26. Угорщина у роки авторитарного режиму Міклоша Горті.

14 листопада 1919 р. після виведення румунських військ з Угорщини до Будапешта вступила угорська армія адмірала М.Хорті, який фактично встановив у країні свою диктатуру.

 У червні 1920 р. Угорщина підписала Тріанонський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 77% території і 59% населення. На неї було покладено обов’язок виплачувати репарації. Чисельність збройних сил обмежувалася 35 тис.

 В економічному розвитку Угорщина в середині 20-х рр. досягла довоєнного рівня. Виникали нові галузі виробництва, але країна залишалася аграрно-індустріальною. Було проведено часткову аграрну реформу.

На міжнародній арені Угорщина прагнула до перегляду Тріанонського договору і зменшення репарацій. У 1927 р. Угорщина почала зближення з Італією, а в 1934 р. між Італією, Угорщиною та Австрією було підписано Римський протокол, який передбачав взаємну підтримку у перегляді Версальської системи.

Криза сільського господарства, що охопила країни східної Європи наприкінці 20-х років, економічна криза 1929-1933 рр. завдала сильного удару угорській економіці, а надто сільському господарству. Активізували діяльність ультраправі сили, зокрема партія угорських фашистів на чолі з Нілаші "Схрещені стріли". У зовнішній політиці було взято курс на зближення з Німеччиною. Відроджувалися гасла відновлення "Історичної Угорщини" та реваншу. У 1936 р. прем’єр-міністром став граф П.Телекі, який провадив політику зближення з Німеччиною.

Новий уряд відразу ж розпочав ліквідацію влади рад. 4 серпня 1919 р. частини румунської армії увійшли до Будапешта і роззброїли Червону армію. Деякі більшовики були заарештовані. У листопаді 1919 р. румунські частини були замінені угорською армією. Невдовзі було сформовано коаліційний уряд, але фактично вся влада перебувала в руках Хорті. 
У січні 1920 р. відбулися вибори до парламенту (Національних зборів), на яких більшість голосів здобули Партія дрібних сільських господарів (ПДСГ) і Християнсько-національна партія, пов'язана з католицькою церквою. 
Прихильники реставрації монархії Габсбургів домагалися повернення угорського престолу королю Карлу IV, але проти цього виступали Антанта, Чехосло-ваччина, Румунія й Королівство сербів, хорватів та словенів. 
М. Хорті, спираючись на армію і таємні угоди з іноземними державами, проголосив себе регентом держави з широкими повноваженнями. У березні 1920 р. Національні збори ухвалили відновити в Угорщині монархію. Влітку 1920 р. був підписаний Тріанонський мирний договір, що зафіксував розпад Австро-Угорщини і встановлення кордонів Угорського королівства. До його складу увійшла третина колишньої імперської території і понад 40% її населення. За межами держави залишилось майже З млн. угорців. Правлячі кола, скориставшись таким становищем, розпочали пропаганду відродження «великої Угорщини». 
Карл Габсбург і його прихильники, побоюючись зміцнення режиму М. Хорті, у 1921 р. двічі намагалися організувати заколот з метою повернення Карла на королівський трон. У листопаді Національні збори скасували права Карла Габсбурга, а заміщення «вакантної посади короля» відклали на майбутнє. 
У 1920-1921 pp. в Угорщині утвердився гортистський режим. Авторитарна, майже необмежена влада М. Хорті зберегла парламент та деякі залишки парламентської демократії: загальне виборче право, опозиційні партії тощо. Гортисти, не маючи власної політичної партії і масової соціальної опори, створили мережу легальних і таємних товариств та союзів: «Союз пробудження угорців», «Все-угорський союз оборонних сил» та ін. їхнім керівним центром був «Союз Етелькоз», або «Екса», яким керувала «Рада семи вождів». Сам Хорті вважався главою «Союзу» і контролював діяльність усіх цих організацій. 
У 1921 р. уряд досяг угоди з керівниками соціал-демократичної партії. В країні припинялись репресії, соціал-демократам надавалося право проводити свою діяльність під наглядом поліції. Вони відмовилися від політичних страйків і зобов'язувались підтримувати зовнішню політику уряду. Ця угода зміцнила позиції гортистського режиму. 
Складне економічне становище, в якому опинилася Угорщина внаслідок першої світової війни і післявоєнної розрухи, у 1924-1926 pp. вдалося стабілізувати за допомогою позик Англії, Франції і США. Разом з тим посилився вплив іноземного капіталу в країні. Розрив економічних відносин з Австрією позбавив промисловість Угорщини серйозного конкурента і сприяв швидкому розвиткові текстильної промисловості. Почала розвиватися важка індустрія, зокрема машинобудування. Деякі зміни відбулися в сільському господарстві. Частина землі (майже 7%) була роздана селянам, однак майже половина селянських родин і надалі залишалася безземельною. Великим землевласникам належала третина усієї землі. 
У 1922 р. уряд запровадив новий закон про вибори, згідно з яким таємне голосування зберігалося в Будапешті та у великих містах. На решті території дозволялося відкрите голосування, що ускладнювало висунення кандидатів від опозиції. На виборах 1922 р. перемогу здобула урядова Партія єдності, яка була створена на базі Партії дрібних сільських господарів. 
У 1925 р. вступив у дію новий, більш реакційний виборчий закон. 
Через рік була створена верхня палата парламенту, члени якої по суті не обиралися, а призначалися. Внаслідок таких заходів обмежувалась участь широких верств населення у політичному житті, згорталась до мінімуму парламентська демократія. 
Зміцнення гортистського режиму як диктатури фінансової олігархії і земельних магнатів супроводжувалося утисками опозиційних організацій, профспілок, лівих соціал-демократів та комуністів. Останні у 1925 р. створили нову партію, яка діяла в підпіллі. 
Режим М. Хорті домагався перегляду Тріанонського договору і пом'якшення умов репарацій. У 1927 р. почалося зближення Угорщини з фашистською Італією і мілітаристськими колами Німеччини. Поступово Угорщина збільшувала свій військовий потенціал. 
Економічні труднощі, які почалися з середини 1929 p., особливо гостро відчувалися в легкій промисловості і сільському господарстві. Майже 800 тис. промислових і сільськогосподарських робітників були безробітними. Уже в 1930 р. країну охопило масове незадоволення. Демонстрації і виступи відбувалися під гаслом «Хліба і праці!». Партія дрібних сільських господарів виступила з вимогами проведення аграрної реформи, зниження податків, надання селянам пільгових позик, введення загального виборчого права. У 1931 р. уряд пішов у відставку. Спроби нового уряду ввести надзвичайний стан викликали нову хвилю невдоволення. У 1932 p. М. Хорті поставив на чолі уряду лідера крайньо правого крила Партії єдності Д'юлу Гьомбьоша. Наміри жорстокими методами навести порядок у країні той прикривав обіцянками запровадити новий виборчий закон на основі таємного голосування. 
У зовнішній політиці було висунуто реваншистське гасло «Відродження угорської нації». Посилились утиски й обмеження діяльності соціал-демократів і профспілок. Однак Д. Гьомбьошу не вдалося реалізувати свої плани і встановити в країні диктатуру за італійським чи німецьким зразком. 
Уряди 1936-1939 pp., які називали себе духовними спадкоємцями Гьомбьоша (він помер у 1936 р.), провели деякі реформи. Водночас розширювалися права Хорті як регента і права верхньої палати парламенту. Праві сили почали визначати внутрішню і зовнішню політику уряду. Після приходу до влади в Німеччині Гітлера активну діяльність в Угорщині розгорнули націонал-соціалістичні групи, які у 1935 р. об'єдналися в партію «Перехрещені стріли», що перебувала в опозиції до уряду і регента. 
З 1937 р. в Угорщині виник антифашистський рух інтелігенції «Березневий фронт». Він вимагав відновлення демократичних свобод, конфіскації великої земельної власності, об'єднання народів Дунайського басейну проти фашизму. Комуністи й інші ліві сили виступили за створення Народного фронту. В країні тривала гостра міжпартійна боротьба.

