Успіху повстання болгар сприяла внугрішньополітична боротьба, яка точилася у Візантійській імперії з початку 80-х років XII ст. її причина полягала в розвитку феодальних відносин, що посилював владу феодалів, які дедалі менше рахувалися з центральним урядом. За цих обставин на ослаблену чварами Візантію накинулися нони, серби, венеціанці, угорці.
Скрутою імперії відразу скористалися прихильники незалежності Болгарії. Приводом до виступу стали нові податки запроваджені для оплати весільних свят: візантійський імператор Ісаак II Комнін вступив у 1185 р. в династичний шлюб з угорською принцесою.
Повстанців очолили знатні боляри Федор і Асень - нащадки останніх болгарських царів. Ця обставина надала війні за незалежність законного характеру навіть з позицій імперськії налаштованої частини болгарського суспільства. Федора проголосили царем болгар і греків під ім'ям Петра. Центр повстання розташовувався в місті Тирново. До весни 1186 р. визвольний рух охопив усю Північно-Східну Болгарію. Активно допомагали болгарам волохи, серби й половці. В результаті війни, що проходила з перемінним успіхом, Ісаак II визнав незалежність Північно-Східної Болгари. За мирним договором 1187 р. до складу Болгарського царства увійшли придунайські землі, частина Північної Фракії та Західне Причорномор'я. Його столицею став Великий Преслав.
Період в історії Болгарії від здобуття незалежності до завоювання її османами дістав назву Другого Болгарського царство (1187-1396 pp.). В історії цього царства вирізняють два етапи;
1) піднесення Болгарії, в результаті якого вона перетворилася на гегемона Балкан (1187-1241);
2) поступовий занепад, коли ослаблення центральної влади й феодальна роздробленість призвели до виникнення на u території кількох незалежних держав (1241-1396).
Перші роки після відновлення болгарської державності війни з імперією не припинялися. Замість Петра, котрого фактично усунули від влади, боротьбу проти Візантії очолив його співправитель Асень ( 1187-1196). Він намагався укласти союз з німецьким імператором Фрідріхом І Барбароссою, війська якого прямували через Балкани у Третій хрестовий похід. Однак німці не збиралися зв'язувати собі руки союзницькими зобов'язаннями навіть з ворогами ненависної їм Візантії. Придворні інтриги й змови однаково негативно відбивалися в цей період на візантійцях і болгарах: скинення з візантійського престолу Ісаака II і вбивство Асеня сталися майже одночасно. Короткий час Болгарією правив Петро (1196-1197) після його вбивства феодалами троном заволодів молодший брат Петра Калоян (Іваниця) (1197-1207).
Калоян був непримиренним ворогом Візантії, ця ворожість полегшила становище хрестоносців, які в 1204 р. заходи Константинополь і створили власну державу — Латинську імперію. Папа Римський Інокентій III і Калоян уклали угоду, згідно з якою болгарський цар прийняв від папи титул короля, а болгарський архієпископ — сан примаса. Виникли передумови для політичного союзу та церковної унії Болгарії з Латинською імперією і папством. Калоян навіть брав активну участь у війні проти Візантії й виявив таку жорстокість, то заслужив прізвисько Ромеєбійці (вбивці ромеїв, тобто візантійців). Однак після загарбання Константинополя хрестоносці почали зазіхати на Болгарські землі, які недавно входили до складу розгромленої ними імперії. Ці претензії змусили Калояна повернути зброю проти колишнього союзника. Його вдалі дії проти хрестоносців викликали гнів папи Римського, який проголосив болгарському цареві анафему. Хрестоносці залучили на свій бік частину представників грецької знаті, яка раніше підтримувала болгар. У 1207 р., під час облоги Фессалонік, сплячого Калояна проткнув списом один із його наближених. Певно, вбивцю підіслав небіж Калояна — Борня, який правив Болгарським царством у 1207-1219 рр.
Від середини XIII ст. Болгарія втрачає позиції гегемона Балкан. Після смерті в 1241 р. Івана Асеня II країна вступила в період поступового занепаду центральної влади. її регулярно стрясають тривалі болярські усобиці. З внутрішнього розбрату відразу скористалися угорці та візантійці, які спромоглися захопити в Болгарії значну частину західних земель. З 1261 р., коли була відновлена Візантійська імперія, зростає загроза і для південних болгарських рубежів 3 півночі до Болгарії вдиралися монголо-татари. їхні спустошливі наскоки особливо посилилися в середині 70-х років XIII ст. За політичної нестабільності й зростання феодального гноблення визріли всі необхідні передумови для великого селянського повстання.
Воно спалахнуло в 1277 р. на Чорноморському узбережжі Болгарії й поступово охопило всю країну. Повсталих очолив пастух Івайло, який за короткий час добився значних успіхів. Антифеодальний рух селян мав також національно-визвольний характер монголо-татари, які вторглися в країну, були двічі розбиті загонами Івайла. Після цього Івайло повернув зброю проти болгарських феодалів. У вирішальній битві, що відбулася наприкінці 1277 р., загинув цар Константин Тих, а його армія втекла. Незважаючи на втручання Візантії, яка висуну, ла свого ставленика на болгарський престол, Івайло заволодів троном. Цариця-удова впустила його до столиці й після одруження з нею пастух у 1278 р. отримав болгарську корону.
