Оговтавшись після війни й інтервенції початку століття, Росія вступила в новий етап соціально-економічного розвитку. XVII століття було часом значного росту продуктивних сил в області промисловості і землеробства. Незважаючи на панування натурального господарства, успіхи суспільного поділу праці привели не тільки до розквіту дрібного виробництва, але і виникненню перших російських мануфактур.
Промислові підприємства купців і землеробські господарства великих вотчинников і дрібних служивих людей викидали на ринок усе більша кількість надлишкового продукту. При цьому росла не тільки внутрішня, але і зовнішня торгівля.
Утворення всеросійського національного ринку було якісно новим явищем, що підготувало умови для виникнення капіталістичного виробництва й у свою чергу випробувало на собі його зворотний могутній вплив.У XVII столітті позначилися ознаки процесу первісного нагромадження, що почалося - поява купців, власників великого капіталу, що нажили багатство шляхом нееквівалентного обміну (торговці зіллю, дорогоцінною сибірським хутром, новгородським і псковським льном).Однак в умовах кріпака Росіянина держави процеси грошового нагромадження протікали своєрідно й уповільнено, різко відрізняючи від темпів і форм первісного нагромадження в західноєвропейських країнах.
Російська держава XVII століття не мало у своєму розпорядженні сприятливі умови для свого господарського розвитку: його торгівля і промисловість не досягли такого рівня, що міг забезпечити поступову ліквідацію особистої залежності селянина; вилучене від західних і південних морів, воно не могло налагодити самостійної, активної морської торгівлі; хутрові багатства Сибіру не могли конкурувати з невичерпними цінностями американських і південноазіатських колоній. Утягнена у вир світової торгівлі на самому початку капіталістичної ери, Росія одержала в XVII столітті значення сировинного ринку, постачальника сільськогосподарських продуктів економічно більш розвитим країнам. Процес первісного нагромадження капіталу сповільнювало ще одну умову.
Величезні земельні резерви, порівняно легко доступні переселенцям, сприяли поступовому розрідженню населення в історичному центрі, зм'якшенню внаслідок цього гостроти класових протиріч і в той же час поширенню феодальних відносин на нові, незайняті території.Загальмованість процесу первісного нагромадження привела до важливих наслідків для всього наступного господарського розвитку країни. У Россі зростання товарного виробництва довгий час випереджав розширення ринку робочої сили. Виробники прагнули заповнити недолік вільнонайманих робітників залученням до праці на своїх підприємствах кріпаків.
Провідною галуззю економіки Росії залишалося зернове господарство. Прогрес у цій сфері матеріального виробництва в той час був пов'язаний із широким поширенням трипілля і застосуванням природних добрив. Хліб поступово став основним товарним продуктом сільського господарства.
До середини століття російський народ завзятою працею переборов розруху, викликану іноземними вторгненнями. Селяни знову заселили покинуті раніше села, зорали пустища, обзавелися худобою і сільськогосподарським інвентарем.У результаті російської селянської колонізації були освоєні нові райони: на півдні країни, у Поволжі, Башкирії, Сибіру. В усіх цих місцях виникли нові вогнища землеробської культури.Але загальний рівень розвитку сільського господарства був низьким. У землеробстві продовжували застосовуватися такі примітивні знаряддя, як соха і борона. У лісових районах Півночі усе ще існувала підсічка, а в степовій смузі Півдня і Середнього Поволжя - переліг.
Основою розвитку тваринництва було селянське господарство. Скотарство особливе розвивалося в Помор'я, на Ярославщині, у південних повітах.Швидко росло дворянське землеволодіння в результаті численних пожалувань урядом маєтків і вотчин дворянам. До кінця XVII століття вотчинне дворянське землеволодіння стало перевищувати домінуюче раніше помісне землеволодіння.Центром чи маєтку вотчини було село чи сельце. Звичайно в селі нараховувалося близько 15-30 селянських дворів. Але були села в два-три дворів. Сіло відрізнялося від села не тільки великими розмірами, але і наявністю церкви з дзвіницею. Воно було центром для всіх сілець, що входять у його церковний прихід.
У сільськогосподарському виробництві переважало натуральне господарство. Дрібне виробництво в землеробстві було з'єднано з домашньою селянською промисловістю і дрібним міським ремеслом.
У XVII столітті помітно зросла торгівля сільськогосподарськими продуктами, що було зв'язано з освоєнням родючих земель півдня і сходу, появою ряду промислових районів, що не робили свого хліба і ростом міст.Новим і дуже важливим явищем у сільському господарстві XVII в. Був його зв'язок із промисловим підприємництвом. Багато селян у вільне від польових робіт час, головним чином восени й узимку, займалася ремісництвом: вони виготовляли полотнини, взуття, одяг, посуд, сільськогосподарські знаряддя і т.д. Деяка частина цих виробів використовувалася в самім селянському чи господарстві віддавалася як оброк поміщику, інша продавалася на найближчому ринку.Феодали усе більше встановлювали контакт із ринком, де вони збували отримані по оброку продукти і ремісничі вироби. Не задовольняючи оброком, вони розширювали власну запашку і налагоджували власне виробництво виробів.Зберігаючи в основному натуральний характер, сільське господарство феодалів уже значною мірою було зв'язано з ринком. Росло виробництво продуктів для постачання міст і ряду промислових районів, що не робила хліба.