27) Румунія у 1919-1938 рр.

У роки Першої світової війни Румунія воювала на стороні держав Антанти. Однак три чверті її території була окупована військами держав Троїстого союзу, які користувались природними багатствами країни в своїх інтересах. Румунія втратила у війні 800 тис. чол. вбитими , померлими від різних хвороб та голоду. Особливо потерпіла від війни нафтова промисловість. Видобуток нафти скоротився на половину. Не кращими були справи і в сільському господарстві. Мали місце великі втрати худоби, коней. Валовий збір зерна скоротився на 1/3. Зросли внутрішні і зовнішні борги. Інфляція призвела до зростання цін на предмети першої необхідності. Так, ціни на продукти харчування у 1920 р. зросли у 6-8 разів, у той час як зарплата робітника була підвищена лише в три рази. Робочий день на виробництві тривав 12-16 годин.

У післявоєнній Румунії основною була Національно-ліберальна партія, лідер якої І. Братіану очолював уряд. Цей уряд силою придушив революційний рух всередині країни і проводив агресивну зовнішню політику.

У листопаді 1918 р. румунські війська захопили Буковину, у грудні вступили в Трансільванію. Як ми уже відзначали, у 1919 р. румунський уряд послав свої війська для придушення радянської влади в Угорщині. Надавала Румунія і допомогу білогвардійським військам Росії.

За такі “послуги” з боку Румунії Антанта дозволила їй загарбати Бессарабію, Південну Добруджу і Північну Буковину. Сен-Жерменський, Тріанонський і Нейський мирні договори закріпили за Румунією Трансільванію, Південну Добруджу і Буковину. Щодо останньої, то зауважимо, що це було вчинено не дивлячись на те, що Національні збори Буковини висловилися за приєднання до радянської України. Внаслідок таких надбань територія Румунії збільшилась майже удвічі, а населення – з 7,9 млн. чол. до – 
17,3 млн.чол. Це і була реалізація мрії про створення Великої Румунії.

У післявоєнні роки Румунія залишалася аграрною країною. Відносно розвинутою промисловою галуззю була лише нафтова промисловість, в якій провідні позиції займав іноземний капітал.

У міжнаціональних відносинах стали культивуватися шовінізм і націоналізм. Це привело до їх загострення, особливо на тільки-що приєднаних територіях.

На кінець війни загострилися соціальні проблеми. У листопаді 1918 р. страйкували залізничники, робітники заводу “Арсенал”. 13 грудня 1918 р. робітники вийшли на вулиці Бухареста та інших міст. Демонстрації відбувалися під гаслами “Хай живе Румунська соціалістична республіка!” 26 грудня під час розстрілу демонстрації в Бухаресті загинуло понад 100 чоловік. У країні було введено стан облоги, припинено діяльність профспілок, почалися воєнно-польові суди.

Революційний рух не припинявся. Уряд Братіану пішов на деякі поступки. Вводилась нова демократична система виборів. 27 грудня 1918 р. був виданий декрет про земельну реформу для Старого королівства. Згідно цього декрету були конфісковані землі тих громадян, які втекли з країни, а також помістя тих землевласників, хто мав понад 100 гектарів землі. Землю отримали демобілізовані з армії солдати і ті селяни, що мали менше 5 гектарів землі.

