Право на індивідуальну самооборону. Одним із винятків допустимого застосування збройної сили в міжнародних відносинах є ст. 61 Статуту ООН, яка допускає застосування збройної сили в рамках індивідуальної чи колективної самооборони у випадку збройного нападу на територію держави - члена Організації. Варто зазначити, що ця норма, яка має договірно-правову природу і закріплена в Статуті ООН, підтверджена також звичаєвою нормою міжнародного права.
Доцільно зауважити, що термін "збройний напад", закріплений у цій статті, не є тотожним терміну "застосування сили" (п. 4 ст. 2) чи виразу "акт агресії" (п. 1 ст. 1, ст. 39, ст. 53), які також містяться у Статуті ООН. Наявність збройного нападу на територію держави-члена є необхідною умовою реалізації права на індивідуальну чи колективну самооборону. У випадку застосування збройної сили, яка "не дотягує" до збройного нападу, держави не можуть застосовувати збройну силу на основі цієї статті. Ця позиція була підтверджена Міжнародним судом ООН у справі Нікарагуа. Тому застосування збройних репресалій, які були досить поширеними у класичному міжнародному праві, за сучасним міжнародним правом є недопустимим.
Посилення міжнародного тероризму, теракти у США 11 вересня 2001 р., а також прийнята у відповідь на них Резолюція РБ ООН 1968 р. посилили позицію, відповідно до якої масштабні теракти можуть бути прирівняні до збройного нападу в сенсі ст. 51 Статуту ООН та слугувати підставою для застосування збройної сили в рамках реалізації права на самооборону.
Відомий юрист-міжнародник А. Касезе визначає критерії, які повинні бути дотримані при застосуванні збройної сили в ході реалізації права на самооборону:
1) застосування збройної сили у відповідь на збройний напад повинно бути необхідним та пропорційним до сили, застосованої агресором;
2) застосування збройної сили повинно бути орієнтованим на військові об'єкти, та при цьому повинні дотримуватись принципи і норми міжнародного гуманітарного права;
3) держава, яка дає відсіч агресору, не повинна окупувати чи анексувати його територію, якщо тільки такий захід не є вкрай необхідним для запобігання подальшій агресії;
4) застосування збройної сили повинно бути припинене відразу після втручання Ради Безпеки;
5) самооборона повинна бути припинена при досягненні її цілей, тобто при усуненні збройного нападу та відсічі агресору.
Варто також додати, що застосування збройної сили на користь іншої держави, яка зазнала нападу агресора, можливе лише при чіткому проханні про це такої держави. Про заходи, які здійснюють у рамках реалізації права на самооборону, необхідно інформувати Раду Безпеки ООН.
Держави досить часто при застосуванні сили у міжнародних відносинах посилались наст. 51 Статуту ООН. В окремих випадках правомірність такого силового самозахисту була досить сумнівною. Як приклади можна назвати інтервенцію СРСР в Угорщину в 1956 р., інтервенцію США в Домініканську Республіку у 1965 р., у Гренаду в 1983 р., у Лівію 1986 р. чи у Панаму 1989 р., застосування збройної сили Ізраїлем проти Єгипту в 1967 р. та проти Іраку в 1981 р., атаки ПАР на територію сусідніх Анголи та Замбії з 1976 р. по 1979р., застосування збройної сили Великою Британією проти Аргентини у 1983 р., після окупації останньою Фолклендських островів. До новіших прикладів потрібно зарахувати застосування збройної сили США проти Судану, Іраку та Афганістану в 1998 р. та 2001 р.
Превентивна самооборона. Досить спірним у сучасній доктрині міжнародного права є питання правомірності превентивної самооборони. У міжнародних відносинах мали місце численні випадки посилання на право превентивної самооборони. У1967 р. Ізраїль послався на це право під час атаки на палестинські табори у Лівані у 1975 р. та у 1982 р. при збройному нападі на територію Східного Іраку з метою знищення ядерного реактора. Також і сам Ірак у 1980 р. при атаці на Іран послався на право самооборони від держав, які готуються до війни. Новішим прикладом є посилання Великої Британії та США у 2003р. на право превентивної самооборони з метою здійснення збройного нападу на територію Іраку.
Основним аргументом прихильників права на превентивну самооборону, які у переважній своїй більшості є британськими, американськими та ізраїльськими юристами, є те, що держави у випадку очевидної загрози застосування щодо них особливо руйнівної зброї повинні мати право застосувати силу першими з метою запобігання такому нападу166. При цьому вони посилаються на наявність звичаєвої норми міжнародного права, яка нібито допускає застосування збройної сили у такому випадку.
Незважаючи на те, що Міжнародний суд ООН у рішенні в справі Нікарагуа підтвердив існування звичаєвих норм міжнародного права, "сі не охоплюються ст. 51 Статуту ООН, через високу вірогідність зловживання таким правом більшість сучасних юристів заперечують правомірність превентивної самооборони, а також існування відповідної звичаєвої норми міжнародного права.
Колективна самооборона. Стаття 51 допускає у випадку застосування збройної сили в рамках реалізації права на самооборону не лише державою, яка зазнала нападу, ай іншими державами та організаціями чи блоками з метою надання допомоги жертві агресії та відсічі агресору. В такому випадку мова йде про колективну самооборону. Надання такої допомоги можливе лише після надання згоди або прохання про це держави, яка зазнала нападу. Іншими словами, лише сама держава, яка зазнала нападу, може визначити, чи справді вона стала жертвою збройного нападу в сенсі ст., 51 Статуту ООН. Також лише ця держава може прийняти рішення про необхідність допомоги збоку інших держав чи блоків і попросити про це167. В інших випадках надання збройної допомоги не допускається. На право колективної самооборони у 1965 р. посилались США при здійсненні воєнної операції на підтримку В'єтнаму тау 1981-1984 рр. при застосуванні сили на території Нікарагуа, Радянський Союз посилався на право колективної самооборони при інтервенціях у Чехословаччину в 1968 р. та в Афганістан у 1979 р. Після атаки Іраку в Кувейті у 1990 р. Рада Безпеки у Резолюції 676 також підтвердила право на колективну самооборону. Звільнення Кувейту союзницькими силами у 1991 р. ножна теж розглядати як приклад реалізації права на колективну самооборону.
