іспит

Руська трійця» (1833—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.

Породжене в добу романтизму, воно мало виразно слов’янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники його вживали прибрані слов’янські імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».

Члени «Р. т.» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І.Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з’являтися в Закарпатті.

Навколо «Р. т.» об’єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її члени (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв’язані з польським революційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, перекладаючи твори слов’янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.

Діяльність «Р. т.» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов’янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів «Р. т.» користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павловського, а також твори харківських романтиків.

Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833). У 1835 р. «Р. т.» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Істотною заслугою «Р. т.» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель Ідея слов’янської взаємності, що нею пройнята «Русалка Дністрова», споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в значній мірі інспірувала діяльність «Р. т.». Вплив на постання «Р. т.» мав між іншими і чеський славіст Ян Ковбек.

«Русалку Дністровую» царський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.

Гурток «Р. т.» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

2.Нова українська література( Котляревський, Квітка Основ’яненко, Шевченко)

Нова українська літературна мова – це ьазована на народних говорах мова

української нації, що є результатом творчості всього українського народу

на чолі з його видатними культурними діячами від ХVІІІ століття до наших

днів. Поняття нової української літературної мови надзвичайно широке.

Нова українська літературна мова ХVІІІ століття відрізняється від

літературної мови кінця ХХ століття.

 

Найважливіша особливість нової української літературної мови полягає в

її максимальному зближенні з народними говорами. Нова українська

літературна мова розвинулась на основі південно-східного наріччя і

активно увібрала в себе та уніфікувала в єдину систему елементи двох

інших наріч. Хоч південно-східне наріччя загалом найближче до

літературної мови, однак літературна мова ні в фонетиці, ні в граматиці,

ні в лексиці не збігається з ним.

 

Класики української літератури І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко,

Т. Шевченко на основі східноукраїнських говорів створили досконалий і

високо художній тип нової літературної мови.

 

Внаслідок спорідненості наддніпрянських, полтавських і слобожанських

говірок діалектизми в мові творів І. Котляревського,

Г. Квітки-Основ’яненка і Т. Шевченка загалом однотипні.

 

Лексичний склад нової української літературної мови в своїй основі за

походженням діалектний. Приплив діалектної лексики до нової української

літературної мови для різних періодів трактується неоднаково. На

сучасному етапі проблема взаємодії діалектної лексики з лексикою

української літературної мови пов’язується передусім з питанням про культуру мови, про вдосконалення її будови в галузі лексики. Питання про

збагачення літературної мови діалектною лексикою, про вплив цього

процесу на проблеми культури мови є актуальним тільки для періоду, коли

нова українська літературна мова проходила складний шлях нормування,

коли появлялися нормативні словники і починали діяти строгі правила щодо

вживання слів у різних функціональних стилях мови.

 

Отже, про діалектну лексику як джерело збагачення нової української

літературної мови можна говорити тільки стосовно періоду останніх

десятиліть. Для всіх інших етапів розвитку нової української

літературної мови наукову проблему становить питання про шляхи входження

діалектної лексики до літературної мови, про місце говіркових слів

порівняно з недіалектною лексикою в складі літературної мови [Матвія

1990].

 

Важливим чинником у засвідченні та в нормуванні лексики літературної

мови в першій половині ХІХ століття була поява словників – опублікованих

як додаток до творів І. Котляревського, О. Павловського, М. Максимовича

й рукописних А. Метлинського, П. Білецького-Носенка, М. Євстраф’єва.

Назви словників є свідченням того, що діалектна лексика в першій

половині ХІХ століття сприймалася як складова частина лексичного фонду

літературної мови.

 

4.Архітектура та образотворче мистецтво в українській культурі кін. 18-19 ст.

Загальна характеристика:

-відбулося становлення української культури Нового часу.

-основні мистецькі напрямки-класицизм та романтизм.(класицизм-орієнтувався на античне мистецтво,йому були притаманні простота форм і композиції,звернення до античної спадщини,оспівування героїв;романтизм-був реакцією розчарування у Просвітницьких ідеях ,стверджував неповторність людської особистості,прагнення до свободи і самовдосконалення,суперечність між надзвичайною особистітю та буденним оточенням.)

-негативний вплив на розвиток культури чинили відсутність власної державності,національний гніт та імперські кордони,що ігнорували українські етнічні території.

-у Наддніпрянській Україні проводилася політика русифікації та культурної асиміляції українців,здійснювана адміністративними примусовими заходами.

-на Західноукраїнських землях культурні процеси зазнавали значного впливу німецької культури,що поєднувалася з полонізацією в Галичині,мадяризацією в Закарпатті,румунізацією на Буковині.

-культурний розвиток галицьких і закарпатських русинів був тісно пов’язаний з діяльністю греко-католицького духовенства.

АРХІТЕКТУРА:

-панування класичного стилю.

-планова забудова губернських центрів (Полтави,Києва,Харкова).

-відомі пам’ятки тогочасної архітектури-будинок театру в Одесі (архітектор Тома де Томсон),дзвіниця Успенського собору в Харкові(С.Васильєв),Старий театр у Львові (А.Пихля,ЯЗальцман).

-розвиток палацово-паркової архітектури (палаци К.Розумовського у Батурині,маєток Галаганів у Сокирцях на Чернігівщині).

-створення декоративно-пейзажних парків («софіївка» в Умані,»Олександрія» у Білій Церкві,Стрийський парк у Львові).

ЖИВОПИС:

-розиток портретного жанру (В.Боровиковський,В.Тропінін,Т.Шевченко)

-Пейзажний живопис (І.Сорошенко,Т.Шевченко).

-Розвиток графіки (Т.Шевченко,серія офортів «Живописна Україна»).

МУЗИКА:

-розвиток музичного фольклору (колядки,щедрівки,народні пісні й танці.)Поширеними були народні ансамблі-троїсті музики (скрипка,цимбали,бубон).

-кобзарське мистецтво;найвідоміший кобзар-Остап Вересай.

-зародження української симфонічної музики(симфонія М.Овсянико-Куликовського на основі українських пісень.)

- С.Гулак-Артемовський написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».

ТЕАТР:

-поява перших стаціонарних професійних театрів у Харкові та Полтаві,де ставили українські п’єси «Наталка-Полтавка»,»Москаль-чарівник» І.Котляревського»,Сватання на гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка,а також п’єси Шекспіра,Пушкіна,Грибоєдова.Директором,режисером театру у Харкові був Грегорій Квітка-Основ’яненко,Полтавського-І.Котляревський.

-діяли аматорські театри,поміщицькі театри,де грали селяни кріпаки.

-видатні актори першої половини 19 ст.-М.Щепкін,К.Соленик.

ЛІТЕРАТУРА І МОВОЗНАВСТВО:

-українські автори писали як українською так і російською,польською,німецькою мовами.

-Першу в Галичині граматику української мови підготував І Могильницький.

-Професор Львівського університету І.Лавринський уклав 6-томний україно-польсько-німецький словник.

-Початок і становлення української поезій та прози; І.Котляревський(«Енеїда»,«Наталка-полтавка», «Москаль-чарівник».),Г.Квітки-Основ’яненко («Маруся»,»Конотопська відьма»,і т.д.)

-Найвидатніші автори:-П.Гулак-Артемовський,Є.Гребінка,М.Гоголь,Т.Шевченко,П.Куліш.

 

5.Боротьба православ’я та католицизму як ситуація культурного вибору.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СТАНОВИЩА ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ:

-формально церква визнавалася рівноправною,мала урядові «вольності та привілеї».

-вищих церковних посадовців призначав король за гроші,заслуги перед державою чи борги держави перед особою.У другій половині 16 ст. жоден митрополит не був обраний церковним собором.

-Державні та світські особи постійно втручалися в церковні справи:судили священників,не призначали настоятелів,щоб самими отримувати доходи з церковних маєтків,обкладали церкву високими податками тощо.

Реформація-антикатолицький рух за переоблаштування церкви.У 16 ст. країни Європи були охопленні Реформацією.Її учасники виступали:

-проти надмірного втручання церкви в усі сфери життя.

-за зменшення впливу церкви і духовенства.

-за здешевлення церкви і спрощення церковних служб.

У наслідок реформації виник протестантивізм-третій напрямок у християнській релігії.

Із 30-40-х рр16 ст. реформаційні ідеї проникають в Україну.Вони поширюються передусім серед шляхти й міщан Волині,Поділля,Галичини,а згодом і в Києві.

В Україні найбільше поширились такі протестантські напрямки:

-кальвінізм-Жан Кальвін-не набув прихильників серед народу,проте було створено близько 100 протестантських общин.Основу складала шляхта(Потоцькі,Вишневецькі).

-соціанство-Фавст Соціан-сповідував ідеї про свободу й духовну чистоту людини,людську природу І.Христа,неприйняття ікон у богослужінні,необхідність ліквідувати смертну кару.Соціани відкривали школи,типографії,поширювали літературу;їхніми покровителями виступали князі,посадовці.

Реформація знайшла відгук у діяльності братств,що були засновані у Львові (1586р.),Рогатині,,Галичині,Вінниці,Лубнах,Києві (1615),Луцьку та інших містах.

Братства-громадські релігійні об’єднання православних українців (міщан,духовенства,козаків,шляхти).

МЕТА ДІЯЛЬНОСТІ БРАТСТВ:захист національно-релігійних прав українців,протистояння окатоличенню та спольщенню українського народу.

ЗАХОДИ БРАТСТВ:

-виступали за право міських общин брати участь в управлінні церковними справами,контролювати діяльність вищого духовенства.

-захищали інтереси православних ремісників при вступі до цеху.

-займалися просвітницькою діяльністю:створенням шкіл і типографій.

Кожне братство мало свій статут,який виводив організацію з-під влади єпископів.

Засади реформації вплинули на опір наступу католицизму та розвиток власне української церкви.Ідея перекладу біблії на народну мову реалізована в українськомовному Пересопницькому Євангелії (1556-1561),створеному на Волині:як відомо однією однією з ідей реформації є переклад святого письма народною мовою.

Наступ католицької церкви має назву-контрреформація.НАПРЯМИ:

-у 1569р. на українських і білоруських землях починає діяти єзуїтський орган,представники якого схиляють на свій бік різні верстви населення,навіть тих,хто вже стали протестантами.

-із 1570-х рр. починає формуватися мережа єзуїтських колегій-навчальних закладів на основі католицького віровчення.Вони давали високий рівень освіти й успішно конкурували з протестантськими школами.

-поширюються ідеї об’єднання (унії) православної й католицької церков,які підтримають як представники католицького,так і православного духовенства.

Берестейський собор 1596:

Укр. Ініціатори-Гедеон Балабанта Іпатій Потій + впливові укр.. магнати.На обговореннях Балабан відмовився від ідей унії й перейшов на бік Острозького.Перешкодити вони не змогли.

ПРИЧИНИ УКЛАДАННЯ:

-прагнення католицької церкви розширити свій вплив і підпорядкувати православних папі римському.

-Річ Посполита вважала єдину віру чинником,що укріплює державу,і розцінювала унію як перехідний етап до чистого католицизму.

-православні духовенство і знать намагалися позбавитися нерівноправності з католиками,посилити свої позиції,досягти зближення із західноєвропейською культурою.

ЗМІСТ:

-об’єднувалися в греко-католицьку церкву(уніатську).

-уніатська церква зберігала православні обряди,церковнослов’янську мову,право на митрополичну та єпископські кафедри.

-уніацька церква визнавала зверхність папи римського,учення католицької церкви.

-уніатське духовенство зрівнювалося в правах з католиками,набули права обіймати посади в державних і міських урядах.

Унію прийняли 6 із 8 єпархій митрополії,ще дві-Перемишльська та Львівська -100 років тому.Першим греко-католицьким митрополитом став Михайло Рогоза,а по його смерті – Іпатій

Потій.

НАСЛІДКИ?

-утворилася Українська греко-католицька церква.

-почалася боротьба православних з греко-католиками,в українському суспільстві загострилися релігійні суперечності.

-не відбулося обіцяне зрівняння у правах уніатів з католиками.

ОСНОВНІ ЕТАПИ БОРОТЬБИ ЗА ВИЗНАННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ після Б.У.:

-православні братства вели судові процеси за право володіння церковним майном,опротестовували протиправну діяльність уніатів на сеймах Речі Посполитої.

-за ініціативою Віленського братства протестантська і православна шляхта укладали договір про тимчасове об’єднання та спільні дії в питаннях захисту своїх прав на богослужіння.

-спільна з протестантами боротьба на засіданнях сеймів призвела до формального визнання православної церкви та духовенства у Речі Посполитій,свободи сповідання православ’я,повернення братствам їхніх прав та привілеїв.

-у 1620р. під час перебування в Києві єрусалимського патріарха Феофана І.Борецький був висвячений на київського митрополита.Новий митрополит відновив діяльність православних єпископств.

-Велася боротьба козацтва за легалізацію православної ієрархії.Польськиц уряд був змушений погодитися на ці вимоги. (1622-1632)

-у 1633 польський уряд видав «Статті для заспокоєння руського народу»,які офіційно визнавали існування УПЦ і надавали широкі права православним,у тому числі обіймати державні посади в Р.П.

“Брестська Унія”.

Але серед частини православної шляхти та православного духовенства поширюється ідея про можливість об`єднання православної церкви з католицькою, для того щоб зберегти її від католицької експансії, добитись рівних прав католиків і православних. Вони посилались як на прецедент на рішення Флорентійської унії (1439р.) Цю ідею підтримував найбільший світський захисник православ`я К. Острозький (“нічого не бажаю гарячіше, як єдності віри і згоди всіх християн”) Прихильники унії вважали, що рішення буде прийнято після переговорів на Соборі з поступкам з обох сторін. Але ця ідея не мала підтримки в братствах і особливо в низах православних. Тому ініціативу в справах унії взяли на себе єзуїти, польський уряд на чолі з фанатиком Сигізмундом та деякі православні єпископи, особливо Іпатій Потій, та Кирило Терлецький та митрополіт Рогоза. Не порадившись з собором, фактично не маючи повноважень Потій і Терлецький з 1595р. виїхали в Рим і затвердили умови унії з папою. Цей вчинок вніс розкол (Клемент VІІІ) серед прихильників унії в Україні. Більшість на чолі з К.Острозьким засудили таку унію. Але Потій і Терлецький при підтримці Сигизмунда скликали Собор в Берсті у 1596 і проголосили унію. Православні зібрали свій Собор і засудили унію та розірвали з уніатами. Король скористався цим і оголосив уніатів єдиними легальними представниками грецької церкви.

 

6.Братський рух та його культурні здобутки.

Братський рух в Україні містить у своїй основі громади свідомих громадян навколо православних церков, своєрідні національно-культурні організації. Братський рух знаменує розвиток української культури у другій половині XVI —першій третині XVII ст

В умовах відсутності власної держави братські громади — складові потужного, масового культурно-освітнього руху — можуть слугувати прообразом громадянського суспільства. Вони опікувалися освітою громадян — організовували школи, доступні для всіх верств населення, учителів і підручники для яких оплачували з громадської казни, контролювали церкву, в тому числі й єпископів, вимагаючи сповнення пастирських обов’язків морального вдосконалення вірних, турбувалися про належний християнину моральний клімат у сім’ї, гідний відхід людини із цього світу — для немічних і самотніх були шпиталі — госпіси, де утримання й опіка здійснювалась за рахунок громадян, а також забезпечувалось гідне християнина поховання померлого. Із каси взаємодопомоги надавалися позики згідно з потребами членів громади — на будівництво, розгортання цеху чи торгівлі, на освіту дітей за кордоном тощо. Братства, дбаючи про спільне благо, водночас турбувалися про кожну людину.

На збереження традицій культури була спрямована наукова і видавнича діяльність братств. Львівське братство викупило у лихваря друкарню Івана Федорова, і тут були видані перший український Буквар та книги для читання — Апостол і Часослов. Найактивнішими міщанами, що забезпечували діяльність Львівського братства, були брати Юрій та Іван Рогатинці, Дмитро й Іван Красовські, Лука Губа, Микола Добрянський, Констянтин Корнякт. Братство мало меценатів — князів Костянтина Острозького, Адама Вишне-вецького, Анну Потоцьку та ін. Львівське братство, зокрема, було вельми активним — воно не лише утримувало школу і друкарню, забезпечувало книговидання, функціонування шпиталів, а й збудувало чудовий архітектурний ансамбль Успенської церкви у ЛьвовіНа зразок Львівського, яке було хронологічно старшим, діяли Луцьке, Київське й інші братства. Братства жваво обмінювалися книгами, досвідом наукової та освітньої роботи, учителями, громадськими здобутками — все це сприяло зміцненню потуги братського руху в його прагненні утверджувати, розвивати традиції української культури.

7.Виникнення та розвиток друкарства в Україні

Поняття "друкарство в Україні" вужче від поняття "українське друкарство". Як було показано вище, історію українського друкарства можна починати з діяльності першої Краківської кириличної друкарні кінця XV ст., що була створена для обслуговування насамперед України й Білорусі і, ймовірно, мала зв’язки з українськими культурними осередками. Не тільки на Білорусь, а й на Україну були розраховані видання білоруського першодрукаря Франциска Скорини, Симона Будного, Василя Тяпинського (за походженням українця), а також публікації заблудівської друкарні гетьмана Великого Князівства Литовського Григорія Ходкевича, нащадка київських бояр.

Водночас не випадковим був той факт, що перші друкарні на землях України виникли у Львові — осередку політичної, економічної та культурної активності міщанства, і у Острозі — резиденції найбагатшого і найвпливовішого тогочасного українського магната.

Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI — першої половини XVII ст. закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших сферах духовної творчості. Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Слід гадати, невипадково до третьої чверті XVI ст. належить початок постійного друкарства в цілій низці країн Центральної і Східної Європи, а також виникнення поза межами цього реґіону друкарень, спрямованих на його обслуговування. У Венеції в той час працював перший відомий нині друкар-болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим друкував також церковнослов’янські видання. Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху. Водночас це була доба, коли і освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним способом. Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів.

Для виникнення друкарства саме у Львові щасливою обставиною стало те, що тут поєдналися інтереси й плани, з одного боку, львівських українських міщан, а з іншого — мандрівного друкаря Івана Федорова, який перед тим працював у Москві й білоруському містечку Заблудові. І якщо в Москві Іван Федоров був на службі в державній друкарні, а у Заблудові — в друкарні Г. О. Ходкевича, то тепер він вирішив відкрити власне підприємство, стати не лише друкарем, а й видавцем. Задумавши заснувати власну друкарню, Іван Федоров, якого в Україні називали Федоровичем, не випадково обрав Львів, велике торговельно-промислове і культурне місто.

8.Візантійська релігійна традиція в українській культурі.

Після занепаду Київської Русі литовське проникнення, польська експансія, татарська агресія суттєво вплинули на перебіг подій в українських землях. У XIV— XVI ст. відбулися значні зміни в усіх сферах суспільного життя. Неоднозначні процеси були притаманні у цей час культурному розвитку України. Дестабілізуючими культурний процес чинниками стали падіння Візантійської імперії в XV ст., що позбавило християнську православну релігію зовнішньої підтримки, докорінно переорієнтувало торгівлю, вплинуло на культуру господарювання в українських землях; відсутність власної державності в цих землях; зростаюча загроза ополячення й окатоличення після укладення Люблінської унії 1569 p.; татарська агресія. Піднесенню української культури сприяли технічний та технологічний прогрес; виникнення та розвиток власного друкарства, що давало змогу швидше, точніше і ширше розповсюджувати знання та інформацію; поява на історичній арені козацтва, яке виступало могутнім культуротворчим чинником. Взаємодіючи, ці чинники докорінно змінили культурне обличчя українських земель. Певні зрушення в XIV—XVI ст. відбулись у політичній культурі. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвиткові гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Зокрема, С. Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, обстоював невтручання церкви в державні справи. У своїх творах гуманісти подолали пануючий у середньовічній історіографії провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияв волі Бога) та фаталізм і почали зображати історичних діячів, як активних суб’єктів, поведінка яких залежить від конкретних обставин. Суть ідей, які вони обстоювали, полягала у звільненні суспільної свідомості, громадської та розумової діяльності з-під влади кліру. І хоча українські гуманісти були лише елітарною групою світських інтелектуалів, а їхні ідеї не мали значного поширення, все ж вони готували теоретичне підґрунтя для серйозних суспільних зрушень, вказуючи на людину як на активного суб’єкта історичного процесу.

9.Внесок українськиї вчених світової культури і техніки.

Сьогодні винаходи українських вчених мало відомі в світі. Але ж наші співвітчизники залишили глибокий слід в історії світової науки. Згадаємо лиш декілька вчених українського походження

Київський міст Патона – один з найбільших суцільнозварних мостів світу.

Родоначальник “Катюші”

Багатьом з нас відоме прізвище Засядько. Для більшості українців воно асоціюється з міністром вугільної промисловості СРСР при Сталіні, на честь якого названа українська шахта, де стаються аварії. Однак мало хто знає, що предка міністра вуглепрому – Олександра Засядька – вважають родоначальником сучасної ракетної артилерії.

Олександр Дмитрович Засядько народився в 1779 р. в с. Лютенка (нині Гадяцький район Полтавської області) в родині головного гармаша (артилериста) Запорозької Січі. Після служби в армії і виходу у відставку Олександр Дмитрович, продавши маєток батька, вирішив витратити всі гроші на створення ракетної зброї. Кілька років наполегливої праці принесли свої плоди – були створені ракети, які прицільно вражали ціль на відстані 6 кілометрів. Цей принцип взяли за основу при створенні знаменитих “катюш”, завдяки яким, як вважають деякі історики, вдалося змінити хід Другої світової війни.

Задовго до Ціолковського

Можливо, людство вийшло б в космос і раніше, якби ідеї Миколи Кибальчича, який народився в 1853 році на Чернігівщині, були втілені в життя. Задовго до Ціолковського Кибальчич обгрунтував вибір робочого тіла і джерела енергії космічного літального апарата, висловив ідею про можливості застосування броньованих порохів для радіоактивного двигуна.

Правда, маючи радикальні погляди, вчений допомагав революціонерам і був заарештований 17 березня 1881 року як учасник царевбивства. Вже перебуваючи в тюрмі, революціонер Кибальчич до останньої хвилини залишався вченим, продовжуючи роботу над проектом створення реактивного ракетного двигуна (проект повітроплавного пристрою) з твердопаливним багатозарядним двигуном імпульсного горіння. Він описав будову порохового двигуна, розрахував габарити порохових шашок і камери згорання ракетного двигуна, аналізував способи гальмування апарата в атмосфері при спуску.

Матеріали з розробки проекта його ракетного двигуна були опубліковані в 1918 році. Тоді ж стало зрозуміло, наскільки близькими були його ідеї поглядам К. Е. Ціолковського.

Втім, говорячи про космос, не можна не згадати і інших видатних українців – Сергія Корольова, Валентина Глушко, Юрія Кондратюка.

Вертоліт київського хлопчини

Ще одним видатним українцем, ім’я якого змінило хід історії, є Ігор Іванович Сікорський. Він народився 1889 року в Києві. Вже з дитинства захоплювався авіамоделюванням. Свій перший невеликий вертоліт з приводом від гумового жгута Сікорський побудував у 12 років. А в 20 на його рахунку було вже дві серйозні роботи. Правда, перші машини Сікорський так і не зміг підняти в повітря разом з пілотом. Після цього вчений зайнявся конструюванням літаків.

“Гранд”, “Руський витязь”, “Ілля Муромець” – ці багатодвигунні літаки були створені на Російсько-Балтійському заводі під керівництвом Сікорського. Всього за роки Першої світової війни було побудовано 75 чотиридвигунних бомбардувальників Сікорського.

Створенням літаків Сікорський зайнявся і в США, куди емігрував після Жовтневої революції. Але своє захоплення вертольотами не забув, повернувшись до нього наприкінці 1930-х років. Цього разу спроба була успішною. Вертольоти Сікорського встановили кілька світових рекордів; їх закуповували різні цивільні державні агентства і авіакомпанії, а також армія. Найвідоміша розробка Сікорського – вертоліт S-51, котрий широко застосовувався у бойових операціях.

Знаменитий зварювальник

Перелік видатних українських вчених був би неповним без Євгена Оскаровича Патона – видатного спеціаліста в галузі зварювання і мостобудування. Народився майбутній український вчений в Ніцці в сім’ї російського дипломата. Освіту отримав в Німеччині і Росії.

Патон першим сформулював принципи розрахунку і побудови клепаних мостів. Але світову славу він здобув як розробник технології зварювання спеціальних сталей. В роки війни його розробки були впроваджені у оборонну промисловість. Саме завдяки Патону і його розрахункам вдалося у вісім (!) разів знизити затрати при виготовленні танка Т-34. Уже після війни вчений спрямував свою діяльність в мирне русло. Він – автор більше 100 зварних мостів. Один з найбільших його проектів – міст Патона в Києві.

Хто з наших став лауреатом Нобелівської премії?

На жаль, жоден український вчений чи громадський діяч так і не був удостоєний Нобелівської премії. Однак вихідці із нашої країни неодноразово були лауреатами цього високого звання.

1908 рік – Ілля Мечніков, знаменитий бактеріолог і імунолог. Народився в селі Іванівка Куп’янського уїзду на Харківщині. Вчений був удостоєний Нобелівської премії в галузі фізіології і медицини разом з Паулем Ерліхом за дослідження по імунології.

1952 рік – Зельман Ваксман, уродженець міста Прилуки на Черкащині. Нобелівську премію як вчений США він отримав в галузі медицини “за відкриття стрептоміцину – першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу”.

10.Внесок української культури у світовий культурно – історичний процес

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв’язок з навколишньою природою та інши­ми народами.

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала, закономірно, в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість і стабільність, здатність сприймати й українізовувати різні культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту. Проблема систематизації культури і розкриття її структури є досить складною. Це обумовлено тим, що людство нагромадило величезні матеріальні й духовні цінності, створені в різні епохи різними народами, котрі тепер стали загальнолюдським культурним сплавом. Крім того, культурний процес — це жива людська діяльність, що опирається на культурну спадщину сотень поколінь людського роду, які збагатили культуру своїми знаннями, творчістю, новими відкриттями, досвідом, навичками і вміннями. Через обмін цінностями культури розкривається зміст культурного прогресу.

Разом з тим жодна національна культура не може існувати як замкнена, самодостатня — без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки української культури стають надбанням усього світу, оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес.

український народ, здобувши свою державну незалежність, має повне право на відродження і подальше творення своєї національної за змістом культури. За прикладом незалежних розвинених держав світу Українська держава повинна посилити свою роль у підтримці сфери національної культури для: 1) піднесення національного престижу; 2) створення освітньо-виховної галузі культури з метою відродження у свідомості народу духовно-моральних універсалій національної культури, піднесення національного самоусвідомлення громадян, консолідації їх в єдину політичну націю; 3) побудови індустрії культури для посилення ділової активності трудящих в містах і селах, що зазнали культурного занепаду. Лише таким чином український народ зробить свій вагомий внесок у культурну скарбницю світової цивілізації, адже, як свідчить аналіз минулої історії, «всяке відречення од змагань до національно-політичної незалежності йшло все в парі з національною руїною, із занепадом національної культури і найстрашнішим для нас ренегатством найбільш активних верств українського народу».

11. Вплив грецькоъ та римськоъ культури на культурний процес населення Пывнычного Причорноморя.

Побут і культура північнопричорноморських античних держав мали багато спільного із способом життя та культурою всього античного світу.Під впливом давньогрецької культури поширюється грамотність.Значна увага приділялася фізичній підготовці юних громадян.Для занять спортом споруджували спеціальні будинки-гімназії.Популярністю користувалися спортивні змагання з п’ятибор’я ,бігу,стрільби з лука тощо.Про поширення медичних знань свідчать знахідки бронзових і кістяних медичних інструментів.В Ольвії існувала аптека. Певного розвитку набули історія,географія,філософія.Історію Херсонесу написав історик Сіріск(ІІІ ст.до н.е.).З географів варто згадати Діонісія Ольвіанського(І ст до н.е.). Важливе місце у суспільному і культурному житті посідав театр.Театри діяли в Ольвії,Херсонесі,Пантікапеї.Мистецтво античних держав Північного Причорномор’я являє собою складне переплетення еллінської традиційної культури і надбань місцевих племен.Для мистецтва VI-І ст.до н.е. характерне переважання еллінських художніх традицій.У I-VI ст.н.е. значно поширюються варварські елементи,водночас відчувається вплив провінційної римської традийії.Набув поширення живопис,розвивається мистецтво мозаїки,вазопис ,скульптура.Розвивається коропластика-виробництво теракотових статуеток.Теракоти зображають персонажів античної міфології,різних птахів,тварин.Було також розвинені різьба по дереву та кістці.Релігія була політеїстичною.Існують 2 етапи у розвитку релігії населення причорнорноморських міст.Перший (VI-I ст до н.е.)характеризується існуванням давньогрецького пантеону божеств,другий (I-IV ст.н.е.)-появою в релігії полісів культів негрецького походження,запровадження культу римських імператорів і формування монотеїстичної релігії – християнства.У кінці ІІІ ст н.е. на Боспорі з’являються перші ознаки християнства,а протягом перших десятиліть IV ст. н.е. тут формується християнська община на чолі з єпископом.У списках Нікейського собору 325 р. згадується ім’я боспорського єпископа Кадма.

Греки – засновники північнопричорноморських міст були в основній своїй масі малозаможними землеробами, частково–торговцями, ремісниками. На ранньому етапі свого буття на новій землі вони займалися сільським господарством сіяли пшеницю, ячмінь, просо, розводили сади, городничали, розводили худобу . Інші їхні тогочасні заняття – ремісництво, торгівля – були другорядними. Отже, грецька колонізація Північного Причорномор’я мала спочатку аграрний характер. Але колонізацію слід розуміти лише як господарське освоєння греками Північного Причорномор’я, причому мирне.

Другий великий період історії античних держав Північного Причорномор’я – римський (середина 1 ст. до н.е. – 70 роки 4 ст. н. е.)–характеризується передусім входженням Тіри, Ольвії , Херсонеса , до складу римської провінції – Нижньої Мезії. Цей період позначався  нестабільністю воєнно-політичної ситуації, певною варваризацією населення, натуралізацією господарства, частковою переорієнтацією культурно-економічних зв’язків. Держави Північного Причорномор’я  стали для  римської імперії своєрідним бар’єром перед натиском кочових племен  на її східні кордони, що проходили  по Дунаю. Спостерігається  деяке економічне піднесення  Тіри, Херсонеса, Баспору, їхня  культура потроху нормалізується .

12.Вплив російської державно-культурної політики на формування української культури (XVIII-XX).

13.Вплив ситуації поліконфесцйності на культурний ландшафт сучасної України

Протягом ХХ ст. набуває визнання той факт, що втрата релігійної однорідності – не трагедія чи помилка, а об’єктивна закономірність розвитку сучасних суспільств. Навіть у найрозвинутіших з них, попри всі спроби відшукати оптимальну модель державно-церковних відносин, втілити принципи толерантного співіснування, узгодити національні інтереси з інтересами повноцінного функціонування затребуваних у суспільстві віросповідань, – поліконфесійність залишається джерелом соціальної напруженості. Що ж до перехідних суспільств, то в складних умовах соціально-економічної й політичної нестабільності, аномії соціальних інститутів, інтенсивної економічної й політичної стратифікації, підвищеної психологічної напруженості, високого рівня масової активності – поліконфесійність, витворена за лічені роки (оскільки бурхливий приріст релігійних конфесій не просто полегшується, а стимулюється розшарованим соціумом), перетворюється на потужний конфліктогенний чинник. У сучасному взаємозалежному, глобалізованому просторі цей чинник набуває додаткових можливостей для актуалізації, загрожуючи ескалацією світових релігійних протистоянь. З огляду на це феномен поліконфесійності стає предметом підвищеної уваги науковців. Взаємозв’язок конфесійної диференціації із сучасними політичними, етнонаціональними, соціально-психологічними процесами досліджували І.Курас, М.Кирюшко, М.Рибачук, Ю.Тищенко, О.Уткін.

В умовах політичної та економічної нестабільності, незрілої демократії, несформованої національної самосвідомості – поліконфесійність здатна серйозно загальмувати процеси національного розвитку, інтеграції соціуму, розбудови громадянського суспільства [2, 73]. Повною uмірою це відчула й українська нація: “міжконфесійні суперечності, поляризуючи український народ, стримували процес національної інтеграції і самовизначення” [3, 32], зумовили усталення розбіжних культурних, ментальних, світоглядних, мовних архетипів, склали реальну загрозу для консолідації соціуму, що вельми необхідна в умовах прискореної модернізації та завдань національного відродження.

Власне, й українська культура завдячує своїй усталеній поліконфесійності тим, що досить тривалий час існувала як культура європейська, як відкрита система цінностей. Маємо всі підстави твердити, що саме сьогодні в Україні витворилася історично унікальна ситуація, коли найрізноманітніші конфесії справді отримали чимало можливостей для свого утвердження, віднайдення власної ніші в соціумі. Ніколи за всі історичні часи церковні та релігійні структури не знали такого ступеня свободи і правових гарантій, не перебували в обставинах, коли релігійне життя “визначається не державною доктриною чи політикою релігійного керівництва, а самовідтворюючими процесами взаємотолерування релігійних груп

Поліконфесійність українського суспільства вимагає знаходження якісно нової, “інтегральної” ідентичності на основі світоглядного плюралізму.

14.Дисиденський рух в Україні.

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

,,

Зародження дисидентського руху

У 1960—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов’язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.

Першими організаціями інакодумців України стали:

§  Українська робітничо-селянська спілка(УРСС) Створена у Львові у 1958 р., арештована — 1961 р.

§  Об’єднана партія визволення України

§  Український національний фронт (УНФ) Створена З.Красівським та М.Дяком у 1964 р.

§  Український національний комітет (УНК)

§  Демократичний союз соціалістів

§  Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей

§  Реалістичний робітничий гурток демократів — створений на Донбасі у 1956 р.

15.Еволюція уявлень про культуру

Становлення культурологічної думки почалося у стародавньому світі, її розвиток мав свої особливості у Середні віки і Новий час.