1919 рік увійшов в історію Румунії як такий, що в стихійних виступах проти уряду Братіану з різних причин брали участь робітники, селяни, військові. Симптоматичним було те, що цей рух поширився і на тільки-що приєднаних землях.

У листопаді 1919 р. відбулися вибори до парламенту. Націонал-лібе-ральна партія потерпіла поразку. Уряд І. Братіану пішов у відставку. Новий коаліційний уряд очолив лідер Національної партії В. Воєвода. Однак і цей уряд не зміг справитися з економічними і соціальними проблемами. В березні 1920 р. влада була передана генералу Авереску, лідеру Народної партії. Взагалі-то в період з 1917-1922 рр. в Румунії змінилося 19 урядів, що свідчило про політичну і соціально-економічну нестабільність у країні.

У 1920 р. страйковий рух робітників не припинився. На осінь він охопив всю Румунію. Уряд Авереску пішов на задоволення деяких вимог страйкарів. Було запроваджено 8-годинний робочий день, визнано повноваження фабрично-заводських комітетів та ін.

18 жовтня 1920 р. залізничники почали новий страйк, до якого 20 жовтня приєдналися робітники інших галузей промисловості. Їх вимоги щодо визнання права об’єднання в спілки, свободи слова, друку, визнання робітничих рад, виведення військ з підприємств, скасування стану облоги і воєнно-польових судів не були виконані урядом. Навпаки, уряд почав арешти і катування, судові процеси проти страйкарів. Загальний страйк зазнав поразки.

В умовах революційного піднесення 8 травня 1921 р. в Румунії була створена Комуністична партія. Уряд Авереску почав проти комуністів репресії, звинувачуючи їх у змові проти безпеки держави.

У липні 1921 р. аграрна реформа була затверджена парламентом у значно урізаному вигляді. Передбачався викуп селянами землі по надто високій ціні, позбавлялись землі селяни, які протягом чотирьох років не вносили викупних платежів та ін. Аграрна реформа продовжувалась аж до 1934 р. Ось її результати: 12,200 великих поміщицьких господарств володіли 5,5 млн. га землі, а 1 млн. 700 тис. селянських господарств мали тільки 2,5 млн. га землі. 700 тис. селянських дворів зовсім не мали землі. Великі викупні платежі, відсутність тяглової сили кинуло значну частину селян в кабалу до поміщиків.

У січні 1922 р. уряд знову очолив І. Братіану. У березні 1923 р. була введена в дію нова конституція, згідно якої в Румунії зберігався монархічний режим, парламенту, який складався з палати депутатів і сенату, надавалася законодавча влада. Урядові належала виконавча влада. Уряд формувався з дозволу короля, який одночасно був головнокомандувачем збройних сил, затверджував міжнародні угоди. Від його імені парламент Румунії оголошував закони. Конституція гарантувала демократичні права і свободи, хоч вони рідко коли реалізовувалися.

У зовнішній політиці Румунія орієнтувалась на держави Антанти і незмінно дотримувалась антирадянського курсу. У 1921 р. вона уклала договір з Польщею, згідно якого обидві держави брали на себе зобов’язання на випадок початку однією із них війни проти СРСР, друга сторона надавала їй допомогу усіма своїми збройними силами. З цією ж метою в м. Хотині був створений штаб зв’язку обох армій. У 1926 р. цей договір був продовжений ще на 5 років.

На 1924 р. у Румунії настала економічна стабілізація. Румунія отримала позику від Франції, Англії, Німеччини. Отримувала Румунія і репарації. В Румунії було збудовано близько 1000 підприємств. Найактивніше розвивалася нафтова промисловість, а також легка і харчопереробна. Хоч у металургійній промисловості все ще не був досягнутим довоєнний рівень виробництва продукції.

У кризовому стані зоставалося сільське господарство. Частка румунських капіталів в нафтовій промисловості скоротилася до 24,5%. Робочий день сягав 12 годин, зарплата робітників зменшилась на 30%. Це не завадило офіційній пропаганді стверджувати про початок періоду процвітання великої Румунії.

У період стабілізації в економіці румунський уряд перейшов в наступ на робітничий рух. В 1924 р. була заборонена Комуністична партія і комсомол. Страйкова боротьба не припинялася. Лісопильники Муреша, Буковини, металісти “Решіци” своєю боротьбою надихали інші категорії населення до опору урядовим силам.

Найбільшим виступом селянства, яке не припиняло боротьби за землю, було повстання в Бессарабії в 1924 р. Центром повстання було село Татарбунари. Причиною повстання селян була відмова уряду від проведення плебісциту щодо визначення статусу Бессарабії.

У ході повстання в Бессарабії повстанці розгромили румунські органи влади, були обрані ради селянських депутатів і проголошено Молдавську республіку. Через два тижні в Бессарабію прибули з Румунії війська і повстання селян придушили. Розправа румун над повстанцями була жорстокою. Багато сіл було спалено, понад 1 тис. учасників повстання були заарештовані і віддані до суду, більше 3 тис. чол. загинули в боротьбі з румунськими військами.

Після придушення Татарбунарського повстання у 1925 р. були заборонені профспілки, обмежена свобода друку. У 1926 р. було заарештовано керівництво Компартії, введена мажоритарна система виборів до парламенту замість пропорційної. Це був курс на зміцнення буржуазно-поміщицької диктатури. Саме в цей час з’явилися перші фашистські організації “Залізна гвардія”, “Ліга національно-християнського захисту”, ”Войничі” та ін.

Націонал-ліберальна партія та її уряд проводили політику насильницької експропріації середніх власників. Ця партія ставала господарем навіть окремих галузей промисловості. Це привело до появи опозиції буржуазії Старого королівства банкірів, промисловців, особливо в Трансільванії, інтереси яких були суттєво ущемлені такою політикою правлячої партії.

