Чорногорію наприкінці XVIII— в першій половині XIX ст. очолювали цетинські митрополити Петро І Негош (1782-1830) та Петро II Негош (1830-1851). Але навіть на етапі становлення чорногорської державності немає підстав стверджувати, що вона мала теологічний характер, оскільки відсутні вагомі докази того, що релігія пронизувала всі суспільні та владні структури, а чорногорський народ та його духовних пастирів вирізняли надмірна релігійність або фанатизм. Багато чорногорських священиків не мали достатньої богословської освіти. Вони навіть зовні не виділялися серед народу: ходили озброєними, знімаючи зброю лише під час церковних проповідей, брали участь у бойових діях. Чорногорці вкрай неохоче ставали ченцями, йдучи до монастирів. Проте анафема, накладена владикою, була іноді більш дійовим покаранням за скоєний злочин, аніж покарання за світськими законами.
Православна церква у Чорногорії протягом століть сприяла збереженню національної самосвідомості, що було надзвичайно важливим в умовах боротьби проти османів. Окремі спроби поширити серед чорногорців іслам та католицизм дістали рішучу відсіч православної церкви. Православ'я було найважливішим символом національної єдності та визвольної боротьби чорногорців. Це яскраво відбилося в гаслі чорногорців, з яким вони йшли в бій: "5а чесний хрест і золоту свободу".
Петро І Негош та його оточення послідовно проводили політику централізації влади й удосконалення державного устрою Чорногорії, спираючись на підтримку Росії. Розв'язуючи головні внутрішньополітичні завдання, правителі країни намагалися передовсім припинити чвари й консолідувати всі чорногорські племена (негошів, піперів, васоєвичів, куча, білопавловичів та ін.), що традиційно ворогували між собою. Для припинення племінного розбрату влада боролася з такими пережитками родового ладу, як кревна помста, самосуд та інші прояви звичаєвого права. У країні поступово створювались органи центральної влади, налагоджувалася діяльність державного апарату, формувалися загони регулярної армії. Петро І Негош виявив себе видатним державним діячем, мудрим політиком, талановитим командувачем. Зміцнивши особисту владу, він взявся до рішучої боротьби з племінним сепаратизмом, прагнучи об'єднати всіх чорногорців, щоб чинити опір небезпечному противникові — албанському паші Бушаті.
Важливим кроком у процесі формування чорногорської держави було ухвалення "Законника чорногорського та бродського", затвердженого Скупщиною у Становичаху 1798р. Завдання "Законника" полягало в руйнуванні залишків родоплемінних звичаїв, ліквідації кревної помсти та регулюванні майнових стосунків. "Законник", який уклав сам Петро І Негош, складався з 16 статей, у 1803 р. до них додано ще 17. З'явилися "Уряд суду чорногорського та бродського", "Народна канцелярія". "Народна канцелярія" ухвалювала рішення про скликання Скупщини, мобілізацію на війну, контролювала зовнішньополітичні контакти тощо.
Спираючись на "Законник", митрополит і його уряд подолали опір старійшин, налагодили судочинство, збір податків, забезпечили охорону власності й упорядкували торгівлю.
У своїй діяльності Петро І Негош намагався спиратися на допомогу Росії. Особливо тісні контакти встановилися між Чорногорією і Росією в період Наполеонівських воєн, коли в Петербурзі було розроблено план створення на Балканах автономних і незалежних держав для протидії Франції. Центральна роль у цьому плані відводилася Чорногорії. Але реалізувати задумане не вдалося. Незважаючи на певне ослаблення російсько-чорногорських зв'язків, Петро І залишив своєму небожеві й наступникові Петру II повчання: "Богу молися та Росії тримайся".
Владика Петро II Негош був визначним політичним діячем, умілим дипломатом, хоробрим полководцем і талановитим поетом. Для зміцнення держави він здійснив цілу низку важливих реформ: створив замість уряду вищий адміністративний орган — Урядову раду; сформував основу регулярної армії — гвардію; вдосконалив систему податків тощо. За його правління уточнено кордони з Бокою Которською (Австрія) та Герцеговиною (Османська імперія). Росія регулярно виділяла Чорногорії грошові субсидії, які фактично становили єдину доходну статтю державного бюджету. Петро II підтримував програму "Начертаніє" і прихильно ставився до об'єднання Чорногорії з Сербією під скіпетром сербської династії. Основне політичне завдання на той час полягало в досягненні країною державної незалежності.
Сербська держава наприкінці XIX ст.
Значні зміни в житті країн Ватіканського півострова відбулися в другій половині 70-х років XIX ст. внаслідок герцеговинського повстання і російсько-турецької війни 1875-1878 pp. Це знайшло
своє втілення як на внутрішньополітичному рівні, так і в міжнародному становищі балканських країн і народів.
Визначальний характер для ситуації в Сербії мали дві провідні тенденції: актуалізація в суспільній свідомості і державно-політичних колах сербської національної ідеї та заворушення й повстання в сусідніх із Сербією областях, заселених переважно етнічними сербами, передовсім у Боснії та Герцеговині.
Прихильники сербської ідеї, одним із важливих елементів якої було прагнення визволити від османського гноблення й об'єднати в одній державі усі сербські терени, у своїй повсякденній діяльності намагалися стимулювати формування "справжнього серба" ("сербенди"), сповненого національним духом. Націоналізм швидко перетворився на суспільну моду, якої дотримувалося багато представників різних верств, насамперед молодь.
У 1875-1878 рр. згадані тенденції сягнули найвищої позначки. Улітку 1875р. одночасно в кількох районах Герцеговини вибухнули повстання. Незабаром полум'я антитурецької боротьби охопило Боснію. Вимоги повстанців зводилися до надання провінції автономії, негайного запровадження реформ в адміністративній та аграрній сферах, установлення контролю за станом справ у провінції з боку європейських держав.
Від перших днів повстанців активно підтримувала Чорногорія. Князь Нікола навіть заявив, що його країна негайно вступить у війну проти Порти, якщо повсталі герцеговинці не досягнуть успіху самотужки. Для надання конкретної допомоги повстанцям та координації дій князь призначив спеціального представника, котрий безпосередньо дбав про постачання до Герцеговини продуктів харчування, зброї та боєприпасів, у разі потреби посилав для ведення спільних бойових дій чорногорські загони.
У Сербії населення палко вітало повстання, тоді як правлячі кола спочатку діяли обережно, зробивши спробу передусім об'єднати для боротьби проти турків усі балканські народи. Спроба виявилася марною, але тиск громадської думки був таким потужним, що князь Мілан і його уряд мусили змінити свою позицію. У червні 1876 р. Сербія та Чорногорія уклали союзницький договір і оголосили Порті війну. 20 червня повстанці в Боснії проголосили об'єднання провінції з Сербією, а герцеговинці - з Чорногорією, що спричинило гостре невдоволення Австро-Угорщини.
На допомогу сербам з Росії вирушило декілька тисяч добровольців, які, щоправда, не могли замінити на Балканах регулярної російської армії. Головнокомандувачем сербської армії призначили російського генерала М. Черняєва.
У грудні 1888 р. в Сербії прийнято нову Конституцію, проект якої підготували найкращі фахівці. К обговорювали на спільних засіданнях, на яких головував сам король, представники всіх політичних партій. Конституція значно розширювала права і свободи громадян, підвищувала значення Скупщини, до компетенції якої передавався контроль за урядом та армією.
