пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» пмб

система всеохоплюючої міжнародної безпеки і засоби реалізації

Усеосяжна система міжнародної безпеки становить новий підхід до проблеми забезпечення миру та безпеки на планеті. У ство­ренні всеосяжної системи міжнародної безпеки особлива роль належить праву міжнародної військової безпеки.

Роль права міжнародної безпеки у створенні всеосяжної системи миру та безпеки полягає у вирішенні двоєдиного завдання: забезпеченні ефективного функціонування меха­нізму підтримки миру, який світове співтовариство вже має, максимального використання потенціалу, закладено­го в діючих нормах, зміцнення існуючого міжнародного правопорядку; виробленні нових міжнародно-правових зо­бов'язань, принципів, норм.

Міжнародно-правові засоби забезпечення миру та запобі­гання війни — це сукупність правових і інших способів і ме­тодів, що відповідають основним принципам міжнародного права, спрямованим на забезпечення миру та запобігання війні, а в разі потреби застосування державами колективних заходів проти актів агресії та військових ситуацій, що загро­жують миру та безпеці народів. Міжнародні правові засоби забезпечення міжнародної безпеки можна умовно розділити на три групи: нормативні, організаційні та матеріальні.

 

§ 2 Нормативні засоби забезпечення миру та безпеки

Знадобився невдалий досвід Ліґи Націй, Статут якої пе­редбачав створення механізму «колективної безпеки» при збереженні в держав «права на війну», а потім укладення в 1928 р. Паризького договору, щоб визнати той факт, що міжнародне право тільки тоді здатне стати засобом забезпе­чення безпеки держав, коли застосування сили, крім права на самооборону, буде заборонено. Чинне міжнародне право покликане служити миру. Тому всі його норми повинні мати «світозберігаючий» потенціал. Насамперед це стосується ос­новних принципів міжнародного права, що спрямовані на забезпечення співробітництва та міжнародного захисту на­родів, причому ці принципи тільки тоді досягають мети, коли діють взаємозалежно. Юридичну основу права міжнародної військової безпеки складають насамперед такі основні прин­ципи міжнародного права, як принцип незастосування сили, принцип мирного вирішення спорів, принцип роззброєння.

Принцип заборони агресивних війн (ненападу), що ви­пливав із Паризького договору 1928 p., із прийняттям Ста­туту ООН трансформувався в більш широкий за обсягом за­борони принцип незастосування сили чи погрози силою: «Усі члени ООН утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою чи її застосування як проти територіальної цілісності чи політичної незалежності, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН» (п. 4 ст. 2 Статуту ООН).

Правовий зміст цього принципу був розкритий у низці Резо­люцій Генеральної Асамблеї ООН, спрямованих на зміцнен­ня правових основ та підвищення ефективності механізму ООН із підтримки миру (Декларація про зміцнення міжна­родної безпеки 1970 p.; Декларація про запобігання й усу­нення спорів і ситуацій, що можуть загрожувати міжнарод­ному миру та безпеці, і про роль ООН у цій області 1988 р.) Особливе місце серед них займає визначення агресії, прий­няте Резолюцією Генеральної Асамблеї 14 грудня 1974 р. Визначення агресії та перелік агресивних актів, наведених в цій резолюції, вважаються загальновизнаними та широко застосовуються в міжнародно-правовій практиці.

Агресія — це застосування збройної сили державою про­ти суверенітету, територіальної недоторканності чи політич­ної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим чином, несумісним зі Статутом Організації Об'єднаних Націй. Про факт агресії можуть свідчити такі акти, що не є вичерпни­ми та характеризують лише найбільш розповсюджені спо­соби застосування сили: вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави чи будь-яка військо­ва окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, будь-яка анексія із застосуванням сили проти території іншої держа­ви чи її частини; бомбардування збройними силами держа­ви території іншої держави чи застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів чи берегів держави збройними силами іншої держави; на­пад збройними силами держави на сухопутні, морські чи повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держа­ви, за згодою із приймаючою державою на порушення умов, передбачених в угоді, чи будь-яке продовження їхнього пе­ребування на цій території за припиненням дії угоди; дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави; засилання державою чи від імені держави зброй­них банд, груп, іррегулярних сил чи найманців, що здійсню­ють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які носять настільки серйозний характер, що рівносильні перерахованим вище актам (ст. 3).