У 1926 р. утворилась Націонал-Цариністська (селянська) партія, яка і очолила політичну опозицію щодо Націонал-ліберальної партії.

У 1927 р. до влади знову прийшли націонал-ліберали на чолі з І. Братіану. Того ж року помер король Румунії Фердинанд. Уряд І. Братіану усунув від успадкування престолу принца Кароля, зв’язаного з націонал-цари-ністами і добився проголошення королем неповнолітнього онука померлого Фердинанда-Міхая. Того ж року помер І. Братіану. Головою уряду став В. Братіану.

У 1928 р. Націонал-цариністська партія організувала антиурядову демонстрацію 100 тис. селян, 15 тис. гірників, яка переросла (проти волі її організаторів) в повстання. У кінцевому рахунку, це повстання сприяло приходу до влади націонал-цариністської партії. Уже в тому ж 1928 р. лідер Націонал-Цариністської партії Маніу очолив уряд Румунії. Націонал-цари-ністи здобули перемогу і на парламентських виборах.

Економічна криза в Румунії була надто складною, всегалузевою. Лише нафтопереробна промисловість збільшила виробництво нафти з 4,8 до 7,3 млн. т. Безробітними стали 600 тис.чол. У 1929-1933 р. в Румунії змінилось 10 урядів. Уряд Маніу одержав від США, Англії і Франції позику стабілізації, а в 1931 р. – позику розвитку. І в Румунії, як це уже було в Угорщині і в Австрії, Ліга Націй встановила контроль за прибутками і видатками держави. План оздоровлення держави передбачав скорочення службовців, зниження на 60% зарплати робітників і службовців, підвищення податків.

Реалізація цих вимог загострила класову боротьбу в країні. В авангарді боротьби йшли шахтарі Лупені. Уряд здійснив спробу придушити їх виступи. Війська вбили 25 шахтарів, 200 чол. було поранено і заарештовано. Страйки пройшли також в Бухаресті, Констанці та ін. містах.

У 1930 р. королівський престол у Румунії за допомогою іноземних політичних кіл був переданий Каролю, який був тісно зв’язаний з німецьким капіталом і з фашистськими організаціями в Румунії.

Страйк залізничників 1933 р. мав двоякі наслідки. Уряд пішов на задоволення деяких вимог страйкарів, розпочавши одразу ж репресії. У країні був запроваджений стан облоги. 1932-1933 рр. увійшли в історію робітничого руху Румунії як найвидатніші за своїм революційним характером, за розмахом, масовістю.

З 1934 до 1937 р. головою уряду в Румунії був Г. Татареску, представник Націонал-Ліберальної партії. Уряд продовжував репресії проти робітників, зберіг стан облоги в країні, заохочував зростання фашистських організацій, закрив майже усі демократичні газети і журнали. В економіці Румунії наступило деяке пожвавлення, перш за все, у військовій, нафтовій і текстильній галузях.

У зовнішній політиці Г. Татареску проводив антирадянську політику. За ініціативою Румунії в 1934 р. була утворена Балканська Антанта у складі Румунії, Греції, Югославії і Туреччини.

У 1936-1937 рр. за ініціативою Компартії в Румунії був створений Демократичний фронт боротьби проти фашизму. Націонал-ліберальна і Націонал-Цариністська партії робили все можливе, щоб нейтралізувати діяльність Демократичного фронту.

У грудні 1937 р. в Румунії відбулися парламентські вибори. Націонал - Цариністська партія уклала угоду з фашистською організацією “Залізна гвардія”. На виборах правляча Націонал-ліберальна партія потерпіла поразку. Не добився успіху і Демократичний фронт. За таких умов король Кароль ІІ 10 лютого 1938 р. вчинив державний переворот і встановив свою диктатуру. Шлях до повної фашизації Румунії був відкритий.

1 березня 1938 р. була введена в дію нова конституція. Конституція 1923 р. перестала існувати. Разом з нею перестали існувати демократичні права і свободи громадян. Були розпущені Націонал-ліберальна і Націонал- Цариністська партії, які восени 1938 р. увійшли до фашистської організації “Фронт національного відродження”. Парламент зберігся, але його діяльність була призупинена до “особливого розпорядження”.

Політична та економічна залежність Румунії від іноземного капіталу і перш за все від Німеччини стала реальністю. Економічний план співробітництва з Німеччиною дозволяв їй встановити економічний протекторат над Румунією.

Таким чином, у міжвоєнний період завдяки територіальним здобуткам, була реалізована мрія про Велику Румунію. У внутрішній політиці домінуючими стали антидемократичні тенденції, які завершилися встановленням у Румунії у 1938 р. фашистського режиму.

 

28) США у 1918-1929 рр.

 

США були єдиною країною, яка не понесла економічних втрат, а навпаки, виграла від участі у Першій світовій війні. Прибутки американських монополій за роки війни (1914-1919 рр.) зросли в кілька разів. Вони становили понад 35 млрд. доларів. Витрати на війну становили 25,7 млрд. доларів. Капіталовкладення монополій за кордоном після Першої світової війни збільшились у шість разів. Експорт у 1920 р. перевищив імпорт на 2,9 млрд. доларів. США із боржника європейських країн стали їх кредитором. Європейські країни заборгували США 10 млрд. доларів. Концентрація промислового виробництва і капіталу досягли небачених масштабів. Кількість підприємств, які отримали 1 млрд. доларів прибутку за рік, зросла майже удвічі.