На відміну від сільського господарства, промислове виробництво просунулося вперед більш помітно. Саме широке поширення одержала домашня промисловість; по всій країні селяни робили полотна і сермяжне сукно, мотузки і канати, взуття валяний і шкіряний, різноманітний одяг і посуд і багато чого іншого. Через скупників ці вироби потрапляли на ринок. Поступово селянська промисловість переростає домашні рамки, перетворюється в дрібне товарне виробництво.
Серед ремісників найбільш численну групу складали тяглі - ремісники міських посадів і черносошних волостей. Вони виконували приватні замовлення або працювали на ринок. Палацеві ремісники обслуговували потреби царського двору; казенні і записні працювали по замовленнях скарбниці ( будівельні роботи, заготівля матеріалів і ін.); приватновласницькі - із селян, бобирів і холопів - виготовляли все необхідне для поміщиків і вотчинников.
Ремесло в досить великих розмірах переростало, насамперед у тяглеців, у товарне виробництво. Здавна існувала в країні металообробка була заснована на видобутку болотних руд. Центри металургії склалися в повітах до півдня від Москви: Серпуховському, Каширському, Тульському, Дедилівському, Алексинському. Інший центр - повіти до північно-заходу від Москви: Устюжна Железнопольська, Тихвін, Заонежьє.
Великим центром металообробки виступала Москва - ще на початку 40-х років тут нараховувалося більше півтори сотні кузень. У столиці працювали кращі в Росії майстра по золоту і сріблу. Центрами срібного виробництва були також Устюг Великий, Нижній Новгород, Великий Новгород, Тихвін і ін.
Зростання продуктивних сил у сільському господарстві і промисловості, поглиблення суспільного поділу праці і територіальної виробничої спеціалізації приводили до неухильного розширення торгових зв'язків.
У XVII столітті торгові зв'язки вже існують у національних масштабах. На Півночі, який відчував потребу в привізному хлібі, складаються хлібні ринки, головним з який була Вологда. Торговим центром у північно-західній частині держави залишався Новгород - великий ринок по збуту лляних і конопельних виробів. Важливими ринками продуктів тваринництва були Казань, Вологда, Ярославль, ринками збуту хутра - деякі міста північної частини Русі: Сольвічегодськ, Ірбіт і ін. Найбільшими виробниками металовиробів стали Тула, Тихвін і інші міста.
Основним торговим центром по всій Росії як і раніше була Москва, у якій сходилися торгові шляхи з усіх кінців країни і через границю. У 120 спеціалізованих рядах московського торгу продавалися шовки, хутра, металеві і вовняні вироби, провина, сало, хліб і інші вітчизняні й іноземні товари. Набули всеросійське значення ярмарки - Макарьєвська, Архангельська, Ірбітська. Волга зв'язала економічними узами багато міст Росії.
Пануюче положення в торгівлі займали посадські люди, у першу чергу гості і члени вітальні і сукняної сотень. Великі торговці виходили з заможних ремісників, селян. Торгували різними товарами й у багатьох місцях; торгова спеціалізація була розвита слабко, капітал звертався повільно, вільні засоби і кредит були відсутні, лихварство ще не стало професійним заняттям. Розкиданість торгівлі вимагала багато агентів і посередників. Тільки до кінця століття з'являється спеціалізована торгівля.
У Росії підсилювався попит на промислові вироби, а розвиток сільського господарства і ремесла давало можливість стабільного експорту.
В імпорті з країн Західної Європи в Росію важливе місце займали шовкові тканини, зброя, метали, сукна, предмети розкоші. З Росії вивозилися хутра, шкіри, прядиво, віск, хліб.Оживленої була торгівля з країнами Сходу. Вона велася в основному через Астрахань. Увозилися шовки, різні тканини, пряності, предмети розкоші, вивозилися хутра, шкіра ремісничі вироби. Російське купецтво, менш сильне економічно, ніж торговий капітал західних країн, несло втрати внаслідок західної конкуренції, особливо у випадку надання урядом європейським купцям права безмитної торгівлі. Тому уряд прийняв у 1667 році Новоторговий статут, відповідно до якого роздрібна торгівля іноземців у російських містах заборонялася, безмитна оптова торгівля дозволялася лише в прикордонних містах, а у внутрішній Росії іноземні товари обкладалися дуже високими митами, часто в розмірі 100% вартості. Новоторговий статут був першим проявом протекціоністської політики російського уряду.