Принцип незастосування сили створив умови для фор­мування принципу територіальної недоторканності (непо­рушності кордонів). За рахунок принципу незастосування сили досягається систематичність основних принципів і їхня націленість на охорону міжнародного миру — підкрес­люється в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. Так, чинне міжнародного право передбачає мож­ливість застосування до порушника миру примусових за­ходів (розділ VІІ Статуту ООН). Але не менш важливими є заходи попереджувального характеру, тобто мирні засоби вирішення спорів (розділ VІ Статуту). Якщо спір не врегу­льовано, то Рада Безпеки вирішує, яких заходів вжити: пе­реривання економічних відносин, морських, повітряних заходів, розриву дипломатичних відносин (розділ VII Ста­туту). Статут ООН також запровадив у міжнародне право, хоча й у загальній формі, принцип роззброєння.

Міжнародне співтовариство зацікавлене в дотриманні ос­новних принципів міжнародного права як нормативної га­рантії безпеки держав. Удосконалювання цих принципів здійснюється за допомогою практики їх підтвердження, роз­витку та конкретизації в різних за своїм юридичним харак­тером міжнародних документах. Це може бути досягнуто різними шляхами: один із них — закріплення міжнародних зобов'язань у внутрішньодержавному законодавстві. Інший шлях — договірне підтвердження зобов'язань на двосто­ронній, регіональній, універсальній основі: укладення уні­версальних договорів про обмеження та заборону окремих видів озброєнь, двосторонніх договорів між державами.

 

§ 3 Організаційні засоби забезпечення міжнародної безпеки (системи міжнародної безпеки)

Війна як найбільш небезпечний рівень міжнародного конфлікту є такою формою міжнародних відносин, що хоча і заборонена, але є реальністю, з якою міжнародне право має рахуватися, протиставляючи їй організовані гарантії попе­редження та припинення. У зв'язку із цим міжнародне пра­во передбачає створення державами систем безпеки (інди­відуальної та колективної), що закликані попереджувати війни, а в разі початку війни - як можна швидше її припи­нити, застосовуючи колективні заходи. Якщо в залежності від стадії розвитку конфлікту можна говорити про підтрим­ку чи відновлення міжнародного миру, то за рівнем інте­ресів, що втягуються в конфлікт, можна говорити про інди­відуальну, групову або колективну безпеку.

Система індивідуальної безпеки держав — це сукупність використовуваних державою індивідуальних гарантій за­безпечення своєї безпеки. Створивши норми міжнародно­го права, що визнають агресію міжнародним злочином, держави не відмовилися від власних засобів забезпечення своєї безпеки, а використовували міжнародно-правові за­соби як додаткові гарантії останньої.

Фактична нерівність держав у можливості забезпечення індивідуальної безпеки компенсується організацією ними групових систем безпеки. Колективна безпека — система спільних заходів держав усього світу чи визначеного гео­графічного району, що були запроваджені для підтриман­ня миру, усунення загрози миру та припинення актів аг­ресії. Правовою основою колективної безпеки є багатосто­ронній договір, конкретний зміст якого визначається державами, що беруть участь у ньому. Існують три обов'яз­кові умови такого договору: не вдаватися до сили; вирішу­вати спори мирними засобами; співпрацювати. Розрізняють універсальну та регіональну системи колективної безпеки.

Універсальна система колективної безпеки створена в рам­ках ООН, її головним завданням є підтримка та зміцнення міжнародного миру та безпеки на основі спільних дій дер­жав. Відповідно до Статуту ООН підтримка міжнародного миру та безпеки має будуватися на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та здійснюватися Ге­неральною Асамблеєю та Радою Безпеки, компетенція яких у цій сфері чітко розмежована. Генеральна Асамблея може обговорювати будь-які питання чи справи, що стосуються підтримки міжнародного миру та безпеки, у тому числі роз­глядати загальні принципи співробітництва в цій області, давати рекомендації державам і Раді Безпеки з цих питань. На Раду Безпеки покладена головна відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки (ст. 24 Статуту ООН). Рада Безпеки є єдиним органом ООН, що має право починати дії, превентивні та примусові, від імені ООН, у тому числі об'єднаними збройними силами держав — членів ООН.