У війну США вступили тоді, коли сили обох воюючих сторін виснажились і результат боротьби був близький. За час участі в бойових діях армія США втратила 50 тис. чол. вбитими, близько 200 тис. чол. пораненими. На території США бойові дії не велися.

По закінченню війни США виробляли 50% світового видобутку вугілля, 2/3 нафти, 3/5 виробництва сталі, 40% світового золотого запасу золота було в США. За показниками експорту США вийшли на перше місце у світі. Він зріс з 2 млрд. доларів в 1914 р. до 6 млрд. доларів в 1918 р.

США після війни вступили на шлях нової індустріалізації. Автомобільна промисловість нарощувала випуск своєї продукції. Так, якщо у 1914 р. виробництво автомобілів складало 500 тис. одиниць, то у 1919 р. – 7млн. 500 тис. одиниць. У промисловості працювало 25 млн. чол. (із 42 млн. працездатних). На заводах Форда та інших вперше запровадили конвеєр, що привело до здешевлення виробленої продукції. Тоннаж торгового флоту виріс з 276 тис. тонн до 2 млн. 476 тис. т. За роки війни заробітна плата робітників зросла на 55%. Населення США в 1920 р. складало 105,7 млн. чол. Із них 54% проживало в містах.

Після закінчення війни іноземні замовлення зменшились на 32 %. Підприємці поставили питання про ліквідацію зарплати воєнного часу. У 1920-1921 рр. зарплата робітників впала на 25-50%. Робітники почали протестувати проти скорочення зарплати. У 1919 р. відбувся страйк портових робітників Нью-Йорка, загальний страйк робітників Сіетла, страйки металургів, шахтарів. Протягом 1919 р. відбулося 3577 страйків які охопили понад 4 млн. робітників. Усі страйки робітників потерпіли поразка. Інколи, як це було в Сіетлі, проти страйкарів влада використовувала військо. На хвилі піднесення страйкового руху в 1919 р. в США була створена Комуністична партія на чолі з талановитим публіцистом Джоном Рідом.

Такий розвиток подій спонукав американську буржуазію до наступу на ліві сили, профспілковий рух зокрема. Сенат прийняв рішення про продовження дії “закону про шпигунство”, прийнятого під час війни а також дії інших надзвичайних воєнних законів. Засоби масової інформації намагались створити у громадськості думку, що невдоволення трудящих, їх страйки і демонстрації не були результатом соціальних проблем, а наслідком впливу ззовні, спроб комуністів підбурювати робітників на заворушення в країні.

У 1920 р. була створена спеціальна комісія на чолі з сенатором Лоском, яка мала слідкувати за політичним становищем у країні. У штаті Нью-Йорк був прийнятий закон про перевірку лояльності студентів і викладачів університетів, з державних установ звільняли осіб лівої політичної орієнтації. Пожвавилась діяльність таємної терористичної організації ку-клус-клан. У 1919 р. члени цієї організації лінчували 239 негрів. Страх охопив негритянські поселення. Розгорнувся рух афро-американського населення під гаслом: “Назад в Африку!”, очолюваний М.Гарві.

На початку січня 1920 р. в 70 містах США відбулися каральні рейди, в ході яких заарештували тисячі людей, причетних до робітничих організацій. Лише за одну ніч було заарештовано 10 тис. чол. Тисячі чоловік іноземного походження були вислані за кордон.

2 листопада 1920 р. відбулися чергові президентські вибори. В. Вільсон не виставляв свою кандидатуру на посаду президента США. Кандидат від демократичної партії Кокс зібрав всього 9 млн. голосів проти 16 млн. голосів, які одержав кандидат республіканської партії У. Гардинг. Він і став президентом США.

Першим ділом У. Гардинг посприяв скасуванню закону воєнного часу про податок на надприбутки, що заощадило великим корпораціям понад 1,5 млн. доларів на рік. Потім було прийнято рішення про відмову від контролю над цінами і регулювання виробництва, було проголошено курс на невтручання держави у справи бізнесу і протекціонізм у торгівлі.

Прихід до влади республіканців співпав з початком нетривалої економічної кризи. За 1920-1921 рр. виробництво промислової продукції скоротилось на 25%, почались банкрутства, число безробітних зросло до 5,5 млн. чол. В автомобільній промисловості було 55% безробітних, в будівництві – 60%. Продовжувала скорочуватись зарплата робітників. Капіталісти шукали вихід з кризи за рахунок різкого посилення процесу раціоналізації виробництва, інтенсифікації праці робітників. До середини 1921 р. криза в промисловості була подолана. Економіка США вступила в період тимчасової стабілізації.

Криза в сільському господарстві була більш тривалою. Ціни на сільгосппродукцію падали, фермери розорювались, покидали свої місця проживання і втікали в міста. За ці роки покинули свої ферми понад 2 млн. чол.

Соціальна напруга в країні зростала. У квітні 1922 р. почався страйк 600 тис. шахтарів, у червні – 400 тис. залізничників. Вони протестували проти скорочення зарплати на 20%. Страйки були оголошені урядом поза законом. Страйкарі не досягли задоволення своїх вимог.

З цього часу починається наступ влади проти профспілок, проти негритянського руху. Постало питання про заборону профспілок.

У 1923 р. індекс промислового виробництва в США на 42% перевищив довоєнний рівень. Металургійна промисловість виплавляла чавуну, сталі більше, ніж Англія, Франція і Німеччина, разом взяті. На заводах Форда вперше була введена поточна і конвеєрна система праці, використовувалися методи хронометражу. Йшов процес посиленого оновлення основних капіталів, впровадження у виробництво найновішої техніки, здійснення раціоналізації і інтенсифікації праці робітників. Собівартість продукції зменшувалась, підвищувалась конкурентоспроможність американських товарів. Зовнішня торгівля зросла на 43% порівняно з довоєнними роками.

