У сучасному міжнародному праві вважається правомірним використовувати збройну силу для індивідуальної або колективної самооборони у разі збройного нападу на будь-яку державу доти, доки Рада Безпеки ООН не вживе заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки (ст. 51 Статуту ООН).
Відповідно до ст. 42 Статуту ООН, Рада Безпеки ООН має право ухвалити рішення про застосування збройної сили для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки, якщо заходи, передбачені в ст. 41 (повне або часткове переривання економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів спілкування, а також розрив дипломатичних відносин), виявилися недостатніми.
У вказаних випадках держави мають право на використання сили для досягнення головної мети ООН — підтримки міжнародного миру і безпеки. Але ці випадки швидше є винятком із загального правила неприпустимості застосування сили або погрози силою. Проте право на подібні винятки містить потенційну загрозу, оскільки, як показали події останніх десятиріч, воно дає можливість легалізації застосування сили для реалізації геополітичних інтересів наймогутніших акторів міжнародних відносин. І мета їх стара, як світ: захоплення територій, природних ресурсів і ринків збуту. І, на перший погляд, неоднозначна позиція Міжнародного Суду ООН, який при розгляді заяв, поданих Югославією 29 квітня 1999 p., про ініціювання судового розгляду проти Бельгії, Іспанії, Італії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки і Франції у зв’язку з порушенням зобов’язання не застосовувати силу, в яких вона звинувачувала зазначені держави у бомбардуванні її території і просила визначити тимчасові заходи та прийняти ухвали про негайне припинення застосування сили вказаними державами, фактично відсторонився від проблеми. Як заявив суддя B.C. Вере- щетін в ухвалі Суду ООН у справі, що стосується правомірності застосування сили (Югославія проти Сполученого Королівства) (тимчасові заходи) від 2 червня 1999 p., до Суду був звернений наполегливий заклик дотримуватися принципу верховенства права, включаючи статутні положення Організації Об’єднаних Націй, перед загрозою широкомасштабних і грубих порушень міжнародного права. Замість того, щоб діяти невідкладно і, в разі потреби, proprio motu у якості “головного охоронця міжнародного права”, більшість членів Суду із затримкою більше місяця після подачі прохань повністю їх відхилила щодо всіх порушених справ, навіть тих із них, у яких юрисдикція Суду prima facie могла бути чітко встановлена. Крім того, це рішення ухвалене за ситуації, коли навмисне посилення бомбардувань найбільш густо- населених районів викликало загибель цивільного населення, а також фізичні й душевні страждання людей в усіх частинах Югославії. Із згаданих вище причин суддя B.C. Верещетін не зміг погодитися з бездіяльністю Суду в цьому питанні.