Статут ООН передбачає за певних умов (розділ VIII) мож­ливість створення регіональних систем підтримки міжна­родного миру. Регіональні системи складають частину все­світньої системи безпеки. Головним їх завданням є підтрим­ка миру та безпеки у визначених регіонах. Відповідно в регіональних системах безпеки можуть брати участь тільки держави цього регіону; дії держав не повинні виходити за рамки цього регіону; ці дії не можуть суперечити загальній безпеці та повинні відповідати цілям і принципам Статуту ООН. Щоб виключити можливість підміни, Статут Ради Безпеки ООН чітко визначає положення регіональних організацій. Рада Безпеки повинна бути цілком інформо­вана про дії не тільки розпочаті, а й ті, що плануються.

Примусові заходи із застосуванням сили можуть почи­натися тільки для відбиття нападу, що вже здійснився на одного з учасників колективної безпеки. У даний час, зок­рема, такими регіональними організаціями є: Ліга Арабсь­ких держав, Організація Африканської Єдності, Організа­ція Американських держав, в установчих актах яких містяться положення про колективні заходи в разі зброй­ного нападу на будь-якого з їхніх членів.

 

§ 4 Матеріальні засоби забезпечення міжнародної безпеки

Заходи з роззброєння й обмеження озброєння виступа­ють матеріальними гарантіями безпеки держав. Війну не можна виключити міжнародним правом. Фактична військо­ва безпека сучасних держав ґрунтується на підтриманні військового потенціалу, який є матеріальною основою здійснення самооборони. Але відсутність загрози збройного нападу підвищується в разі приблизної рівності військо­вих потенціалів. Тому принцип рівності припускає знижен­ня рівня військового протистояння сторін за допомогою роз­зброєння, що включає також обмеження озброєння та кон­троль за ним. Ідея роззброєння виражає вікові прагнення людства знайти найбільш дієвий спосіб рятування від не­щасть війни. З давніх давен до наших днів була складена велика кількість проектів, у яких втілилася ідея світу без зброї. Але ця проблема виявилася і найбільш складною.

Роззброєння — це широкий комплекс погоджених за­ходів держав, покликаних зменшити, а зрештою і цілком ліквідувати матеріальні засоби ведення війни. У даний час роззброєння є принципом міжнародного права, який не містить обов'язку роззброюватися, а вимагає від держав домагатися й укладати договори про роззброєння.

Важлива роль у проблемі роззброєння належить Стату­ту ООН. Статут доручає Генеральній Асамблеї вироблення загальних принципів роззброєння та надання рекомендацій членам ООН. На Раду Безпеки Статут покладає відпові­дальність за розробку системи регулювання озброєнь (ст. 26). Розгляд питань роззброєння займає одне з центральних місць у діяльності ООН. Органом ООН є Комісія з роззброєн­ня, до складу якої входять усі держави — члени ООН. Відбу­лися три спеціальні сесії Генеральної Асамблеї ООН з роз­зброєння (1978, 1982, 1988).

Центральним питанням проблеми роззброєння є заборона та знищення зброї масового знищення, перш за все ядерне роззброєння. Повна заборона ядерної зброї (заборона застосо­вувати, робити, випробувати) зараз неможлива. На практиці ця мета може бути досягнута поступово: заборона випробу­вань; заборона застосування; нерозповсюдження ядерної зброї; припинення її виробництва; створення без'ядерних зон. Проте залишається проблематичним забезпечення участі в міжнародних договорах з ядерного роззброєння всіх чи хоча б переважної більшості ядерних і колоядерних держав.

Міжнародно-правове регулювання обмежень на випробу­вання ядерної зброї почалося з підписання Договору про за­борону іспитів ядерної зброї в атмосфері, у космічному про­сторі та під водою 1963 р. У 1996 р. був підписаний Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань. Учасники Договору зобов'язалися не робити будь-яких випробних ви­бухів ядерної зброї та будь-яких інших ядерних вибухів, а також заборонити та запобігати будь-яким таким ядерним вибухам у будь-якому місці, що знаходиться під їхньою юрис­дикцією чи контролем. Передбачено створення контрольно­го механізму за дотриманням зобов'язань за цим Договором.