Концентрація і централізація промисловості ще більше зросла. Надвисокими темпами розвивалися такі нові галузі промисловості, як автомобільна, електротехнічна, хімічна, гумова, радіоапаратури. Мала місце спеціалізація крупних підприємств, особливо в автомобільній промисловості. Виробничі потужності автозаводів досягли 4-5 млн. автомобілів на рік. Будівництво автотрас здійснювалось по всій країні. Їх довжина досягла 185 тис. миль. Різко зросли темпи житлового будівництва.

Офіційна пропаганда стверджувала, що раціоналізація веде до підвищення зарплати, закликала робітників до активної участі робітників та службовців до розробки і здійснення проектів раціоналізації виробництва. Другим напрямком, який мав забезпечити класовий мир, мала стати співучасть американських робітників у володінні акціями підприємств. Слід відзначити, що цей процес в умовах економічного піднесення набрав досить широкого розмаху. Було засновано кілька робітничих банків.

У 1923 р. помер президент США У. Гардинг. Виконуючим обов’язки президента став віце-президент К. Кулідж. У 1924 р. в США відбулися чергові президентські вибори. Перемогу на виборах здобув К. Кулідж (Республіканська партія). Особливість цих виборів полягала в тому, що вперше у виборах поряд з традиційними партіями – Демократичною і Республіканською – брав участь Прогресивний блок, який очолив сенатор-республіканець Р. Ла-Фоллет. Його програма передбачала захист інтересів дрібної буржуазії, націоналізацію гідроелектростанцій та залізниць, надання фермерам дешевого кредиту, поліпшення життя робітників та ін. Ла-Фоллета підтримала значна частина робітників, фермерів, ліві партії та організації, Виконавчий комітет Американської федерації профспілок (АФП).

Ла-Фоллет здобув на виборах близько 5 млн. голосів. Це була поразка дрібнобуржуазних верств населення в протистоянні з крупним капіталом країни.

Початок президентства К. Куліджа співпав зі вступом США в період економічного піднесення. Хаос у виробництві, торгівлі і фінансах був позаду, революційні атаки робітничого класу були відбиті, влада буржуазії зміцніла.

К. Кулідж висунув гасло: “Справа Америки – бізнес!”. Це була сутність усієї політики США упродовж 1924-1932 рр. Рівень безробіття був мінімальним – 1,5 млн. чол. Пропаганда переконувала усіх про рівні можливості громадян у досягненні матеріальних благ, багато говорили про наступ “ери проспериті” (добробуту). Продуктивність праці в промисловості зростала, конвеєрна система здобула широке застосування, особливо в нових галузях виробництва.

Робітничий рух послабився, ідея взаємозалежності робітників і підприємців була реалізована у створенні компанійських профспілок. Спроби компанійських профспілок підтримувати страйкарів зустріли опір з боку підприємців, профактивістів звільняли з роботи. У цьому руслі слід розглядати судовий процес над робітниками Сакко і Ванцетті. Їх звинуватили у вбивстві касира взуттєвої фабрики. Не отримавши доказів, суд виніс їм смертний вирок, який був виконаний 23 серпня 1927 р. Тоді ж відбувся ще один резонансний судовий процес в м. Дейтоні над вчителем біології Д. Скопсом. Його звинуватили в викладанні у школі теорії Дарвіна. Це було ще одним підтвердженням того, що в США встановилась атмосфера політичної нетерпимості.

Фермерські господарства переживали кризу перевиробництва сільгосппродукції ще з 1920 р. Виживали в конкурентній боротьбі крупні ферми. Протягом 1920-1930 рр. фермерське населення США зменшилось на 1млн. 202 тис. чол. Чимало з них поповнили ряди безробітних у містах.

Американське суспільство мало проблеми і в негритянському питанні. Формальне зрівняння негрів з білими повсюдно відкрито порушувалось. Негри не могли розраховувати на рівну з білими оплату праці. АФП не приймала негрів у профспілки. Спроба комуністів захистити негрів від дискримінації з боку буржуазії особливих результатів не дали. У той же час число членів ку-клус-клану досягло 4-5 млн. чол. Вони виступали проти негрів, емігрантів і добились скорочення емігрантів у США в 4 рази.

Вибори президента США у 1928 р. відбулися в розпал “Проспериті”. Багатьом здавалось, що рівень продуктивних сил досяг такого показника (зріс на 43%), що про бідність не може бути і мови, а процвітання Америки безмежне в часі.

Республіканська партія, йдучи на вибори, записала у свій актив здобутки попередніх років, обіцяла і надалі зберегти “проспериті”. Більшість американців повірила республіканцям. Г. Гувер – ставленик Моргана – був обраний президентом США. Це була третя підряд перемога республіканської партії на президентських виборах.

4 березня 1929 р. Г. Гувер зайняв президентське крісло. В уряд увійшли представники мільярдерів Меллон, Стімсон та ін. Економісти прогнозували високі темпи виробництва і на перспективу. Пропаганда стверджувала про вступ США в золотий вік. Символом процвітання вважався автомобіль. У 1929 р. на 1тис. чол. припадало 189 автомобілів. Населення США зросло зі 105 до 122 млн. чол. Міське населення збільшилось на 27%, а сільське – скоротилось на 5%. Покупки американців у кредит дорогих речей стали звичним явищем (навіть автомобіль). Вартість акцій росла. Усі вкладали свої заощадження в акції.

Не хотіли американці помічати скорочення асигнувань на оновлення основних фондів, ознак перевиробництва, зростання до 2 млн. чол. безробітних, розорення дрібних фермерів та інші негативні явища в суспільно-економічному житті країни.

