Королівство Хорватія і Славонія - сполучене королівство, що входило до складу Австро-Угорської монархії і належало до Транслейтанської частини її; складалося з королівства Хорватії, королівства Славонії1715 р. в Хорватії запроваджено спеціальний орган управління —"септемвірат", що перебрав на себе роль вищої інстанції. У 1754 р.введено цензуру, а жупанії безпосередньо підпорядковано імператорськійканцелярії. У 1767 р. "септемвірат" перетворено на " намісницьку раду",яка виконувала роль своєрідного хорватського уряду з певними автономнимиправами, але через кілька років раду було ліквідовано, а замість неїстворено "угорську намісницьку раду". Це призвело до цілковитогоадміністративного підпорядкування хорватських територій (крім ВоєнноїГраниці) угорцям.
Антихорватський характер реформ Марії Терези яскраво виявився упереданні міста Рієка та кількох навколишніх районів (Рієцького,Бакарського та Винодольського) у володіння угорців із запровадженнямобразливої для хорватів назви "Угорське примор'я ". Ідея, що спонукалаімператрицю до такого кроку, полягала в задоволенні прагнень угорцівздобути вихід до Адріатичного узбережжя, але разом з тим безумовнозачіпала національні інтереси хорватів, щебільше шматуючи їхнюісторичну територію.
Нейтралістська політика австрійського двору посилилася за правлінняімператора Йосифа II (1780—1790). Посада хорватського бана тривалий часзалишалася вакантною, одноосібне управління областю здійснювавспеціальний комісар, призначений з Відня. Основні посади в органахмісцевої влади діставали етнічні німці. Німецька мова запроваджувалася
як обов'язкова в школах та органах державного й місцевого управліннявсіх рівнів. Те, що в самій Австрії небезпідставно сприймалося якреформи в дусі просвітницького раціоналізму й навіть оформилося всамостійну реформаторську течію ("йозефінізм"), для хорватів мало вкрайнебажані наслідки.
Паралельно з централізацією та понімеченням хорвати в цей періодзіткнулися з новим спалахом мадяризації: угорський парламент ухваливпостанову про запровадження угорської мови в суспільному житті Хорватії.Консервативні кола хорватського дворянства намагалися чинити опір,обстоюючи своє право вживати як офіційну не угорську, а латинську мову.
Це зайвий раз підтверджувало катастрофічний стан як хорватської мови,так і справи національного самовизначення в цілому, а також нездатністьчільної соціальної верстви феодальної Хорватії захистити свій народ відчужонаціональної експансії.
Особливе місце серед цієї генерації посідав Ігнатій Мартинович(1755—1795), організатор і натхненник угорсько-хорватської якобинськоїзмови, спрямованої на повалення феодального ладу в Угорщині та Хорватії.
Наприкінці XVIII ст. у словенців з'являються перші ознаки національноїдіяльності в культурній та суспільно-політичній сферах.У середині VII ст. словенські землі на певний час опинилися у складідержави Само, але після її розпаду словенців підкорили спочатку баварці,а згодом франки. Попервах Карл Великий залишив деякі управлінськіфункції в руках словенських князів, проте ці функції досить швидкоперебрали на себе німецькі феодали. Таким чином, словенська людністьв цілковиту залежність від чужонаціональних можновладців, а словенські території на тривалий час зовсім утратили ознаки автономногополітичного організму. Всі вони увійшли до складу німецьких державнихутворень, а пізніше — Австрії.
В умовах бездержавного існування фактично припинився розвитокнаціональної культури. Словенці тривалий час перебувають під потужнимвпливом німецької та італійської культур, задовольняючи цим власнідуховні потреби. Писемність та церковне життя розвивалися тількилатинською мовою. Перші зразки словенської літератури рідною мовоюз'явилися тільки в XVI ст. й пов'язані з діяльністю місцевихпротестантів. Наступ контрреформації призупинив процес становленнядуховної культури у словенців, відсунувши національне Відродження накінець XVIII ст.