У сфері нерозповсюдження ядерної зброй найбільш авто­ритетним та універсальним є Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., відповідно до якого держава, що володіє ядерною зброєю, зобов'язується не передавати кому б то не було ядерну зброю чи інші ядерні вибухові пристрої, а також мати контроль над ними. Держави, що не володіють ядерною зброєю, зобов'язалися не приймати ядерної зброї й інших ви­бухових пристроїв, не приймати допомоги у виробництві такої зброї. Держави-учасниці визнають право Міжнародної агенції з ядерної енергії проводити перевірки виконання зобов'язан­ня за цим Договором. У 1995 р. Договір про нерозповсюджен­ня ядерної зброї був продовжений на невизначений термін. Україна бере участь у Договорі про нерозповсюдження ядер­ної зброї в якості неядерної держави.

Протягом останніх ЗО років була укладена низка міжна­родних договорів про часткове знищення ядерної зброї. Од­ним із напрямів останньої є обмеження стратегічних оз­броєнь. У поняття стратегічних озброєнь зазвичай включа­ють як оборонні, так і наступальні озброєння, що мають підвищену руйнівну силу та дальність. Переважна більшість міжнародних договорів у цій сфері була підписа­на двома державами з найбільшими ядерними потенціала­ми — СРСР (потім Росією) та США: Угода про обмеження систем протиракетної оборони 1972 р. (ПРО) — взаємне об­меження систем ПРО відповідно до принципу однакової без­пеки; Тимчасова угода про деякі заходи в області обмежен­ня СНВ 1972 p. (OCB-1) — забороняла збільшувати число ракет наземного базування, пускові установки на підводних човнах, термін дії — 5 років; Договори ОСВ-2 1979 р. та Про скорочення й обмеження стратегічних і наступальних оз­броєнь (ССНВ-1) 1991 р., що передбачали обмеження і ско­рочення стратегічних наступальних озброєнь: міжконти­нентальних балістичних ракет, балістичних ракет підвідних човнів, важких бомбардувальників, боєзарядів ракет. У 1993 р. між Російською Федерацією і США був ук­ладений Договір про подальше скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ССНВ-2). Договори про ССНВ-1 і ССНВ-2 передбачають заходи з інспекцій і контролю. Незважаючи на те що всі ці договори призвели до скорочення більш ніж на третину ракетно-ядерного по­тенціалу Росії та США, він залишається найбільшим у світі.

Іншим об'єктом ядерної зброї є ракети середньої та мен­шої дальності. їх ліквідація передбачена радянсько-амери­канським Договором про ліквідацію ракет середньої та мен­шої дальності 1987 р. Проте по спливу 15 років у світі з'яви­лися нові держави, що здатні виготовляти такі види ядерних носіїв, і питання про їх ліквідацію знову стає актуальним.

Обмеження території розміщення ядерної зброї привело до створення без'ядерних зон — територій, вільних від ядер­ної зброї на підставі міжнародного договору. Держави-учас-ниці, що не володіють ядерною зброєю та входять у без'я­дерну зону, зобов'язуються за загальним правилом не здійснювати випробувань, виробництва та розміщення ядерної зброї, не вступати в будь-яку форму володіння ядер­ною зброєю, вони можуть використовувати ядерну енергію винятково в мирних цілях. Держави, що володіють ядер­ною зброєю, зобов'язуються не сприяти державам, що вхо­дять у без'ядерну зону, у випробуваннях і придбанні ядерної зброї в будь-якій формі, не розміщати ядерну зброю в межах визначеної договором території, а також не застосовувати проти держав-учасниць у без'ядерній зоні ядерну зброю. Для дотримання режиму без'ядерної зони створюються системи міжнародного контролю, визначені в договорі1.

1 У даний час у міжнародній практиці діє угода про створення без'я­дерних зон у визначених зонах: в Латинській Америці — на підставі Договору про без'ядерну зону в Латинській Америці 1967 р. (Договір Тлателолко), у південній частині Тихого океану — на підставі Догово­ру про без'ядерну зону 1985 р. (Договір Раротонга), у Південно-Східній Азії на підставі Бангкогського договору 1995 р., в Антарктиці (Договір про Антарктику 1959 р.); на Місяці й інших небесних тілах (Договір про космос 1967 р.), на дні морів і світового океану й у його надрах (Договір про заборону розміщення в надрах океану ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення 1971 p.). У даний час відкритий для підписан­ня Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Африці, 1996 р.