Вартість акцій, які котувалися на Нью-Йоркській фондовій біржі, за п’ять років (1924-1929)зросла з 27 млрд. до 87 млрд. доларів, тобто більше ніж втричі. Грою акціями на біржі було охоплено від 15 до 25 млн. чол. Звичайно, що зліт котування акцій відображав не їх вартість, а надії вкладників на подальше зростання курсу акцій. Загроза фінансових потрясінь із-за цього була цілком ймовірною.

Наприкінці 1929 р. в США почалася одна з найнебезпечніших економічна криза, яка за короткий період часу охопила усі капіталістичні країни. Падіння курсу акцій на Нью-Йоркській біржі було катастрофічним. Паніка охопила власників акцій і вони почали їх продавати. 24 жовтня було продано 12,8 млн. акцій, а 29 жовтня – 16,4 млн. акцій, вартість яких зменшилась більш як на половину. 32 млрд. доларів, вкладених акціонерами в цінні папери, перестали існувати. У країні почали закриватися заводи, фабрики, чисельність безробітних зросла, зарплата працюючих падала.

Це була криза перевиробництва товарів, яка призвела до дезорганізації виробництва. Спочатку Г. Гувер запевняв американців, що криза є тимчасовою і рекомендував бізнесу самому із неї виходити, не хотів відходити від індивідуалістської теорії і переходити на позиції державного регулювання економічного життя.

5 грудня 1929 р. президент Г. Гувер скликав спеціальну нараду 400 представників крупних банків і трестів для вироблення заходів по боротьбі з кризою. Учасникам наради була запропонована програма вкладень 8 млрд. доларів у капітальне будівництво. Промислові і залізничні монополії також мали вкласти у свої підприємства 3 млрд. доларів. Реалізація цих заходів дала тимчасовий ефект. У травні 1930 р. Г. Гувер заявив: “Криза уже позаду”. Але це було не так. Криза розвивалась. У 1931 р. була створена “Національна кредитна корпорація”, капітал якої досяг 3,5 млрд. доларів. Для боротьби з кризою в галузі сільського господарства було створено “Федеральне фермерське бюро”, якому держава асигнувала 500 млн. доларів. У торгівлі з 1931 р. США стали на шлях протекціонізму.

Однак ось ці суттєві регулюючі заходи і спеціально утворені органи не справились із кризою. Падіння виробництва не зупинялось. Видобуток вугілля зменшився на 42%, виплавка чавуну – на 79%, сталі – на 76%, виробництво автомобілів – на 80%. З 297 доменних печей працювало тільки 46. Випуск промислової продукції скоротився більш як у два рази. Вивіз пшениці за кордон зменшився на 82%, а її запаси в США збільшились у 3,5 рази. Ціни на сільгосппродукти в США в 1932 – 1933 рр. порівняно з 1929 р. впали у 3-4 рази. Валовий дохід фермерів зменшився більш як у 2 рази. Вартість промислових акцій з вересня 1929 до 19 червня 1932 р. впала на 85%. 10 тис. банків припинили своє існування.

Наслідком таких змін у промисловості, сільському господарстві, фінансах було зростання безробіття. На березень 1933 р. число безробітних досягло 17 млн. чол. Зауважимо, що на той час в США ще не діяла державна система соціального страхування по безробіттю. Безробітна людина не мала засобів для існування. Зарплата працюючих продовжувала знижуватися, і на кінець 1932 р. впала удвічі. 45% фермерів не могли розрахуватися за кредити. За п’ять років (1929-1933) в примусовому порядку було продано 1 млн. ферм.

Багато жителів міст не могли оплачувати своє житло. Власники будинків їх насильно виселяли із квартир. По всій Америці з’явились “гувервіллі” (житло з картону і фанери).

Безробіття, скорочення зарплати і збільшення тривалості робочого дня привели до зростання соціальної напруги , невдоволення серед робітників, фермерів, інтелігенції. Вони вимагали припинити зменшення зарплати, надання їм допомоги, анулювання боргів і зменшення податків.

Новою ознакою протестного руху була його масовість і організованість.6 березня 1931 р. 1,250 тис. безробітних вийшли на вулиці міст , протестуючи проти безробіття. У Нью-Йорку, Детройті в демонстраціях взяло участь понад 100 тис. чол., у Чикаго – 50 тис. чол. Поліція здійснила арешти серед керівників страйків, демонстрацій.

У липні 1930 р. у Чикаго відбувся національний з’їзд безробітних, який розробив програму боротьби за надання допомоги безробітним. Для організації керівництва цією боротьбою була створена “Національна рада безробітних”. Голодні походи безробітних, які організовувала Компартія США, в 1931 і в 1932 рр. у т. ч. на Вашингтон, стали суровою реальністю тогочасної Америки. Рух безробітних, марш смерті 25 тис. ветеранів Першої світової війни та членів їх сімей до Білого дому у 1932 р., які вимагали виплатити їм пенсії і розгін їх демонстрації з допомогою війська було свідченням серйозної соціально-політичної напруги в американському суспільстві.

Страйкова боротьба працюючих у роки економічної кризи не набула масового характеру. На цей час у профспілках США було 10% робітників. Страх втратити роботу утримував багатьох від участі у страйках. До того ж американська буржуазія, щоб придушити боротьбу робітників і фермерів, застосовувала терор і репресії. Лише в 1930 р. було заарештовано 5935 робітників. Фашистські тенденції стали реальністю суспільно-політичного життя. Ку-клус-клан, Американський легіон безпосередньо брали участь у придушенні робітничого і фермерського руху. Були спроби заборонити компартію США.

