Після Люблінської унії 1569 р. державний лад Речі Посполитої поширювався на українські землі, що належали Польщі (Галичина з Холмщиною), а також на ті, які раніше входили до складу Литви (Волинь, Поділля, Київщина із Задніпрянщиною).
Законодавча влада належала Вальному (загальному) сейму, який складався з трьох станів: короля, сенату, й посольської ізби (зборні).
Державу очолював король, його, починаючи з 1386 p., обирали на особливих сеймах. Отже, за формою правління це була дворянська республіка на чолі з королем. Державний статус королівської влади визначався "Артикулами" Генріха Валуа, французького принца, обраного в 1572 р. королем Речі Посполитої. Він відмовлявся од успадкування влади, зобов'язувався питання війни й миру вирішувати, враховуючи думки сенату. Кожні два роки король мав скликати сейм, а якщо порушував права й привілеї шляхти, вона могла не коритися йому.
Сенат на чолі з королем об'єднував вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а лише висловлювали свою думку, щодо обговорюваного. Відтак сам король або, за його дорученням, — канцлер формували "конклюзію" — загальний висновок сенаторів. Посольська ізба складалася із 170 послів (делегатів), яких обирали на шляхетських повітових сеймиках.
Сейм мав виключне право ухвалювати закони, встановлювати податки, визначати напрями зовнішньої політики, санкціонувати скликання ополчення. Ухвали сейму могли прийматися тільки одностайно, бо діяв принцип "вільного вето".
Центральне управління здійснювали король і вищі посадові особи держави. Так, коронний маршалок відав королівським двором, коронний канцлер — королівською канцелярією, коронний підскарбій — скарбницею корони; коронний гетьман очолював польське військо.