В арсеналі засобів масового знищення одне з найбільш помітних місць займає також хімічна і бактеріологічна зброя2. Сучасна хімічна зброя за своєю вражаючою дією не поступається ядерній зброї, тому Генеральна Асамблея ООН характеризує проблему хімічного роззброєння як одну із найважливіших. Значним кроком до хімічного роззброєн­ня є Конвенція про заборону виробництва, накопичування та застосування хімічної зброї та її знищення 1993 р.

Постійне вдосконалювання та накопичення запасів бак­теріологічної зброї диктує необхідність створення відпові­дних норм, що забороняють її виробництво та збереження. У 1972 р. була підписана Конвенція про заборону розроб­ки, виготовлення та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення, що зобо­в'язує держави-учасниці ніколи, ні за яких умов не розроб­ляти, не виробляти, не накопичувати цю зброю, а також засоби її доставки (ст. 1) та знищити усі види цієї зброї.

Окремим напрямом є роззброєння й обмеження звичай­них озброєнь. У 1990 р. був укладений безстроковий Договір про звичайні збройні сили Європи. До Договору додаються ряд Протоколів, що регулюють процедури скорочення зви­чайних озброєнь і техніки, класифікацію військової техні­ки, питання повідомлення та контролю. Районом застосу­вання Договору оголошена вся сухопутна територія держав-учасниць у Європі — від Атлантичного океану до Уральських гір. Договір передбачає запровадження ефек­тивних засобів міжнародного контролю.

У 1979 р. була укладена Конвенція про заборону військо­вого чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище. Йдеться про нанесення збитку чи заподіяння шкоди будь-якій іншій державі шля­хом впливу на природу, землетруси, повені, знищення рос­линного світу.

1 Хімічна зброя вперше була застосована Німеччиною під час Пер­шої світові війни. Застосування цього виду зброї, але не її виробництво та збереження, було заборонено Протоколом про заборону застосуван­ня на війні задушливих отрут й інших подібних газів і бактеріологіч­них засобів 1925 р.

 

§ 5 Заходи зміцнення довіри та міжнародний контроль за обмеженням озброєнь і роззброєнням

Важливе значення для запобігання загрози війни мають за­ходи зміцнення довіри та міжнародний контроль за обмежен­ням озброєнь та роззброєнням. Інститут заходів зміцнення до­віри й інститут заходів міжнародного контролю тісно взаємо­діють: заходи зміцнення довіри сприяють створенню умов для укладення угод у сфері обмеження озброєнь і роззброєння, од­ним із засобів забезпечення якого є міжнародний контроль.

Заходи довіри — це система організаційно-правових за­ходів, здійснюваних з метою зниження військової небезпеки та забезпечення довіри між державами. Найбільшого розвит­ку заходи довіри набули в Європі. Європейська система заходів довіри ґрунтована насамперед на положеннях документів ОБСЄ та включає заходи для забезпечення взаємодії та зв'яз­ку між державами, повідомлення про військову діяльність, направлення спостерігачів на військові навчання тощо. Захо­ди довіри, зафіксовані в Заключному акті наради ОБСЄ 1975 р., були вдосконалені Підсумковим документом Стокгольмсь­кої конференції із заходів зміцнення довіри та безпеки та роз­зброювання в Європі 1986 р. Віденські документи ОБСЄ 1990 і 1992 років істотно розширили як перелік заходів довіри, так і сферу їхнього застосування, і в даний час система заходів довіри містить у собі нові інститути (інспекції на місцях, тех­нічний контроль тощо). Новим напрямом у розвитку інститу­ту заходів довіри є концепція відкритого неба.

Міжнародний контроль за обмеженням озброєнь і роз­зброєння — погоджений процес, здійснюваний держава­ми—учасницями міжнародного договору чи міжнародною організацією на основі загальновизнаних норм міжнарод­ного права з перевірки виконання міжнародних угод у сфері обмеження озброєнь і роззброювання. Держави-учасниці мають у своєму розпорядженні широкий вибір різних ме­тодів і форм міжнародного контролю для забезпечення зо­бов'язань, передбачених такими угодами.

 


хиты: 284
рейтинг:0
Профессии и Прикладные науки
право
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь