Український романтизм (фр.romantisme)— ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.
Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського.
Вершиною розвитку романтизму в українській літературі с творчість Т. Шевченка. Він творить романтичний образ співця, який намагається збагнути таємниці світу й людської душі, це поет-пророк, який утверджує свободу людської особистості від соціальних пут. Романтична традиція виявилась і у зверненні Кобзаря до героїчного минулого рідного народу. Борці за народне щастя змальовані не лише як виразники сподівань і мрій широких верств української людності, а й у тісному зв'язку з нею. Т. Шевченко опоетизовує їх відвагу, мужність, патріотизм.
Т. Шевченко оновлює жанр балади («Причинна», «Утоплена», «Тополя», «Лілея»), вносячи у нього сильний фантастичний елемент, заснований на народних легендах і повір'ях, традиційне для романтизму намагання пізнати таємниче, незвідане, його твори позначені сим. ним ліричним струменем, який виявляється у ліричних монологах, авторських відступах, розкутості форми, в ліричних пейзажах.
В українській літературі романтизм допоміг здолати бурлескну традицію, розширити тематику, збагатити жанрову систему вітчизняного письменства такими формами, як балада, ліро-епічна поема, думка, елегія, романс, поглибити народність і самобутність творів.
За визначенням Д, Чижевського, романтична українська література проходить певні етапи розвитку. Ії зародження припадає на межу 20-х—30-х років, коли у Харкові плідно працюють М. Костомаров, М. Метлинський, Л. Боровиковський. Наприкінці 30-х років у Галичині романтизм був представлений «руською трійцею» — М. Шашкевичем, Я. Головацьким, І. Вагилевичем. У 40-х роках Кирило-Мефодіївське братство в Києві стає осередком романтичного руху (Т. Шевченко, П. Куліш). Останнім сплеском його вчений вважає час виходу в Петербурзі журналу «Основа» (1861 —1862 рр.). Проте і в наступні десятиліття з-під пера українських письменників, поряд з реалістичними, виходили й романтичні твори, зокрема «Кармелюк» М. Старицького, «Захар Беркут» І. Франка, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського. В романтичному напрямі розвивалася творчість відомих письменників XX ст.— М. Хвильового, Ю. Яновського, Олеся Гончара.