У давнину для людини реальне життя не було чимось відмінним від міфологічного світу. Древні релігії були політеїстичними (політеїзм – віра у багатьох богів). Люди спілкувалися з богами так само, як один з одним. Міфологічне мислення як форма колективної свідомості складає величезний пласт культури, є культурною реальністю і, одночасно, містить уявлення про культуру у древніх. У цьому випадку сприйняття культури включало в себе поклоніння, шанування, культ.. Так, Жан-Жак Руссо вважає природу продуктом довершеного божественного розуму, а культуру – недосконалого людського розуму, негативно ставиться до культурного прогресу. Усуненню опозиції “культура”-“природа”, пошуку шляхів їх гармонічного Принципово по-новому культурний досвід минулого і сучасності, причини виникнення і шляхи розвитку культури переосмислюються у XVIII ст. Просвітництвом. Епоха прагне до цілісного сприйняття культури людства, розуміючи її як продукт діяльності людського розуму. У ряді праць поняття “культура” і “природа” протиставляютьсяпоєднання присвячені роботи Іммануїла Канта (1724-1804). За Кантом причиною виникнення культури є суспільна сутність людини. Філософ виділяє дві реальності: світ природи (тваринного начала, зла, жорстокості) і світ свободи (людини, культури, моралі).

До другої половини XVIII ст. належить діяльність німецького філософа й історика І.Г.Гердера. Для Гердера культура є наслідком здатності людини до творчої і розумової діяльності, яка знаходить вираз у мові, науці, ремеслі, мистецтві, державі, релігії, сім’ї. Гердер вперше визначив культуру як необхідну і невід’ємну реальність людського суспільства, стверджуючи, що некультурних народів взагалі не існує. Є більш культурні і менш культурні народи. Рівень культури філософ пов’язує з прогресом освіти.

Виникнення української культурологічної думки пов’язане з діяльністю Кирило-Мефодієвського братства. У Статуті Братства, у відозвах “До братів українців”, “До братів росіян”, “До братів поляків”, в творах його фундаторів – М. Костомарова (“Думки про історію Малоросії””, “Дві руські народності”), П. Куліша (“Повість про український народ”) – відстоюються ідеї культурної самобутності слов’янських народів, їх права на вільний розвиток, гарантований вільним федеративним союзом слов’янських республік. Значний внесок в розвиток культурологічної думки зробив М. Драгоманов (1841-1895 рр.). З позицій порівняльно-історичної методології М. Драгоманов виступав проти хуторянського етнографізму, висував ідеї вільного розвитку народної культури у національну культуру, просякнуту загальнолюдськими цінностями. Цілісну концепцію історії української культури висунув М. Грушевський (1866-1934 рр.). Вона базувалася на тезах самобутності і самостійності української культури. Одним з перших він піддав сумніву і критиці теорію єдиної монолітної культури Київської Руси, доводив існування різних етноплемен ще за епохи трипільської культури. Не протиставляючи українську і російську культури, він все ж вважав першу більш близькою до європейської культури.

16.Запровадження християнства на Русі і його значення для розвитку культури.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов’янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ "чудотворних"ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов’ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

Християнство, однак, справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов’янська мова, створена приблизно за 100 років до врийняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм.

Найдавнішою пам’яткою писемності Київської Русі вважається "Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича. Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Він автор визначної пам’ятки вітчизняної писемності — церковно-богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви. Зауважимо, що під "Законом" стародавні письменники розуміли Старий Завіт — першу частину Біблії (іудаїзм), а під "Благодаттю" — Новий Завіт — другу частину Біблії (християнство).

Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти.

Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою, школу для дітей "нарочитої чаді", тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславлі-Залесь-кому, Луцьку, Холмі, Овручі. В них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали певні відомості про поетику, а також з географії, історії. Навчання велося церковно-слов’янською мовою, яка "прийшла" разом з церковними книгами з Болгарії. Цією мовою перекладалася й іноземна література.

При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св.Іллі у Києві.

Запровадження християнства на Русі мало великий вплив на розвиток кам’яної архітектури. Першою кам’яною церквою на Русі вважається Десятинна, побудована у Києві 989 — 996 pp. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви князь Володимир виділив десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною.

Процес поширення й утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій в образотворчому мистецтві. В ході самостійного розвитку давньоруського іконопису традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія.Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частиною богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії. Руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію.

17.Західноєвропейські впливи в історії української культури

Вже в першій добі розвитку української літератури поруч із візантійськими приходили в Україну також західноєвропейські літературні та культурні впливи. Але перемога була весь час по боці візантійських впливів. Коли мова іде про зв’язок України з Західною Європою, то він не обмежувався тільки родинно-династичними взаєминами, але торкався також торговельних, релігійних та політичних справ. Таке поважніше наближення до Західної Європи бачимо за часів короля Данила, за митрополита Григорія Цамблака та за митрополита Ісидора, що після повернення з Феррарсько-Флорентійського собору проголосив навіть акт злуки з Римом.

Зміна характеру української літератури проявляється головно в мові. Церковнослов’янська мова, що була досі літературною мовою, наближається сильно до живої народної мови, приймаючи не тільки звукові прикмети тієї мови, але й поодинокі слова й вислови. Крім того, відбивається в тогочасній літературній мові вплив білоруської мови, польської й латинської. Цю нову мову, що в ній розвивалася українська література від початку XVI до кінця XVIII в., називають книжною, або слов’яноукраїнською мовою.

Причиною посилення західноєвропейських впливів, які довели до зміни літературної мови в Україні, були важливі історичні події. У 1389 р. після бою на Косовім полі Сербія підпала під владу турків. У 1393 р. втратила політичну незалежність Болгарія; в 1453 р. турки зайняли Царгород. Усе те причинилося до ослаблення взаємин України з Візантією, Сербією та Болгарією і тим самим зменшило культурні впливи, що досі йшли з тих країн.

Злука України з Польщею та її наближення до Західної Європи довели до познайомлення українців із течіями, що нуртували тоді в Західній Європі, а саме з гуманізмом і реформацією. Гуманізм — це був напрям у науці, що нав’язував до давньої класичної старогрецької й староримської культури й постав унаслідок ближчої знайомості з пам’ятками тієї культури. В мистецтві зворот до античної культури довів також до відродження в добі ренесансу. Гуманізм поставив своїм кличем свободу дослідів та свободу думки. Перші ознаки цього нового напряму можна побачити у творах таких італійських поетів, як Данте, Петрарка, Боккаччо.

Поруч із гуманізмом прийшла в Україну із Заходу течія реформації. В 1517 р. виступив із релігійними тезами Мартин Лютер, розбурхав ними людські уми і дав початок завзятій, затяжній релігійній боротьбі. Його виступ має велике значення не тільки на церковно-релігійному, але й на літературному полі. Мартин Лютер увів німецьку мову в літературне життя. Писав у ній свої твори, перекладав на неї Св. Письмо, укладав релігійні пісні.

18. Звичаї та обряди українського народу 14-17 ст.

В духовній культурі українського народу здавна важ¬ливе місце займали звичаї та обряди, регулюючи поведінку людей у сімейному і громадському житті. Своїми коріння¬ми вони сягають доби родоплемінних відносин, пов’язаних з побутом скотарських і землеробських племен, а також з системою язичницьких вірувань. Найбільш важливі серед них — обряди, пов’язані з одруженням, народженням ди¬тини, похоронами. Весіллям здавна відзначали появу нової сім’ї. Його справляли у вільний від польових робіт час. Одним.з еле¬ментів весільного обряду було викрадення нареченої, про що згадує ще автор «Повісті временннх літ». Весільний обряд супроводжувався звичаєм викупу нареченої. Моло¬дий давав «вино» — робив подарунки родині нареченої. Шлюбний обряд складався із сватання, заручин і весілля. Зміст сватання полягав в укладенні попередньої угоди між представниками молодого — старостами й батьками молодої. Після сватання, якому передували оглядини, відбува¬лося заручення з участю родичів наречених, яке проходило в урочистій обстановці. Святкування обряду народження супроводжувалося ря¬дом магічних дій, які мали принести дитині здоров’я, щас¬тя, благополуччя. Дитину загортали у вивернутий вовною догори кожух, клали біля неї металеві вироби, що було пов’язано з давнім їх обожненням. Обов’язковим був обряд «очищення» спочатку баби-повитухи, а згодом і породіллі. Він полягав у ритуальному обмиванні рук водою і був пов’язаний з давніми язичницькими віруваннями у свя¬щенну силу води. З утвердженням християнства запроваджується церков¬ний обряд хрещення дитини, оскільки вважалося, що лише після церковного таїнства хрещення вона прилучається до людського суспільства. Хрещеними батьками, як правило, обирали близьких родичів — братів матері і сестер батька. Пізніше до обряду хрещення стали запрошувати приятелів, сусідів. Похорони також супроводжувалися певними обрядами, магічними діями, які є відгомоном давнього культу предків. У плачах-голосіннях, якими супроводжувався даний обряд, розповідалося про тяжку втрату батьків, дітей, прославля¬лися їх добрі серця, трудолюбиві руки. Пам’ять покійника вшановувалась на поминках, де близькі ділились своїми спогадами. Одним із центральних свят залишалося вшанування язичницького бога Коляди. Сила традиції відіграла тут велику роль. Напередодні Різдва готували різні страви, серед яких обов’язковою була кутя, святково прибирали хату, накривали стіл. Кутю ставили поряд- зі снопом жита чи пшениці, символізуючи врожай у наступному році. Важ¬ливим елементом даного свята було колядування — поздо¬ровлення та добрі побажання, які висловлювалися у формі пісень-колядок. Святкування Нового року супроводжувалося різними обрядами, серед яких обов’язковим було приготування куті, спільна трапеза з родичами і сусідами, щедрування у вечір під Новий рік і посипання зерном у день Нового року. Об¬ряд посипання зерном означав побажання здоров’я та доб¬робуту, які може принести тільки урожайний рік.

19. Здобутки і втрати культурного будівництва в Україні в 1960 -80 р.

Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став Сергій Корольов. Попередниками і сучасниками С. Корольова у космонавтиці були українці Олександр Засядько, Микола Кибальчич, Костянтин Ціолковський, Юрій Кондратюк, Михайло Янгель, Валентин Глушко, Володимир Челомей, Михайло Яримович.

З України почалася дорога у велику науку для одного з творців першої американської атомної бомби Георгія (Джорджа) Кістяківського. В Україні розквітнув талант росіянина Олега Антонова.

Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозварювання. Нові методи квантової теорії поля та статистичної фізики було розроблено академіком Миколою Боголюбовим, який ще в 30-ті роки разом з Миколою Криловим заклав основи нового напрямку в математиці — нелінійної механіки. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність відомий вчений-хірург Микола Амосов.

У 40—50-ті роки діячами літератури і мистецтва було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу. Плідно працювати в цей час Олександр Довженко, Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Петро Панч, Натан Рибак, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Андрій Малишко, Леонід Первомайський, Олесь Гончар.

Зусиллями талановитих митців України розвиваються театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіноУ другій половині 60—80-х років відбувалось відродження українського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О. Довженко.

Музичне мистецтво України в повоєнний період характеризується творчістю таких композиторів, як К. Данькевич, Д. Клебанов, А. Філіпенко, Г. Жуковський, А. Свєчников, М. Вериківський, В. Гомоляка, К. Домінчен, М. Колесса, Г. Майборода, А. Кос-Анатольський, С. Людкевич, Ю. Мейтус, А. Штогаренко, Б. Лятошинський.

Плідно співпрацювали поет А. Малишко і композитор П. Майборода, які подарували народові «Київський вальс», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі», «Ти — моя вірна любов», «Пісню про рушник», «Пісню про вчительку», «Стежину». Яскраву серію пісень створив композитор О. Білаш («Два кольори», «Лелеченьки», «Ясени», «Цвітуть осінні тихі небеса»).

Популярністю серед глядачів і слухачів користувалися Державний заслужений академічний український народний хор під керівництвом Г. Верьовки, створений 11 вересня 1943 р., Київська державна академічна капела «Думка» під керівництвом О. Сороки, Львівська державна хорова капела «Трембіта» під керівництвом П. Муравського, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О. Міньківського, Державний симфонічний оркестр.

Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М. Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородая, Т. Яблонської. Остання стала одним з основоположників і фундаторів фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві. Як графік плідно працював відомий художник Василь Касіян (1896—1976).

Багато суперечностей зазнала культура і духовне життя в Україні за часів хрущовської «відлиги». Процес реабілітації торкнувся тільки репресованих діячів більшовицької партії — В. Затонського, С. Косіора, М. Скрипника, Ю. Коцюбинського, В. Примакова, Г. Петровського та інших. Про реабілітацію українських небільшовицьких політичних та культурних діячів не йшлося. Разом з тим було перевидано «Словник української мови» Б. Грінченка, великі торжества пройшли з нагоди 100-річчя від дня народження І. Франка. З 1957 р. почали виходити такі журнали, як «Радянське право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Було створене Міністерство вищої освіти УРСР, здійснено, щоправда непослідовно, спробу провести українізацію університетів.

«Відлига», десталінізація суспільства створили сприятливі умови для літературно-художньої творчості, демократизуючи і гуманізуючи її. Здійснюючи давні задуми, В. Сосюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа». Нові грані давно визнаного таланту показали інші метри поетичного слова — П. Тичина, М. Бажан, М. Рильський.

Плідно працював М. Стельмах, з-під пера якого вийшли романи: «Кров людська — не водиця», «Правда і кривда», «Хліб і сіль», «Дума про тебе», «Чотири броди». Одним з провісників «відлиги» був відомий письменник О. Гончар. У 60—80-х рр. він виступив з творами «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», «Чорний яр». Світове визнання здобув роман О. Гончара «Собор» (1968). У цей час українська література поповнилась романами і повістями «Розгін» і «Диво» П. Загребельного, «Меч Арея» І. Білика, «Лебедина зграя» і «Зелені млини» В. Земляка.

Головним наслідком «відлиги» стало формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, художників. Вони увійшли в історію як «шістдесятники», серед них — Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Алла Горська, брати Горині та багато інших.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, «лицаря українського відродження» Василя Симоненка. У 1962 р. побачила світ перша творча ластівка — його поетична збірка віршів «Тиша і грім». Згодом вийшла друком збірка «Земне тяжіння».

Стрімко, буквально блискавкою увірвалася в українську поезію одна з найбільш обдарованих представниць «шістдесятництва» Ліна Костенко. Вірші поетеси вирізняла неординарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій. Справжнім шедевром став надрукований у 1980 р. віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай».

Пік «відлиги» для України припав на кінець 50-х — початок 60-х років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії.

Однак ще за правління М. Хрущова хвиля «відлиги» почала спадати. В цілому по Україні кількість шкіл з російською мовою викладання збільшилася з 4192 в 1959—1960 рр. до 4703 в 1965—1966 рр. Кількість українських шкіл за цей період скоротилася з 25308 до 23574.

Після звільнення М. Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» остаточно припинилась. На зміну їй прийшла реакція, почались переслідування діячів культури.

З 1969 р. влада посилила ідеологічний тиск на інтелігенцію. Письменників, митців, вчених картали в пресі і на зборах творчих спілок за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм», «відхід від партійної лінії», «ідеалізацію минулого», «смакування національної самобутності». По суті, це була друга «ждановщина». Проти інакодумців знову почалися політичні репресії, які досягли апогею в 1972 р. Процес реабілітації багатьох незаконно засуджених людей, повернення їх чесного імені було припинено.

Предметом особливої уваги партії завжди була освіта, яка розглядалась як частина комуністичної ідеологічної системи. З 1966 р. відповідно до рішень XXI з’їзду КПРС почала впроваджуватись загальнообов’язкова десятирічна освіта.

Основним науковим центром України продовжувала залишатись республіканська Академія наук.

Вченими-суспільствознавцями в 60—80-х рр. було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва.

Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно пов’язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко. Значних творчих успіхів досягли майстри сцени і кіно І. Миколайчук і Б. Брондуков.

Плідно працювали українські скульптори, особливо монументалісти. До справжніх творів монументального мистецтва цього часу відносяться пам’ятники Л. Українці у Києві і Т. Шевченку в Москві. В умовах, коли Україна стала незалежною державою, набирає сил її національно-культурне відродження. Відомо, у якому стані знаходилась сфера культури внаслідок багатолітньої дії всіляких залишкових принципів. Але останнім часом немало робиться, щоб вийти з кризової ситуації.

20. Франко та Грушевський, як провідники духовного відродження України.

Проблеми українського національно-культурного й державного відродження наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. Викликають великий інтерес у науковців, широкої громадськості. Це природно. Дослідження національного відродження цієї доби в історії України, його теоретиків і подвижників української справи мають виняткове значення. І не тільки пізнавальне, що є вкрай важливим, але, головним чином, практичне – для розв’язання тих складних проблем державотворення, відродження й розвою вітчизняної культури, утвердження духовності і національної свідомості нашого народу на сучасному етапі його розвитку.

Грушевський поєднав наукову роботу з суспільно-політичного та культурно-освітньою працею. Власне, кожен з цих напрямів прикладання активності М.Грушевського мав політичне забарвлення. Наукова спадщина вченого фактично стала історичною метрикою українського народу, одним з основоположних компонентів формування національної ідеології. Вістря його культурно-освітньої діяльності постійно було спрямоване, з одного боку, на пропаганду “української ідеї” в позаукраїнському етнічному просторі, з іншого – на прищеплення національної самосвідомості у якнайширших верств українського населення. Однак попри це політика не була для М.Грушевського самоціллю, а громадський інтерес у галицький період явно домінував над суто політичним.

В організації історії Наукового товариства ім. Шевченка є ствердження, що роки 1897-1913, на які припадає час головування М.Грушевського, – це найкращий період розвитку Товариства. Без М.Грушевського тодішнє НТШ не осягнуло б того “золотого віку свого науково-творчого життя і не стало б тодішньою квітучою, хоча й невінчаною національно. Академією наук.

Довголітня й багатогранна творча і громадсько-політична діяльність М.Грушевського виступає нині в якості національного чинника, може скласти добру основу для сучасного українського національно-державного відродження, духовного розвою нації. В нашій пам’яті М.Грушевський назавжди залишиться як автор монументального дослідження “Історія України-Руси”, і як один з головних творців українського культурно-державного відродження. Глибокі знання як вітчизняної, так і загальноєвропейської і всесвітньої історії та суспільної думки, природна обдарованість і надзвичайна працездатність дали можливість М.Грушевському стати вченим, який вивів українську історичну науку на європейську арену, створив оригінальну концепцію історичного розвитку України в контексті європейської і світової історії. у цьому безперечна велич М.Грушевського і непересічне значення його творчої спадщини для українського народу. Доки живе Україна, житиме з нею в наших серцях талановитий і самовідданий її син – МихайлоГрушевський.

Іван Франко – особистість з шаленою працездатності, талановита індивідуальність, яка думала про свою землю і українських народ, справжній громадянин, які віддав усі свою сили на те, щоб життя українців стало кращим і повноціннішим.

Організатор видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». Його друкована спадщина сягає 50 томів «Зібрання творів». Відомий визначними творами політичної лірики: «Гімн», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». У збірнику «Зів’яле листя», «Мій ізмарагд» переважають мотиви філософської та інтимної лірики. Автор поем «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», оповідань «бориславського циклу», повістей «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки» та ін. Написав драматичні твори «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа», «Украдене щастя» та ін. Автор праць з історії та теорії літератури, перекладач творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов.

Твори І.Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано.

1.Творчий доробок І.Франка як цінна спадщина для української культури

Іван Франко є пись­менником усіх пір року і пір життя людського, усіх етапів історичної долі народу – минувшини, сьогодення й майбуття.

Івана Франка ми називаємо Каменярем за його завзятість у боротьбі із перешкодами на шляху прогресу, універсальним генієм – за всеосяжність охоплення життя, розмаїття поставлених проблем; нашим національним пророком, бо він звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щас­ливої долі. Титаном праці теж величаємо Франка.

За життя І. Франка протягом майже сорока років вийшло десять збірок його поезій: "Балади і розкази", "З вершин і низин" (виходила двічі), "Зів’яле листя", "Мій Ізмарагд", "Із днів журби", "Semper Tiro", "Давне і нове", "Вірші на громадські теми". "Із літ моєї молодості". Це ціла поетич­на скарбниця, блискучі І дзвінкі мистецькі дорогоцінності. У своїх пошуках поет-новатор часто досягає вершин досконалості. Перш за все І. Франко визначився як поет-громадянин. Його політич­на лірика – оригінальне надбання української культури. А вершиною її можна вважати знаменитий пролог до поеми "Мойсей". Мотив служіння народові розвивається і виростає в поезії Франка до апофеозу боротьби за людину, її волю і щастя: "Лиш боротись – значить жить". Та у наймужніших бувають "хвилини розпачу" і "дні журби". У такі часи народилася най­краща збірка Франка, поезії якої стали шедеврами української і світової лі­рики, – "Зів’яле листя" (1896).

21. Ідеологічна уніфікація творчості в культурно-мистецькому житті України в радянський період, її денаціоналізація.

Подальші процеси розвитку художньої критики визначалися умовами активізації мистецького життя у другій половині 1920-х років, яке визначалося широким діапазоном діяльності тогочасних асоціацій та угруповань. У них зосереджувалося вирішення художньо-творчих питань. Водночас кожне з мистецьких об‘єднань заявляло про свою виключність у справі нової художньої культури. Найбільш численними і такими, що виражали найбільш провідні тенденції у цій справі були Асоціація художників Червоної України (АХЧУ) та Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ). Декларуючи свою ідейно-класову позицію, кожне з об‘єднань обґрунтовувало і свою платформу щодо формально-мистецьких засобів її виявлення.

Простір для обговорення назрілих мистецьких питань та розширення поля діяльності від абстрактно-умоглядних міркувань до конкретно-аналітичного огляду мистецької практики відкривали налагодження пожвавленої виставкової діяльності та налагодження видавничої справи. Мистецьке життя, між групові та внутрігрупові стосунки стали об‘єктом висвітлення у низці публікацій на сторінках журналів та шпальтах газет. Впродовж 1925-1928 років виходив журнал "Нове мистецтво", у 1928-1932 – "Радянське мистецтво" та "Мистецька трибуна " у 1928-1931.Усі вони були щотижневиками. Питання книжкової графіки систематично висвітлював київський журна "Бібліологічні вісті".

Про стан і проблеми розвитку образотворчого мистецтва писали щомісячні літературно-художні журнали "Критика", "Червоний шлях", "Гарт" (Харків), "Життя і революція" (Київ), тижневики "Всесвіт" (Харків), "Глобус" (Київ), "Шквал" (Одеса).

22.Індивідулізмі і волюнтаризм у творчості Українки, Хвильового.

Індивідуалізм – напрям в етиці, соціології, політиці, філософії, який, на противагу колективізму, розвиток особистості вважає метою і змістом історичного процесу.Риса світогляду, яка характеризується самопротиставленням окремого індивіда колективові і суспільству.

Волюнтаризм (лат. voluntas — воля) — течія в психології і філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором у психічному житті людини всупереч розумові; соціально-політична діяльність, яка, нехтуючи об’єктивними законами історичного розвитку, керується суб’єктивними бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють.Соціально-політична діяльність, що характеризується ігноруванням об’єктивних законів історичного розвитку, суб’єктивними бажаннями, рішенями окремих осіб чи груп осіб. Леся Українка «Лісова пісня», Микола Хвильовий.. Хвильовий і хвильовисти були за світосприйманням послідовними модерністами, тобто осердям душі мали, з одного боку, волюнтаризм, а з другого ? кордоцентричну романтику. Завдяки цій романтиці вони стали послідовними націоналістами, завдяки волюнтаризмові ? фанатичними комуністами, а після розчарування в комунізмі дехто з них ступив крок до інтегрального націоналізму, фашизму. Прагнення поєднати, злити два протилежні світосприймальні первні спричинило надзвичайно бурхливу динаміку духовних шукань цих митців, а принципова неможливість такого злиття приводила до почергового переважання в їхній свідомості то першого, то другого. Отже, у 10-х рр. вони сповідували націоналістичні ідеали, у 20-х рр. ? комуністичні позиції, середина 20-х рр. ? націоналістичні, початок 30-х рр. ? усі приймають офіційну лінію партії й особисто товариша Й. Сталіна й зазнають поразки.

23.Індивідуалізм і колективізм в козацькій традиції

Як військово-політичне утворення, Запорізька Січ розвивалася на основі своєрідних традицій і звичаїв, що склалися серед козаків протягом десятиліть. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права («Руська правда», Литовські статути, акти королівської влади, магдебурзьке право), то на Запорізькій Січі найважливішого значення набуло козацьке звичаєве право, яке ґрунтувалося на засадах колективізму, побратимства та взаємодопомоги. Тобто козаки допомагали один одному у скрутну хвилину, вони вважали один одного братами, які повинні взаємодопомагати. Щодо індивідуальності.. то Гійом де Боплан казав : Вони мають дуже міцну будову тіла, легко переносять спеку й холод, голод і спрагу; невтомні на війні, відважні, мужні чи, скоріше, сміливі настільки, що не бережуть свого життя. Найбільше вони виявляють спритності й відважності під час бою табором, під прикриттям возів (бо вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою звичайною зброєю) і при захисті укріплень; непогані вони й на морі. Запорізьку піхоту справедливо вважали найбоєздатнішою в Європі. Вона героїчно й майстерно билася з ворогом на суші, шикуючись, як правило, у три шеренги: перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя заряджала їх. Запорожці уславилися штурмом ворожих фортець і були вправні в морських походах. Козаки сміливо атакували не тільки окремі судна, а й цілі турецькі флотилії. Щодо індивідуальності слід сказати про Клейноди — відзнаки козацького війська, що використовувалися в XVI—XIX ст. Уперше клейноди Військові Запорізькому надав польський король Стефан Баторій у 1576 р. Серед них була хоругва, бунчук, булава та печатка з гербом, на якому зображено козака з самопалом. Згодом до клейнодів зарахували також перначі, значки, палиці, литаври та ін. Найвищою ознакою влади була булава, яку носив український гетьман та отаман Запорізької Січі. Адже це теж можна сказати признаки індивідуальності та колективізму. Ще можна згадати як козаки голосують , підкидаючи шапки вгору.

24. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної культури особливе значення має об’єктивне висвітлення етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов’янських народів, його зв’язків з найдавнішими етапами історії.З проблемою етногенезу слов’ян тісно пов’язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов’янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов’ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов’яни поділилися на західних і південно-східних.Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов’яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту.Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов’яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров’я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов’янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов’ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».

У визначенні українців як частини загальнослов’янського масиву визначну роль відіграв відомий український археолог В. В. Хвойка (1850—1914 рр.). У своєму епохальному дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье». (1901 р.) він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов’ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров’я, зокрема носіїв трипільської культури, Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники праісторії та етногенезу українців, як В. М. Щербаківський, Я. Пастернак, М. Д. Брайчевський, В. М. Петров[2]. Це підтверджують наукові дані антропологів, які встановили, що на території історичного слов’янства на початку нашої ери в основному були поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і в епоху пізнього неоліту[3].Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всій Україні, де розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу – метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з’являються геометричні форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд.На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор’ї кіммерійців – першого народу на українському терені, ім’я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Їх культуру слід вважати продовженням трипільської.треба зазначити, що в період кіммерійської культури на Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний вік на Україні датується XII ст. до н. е. – IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.З іранських племен, що побували в Україні у VIII – II ст. до н. е., найбільше культурних пам’яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов’янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин.Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов’янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою виробів української кераміки.Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів України.Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра – в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду Причорномор’я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі – дорійський та коріпфський. Пам’ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін.Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади.Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І – II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв’язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів (ост-готів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов’ян, особливо в ділянці військової організації.Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою (II ст. до н. е. – II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II – V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської – з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: тілопальні і поховання в ямах. З розкопок цілих десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна. Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.

25. Історичні умови культурного життя українського народу др. пол. ХVІІ-ХVІІІ ст..

Проблемна ситуація. Українська культура ІІ пол. XVIІ – XVIII ст. — це духовний образ однієї з найважливіших епох нашої історії. Це час, що вмістив у собі кілька історичних діб – визвольну війну, державність, руїну, втрату завоювань і закріпачення – в культурному відношенні був надзвичайно плідним. Незважаючи на складні політичні обставини на українських землях виросли десятки нових міст, склалася європейська освіта, нових висот досягло книгодрукування, з’явилися архітектура, що не поступалася гармонійністю та пишністю світовим зразкам, оригінальне малярство, самобутня музика.

1. Особливості розвитку української культури у ІІ пол. XVIІ – XVIII ст.

Друга половина XVIІ – перша половина XVIII ст. — період найвищого розвитку української культури. Гетьманську державу (1648-1764 рр.) очолюють високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі: П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають великих зусиль і коштів для розбудови культури, освіти, шкільництва.

Шкільна освіта в XVIІ – першій половині XVIII ст. охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема жінок. В цей час засновано школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому і Миргородському полках. На 1099 поселень їх було 866, у новостворених Чернігівському, Городненському та Сосницькому повітах працювали 134 школи, тобто одна школа на 746 учнів.

Наприкінці XVII – у першій половині XVIII ст. в Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. Після Берестейської унії на зразок Львівської братської було засновано Стрятинську, Луцьку, Кам’янську, Пинську та інші школи, в яких головна увага приділялася вивченню грецької мови, тому ці школи називали "грецькими". Гетьман Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все населення України. Як зазначив Павло Алепський 1654 р., навіть багато жінок в Україні були письменними.

У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Галшка Гулечівна, "палаючи побожною ревністю до віри грецької", подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався за 4 напрямами: студенти вивчали граматику, риторику, філософію, мови грецьку, латинську, слов’янську, польську та українську (руську). Зразком були програми провідних європейських університетів. З-поміж перших ректорів — Іов Борецький. Мелетій Смотрицькнй, Касіян Сакович.

П. Могила 1631 р. заснував школу при Києво-Печерській Лаврі. Це викликало невдоволення у братчиків та козаків, які бачили в ній конкуренцію братській школі. Конфлікт закінчився злиттям обох шкіл, що спричинило занепокоєння і протест поляків-католиків. Тому 1634 р. вони вийшли з клопотанням до сейму про заборону православним мати латинські школи, але успіху не мали. Так було утворено Києво-Могилянську колегію.

За своєю суттю, на зразок західноєвропейських колегій, наукових центрів і вищих навчальних закладів, Києво-Могилянську колегію прирівнювали до академії. Її можна порівняти з такими національними святинями й світочами знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягеллонський університет у поляків.

Навчання в Києво-Могилянському колегіумі тривало 12 років. Особливе значення надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, так як це давало можливість підтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до багатої літературної класичної спадщини. Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження освіти в університетах Європи. За традиціями братських шкіл почесне місце посідала старослов’янська мова, якою писали трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру.

Першоосновою всієї навчальної програми в колегіумі, крім вивчення мов, були також сім вільних наук. Дисципліни розумілися досить широко, охоплювали собою увесь найважливіший спектр знань як гуманітарних, так і природничих чи богословських. Водночас із читанням логіки, метафізики, слухачам пропонували моральну філософію (етику) та філософію природи (фізику). Київські професори надавали увагу вивченню логіко-раціоналістичних здобутків, їхні курси пройняті ідеями Відродження, Реформації й раннього Просвітництва

В Академії крім наукових студій розвивалися мистецтва. Одними з найпопулярніших стали театральні вистави, авторами п’єс, режисерами та акторами були викладачі та студенти Академії. Вони відіграли важливу роль у зародженні українського театру. Обов’язковою дисципліною для всіх слухачів було вивчення поетики і музики, при Академії працювали великий зведений хор і оркестр. Театр, хор і оркестр зажили популярності серед киян.

Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу. Тут працювали такі видатні діячі, як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький. Києво-Могилянська Академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький, Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полетика, П. Завадовський, О. Безбородько та багато інших.

Києво-Могилянська Академія істотно вплинула на розвиток культури. За її типом відкривають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Вона стала взірцем для навчальних закладів інших країн.

У другій половині ХVІІІ ст. українська старшина, розуміючи роль і значення освіти для розвитку нації, постійно порушувала клопотання перед царським урядом про відкриття в Україні вищих навчальних закладів – університетів. Проте ці клопотання ігнорувалися. А в 1800 році уряд царської Росії своєю "милістю" позбавив Києво-Могилянську Академію статусу світського навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на семінарію.

Таким чином, у складний період піднесення та падіння української державності, наполегливої боротьби народу за волю в українській культурі др. пол. XVII- XVIII ст. відобразились кращі риси національного характеру, прагнення до свободи та соціальної справедливості, розвитку в людині добрих начал. Гуманістична спрямованість духовної культури українського народу цього періоду свідчить про прагнення її творців до формування та поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу відносин між людьми. Домінантою розвитку української культури цього періоду, починаючи з другої половини XVII ст., виявився вплив козацтва на неї, що став одним з доленосних та визначальних факторів її розвитку.

26 Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство

Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство— українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов’янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов’янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.

Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва

27 Козацтво та його роль у формуванні національної само визначеності української культури.

Вперше козаки згадуються в письмових джерелах кінця 15 століття. Поява козаків відіграла визначну роль в історичній долі України. Козаки були представниками соціального класу вільних людей, які охороняли свою землю та захищали її кордони від турецько-татарської агресії.

Всередині 16 століття козаки створили свою військово-політичну організацію, Запорізьку Січ. Вона мала власну військово-адміністративну систему, засновану на принципах козацької демократії. Козаками було сформовано специфічні політичні інституції, такі як військові ради, Кіш Запорізької Армії та вищі виконавчо-законодавчі органи з відповідними юридичними процедурами.

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозви-нута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.

Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами.

28 Культура антів

Культура антів відома на підставі писемних та археологічних джерел. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева (частина з них досліджувалася археологами). Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо — в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів — геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури.

29 Культура і цивілізація, їх співвідношення.

Культу́ра— сукупність матеріальних і духовних, нематеріальних цінностей, створених людством протягом його історії.

Цивілізація — людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі спільні духовні цінності та ідеали, ментальність.

Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант.

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку. Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше. Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації. Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація. Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій.

30 Культура україни під час кризи радянської системи (60-80ті роки).

З приходом до влади М. Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «відлига». Це — десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до «застою». Проте для культури хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих «шестидесятників» — вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури. 1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли такі згодом відомі митці, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцький. Проте через розходження з ретроґрадними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР члени «Київського авангарду» зазнавали різного роду утисків, що врешті-решт призвели до розпаду цієї групи. Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини — фільми С. Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Осики «Захар Беркут», Ю. Ільєнка «Білий птах з чорною ознакою», Л. Бикова «В бій ідуть одні старики», І. Миколайчука «Вавілон ХХ». У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав’язувалася тематика.

31 Культура її зміст та функції у суспільстві.

Культу́ра— сукупність матеріальних і духовних, нематеріальних цінностей, створених людством протягом його історії.

Серед її функцій виділяються

Пізнавальна Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприятливі умови для його пізнання і засвоєння.