У 1932 р. економічна криза в США досягла найбільшої гостроти. Кожен третій робітник не мав роботи. Повністю зайнятими на виробництві було лише 10% працюючих. Неймовірно, але нестерпне становище більшості населення було за умов надлишку всього. Біднота і багаті складали два протилежні полюси американського суспільства.

Морально-психологічний вплив кризи на населення був таким сильним, як ні в жодній країні світу. У свідомості багатьох людей складалось враження про “планетарну катастрофу”. Індивідуалістський характер масової свідомості американців у цьому відношенні також зіграв свою негативну роль. Вину за катастрофічне погіршення свого становища вони покладали не стільки на об’єктивні соціально-економічні процеси, скільки на власні недоліки кожної людини. Це стало причиною масовості самогубств серед американців.

Протягом багатьох десятиріч панування індивідуалістської ідеології в США, на відміну від Європи, не склалася система соціального захисту населення. Криза для американців стала національним лихом.

Саме в такій соціально-економічній і морально-психологічній атмосфері в 1932 р. почалась кампанія по виборах президента США.

Передвиборча платформа республіканської партії включала вимоги дотримання бездефіцитного бюджету, заперечувала необхідність збільшення державних соціальних витрат. Розправа літом 1932 р. над ветеранами війни, яка була здійснена за особистим наказом Г. Гувера, зробила шанси республіканців на успіх в передвиборній кампанії 1932 р. безнадійними. Складність ситуації для Г. Гувера була ще і в тому, що йому виборці більше не вірили.

Демократична партія висунула кандидатом на посаду президента США Ф. Рузвельта. Ф. Рузвельт і його “мозковий трест” розробили досить солідну передвиборчу платформу і доклали максимум зусиль, щоб її донести до найширшого кола людей. В основу своєї передвиборчої платформи Ф. Рузвельт поклав вияснення причин економічної кризи і визначення шляхів для її подолання. Критика республіканців за наслідки їх управління країною, обіцянка надати роботу безробітним, фермерам, підвищити ціни на сільгосппродукти, почати проведення реформ на користь мільйонів “забутих американців” були також широко використані передвиборчим штабом Ф. Рузвельта.

 

29) Світова економічна криза її особливості у США.

Наприкінці 1929 р. в США почалася одна з найнебезпечніших економічна криза, яка за короткий період часу охопила усі капіталістичні країни. Падіння курсу акцій на Нью-Йоркській біржі було катастрофічним. Паніка охопила власників акцій і вони почали їх продавати. 24 жовтня було продано 12,8 млн. акцій, а 29 жовтня – 16,4 млн. акцій, вартість яких зменшилась більш як на половину. 32 млрд. доларів, вкладених акціонерами в цінні папери, перестали існувати. У країні почали закриватися заводи, фабрики, чисельність безробітних зросла, зарплата працюючих падала.

Це була криза перевиробництва товарів, яка призвела до дезорганізації виробництва. Спочатку Г. Гувер запевняв американців, що криза є тимчасовою і рекомендував бізнесу самому із неї виходити, не хотів відходити від індивідуалістської теорії і переходити на позиції державного регулювання економічного життя.

5 грудня 1929 р. президент Г. Гувер скликав спеціальну нараду 400 представників крупних банків і трестів для вироблення заходів по боротьбі з кризою. Учасникам наради була запропонована програма вкладень 8 млрд. доларів у капітальне будівництво. Промислові і залізничні монополії також мали вкласти у свої підприємства 3 млрд. доларів. Реалізація цих заходів дала тимчасовий ефект. У травні 1930 р. Г. Гувер заявив: “Криза уже позаду”. Але це було не так. Криза розвивалась. У 1931 р. була створена “Національна кредитна корпорація”, капітал якої досяг 3,5 млрд. доларів. Для боротьби з кризою в галузі сільського господарства було створено “Федеральне фермерське бюро”, якому держава асигнувала 500 млн. доларів. У торгівлі з 1931 р. США стали на шлях протекціонізму.

Однак ось ці суттєві регулюючі заходи і спеціально утворені органи не справились із кризою. Падіння виробництва не зупинялось. Видобуток вугілля зменшився на 42%, виплавка чавуну – на 79%, сталі – на 76%, виробництво автомобілів – на 80%. З 297 доменних печей працювало тільки 46. Випуск промислової продукції скоротився більш як у два рази. Вивіз пшениці за кордон зменшився на 82%, а її запаси в США збільшились у 3,5 рази. Ціни на сільгосппродукти в США в 1932 – 1933 рр. порівняно з 1929 р. впали у 3-4 рази. Валовий дохід фермерів зменшився більш як у 2 рази. Вартість промислових акцій з вересня 1929 до 19 червня 1932 р. впала на 85%. 10 тис. банків припинили своє існування.

Наслідком таких змін у промисловості, сільському господарстві, фінансах було зростання безробіття. На березень 1933 р. число безробітних досягло 17 млн. чол. Зауважимо, що на той час в США ще не діяла державна система соціального страхування по безробіттю. Безробітна людина не мала засобів для існування. Зарплата працюючих продовжувала знижуватися, і на кінець 1932 р. впала удвічі. 45% фермерів не могли розрахуватися за кредити. За п’ять років (1929-1933) в примусовому порядку було продано 1 млн. ферм.

Багато жителів міст не могли оплачувати своє житло. Власники будинків їх насильно виселяли із квартир. По всій Америці з’явились “гувервіллі” (житло з картону і фанери).

Безробіття, скорочення зарплати і збільшення тривалості робочого дня привели до зростання соціальної напруги , невдоволення серед робітників, фермерів, інтелігенції. Вони вимагали припинити зменшення зарплати, надання їм допомоги, анулювання боргів і зменшення податків.