Інформативна Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім культури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам’яттю людства, а розрив культурних зв’язків між поколіннями призводить до її втрати (феномен “манкуртизму”) з усіма негативними наслідками.

Світоглядна

Комунікативна функція культури дозволяє людям через неї вступати в спілкування між собою, між нинішніми поколіннями, що пішли, між різними народами і цивілізаціями. Ця функція культури все більше зростає разом з вдосконаленням технічних засобів, що дозволяє спілкуватися між людьми, перекладати з мови на мову, здійснювати інтерпретацію текстів і інших культурних знаків.

Регулятивна

Ціннісна, чи аксіологічна, функція відбиває найважливіше, якісне стан культури. Культура як система цінностей формує у людини цілком конкретні ціннісні потреби і орієнтації. З їхнього рівню та якості люди найчастіше судять про рівень культурності одного чи тієї людини. Моральне та інтелектуальне зміст, зазвичай, виступає критерієм відповідної оценки.

Виховна.

Світ культури становить сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених відповідно матеріальним і духовним виробництвом. Але людина не тільки перетворює зовнішню дійсність, вона формує й сама себе. Це формування, «самопо-родження» людини власною працею є суттєвою стороною, «нервом» процесу, який можна в точному смислі назвати історією — на відміну від природної стихійної еволюції

32 Культурні здобутки Київської Русі (10-12 ст)

На початку XIII в. прославилася ярославська школа іконопису. У монастирях і церквах Ярославля було написано чимало чудових іконописних творів. Особливо відома серед них так звана «Ярославская Оранта», що зображувала Богородицю. Її прообразом стало мозаїчне зображення Богородиці в Софійському соборі в Києві роботи грецьких майстрів, що запам’ятали сувору владну жінку, що простирає руки над людством. Ярославські ж умільці зробили образ Богородиці тепліше, людяніше. Це насамперед мати-заступниця, що несе людям допомогу і співчуття, візантійці бачили Богородицю по-своєму, руські живописці – по-своєму. Перші кам’яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софіївський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом. Пам’ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври Споруда головного собору — Успенська церква — була важливим етапом у розвитку київської архітектури. На межі XI—XII століттях недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Напевно, найбільш знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта — назва у візантійській традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні вівтарної апсиди. Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Знамениті фрески вежі Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцюристів. За цими зображеннями, а також з билин, літописів ми знаємо про музичні інструменти Русі — ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав інструментальної музики. Спів вівся за спеціальними рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів — самобутня і візантійська.

33 Культурні здобутки української діаспори.

Історія українського культурного процесу ХХ ст. характерна виникненням доволі чисельної еміграції. Ми майже нічого не знаємо про їх досягнення. Отже, надбання української діаспори ─ це тема, яка є доволі актуальною у сучасності. Українська культура почала розвиватися у різних країнах Європи, Американського та Австралійського континентів. Центрами української еміграції стали Прага та курортне містечко Подебради. З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. У Парижі створено бібліотеку ім. Симона Петлюри . Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої в 1873 р. у Львові дослідницької установи тієї самої назви. У 1947-1951 pp. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарсель, поблизу Парижа, де знаходиться й тепер.

Ціла мережа українських організацій була заснована в Австралії. Серед них можна виділити Жіночу асоціацію, молодіжні організації «Пласт», «СУМ», а також різноманітні профспілкові й творчі колективи.

34 Культурне надбання дохристиянської Русі.

Древні слов’янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов’ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів. Основні заняття і суспільні відносини. Основою культури Київської Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов’янських племен. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля – одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов’янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини.

35 Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії.

Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом,

що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в

період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін,

народно-визвольної боротьби, формування національної церкви і держави.

Серед них були письменники, поети, педагоги, перекладачі, вчені,

богослови, книговидавці, гравери, художники.Це Захарія

Копистеньский,письменник, автор історичного твору "Полинодія"(1622),

Памва Беринда- лінгвіст, гравер, енциклопедист, автор "Лексикону

славеноросського"(1627), удоєний в Києві титула "архитипографа церкви

Руської", Тарасій Земка, письменник, знавець мов, редактор, Лаврентій

Зизаній, автор підручників для шкіл, педагог, Кирило Дорофейович,

Олександр Митура, Тарасій Вербицький, Андрій Ніколаєвич та ін.

Просвітники гуртувались навколо друкарні Києво-Печерського

монастиря під покровом його архимандрита Єлисея Плетенецького.

Діяльність вченого гуртка справляла помітний вплив на патріотичні

почуття громадян, на їх бажання прислужитися загальним інтересам.До них

належала й знатна киянка із шляхетського роду Волині Галшка

Гулевичівна.15 жовтня 1615р. вона вписала до Київських магістрацьких

книг дарчу, за якою свій дім з землею і "всіма до нього належностями"

дарувала під фундування монастиря й школи для дітей "народу руського,

православного…А щоб тая фундацій скуток свій брала,- писала

Гулевичівна,-тозараз…в той двір…школу впровадила й впроваджаю".Таким

чином 15 жовтня 1615р. розпочала свою діяльність школа, яка ввійшла в

історію я Київська братська школа, родоначальниця Києво-Могилянської

академії.

36 Культурно-просвітницька діяльність діячів греко-котолицької церкви( Шептицький, Й.Сліпий)

Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, ГЛаврівський та ін. І.Могильницький (1777 — 1831 pp.) був автором першої в Галичині граматики української мови. У науковій розвідці "Відомості о руськом язиці" (1829 р.) він висловив думку стосовно української мови як народної, що має право на самостійне існування у сім’ї братніх слов’янських мов, а також про єдність галицьких і "малоросійських" українців. І.Могильницький прагнув "оживити пам’ять про руський народ", існування і колишня самостійність якого має такі самі історичні та політичні засади, як чеський й угорський народи. З ініціативи І,Могильницького було створене товариство галицьких священиків греко-католицького обряду (1816 p.). Воно мало на меті розповсюдження книжок, що слугували б душпастирям для "навчання вірних", а парафіянам — для "духовної поживи". Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання — важливого елемента питання національного. Високу оцінку культурно-просвітницької діяльності товариства дав І.Франко, назвавши його "зірницею відродження в Галичині".Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М.Герасевич — автор твору з історії української церкви, В.Компаневич — дослідник історії монастирів, І.Лаврів-ський, який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою "Повість временних літ".Особливий перiод культурно-просвiтницькоi дiяльностi Украiнськоi греко-католицькоi церкви пов’язаний з iм’ям митрополита А. Шептицького, який очолював ii протягом майже всiэi першоi половини ХХ ст. (1901 – 1944 рр.) . В цей час на захiдноукраiнських землях вiдчутними були, з одного боку, вплив римського католицизму, а з iншого – не менша загроза вiд польського уряду, який намагався полонiзувати украiнцiв через iх покатоличення. I в тому, що за таких умов украiиський народ зумiв вистояти i зберегти свою вiру, мову, культуру, велика роль належить греко-католицькiй церквi, яка стала в тi часи украiнською нацiональною церквою пiд проводом А. Шептицького. Сучаснi дослiдники iсторii греко-католицькоi церкви вiддають йому належне за великi заслуги у розвитку системи нацiональних украiнських шкiл, культурно-просвiтницьких установ (<Просвiта>, <Рiдна школа>) та молодiжних органiзацiй (<Пласт>), заснуваннi украiнського Нацiонального музею у Львовi (1905 р.). Для художникiв Л. Шептицький придбав слецiальне примiщення.

37 Лицарський епос та його продовження в козацькій культурі.

триєдинство суті Українського Лицарства. Так і є: наш лицарський співаний звичáй тягне свої витоки від доісторичних боянів, через гуслярів в княжій бойовій дружині і до вже ближчих нам кобзарів-характерників. На жаль, тема Українського Лицарства, а відтак і Епосу тієї доби для нас, правнуків невдячних – «темні віки». І тому поняття лицарства в пересічній уяві насамперед пов’язується із замками, громіздкими латами, з европейським невмитим середньовіччям, і тільки-но для горстки більш утаємничених – ще й зі співаною культурою трубадурів та менестрелів при вельможах. Словом, будь з чим, тільки не з Вкраїною. Наче лицарська доба нашу землю взагалі минула! Ось і залишаються «поза зоною досяжності», наприклад,  відомості про те, що представники запорозького козацтва вважали себе лицарями Мальтійського ордену.

Проте справжнє лицарство у нас було, і не раз. Воно не таке рівнесеньке під лінієчку, «ґотичне» як европейське, більш розхристане зовні, позатим не менш шляхетне за духом. Ця розхристаність, м’якість наклали свій бароковий відбиток і на пісенну творчість нашого дворянства та лицарства. Українське бароко, на відміну від західноєвропейського, має урочисті і життєрадісні барви. Якщо чужоземне бароко було добою розчарування в ідеалах лицарства і Відродження, епохою загибелі Середньовіччя, то наше навпаки – навіювало урочистість та піднесення. Рідні співи тієї доби присвячувалися уславленню лицарства та звитяжців національно-визвольних війн, в яких лицар розглядався як захисник людей від усякої кривди.

Козак з кобзою за плічми, воїн-співець – цей образ постав не з голого каменю. Своїми витоками він сягає ще до рішів – співців-брахманів арійських славнів Рігведи. Степове воїнство разом з іншими, на той час вже минулими індоевропейськими традиціями успадкувало явище співців лицарської слави. Безпосередній пращур козацьких кобзарів у Русі – співець князівської дружини, Віщий Боян (образне уособлення тисяч безіменних військових співців-дружинників), що свої віщії персти на живії струни накладав, звеличуючи славу київського великого князя та його непереможної дружини. Княжі бояни були питомо нашими відповідниками кельтських бардів, варязьких скальдів, французьких труверів та германських мінезинґерів. Кобзарі 15-18 ст. не тільки всотали традиції дружинного епосу Русі, але й Розвинули, підняли силу українського пісенного слова.

38 Література, поезія , драматургія періоду українізації.

Україніза́ція — процес відродження української мови, впровадження в усі сфери її вживання. У широкому розумінні українізація являє собою відновлення ролі української мови та культури на історичних українських територіях, втраченої внаслідок дискримінаційних по відношенню до них дій (наприклад русифікації, полонізації, румунізації тощо) — і забезпечення розвитку української мови та культури як рівноправних складових світової цивілізації. Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь ), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань. Літературно – художні об’єднання виникали і розпадались, дискусії спалахували з новою силою.

Найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" – спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" – спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ – Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша.

У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922 – 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської культури. На сцені театру "Березіль" виступали видатні майстри – А. Бучма, М. Крушельницький, О. Мартиненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський.

    У 1920 -ті роки стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко (фільми "Арсенал" і "Звенігора"). У театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька.

Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького Популярними були хорова капела "Думка", Київський симфонічний ансамбль, національні театри опери та балету у Харкові, Києві та Одесі.

Члени Асоціації художників Червоної України – Їжакевич, Трохименко, Кричевський та ін. – за допомогою нових засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. З’явились нові імена талановитих художників та скульпторів (Петрицький, Касіян та ін. )

Отже, у 20-х роках українська література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня.

39. Львів як центр національно-культурного руху на західно-українських землях.

У 30-х — 40-х роках центром національного руху став Львів, а його авангардом – громадсько-культурне об’єднання "Руська Трійця". Засновники об’єднання М. Шашкевич (1811—1843 рр.), І.Вагилевич (1811—1866 рр.) та Я. Головацький (1814—1888 рр.), у той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії, виступали за визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях в дусі романтизму. Учасники "Руської Трійці" підтримували тісні стосунки з М. Максимовичем, О. Бодянським, І. Срезневським — відомими діячами української та російської культури. Суттєвий вплив на формування світогляду членів гуртка мала творчість представників нової української літератури – І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського та ін. У 1834 р. "Руська Трійця" підготувала до друку історико-літературний збірник "Зоря", в якому було вміщено біографію Б. Хмельницького, вірш М. Шашкевича про С. Наливайка та інші твори. Однак віденська цензура заборонила видавати "Зорю". У 1836 р. члени гуртка підготували і видали в Будапешті літературно-науковий альманах "Русалка Дністрова", що містив ряд творів з проблем історичного минулого України. Отже, діяльність "Руської Трійці була кроком уперед у розвитку національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

На початку 1848 р. в ряді європейських країн почалися буржуазні та буржуазно-демократичні революції. 17 квітня 1848 р. уряд був змушений оголосити у краї про скасування феодальної залежності селян і панщини. Звільнення селян стало важливою передумовою розгортання масового демократичного руху. В березні 1848 р. у Львові відбулися демонстрації, що привели до звільнення владою політичних в’язнів. Відповідно до проголошених конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. свободи друку, зборів, організацій у краї виникли різні політичні організації, керівництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола. Польська ліберальна буржуазія і поміщики 13 квітня 1848 р. утворили у Львові Центральну раду народову, яка ставила своєю метою перетворення Галичини в Польську автономну провінцію, заперечуючи право на окремий національний розвиток українців. Галицька інтелігенція виступала рішуче проти намагань поляків втягнути Галичину до Польщі і створила свою політичну організацію – Головну руську раду у Львові, яка, підтримуючи проведення буржуазних реформ, прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення. Правлячі кола Австрії ігнорували більшість цих вимог і погодилися лише на запровадження у 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання її як обов’язкового предмету в гімназіях. У виборах до першого австрійського парламенту українці мали 39 депутатів на 96 послів з Галичини. Революційні події охопили й Північну Буковину, де селяни силою повертали захоплене у них поміщиками. 2 березня 1853 р. було видано імператорський указ, який санкціонував скасування кріпацтва в Угорщині за викуп на таких же кабальних умовах, як і в Галичині та на Буковині. Проте революція мала важливі наслідки для населення ‘Західної України. Найголовнішим з них було скасування кріпацтва. Аграрна реформа, незважаючи на її грабіжницький характер, все ж сприяла розвиткові капіталістичних відносин. Характерним наслідком революції було і піднесення національно-визвольної боротьби народу, зближення українців Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття.

40. М.Хвильовий, Л.Курбас, О.Довженко як визначні діячі української культури.

Найбільш відкрито і пристрасно закликав відкинути «російський шлях» Микола Хвильовий. Цей видатний діяч (справжнє прізвище Фітільов) виріс на Східній Україні в родині дрібного російського дворянина. Переконаний інтернаціо наліст, він під час громадянської війни приєднується до більшовиків, прагнучи вЗяти участь у будівництві всезагального й справедливого комуністичного суспільства.Після війни Хвильовий стає одним із найпопулярніших радянських українських

письменників, засновником авангардної літературної організації «Вапліте», а також

дослідником питань українсько-російських взаємин, особливо у царині культури.Сповнений ідеалістичних сподівань, комуніст Хвильовий гірко переконується у

кричущій невідповідності між теорією й практикою більшовиків у національному пи-.

танні та у російському шовінізмі партбюрократів, які, за його висловом, ховали свою упередженість «у Марксовій бороді». Щоб урятувати революцію від згубного впливу російського націоналізму, Хвильовий вирішує викрити його. Він доводить, що «пасивно-песимістична російська література сягнула своєї межі й зупинилася на роздоріжжі», та радить українцям відмежуватися від неї. Пристрасний заклик Хвильового до українців іти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі«Геть від Москви!» Хоча Хвильовий звертався насамперед до молодих авторів, які шукали для себе взірці літературної творчості, його позиція, без усякого сумніву, мала політичні мо тивації. Однак слід наголосити, що його антиросійськість грунтувалася не стільки на українському націоналізмі, скільки на революційному інтернаціоналізмі. Хвильовий був переконаний у тому, що світова революція доти не переможе, доки один народ, уданому випадку російський, намагатиметься монополізувати її.

Олександр Довженко — це великий гуманіст, який не мислив себе без людей, своєї діяльності на благо народу без органічного свого єднання з ними, а через них — з самим життямО.Довженко вважав, що людина, яка не любить природу, не розуміє її, — не може стати справжнім митцем. Ота благоговійність і, головне, сприйняття людини в органічному єднанні з нею, як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в усіх художніх творах митця — від оповідань до фільмів. « Зачарована Десна», «Земля», «Звенигора», «Воля до життя» « Україна в огні»

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п’єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п’єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

Кульмінація здобутків Курбаса пов’язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962).

У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).П’єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано. 21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР».

41. Мистецтво Київської Русі: архітектура, живопис, музика, ювелірне мистецтво

.Архітектура: Перші кам’яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успення Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно: в 1240 р., коли до Києва увірвалися орди Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. У наші дні розчищений і зберігається її підмурівок. Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Втіленням головних архітектурних досягнень Київської Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софійський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом.

За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У своєму первинному вигляді собор являв собою п’ятинефну хрестокупольну будівлю з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п’ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків примикала арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Вся споруда була розрахована так, щоб при порівняно невеликому обсягу створити відчуття величі і гармонії. Пам’ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору – Успенська церква – була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздробленості. Церква була зруйнована в 1941 р., а сьогодні вона відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю надбрамна церква. На межі ХI-ХII ст. недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади в 30-і рр. ХХ ст. Незалежна Україна відновила свою святиню. Не менш цікаві архітектурні пам’ятники й інших центрів Київської Русі, які особливо піднялися в ХII-XIII ст. У нових центрах розвивається культура, тісно пов’язана з місцевою народною творчістю. Архітектори переходять на місцеві будівельні матеріали: в Подніпров’ї і на Волині – на цеглу, у Галичі та Володимиро-Суздальській землі – на білий камінь. Звідси бере початок значна художня різноманітність в архітектурі давньоруських земель. Найкраще архітектура XI-XIII ст. збереглася у “стольному граді" Сіверської землі – Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об’єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході, мало тісні культурні зв’язки з Угорщиною, Чехією і Балканами, сприймало, освоювало і переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивається замкова архітектура.

Музика: У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Знамениті фрески вежі Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцюристів. За цими зображеннями, а також з билин, літописів ми знаємо про музичні інструменти Русі – ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав інструментальної музики. Спів вівся за спеціальними рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів – самобутня і візантійська.

Образот мист : Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Жанри монументального живопису – фреска і мозаїка – складалися на основі візантійських шкіл. Фресками – розписами водяними фарбами по сирій штукатурці – вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Мозаїчні зображення складалися зі смальти - кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. оловна мозаїка – велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола. Автор виявив глибоке розуміння особливостей монументального живопису: зображення виконане широкими лініями, великими колірними площами. Напевно, найбільш знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта – назва у візантійській традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні вівтарної апсиди. Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис. Розробка тематики фрескових розписів Софійського собору була справою великої державної ваги, керував нею один з найбільш наближених до князя Ярослава людей – митрополит Ілларіон. Розписи читаються як книга, складаються у три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія святих – заступників княжого роду. Вежі, де розташовуються сходи, якими підіймався князь і його наближені, не є культовим приміщенням, тому їх стіни були прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми (“Скоморохи”, “Полювання на ведмедя”, інші).

На стіні під арками хорів містилася велика композиція з зображенням Ярослава, який підносить Христу модель Софійського собору, і всієї княжої сім’ї. У прямому зв’язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам – канону. У "Києво-Печерському патерику" описане житіє знаменитого майстра Алімпія (Аліпія) Печерського. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха. Привезена з Візантії ікона “Володимирська Богоматір” послужила основою цілого ряду ікон, які отримали назву “Замилування”. Поява мистецтва книжкової мініатюри співпадає з появою найдавніших писемних пам’яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався “лицьовий”. Зображенням трьох євангелістів – Іоанна, Луки і Марка — було прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матфея, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. “Лицьовим” є знаменитий “Ізборник” Святослава.

Ювелір мист: Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок).

42. Міфологізовані історичні конструкції походження українців

Важливою проблемою залишається питання історичної і етнічної спадщини Київської Русі, пов’язане з ним питання генезису укр. Народу. Простежується три основних підходи. 1). Російський, великодержавний шовіністичний. Його основи заклав автор « Київського Синопсису» І.Гізель. Стверджував, що не було укр. Народу, а завжди був єдиний руський народ. Прихильники цих іде: Татищева, Щербатова, Карамзіна а ін.. Таким чином , згідно з цією концепцією заперечувалась приналежність Київської Русі до історії України. 2). Визнання спільного етногенезу всіх 3 східно-словяньких народів. Ця концепція найчіткіше викладена у « Тезах про 300-річчя возєднання України з Росією» (1954), де відзначається що укр.. рос, білоруський народ походять від єдиного кореня – давньоруської народності. 3). Автохтонно-автономістичний підхід. Укр народ- автохтонне населення, коренем можливо є трипільська культура. Прихильники : Маркевич, Костомаров,Антонович, Грушевський.

43. Музична культура і театр як фактори прогресу української культури XIX ст.

Театр:Театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п’єси. Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії, драми. Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п’єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Музика: Музика Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах. Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам. Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

44. Народницький період національно-культурного відродження.Кирило-Мифодіївське брацтво.

В народницький період культурного відродження в середовищі української інтелігенції викристалізовується концепція про Україну як «етнічну національність». Керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції. Центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство. Провідну роль у процесі відродження відіграв Т.Шевченко.

Тут слід виділити 2 періоди: 1) романтичний – діяльність Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки) та 2) позитивістський – культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60-80-ті). Народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель, що стало передумовою культурного і політичного об’єднання українства. Кирило – Мефодіївське братство: Орг проіснувала з грудня 1845 по січень 1846р в Києві. Засновники: Білозерський, Гулак, Костомаров. Орг була названа іменами слов’ян просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом « Св. Кирило і Мефодій, січень 1846». Програмні положення були вкладені у « Книзі буття укр. Народу», і « Статуті Слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія».Завдання: – побудова майб сусп. на засадах христ моралі, шляхом здійснення роду реформ; – ств демократ федерації слов’янських народів, очолюваної України, на принципах рівності і суверенності; – знищення царизму, скасування кріпатства; – ств демократичних прав і свобод. Члени братства вели активну гром – політ діяльність, – розповсюджували програмні документи( «До братів українців»), – твори Шевченка, – займалися науковою працею і виступами з лекціями у навчальних закладах Києва; – збирали школи на відкриття нових шкіл. У березні 1847р за доносо провокатора О. Петрова діяльність була викрита, а члени заарештовані. Значення: було першою спробою укр. Інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Вперше розробили широку політичну програму нац. визвол руху.

На початку 60-х рр. сформувалась народницька ідеологія на Україні. Її завдання – повернутись обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти і суспільного прогресу. Молода різночинна інтелігенція створює свої товариства, так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти. Перша українська громада виникла у Києві під керівництвом молодого історика В.Антоновича. До неї ввійшли відомі українські громадські та культурні діячі М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, П.Чубинський, М.Старицький, Т.Рильський, Ф.Вовк, І.Касіяненко, М.Лисенко, О.Кониський. За прикладом київської подібні організації виникають у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та ін. містах. Їх об’єднувала віра в досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу.

Вони створили цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, публікували кращі зразки усної творчості. Вели українознавчі дослідження й займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, складанням україно-російського словника. Але почався наступ самодержавства, яке боялося зміцнення національних основ духовного життя на Україні. В 1862 році недільні школи були закриті. Уряд забороняє друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою (циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва 1863року). У 70-х рр. відбувається відродження громадського руху на Україні, що свідчило про нове піднесення національно-визвольної боротьби. Розгорнулася робота за вивчення економіки, історії, географії, фольклору, надруковано ряд фундаментальних праць (С.Подолинський, О.Терлецький, М.Зібер, М.Павлик, І.Франко, М.Драгоманов).

У пробуджені національної самосвідомості українців помітну роль відіграли наукові праці з історії і етнографії України, фольклористики та мовознавства: «История Малоросии» М.Маркевича у 5-ти томах, дослідження М.Костомарова («Б.Хмельницький», «Руїна», «Мазепа і мазепинці»), П.Куліша («Записки о Южной Руси», «Исторія України від найдавніших часів»). В.Антонович очолює товариство «Нестора-літописця», був автором численних праль з історії, археологи, етнографії.

Цементуючою основою єдності української культури об’єктивно виступала українська літературна мова. Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Шевченка та М.Драгоманова.

45.Національно-духовне відродження і розвиток культури в Україні в сучасних умовах.

Розвиток національної культури тісно пов’язаний з розбудовою державності в суверенній Україні. Культура в Україні позбавилася ідеологізації радянських часів і стала орієнтуватися на світові загальнолюдські цінності, їй став притаманний плюралізм.

1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру». Фактично це програма розвитку культури, де підкреслюється, що національно-духовне відродження можливе лише на основі демократизації культурного процесу, припинення його денаціоналізації, наявності відповідної матеріальної бази. В Україні відкриваються нові музеї, історико-культурні центри (Батурин Глухів, Збраж). Створена спеціальна урядова комісія, що займається поверненням в Україну вивезених із неї цінностей. Видаються раніш заборонені твори українських письменників: Івана Багряного, Олени Теліги, Євгена Плужника, Миколи Хвильового та ін. Почали виходити журнали «Київська старовина», «Літературно-науковий вісник». Читачі України дістали змогу познайомитися з творами письменників дисидентів Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка та ін. Розвивається народна творчість. Проводяться різні фестивалі («Таврійські ігри»); конкурси «Червона рута», «Золоті ворота»… Зокрема за роки незалежності виник вітчизняний шоу бізнес. Популярними стали пісні Таїсії Повалій, Наталії Могилевської, Олександра Пономарьова, групи „Воплі Видоплясова”, „Океан Ельзи” та ін. Однак разом із тим він програє поки що у конкурентній боротьбі російському шоу-бізнесові, краще організованому, з великою кількістю талановитих виконавців. Великою проблемою для сучасних українських літераторів є друкування своїх творів. 2001 р. набув сили новий закон України «Про загальну середню освіту в Україні», що передбачає демократизацію, гуманітаризацію системи освіти і впровадження 12-річного терміну навчання та 12-бальної системи. Однак старі недоліки — гіпертрофований бюрократичний контроль за роботою середньої школи, оцінка роботи вчителів за успішністю їх учнів, а також відсутність стимулів до навчання зводять всі реформи у системі середньої освіти до добрих побажань. Відбулися зміни й у вищій школі: впровадження обов’язкового вступного іспиту з української мови; обов’язкове вивчення студентами всіх спеціальностей історії України та українознавства; набір на контрактній основі; відкриття приватних вузів; скорочення підготовки спеціалістів вечірньої та заочної форм навчання. Певна частина освітян через низький рівень оплати праці просто змушена використовувати службове становище. Все це підриває престиж освіти в Україні і знов-таки негативно впливає на моральні цінності суспільства. Україна має значний науковий потенціал. Сучасний науковий комплекс країни складається з науково-дослідних інститутів, вузів, проектно-конструкторських і та технологічних бюро. АН України, здобувши статус національної, є провідним і координуючим центром країни. Наукові розробки Національного космічного агентства України дозволяють досліджувати і освоювати космічний простір. Україна бере участь у міжнародній програмі ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобал старт». Конструкторське бюро заводів ім. Антонова в Києві, ім. Малишева в Харкові, «Південмаш» в Дніпропетровську, «Мотор-Січ» у Запоріжжі створюють сучасну цивільну і воєнну техніку. Державні і наукові установи США підтримують з ними контакти в галузі академічної і прикладної космічної науки, здійснюють спільні розробки космічних літальних апаратів. Підписана угода між інститутом електрозварювання ім. Патона і американським аерокосмічним агентством НАСА про розробку ехнології зварювання у космосі. Певних успіхів досягли вітчизняні гуманітарні науки, зокрема історична. За роки незалежності вивчення історії України переживає справжній ренесанс. Значний внесок в історичну науку зробили В. Степанков, С. Кульчицький, Є. Верстюк, академік П. Толочко, Ф. Турченко, та багато інших дослідників. Великого резонансу в Україні набула мовна проблема. У роки незалежності проходить друга хвиля українізації всіх сфер життя суспільства, але адміністративно-бюрократичні методи її впровадження викликають опір і невдоволення досить значної російськомовної частини українського суспільства, що не сприяє згуртуванню населення України.

46. Нова українська література (Котляревський,Квітка – Основ’яненко,Котляревський).

. І саме в час гнітючої безвихідності, як дар небес, ковток свіжого повітря, з’явився провісник життєдайного майбуття — поема «Енеїда» Івана Котляревського. Правду кажучи, батько сучасної української літератури не вважав свій літературний експеримент з використанням живої народної мови вартим опублікування. Перші три частини «Енеїди» в 1798 р. в Петербурзі видав власним коштом конотопський поміщик Василь Папура.

Ця подія стала віхою рішучого повороту від минувшини до розвитку нової літератури і, зрештою, нової культури. Адже вибір Котляревським мови народу став незворотним явищем не тільки для літератури.

Услід за нею протягом XIX ст. народну мову почали використовувати публіцистика, літературна критика й гуманітарні науки. Іван Котляревський є також автором перших українських п’єс — «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», які ставилися в Полтаві й започаткували новий український театр.

Творчість Івана Котляревського (1769-1838) — звичайно, дар Божий, але отриманий українством закономірно, тоді, коли воно усвідомлювало його значення. По-перше, «Енеїда» не могла б з’явитися, не успадкувавши національні духовні традиції, сформовані козацькою добою: незнищенний дух вільнодумства; збережене в надзвичайно важких умовах національне самоусвідомлення, історичний оптимізм; готовність шукати і знайти нову, як говорив Г. Сковорода, «духовну вітчизну».

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843) — засновник сучасної української прози. Письменник народився в родовому дворянському помісті Основа, що поблизу Харкова (нині ця місцевість знаходиться в межах міста). Здобув домашню освіту. Певний час перебував у монастирі. Усе життя прожив у Харкові, брав активну участь у громадському та культурному житті міста. Протягом 1817-1828 pp. посідав виборну посаду повітового предводителя дворянства. У 1812 р. Г. Квітка-Основ’яненко — директор харківського театру. За його участю видавався журнал «Украинский вестник» та пізніші харківські альманахи. У 1833 р. з-під його пера вийшла «Супліка до пана іздателя» — справжній «маніфест» на захист української літератури.

Вершиною української літератури XIX ст. стала геніальна творчість пророка національного відродження України —Тараса Шевченка. У 1831 р. кріпацька доля завела його до Петербурга. Там він познайомився з художниками І. Сошенком, К. Брюлловим та іншими діячами культури. У квітні 1838 р. вони організували його викуп із кріпацтва. Протягом 1838-1845 pp. T. Шевченко навчався й успішно закінчив Петербурзьку академію мистецтв. Саме тоді проявився й поетичний талант юнака: у 1840 р. вийшла його славнозвісна збірка «Кобзар». Завершивши навчання, Шевченко повернувся в Україну і в лютому 1847 р. почав працювати вчителем малювання в Київському університеті св. Володимира. Проте 5 квітня його заарештували за підозрою в належності до Кирило-Мефодіївського братства й засудили до заслання. Лише в 1857 р. він отримав звістку про звільнення. В останні роки свого життя Шевченко знову поринув у літературну творчість. У ній він, як ніхто інший, досягнув вершин народних етичних норм, відтворив світогляд українців та їхні глибинні почуття. Здавалося, вустами поета промовляв сам український народ.

47.Образ в Україні у творах романтиків XIX ст.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов’янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловського і збірка М. Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи — романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

48. Освіта і шкільництво Гетьманщини і Слобідської України

Школа в Києві в 1631 р. перемінена митрополитом Петром Могилою на колегію, була своєрідним університетом Гетьманщини. Навчання в київській академії було оперте на богословській основі й обмежувалося зразу до граматики, риторики, поетики, діалектики, логіки й філософії в їх середньовічно-схолястичному оформленні, то вже сам склад її учнів, що походили з усіх станів й готувалися в ній до всіх суспільно-громадських, політичних і церковних функцій, розсаджував її вузькі рямці до загально-освітнього й научного універсалізму. Грецька й латинська мова як основні, а польська, як помічна мова навчання, давали учням академії змогу доповнювати свою освіту книгами, якими не могла похвалитися тогочасна українська наука й література. Не будучи університетом у стислому розумінню цього слова, київська академія була підготовчим ступенем до нього. Вона полегшувала українській молоді студії за кордоном. Поїздки української молоді на науку за кордон, сталися у XVII-XVIII ст. нормальним явищем, Найбільшого свого розцвіту досягла київська академія за часів гетьмана Мазепи. Кількість її учнів досягла тоді 2.000 річно. Київська академія кінця XVII й перших десятиліть XVIII ст. була вогнищем культури не тільки для самої України, але для цілої низки споріднених з нею культурою країн слов’янського світу. Нарешті в 1805 р. станув на українській землі перший університет, але не на території Гетьманщини, а на Слобідщині, в Харкові, що весь час свого існування була безпосереднє підпорядкована московській владі. Гетьманська Україна, Козацька Держава не добилася таки свого університету й мусила вдоволятися його сурогатом, що ним була Могилянська Академія. В 1783 р. введено в ній навчання російською мовою, а в 1810 р. перемінено її на духовну, суто богословську академію, а її філії на богословські семінарії. Важкі умови політичного життя Гетьманщини не дали київській академії піднятися до рівня університету, вони спиняли в розвою її колегії, не сприяли теж розвиткові початкового, народного шкільництва. В 1748 р. було на території семи полків Гетьманщини 866 народних шкіл, що в зіставленні з густотою населення, давало одну школу на 1.000 голов. В чотирьох полках Слобідської України було тоді 124 школи. Ті школи утримувало само населення, що дорожило грамотністю й освітою.

49.Освіта,наука,мистецтво за гетьманату в 20.ст.

. У Києві 30 квітня на так званому з’їзді хліборобів Скоропадського обрали Гетьманом України. Цього ж дня гетьман оголосив розпущеними Центральну Раду. Гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за доцільніше засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 році їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 84 українських гімназій не тільки по містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби було їх в Україні близько 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов’язкові предмети українську мову, історію та географію України і історію української літератури. 6-го жовтня 1918 року урочисто відкрито в Києві перший Державний Український Університет, а 22 жовтня другий Український Університет у Кам’янці-Подільському. Засновано Державний Український Архів, в якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду; засновано Національну галерію Мистецтва, Український Історичний Музей та Українську Національну Бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманської доби в цій бібліотеці було вже понад 1.000.000 книжок, серед них багато унікумів, стародруків і т. п. Кількістю та якістю книжок Національна Бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи. Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії Наук. Українську Академію Наук засновано за Гетьмана, її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року. Вона мала три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний.

50.

51.Особливості українського модернізму

До найбільш розповсюджених зразків архітектури на теренах України належать зразки пам’яток сецесії ( декоративного стилю капіталізму модерн ). Саме на цей період прийшлося масове будівництво залізничних вокзалів, крамниць, театрів, каплиць і церков, пересічної забудови з цегли, бетону чи дерева. Відносна наближеність до сьогодення та трагічна історія України в 20 столітті не сприяла ні збереженню пам’яток доби сецесії, ні сталій уяві про мистецьку вартість і коштовність пам’яток доби. Вони масово гинули в часи війни 1941-1945 років, активно розбиралися в повоєнну пору, знищуються до сьогодні. Увагу привертають лише унікальні, ексклюзивні зразки української сецесії ( модерну ). В Україні до початку 21 ст. не було створено ні капітального переліку пам’яток сецесії, ні значних наукових монографій, присвячених добі сецесії. Дерев’яна архітектура України доби модерн залишилась маловідомою сторінкою історії навіть для фахівців. Серед визначних митців, що працювали в стилі сецесія, низка архітекторів Львова, Харкова, Києва, Вінниці, Одеси, Дніпропетровська, Маріуполя, Ялти, Гурзуфа -Бекетов Олексій Миколайович, Городецький Владислав Владиславович, Артинов Григорій Григорович, Нільсен Олександр Вікторович та інші.

52.Перспективи культурного розвитку України за умов незалежності та в контексті її геополітичного становища.

У короткий період незалежної України було ухвалено найважливіші законодавчі акти: Декларація прав національностей України, Закон «Про громадянство України», «Закон про свободу совісті і релігійні організації» тощо. 1992 р. були затверджені Гімн, Прапор і малий герб України — тризуб. Дуже важко проходив процес ухвалення Конституції України, який розтягнувся на п’ять років. Вона була ухвалена тільки 28 червня 1996 р. Ухвалення Конституції заклало основи становлення Української держави як демократичної, соціальної і правової.

Важливим чинником у державному будівництві є створення збройних сил України, митної та прикордонної служби.

2002 р. Президент України Л. Кучма заявив про необхідність проведення в Україні політичної реформи. Проект цієї реформи передбачає створення в Україні парламентсько-президентської республіки європейського зразка, тобто формування уряду парламентською більшістю.

Однак на шляху розбудови демократичної правової держави існує чимало перепон. Одна з найголовніших полягає в тому, що переважна частина сучасної політичної еліти на всіх рівнях походить з партійно-номенклатурних кіл радянського періоду. Вона зберегла старі традиції управління і в багатьох випадках застосовує адміністративний ресурс.

В Україні існує понад сто політичних партій.

Економічна ситуація

Незалежна Україна успадкувала від радянських часів командно-адміністративну економіку, яка повністю себе вичерпала і потребувала ринкового реформування. Однак упродовж тривалого часу реформи в економічній сфері проводилися вкрай невдало що ввело економіку у стан глибокої кризи, яка супроводжувалася шаленим підвищенням цін, жорстокою інфляцією, зростанням безробіття як явного, так і прихованого, через зупинку багатьох підприємств, катастрофічне падіння виробництва. Цій кризі сприяли і об’єктивні чинники, а саме: розрив старих господарських зв’язків внаслідок розпаду СРСР, застаріле обладнання та виробничі технології, неправильна структурна побудова економіки та залежність України від імпортних енергоносіїв (у першу чергу нафти і газу).

53.Піднесенні національно-культурного відродження в Україні на поч..XXст.

В архітектурі початку ХХ ст. також утверджуються ідеї модернізму, пов’язані з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм (залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним – неокласицизму (Педагогічний музей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові). Однак розвиток національного руху стимулював відродження українського стилю – звичайно, на новій основі. Українські архітектори звертаються до вивчення пам’яток давніх часів та народної дерев’яної архітектури, публікують розвідки про них у часописах. На цій основі творять львівські будівничі В.Нагірний, автор численних церков у Галичинів, та І.Левитський. якому належать проекти будинків товариства “Дністер”, готелю Жоржа та Академічного дому у Львові. Кращим витвором у національному українському стилі вважається будинок Полтавського земства (1901-1908), спроектований В.Кричевським.

Українська скульптура поповнюється набутками прихильників імпресіонізму, які сформували свій талант у мистецьких школах Європи. Серед них виділяються Т.Гаврило, автор погруддя Т.Шевченка; М.Паращук. якому належать скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, С.Людкевича, а також пам’ятник А.Міцкевичу у Львові, виконаний спільно з А.Попелем; П.Війтович, який здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер’єру Львівського оперного театру.

Початок ХХ ст. приніс значне пожвавлення в українське музичне життя. Народжується нова професійна музика, часто сповнена характерних для цієї епохи революційних мотивів. З’являється плеяда талановитих композиторів – Я.Степовий, К.Стеценко, М.Леонтович, С.Людкевич. Продовжують діяти різні музичні товариства, гуртки, хорові капели, ставлячи музичні п’єси, оперети, опери. Серед них особливою активністю відзначались Київське літературно-артистичне товариство, “Український клуб”, музичне товариство ім.М.Лисенка у Львові, при якому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім.Лисенка. Значний вклад у популяризацію української музики зробив перший на Україні стаціонарний музично-драматичний театр, заснований 1907 р. М.Садовським у Києві, де крім драматичних вистав ставились опери й оперети.

54.Побут,звичаї та обряди українського народу (поч..XIV – перша пол.XVII ст.)

Національна особливість духовної культури українсько¬го народу найповніше проявилась у фольклорі. З літопис¬них та інших письмових пам’яток другої пол. XIII—першої пол. XVII ст. видно, що у цей період прозові фольклорні жанри були представлені легендами,, переказами, казками, новелами, притчами. Жива народна мова оперувала також значними фондами прислів’їв, приказок і крилатих вис¬ловів.

У житті українського народу важливу роль відігравала календарно-обрядова та родинно-обрядова пісенність: напівязичеські колядки, новорічні щедрівки, веснянки, русальні та купальні, обжинкові та весільні пісні, родильні мелодії та похоронні голосіння. Народно-поетичні твори оспівували працю і побут народу, його працьовитість, воле¬любність, справедливість і чесність. У них звучали мотиви поваги до старших, любові до рідного краю, ненависті до гнобителів. У цих творах проявлялися риси характеру українського народу, які стали визначальними для його духовного складу.

Однією з провідних тем поетичної творчості було оспі-вування героїчного подвигу українського народу в боротьбі протії зовнішніх ворогів — татаро-монгольських і турець¬ких завойовників. Центральним персонажем багатьох тво¬рів був київський лицар, борець проти турків Михайлик, який взяв на ратище Золоті Ворота і привіз їх до Царгороду за те, що кияни видали його ворогові. Дослідники вважають легенду про Михайлика переказом сюжету якоїсь епічної пісні або билини періоду Київської Русі.

У XV ст. на Україні зароджується історична поезія. Поява історичних пісень та дум пов’язана з боротьбою ук¬раїнського народу проти турецько-татарської агресії та польсько-шляхетського панування, а також з виникненням козацтва і Запорізької Січі.

Найдавніший пласт народних дум і пісень присвячений темам боротьби проти навали кримських орд і султанівськнх військ. Головний збірний герой цих творів — козак-воїн, патріот-захисник рідної землі, мужній та незламний лицар. Таким він є в бою і далеких походах, у турецькій неволі й на галерах.

Історичні пісні та думи несли в собі важливе ідейне на-вантаження, формуючи кодекс козацької, лицарської моралі, виховуючи почуття патріотизму. Зокрема, такі ідеї властиві думам про Олексія Поповича та бурю на Чорному морі, про плач невільників, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Івася Коновченка, про Марусю Богуславку, про козака Байду.

Який же зміст вкладено у вищеназвані народно-поетич¬ні твори? Лейтмотивом думи про Самійла Кішку є сувора кара за зраду. Дума про Олексія Поповича обстоює ви¬соку громадянську та родинну мораль козака, засуджує усі її порушення. В думі про козака Байду відображено на¬родне уявлення про відчайдушного українського героя-ко¬зака, якому в битві з ворогами смерть за справу батьків¬щини не є страшною.

Образи мужніх ватажків і героїв визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі (1648— 1654 рр.) та Султанівської Туреччини відтворені у народ¬ній поезії «Хмельницький і Барабаш», «Корсуньська пере¬мога», «Богдан Хмельницький і Василь Молдавський», «Чи не той хміль», «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Та ой як крикнув же козак» та в інших піснях і народних думах, які відіграли важливу роль у вихованні патріотич¬них почуттів.

55. Політика «Коренізації» в Україні в радянський період

Кореніза́ція — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи – й панівного) статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920х років. Політика започаткована XII з’їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві.

Прикладами коренізації стали, зокрема, українізація та білорусизація.

Причини

У другому томі своєї книги "Сталін" Лев Троцький пригадував, що з 140 мільйонів населення РСФСР (виключаються Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща) великороси складають не більше 75 мільйонів, решта ж – 65 мільйонів – складають не великоросійські національності" [1]. Щоб схилити представників "неросійських" національностей на свій бік, радянська влада спробувала звернутися до них їхньою мовою.

Наприклад, в Україні тих часів більшість більшовиків були представниками міського російськомовного населення. Етнічних українців серед них було дуже мало, майже ніхто не вживав української. Водночас більшість селян були україномовними. До радянської влади вони ставились без особливих симпатій, а часто – ворожо. Опис цієї ситуації знаходимо як у численних спогадах того періоду (зокрема, в того ж Троцького), так і у художній літературі (на приклад, у повісті Бориса Антоненка-Давидовича "Смерть".[2]).

Звісно, за таких умов, логічним було "приручити" непокірні народи: визнати їхню мову, культуру, залучити до державної адміністрації. Крім того, такі міри мали послабити вплив націоналістів – українських, білоруських, кавказьких, середньоазійських та інших.

Наслідки

В Україні вона набула насамперед форми «українізації». Поняття «коренізація»[3] на довгі роки зникло з радянської політичної лексики, з’явившись лише в горбачовську «перебудову».

Хоча доба «коренізації» та «українізації» була важливою і яскравою, її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подолання великодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом «забронювати» адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і респекту з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин.

56.Пореволюційний національно- культурний розвиток в Україні(1917-1930рр.)

Етап національного відродження початку XX ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкін¬ці XIX ст. і тісно пов’язаного з утворенням національної державності. У Першому Універсалі (23.07.1917 р.) ново¬утвореного українського парламенту — Центральної Ради сутність національного відродження була визначена сло¬вами: «Віднині самі творитимемо наше життя». За корот¬кий час, у 1917—1921 рр., сформувалися соціально-полі-тнчні та національно-духовні вартості, які протягом усього XX ст. визначали тенденцію розбудови національної дер¬жавності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позна¬чився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що жили на території України.

З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відро¬дження, відома під назвою «українізації». Ідеологи та ор¬ганізатори цього процесу — українські націонал-комуністи, передусім О. Шумський та М. Скрипник, розглядали украї¬нізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури, як «дерусифікацію пролетаріату». Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагіч-но. Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручні на Україні -почали наступ на національну культуру, що супроводжу¬вався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кра¬щих сил творчої інтелігенції. «Розстріляне відродження» — під такою назвою увійшла в українську історію ця сто¬рінка національної культури.

Для другого етапу (початок 30-х—середина 50-х років) в історії української культури XX ст. був характерним мо¬нопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духов¬ної культури в її різних формах: від літератури до образо¬творчого мистецтва, від філософії до релігії. Офіційний, «салонний» соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на куль¬туру «соціалістичну, демократичну, народну», з одного бо¬ку, та культуру «буржуазно-націоналістичну, реакційну»— з іншого. Насильно привнесені ідеологічні постулати есте-’тики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали, принаймні, два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кіль¬кох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформіс¬тів; по-друге, призвели до поширення кон’юнктури в ми¬стецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального зни¬щення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний ‘наслідок цієї доби — фізичне й духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 1934—1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України.

57.Початок «відлиги» в культурному житті України.Активізація інтелігенції в 60- ті рр..

В першу чергу "відлига" цікава нам реконструкцією централізації. Спроба надати більш широкі права та повноваження місцевому керівництву могла дати значний поштовх в економічному прогресі. Завдання "наздогнати та перегнати Захід" вимагало розв’язання рук владі "на місцях", яка тепер сама могла розпоряджатись своїми ресурсами. Такий розвиток подій був в цілому сприятливим для покращення радянської економіки. Однак основна проблема системи – її централізація – залишилась нерозв’язаною.

Відбулася спроба реформи сільського господарства. Хоча і були намагання покращити життя колгоспників, збільшити їм платню, проте збільшення розмірів колгоспів, екстенсивний спосіб ведення господарства, гонка за показниками, авантюрні "кукурудзяні епопеї" тощо призвели до спаду виробництва і змушеного імпорту продовольства.

Найпомітніші зміни відбулися у сфері культурного життя. Таке послаблення тоталітарного впливу, посилення влади на місцях, спроби децентралізації суспільства призвели до виникнення усіляких рухів, що мали відверту націоналістську забарвленість. Звичайно, термін "націоналізм" вжито у кращому розумінні цього слова. Поширення впливу західної культури, розвиток та визнання української призвели до зміни поглядів нового покоління, зростання їх спрямованості на самостійність та розкутість, подолання власної відсталості. Період "відлиги" позначився бурхливим розвитком літератури, науки, мистецтва. На горизонті з’явилися нові імена, нові патріоти своєї Батьківщини.

58.Проблема культурного відродження :поляризація відношень «Елітарна культура- народна культура»

(англ. High culture, нім. Hochkultur) — культура, що грунтується на існуванні специфічних форм мистецтва, зрозумілих лише невеликій групі людей, які мають досить високий інтелектуальний рівень, відповідні духовні запити, особливу художню сприйнятливість. Концепцію елітарної культури обстоював А. Шопенгауер. Вихідним пунктом цієї концепції, на його думку, є антропологічний поділ людей на два типи «людей корисних» (масу) і «людей-геніїв». Останні естетично обдаровані й схильні до філософсько-художньої творчості.

Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна (побутова). Елітарну культуру створювала обмежена кількість людей, народна пов’язана з широкими народними масами.

Елітарна література — один з двох потоків сучасного літературного процесу (іншим є масова література).

Елітарні твори вирізняються інтелектуальною та естетичною ускладненістю, наявністю багатого підтексту та зашифрованої образності. Часто суттєву роль у них відіграють літературний і культурний контексти. Такі твори потребують активного, освіченого і розвиненого читача, який би у процесі знайомства з тектсом залучався до «співавторства».

59.Проблема цивілізаційної приналежності української культури

Основи російсько-української цивілізаційної єдності були закладені ще в далекому протослов’янському дохристиянському минулому, а остаточно оформилися після прийняття християнства, в результаті цього кроку, а також пов’язаних з ним і безпосередньо обумовлених ним подій та процесів у період Х-ХІІІ ст. Потужним дієвим стимулом закріплення такої близькості слід вважати багатовікову плідну традицію спільної державності, розпочату з Київської Русі і продовжену вже в змінених історичних умовах і в новому етнонаціональному контексті в Русі Московській і Російської імперії, а потім і в СРСР.

В останні роки цивілізаційна приналежність українців і росіян не змінилася і не могла змінитися, скільки би спекуляцій не прозвучало з цього приводу. Нація, в принципі, здатна волею частини еліти змінити вектор свого цивілізаційного розвитку. Така зміна, проте, являє собою серйозний виклик національній ідентичності (а разом з нею і – національної безпеки) володіючи реальним ресурсом для того, щоб спровокувати втрату цієї ідентичності.

Набувають останнім часом все більшу популярність в Україні пошуки нової української ідентичності, кардинально відмінною від російської і максимально наближеної до європейської, – не виглядають ані достатньо обґрунтованими, ані перспективними з точки зору досягнення тих прагматичних цілей, якими вони, власне, обумовлені.

Підштовхування українців до цивілізаційного дистанціювання від Росії не супроводжується, на жаль, реальними пропозиціями хоча б більш-менш прийнятною для них самих альтернативи.

60.Репресивна політика радянського керівнецтва щодо української інтелігенції. Важливе значення для вивчення політичних репресій мало видання збірника „Репресоване краєзнавство”. На основі широкого масиву джерел, зокрема архівно-слідчих справ, у ньому охарактеризовано життя і діяльність майже 50 діячів науки і культури, імена яких десятиріччями невиправдано замовчувалися.

Розробці проблеми політичних репресій сприяли ухвалені вищими державними органами влади України законодавчі акти про реабілітацію незаконно репресованих громадян. На загальнодержавному та регіональному рівнях вивчення теми активізували заходи для реалізації Державної програми з підготовки науково-документальної серії книг „Реабілітовані історією”.

Великий внесок у дослідження політичних репресій в Україні зробив Ю.Шаповал Базуючись на архівних документах і матеріалах ЦК КП(б)У та спецслужб, що десятиріччями були недоступні для науковців, автор ґрунтовно аналізує складний період суспільно-політичного життя України 1920 – 1930-х років. Дослідник докладно розглянув механізми політичних репресій, участь та роль українських учених у протидії тоталітарному режимові, на прикладах їхнього життя та діяльності показав вплив політичних репресій на свідомість інтелігенції, її громадянську позицію.

Значними є здобутки вітчизняних істориків у вивченні питань діяльності репресивно-каральних органів. У працях І.Біласа, С.Білоконя, Р.Подкура, В.Ченцова детально проаналізовано роботу спеціальних органів (НК, ДПУ, ОДПУ, НКВС) з організації та проведення політичних репресій. Проте дослідники з огляду на поставлені наукові завдання практично не торкаються ідеологічних аспектів партійно-радянської репресивної політики.

Діяльність західноукраїнської інтелігенції в радянській Україні 1920 – 1930-х роках знайшла відображення в монографіях О.Рубльова та Ю.Черченка. Вчені аналізують політичні репресії проти науковців-вихідців із Західної України, акцентуючи увагу на ідеологічних чинниках їх проведення. Ідеологічні мотиви переслідувань наукової інтелігенції радянським режимом фрагментарно розкрито в дослідженнях В.Пристайка, В.Очеретянка, Г.Вербіленко, В.Гусєва, І.Верби, Д.Архірейського, В.Ченцова.

Підсумком великої роботи з переосмислення у вітчизняній історіографії проблеми політичного терору в Україні є колективна монографія „Політичний терор і тероризм в Україні”. У дослідженні частково висвітлено ідеологічну складову політичних репресій, зокрема проти наукової інтелігенції України

.

61.Розвиток освіти та наукових знань на теренах України початку XIV перша пол. XVIIстоліття

У процесі формування українського етносу світоглядні функції в суспільстві виконувала насамперед релігія. Релі¬гійні уявлення накладали свій відбиток на естетичні смаки і морально-етичні уподобання, впливали на жанрову струк¬туру художньої культури.

Головними осередками культури, як у попередні часи, залишалися князівські двори, монастирі та церкви. У них зосереджувалися освічені люди, велось літописання, пере-писували й перекладали книги.

У період феодальної роздробленості важливу роль у культурному розвитку українського етносу поряд з Києвом та Черніговим стали відігравати міста Галицької землі — Галич, Холм, Перемишль, Львів, а також Волинської — Володимир та Луцьк. Проте Київ продовжував зберігати свої давні традиції в духовному житті слов’янських наро¬дів.

Найбільш освіченим на Україні у той час було духовен¬ство, в руках якого зосереджувались школи. Значна час¬тина письменних людей була серед шляхти і- ремісників. Письменні люди, знавці іноземних мов працювали у кня¬зівських та єпископських канцеляріях, готували тексти гра¬мот, вели дипломатичне листування.

Загарбання українських земель польськими та литов¬ськими феодалами в другій половині XIV ст. завдало від¬чутних втрат українській культурі. Разом з тим у цей період йшов безперервний процес багатостороннього спіл¬кування українського, білоруського і литовського народів, розширення взаємовпливів у сфері культури. Наприклад, реформація, яка почалася в Європі у першій половині XVI ст., сприяла поширенню у Польщі гуманістичних і протестантських течій. У свою чергу, прогресивні ідеї, шо поширювалися у Польщі, мали велике значення для укра¬їнської культури. Розвиткові прогресивних традицій в куль¬турах обох народів сприяла боротьба з феодальною реак¬цією у формі контрреформації.

Разом з тим слід зауважити, що в умовах національно-релігійного гніту розвиток духовної культури українського народу здійснювався повільно. Школи, як правило, існу¬вали при монастирях, церквах або маєтках великих фео¬далів. Учні отримували в них елементарні знання з пись¬ма та арифметики. Більш повну освіту можна було здобу¬ти при великих монастирях, однак монастирська освіта була обмеженою, навчання велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких містах Галичини і За¬карпаття діяли школи при католицьких костьолах. Найста¬рішою серед них була школа Львівської латинської кафед¬ри, у якій у середині XVI ст. навчання мало схоластичнї?й характер.

У XV—першій половині XVI ст. багато вихідців з Ук¬раїни здобували освіту в Краківському, Празькому та Бо¬лонському університетах. У списках студентів Краківського університету знайдено понад ЗО імен уродженців Дрогоби¬ча та 70 — із Самбора. У цьому університеті навчалися студенти з Києва, Львова, Глинян, Мостиськи та інших міст. При Карловому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси.

У другій половині XVI—першій половині XVII ст. на Україні продовжували діяти елементарні школи при церк¬вах і монастирях, однак це вже не відповідало вимогам часу. Потреби суспільства вимагали освічених людей як для господарської, так і культурно-просвітницької діяль¬ності. За розв’язання цього завдання взялося не духовен¬ство, а світські кола — окремі магнати, шляхта і особливе міщани, які стали об’єднуватись у братства.

У цей час виникає новий тип школи — греко-слов’яно-латинська, в якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися з позитивними досягненнями західноєвропей-ської школи і науки того часу. Даний тип школи став ви-значальним у розвитку освіти на східно-слов’янських зем¬лях протягом тривалого часу.

62. Розвиток філософської думки в Україні (Г.Сковорода, П.Юркевич)

Одним із центральних елементів філософування Сковороди є його вчення про дві натури і три світи. Ці ідеї — поділ усього існуючого на дві натури і три світи — не пов´язані причинно-наслідковим зв´язком, але і не відокремлені одна від одної. Ідея про «двонатурність» світу простежується в усіх філософських працях мислителя: «Видима натура називається твар, а невидима — Бог. Ця невидима натура, чи Бог, усю твар прозирає й утримує; скрізь завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видно, але утримуючого його розуму не видно. Через це у стародавніх Бог звався Розум Всесвітній. Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та інше. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина. Останні два імені здаються доречнішими інших тому, що розум є цілком неуречевлений, а істина вічним своїм пробуттям цілком супротивна непостійній речовині. Та й тепер у деякій землі Бог зветься "іштен". Що ж до видимої натури, то у неї також не одне ім´я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та інше».

У системі самосприйняття Сковороди вчення про три світи не є чимось другорядним: «Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незлічених світ-світів, і є великий світ. Інші два часткові й малі світи. Перший — мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. У населеному будь-якому світі сонце є око його, і око це є сонце. А як сонце є голова світу, то не дивно, що людина названа мікрокосм, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, тому що у ній зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, щоб вони були монументами, які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх».

Ідея співіснування двох натур (двох природ) була висунута ще за часів античності, коли спочатку досократики (Геракліт, Парменід, Зенон), а потім Сократ і Платон звернули увагу на те, що сфера буття може бути розглянута у двох аспектах:

1) постійно змінне («Все тече, все змінюється») матеріальне, рухоме, чисельне буття, утворене з окремих частин, що існує у просторі і часі та відчуває на собі їх постійний вплив. Це буття людина сприймає відчуттями і будь-яка річ матеріального світу становить частину цього буття;

2) буття, яке людина мислить. На відміну від першого типу буття йому властиві всі протилежні ознаки: нерухомість, незмінність, нематеріальність, постійна самототожність, досконалість, простота (бути простим означає не мати частин). Унікальною властивістю світу, в якому живе людина, а також самої людини, є те, що як людині, так і світові, в якому вона існує, властиві два типи буття.

Видатним українським філософом XIX ст. є Памфіл Юркевич (1826—1874). Дослідники по-різному оцінюють його філософію. Одні називають її «філософією серця», інші — конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму й навіть елементи екзистенціалізму тощо. Однак всі одностайні в тому, що його філософія залишилася незрозумілою для сучасників, значно випередила свій час та істотно вплинула на майбутні покоління філософів, зокрема на В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяева, С. Франка, М. Лосського, В. Зеньковського та ін.

Філософія П. Юркевича багатогранна й не підпадає під якесь одне усталене визначення. У ній простежуються глибокі й оригінальні думки з проблем історії філософії, філософської антропології, гносеології, етики, філософії релігії. Проте центральною проблемою є проблема людини.

Основним в усіх працях Юркевича є поняття «ідея», що несе як гносеологічне, так і онтологічне навантаження. Мислитель розглядає ідею, з одного боку, як одну з форм людського пізнання, з іншого — як основу, закон і норму явища. Ідея — це справжнє місце речі, справжня річ, тобто річ як така. «Ми говоримо про ідею там, — зазначав філософ, — де предмет, котрий нами вивчається, перебуває в розвитку із внутрішнього стану в зовнішній, адже розвиток предмета передбачає закон і тип, які ми усвідомлюємо в ідеї».

63.Роль Церкви в розвитку української освіти XIV- XVIIсторіч.

Найбільш освіченим на Україні у той час було духовен¬ство, в руках якого зосереджувались школи. Значна час¬тина письменних людей була серед шляхти і- ремісників. Письменні люди, знавці іноземних мов працювали у кня¬зівських та єпископських канцеляріях, готували тексти гра¬мот, вели дипломатичне листування.

Загарбання українських земель польськими та литов¬ськими феодалами в другій половині XIV ст. завдало від¬чутних втрат українській культурі. Разом з тим у цей період йшов безперервний процес багатостороннього спіл¬кування українського, білоруського і литовського народів, розширення взаємовпливів у сфері культури. Наприклад, реформація, яка почалася в Європі у першій половині XVI ст., сприяла поширенню у Польщі гуманістичних і протестантських течій. У свою чергу, прогресивні ідеї, шо поширювалися у Польщі, мали велике значення для укра¬їнської культури. Розвиткові прогресивних традицій в куль¬турах обох народів сприяла боротьба з феодальною реак¬цією у формі контрреформації.

Разом з тим слід зауважити, що в умовах національно-релігійного гніту розвиток духовної культури українського народу здійснювався повільно. Школи, як правило, існу¬вали при монастирях, церквах або маєтках великих фео¬далів. Учні отримували в них елементарні знання з пись¬ма та арифметики. Більш повну освіту можна було здобу¬ти при великих монастирях, однак монастирська освіта була обмеженою, навчання велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких містах Галичини і За¬карпаття діяли школи при католицьких костьолах. Найста¬рішою серед них була школа Львівської латинської кафед¬ри, у якій у середині XVI ст. навчання мало схоластичнї?й характер.

У XV—першій половині XVI ст. багато вихідців з Ук¬раїни здобували освіту в Краківському, Празькому та Бо¬лонському університетах. У списках студентів Краківського університету знайдено понад ЗО імен уродженців Дрогоби¬ча та 70 — із Самбора. У цьому університеті навчалися студенти з Києва, Львова, Глинян, Мостиськи та інших міст. При Карловому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси.

У другій половині XVI—першій половині XVII ст. на Україні продовжували діяти елементарні школи при церк¬вах і монастирях, однак це вже не відповідало вимогам часу. Потреби суспільства вимагали освічених людей як для господарської, так і культурно-просвітницької діяль¬ності. За розв’язання цього завдання взялося не духовен¬ство, а світські кола — окремі магнати, шляхта і особливе міщани, які стали об’єднуватись у братства.

У цей час виникає новий тип школи — греко-слов’яно-латинська, в якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися з позитивними досягненнями західноєвропей-ської школи і науки того часу. Даний тип школи став ви-значальним у розвитку освіти на східно-слов’янських зем¬лях протягом тривалого часу.

Першою навчальною установою такого типу на Україні стала Острозька вища школа, заснована близько 1576 р. відомим діячем і меценатом української культури князем Костянтином Острозьким (1526—1608 рр.). Сучасники на¬зивали її «тримовним ліцеєм», бо навчали в ній трьох мов:

грецької, церковно-слов’янської й латинської, а ще — «Греко-слов’янською Академією».

64. Світове значення українського кіномистецтва (О.Довженко, С.Параджанов, І.Миколайчук).

Українське радянське кіно, народжене революцією, пройшло складний шлях становлення і утвердження. Спираючись на кращі традиції суміжних мистецтв, кіно виробляло свої художні засоби і принципи відтворення нової дійсності, нового героя, будівника соціалістичного суспільства.

Молоде українське кіномистецтво в кращих реалістичних тенденціях утверджувалось в умовах гострої класової, ідейної боротьби, в подоланні впливів комерційного, розтлінного, розрахованого на міщанські смаки буржуазного кіно. Активно розвивається хронікально-документальне і науково-популярне кіно.

Українське радянське кіно, утверджуючись як самостійне мистецтво, завойовує своє місце у всесоюзному кінопроцесі, в духовному житті радянських людей. Кращі українські фільми здобувають визнання не лише в братніх республіках, а й за рубежем. Вирішальна роль в цьому належить провідним кіномитцям, особливо О. П. Довженку, – визначному художнику-новатору, самобутньому режисерові і кінодраматургу.

- Ті́ні забу́тих пре́дків — український художній фільм режисера Сергія Параджанова, відзнятий у 1964 році на кіностудії «Київська кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка», екранізація одноіменної повісті Михайла Коцюбинського.

- Естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979).

- Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню.

65. Селянство, як носій культурного традиціоналізму.

Для української національної культури основоположною і базисною є народна культура. На її основі поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широки маси суспільства – селяни. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

66. Соціально-політичні та історичні обставини розвитку української культури кін. 18-19 ст.

У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.

Основними чинниками українського відродження XIX ст. були ідеї Просвітительства та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов’янського відродження, пам’ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.

Неперевершену роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, в тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалась усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Головним в її діяльності стало стремління спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості і національної сили.

У другій половині XVIII ст. в Україні формувалися основи української національної школи у професійній музиці. Визначні вчені, письменники, критикуючи існуючий соціальний лад, заклали основи матеріалістичного світогляду у вітчизняному мистецтві. Це письменник В. Капніст, художники Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, композитори М. Березовський, Д. Бортнянський, філософ, поет і музикант Г. Сковорода та ін.

Складними були умови національно-культурного розвитку в Закарпатті, Галичині, Буковині, які наприкінці XVIII ст. були загарбані Австрією, але українська культура жила і розвивалася. На початку 30– 40-х років вихованці Львівської духовної семінарії на чолі з М. Шашкевичем починають збирати народні пісні, випускають збірку пісень, заборонену цензурою. Нова збірка М. Шашкевича, Я. Головацького та І. Вагилевича "Русалка Дністрова" вийшла друком у 1837 р. Позитивну роль відігравав аматорський музичний драматичний театр (1848– 1850), де працювали місцеві музиканти і композитори.

67. Соціально-політичні та історичні обставини розвитку української культури на поч. 20 ст.

XX століття стало для української культури важким випробуванням. Проте навіть в умовах імперського тоталітарного режиму національні прояви та намагання не залишились марними – українська культура продовжувала свій невпинний рух, та досягла значних успіхів у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними.

20-ті рр. в Україні стали періодом небувалого національного-культурного піднесення. Це справді яскравий феномен в історії української культури. Його коріння – в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і перед усім – освіту, науку, літературу, мистецтво.

Саме в цей час в освітній сфері було ліквідовано неписьменність населення. У 1921р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов‘язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Університети реорганізовували в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялись від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків. Багато зробили для розвитку освіти наркоми (міністри) освіти О.Шумський і М.Скрипник. Відбувається українізація культури.

В цей час відбувається становлення українського кіномистецтва. З 1922р. почалося виробництво художніх фільмів. Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов‘язаний з творчістю О.Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву “шістдесятників”. Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні.

68. Співвідношення «земного» і «небесного» у бароковій культурі.

Філософською основою українського бароко стає неостоїцизм, а точніше переосмислені в християнському ключі ідеї давньоримського філософа І ст. н. е. Сенеки.

Особливо яскраво неостоїцизм виявився у Г. Сковороди (1722 – 1794 рр.) в загостренні уваги до етичних аспектів барокового алегоризму. Український філософ виходив з постулату про двоїстість світу, про поєднання в ньому духовного й фізичного начал і про взаємозв’язок та взаємодію цих начал, єдність людини і природи.

Усі вони мають “дві природи”: матеріальну і духовну, видиму і невидиму. Людина – мікрокосмос, що відображає макрокосмос. Щоб пізнати великий світ, треба насамперед займатися самопізнанням і самовдосконаленням, бо познаючи “малий світ” людина просувається до пізнання Всесвіту.

Бароко було реакцією на ускладнення життя людини в умовах переходу до іншого устрою життя, тому воно відбивало цей суперечливий рух людства, смисл якого був прихований у безмежній різноманітності речей, властивостей. Це і обумовило естетику бароко.

Бароко – це мистецтво синтезу, об’єднання-зіткнення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства. Тут дивовижно поєднуються:міфологічні (язичницькі) і біблійні образи; чуттєвість і аскетизм; абстрактність і натуралістична конкретність; фантастика і правдоподібність. Це завжди поєднання непоєднуваного.

69. Стан освіти і шкільництво в Галичині.

Після прилучення Галичини до Австрійської імперії, що на цей час була в апогеї свого розквіту (1772), рівень освіти на Західній Україні почав поліпшуватися завдяки реформам; розбудовано школи, модернізовано методи навчання.

На землях Східної Галичини впроваджувалася загальноімперська система освіти. Початкова освіта здійснювалася у парафіяльних (церковних), згодом — тривіальних (народних) та головних початкових школах. Іноді українську мову в них вивчали за латинським шрифтом. З 1867 р. обов´язковим стало вивчення польської мови.

Середня ланка освіти була репрезентована класичними гімназіями та реальними школами з польською мовою навчання. Велику роль відігравала Українська Церква, яка протистояла германізації та полонізації освіти. Для парафіяльних шкіл у цей час видаються читанка, катехізис, буквар. У другій половині XIX ст. українське духовенство виборює право нагляду за школами.

Олександр Духнович (1803—1865) — видатний представник культурно-освітнього руху в Західній Україні, письменник, один із перших професійних учених-педагогів, зробив значний внесок у розвиток освіти на Закарпатті. Працюючи після закінчення Ужгородської гімназії та духовної семінарії домашнім учителем, викладачем гімназії, священиком, будив думку про необхідність поширення освіти як основи духовного життя людини, стверджуючи, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли набуває освіту і виховання.

Написав буквар «Книжица читальная для начинающих» (1847), підручник з географії «Краткий землепис для молодих русинів» (1831), «Сокращенную грамматику письменного русского языка» (1853), посібник для вчителів «Народная педагогія в пользу училищ и учителей сельских» (1857).