Слов'янська мовна гілка на спільній мові-основі сформувала три групи: східнослов'янську, південнослов'янську та західнослов'янську. З південнослов'янської групи виділилися болгарська, сербохорватська, словенська та македонська мови; з західнослов'янської — польська, чеська, словацька, верхньо- і нижньолужицька мови; зі східнослов'янської — українська, російська і білоруська. Щодо української мови, то у своєму розвитку вона пройшла три основних етапи: давньоукраїнський (X — середина XIII ст.), староукраїнський(середина XIII—XVIII ст.) і новоукраїнський (з рубежа XVIII—XIX ст.).
Українська мова формувалася відповідно до всієї складності становлення українського етносу та його розвинутої ієрархічної структури, її багатодіалектність відповідає розмаїтій субетнічності, сформованій, як відомо, на строкатій етноплемінній основі. Саме це визначило самобутність української мови в системі східнослов'янських мов. Наявність у ній локальних рис спостерігалася ще у протоукраїнських діалектах, що свідчить про існування протоукраїнської мови ще до розпаду загальноруської мовної єдності. Іншими словами, протоукраїнська, проторосійська та протобілоруська мови складалися в різних умовах, у різні часи і на дещо інших основах. Наслідки цього наочно проявилися в XI—XII ст., коли формувалася сучасна літературна українська мова, базована переважно на південно-східних діалектах, з активним використанням південно-західних та північних.
Щодо діалектної української мови, то вона визначається особливим розмаїттям, проявляючись у наріччях, говорах, говірках. Сучасна діалектна мова об'єднує три наріччя: північне, південно-східне та південно-західне, включаючи подільський, наддністрянський, покутсько-буковинський, волинський, степовий, середньонаддніпрянський, полтавський та багато інших говорів і говірок.
Багатошаровість етногенетичної основи українців підтверджується й їхнім антропологічним складом, сформованим на базі морфологічного типу східнослов'янських племен, які мешкали на півдні Східної Європи (полян, древлян, волинян, сіверян тощо), зі включенням іншоетнічних субстратів. У цілому українці належать до великої європейської раси, тяжіючи до її південної гілки. Вона формувалася в епоху бронзи шляхом взаємодії різних антропологічних типів. Так, носії ямної культури, що жили на Лівобережжі, належали до східної гілки індоєвропейців — індоіранців; носії станівської культури Закарпаття належали до північних фракійців; мар'яно-бондарихівської — до угрофінів; нарешті, носії тшинецько-комарівської культури, зокрема білогрудівської (її племена населяли лісостепову смугу Правобережної України — від Середнього Дніпра до Збруча), належали до слов'ян. Власне вони і склали ядро східних праслов'ян-протоукраїнців.
На такій строкатій етнорасовій основі формувався слов'яноукраїнський люд. Першу спробу визначення його фізичного портрета здійснив відомий український етнограф і антрополог Ф. Вовк. «Українці, — писав він, — є досить одноманітне плем'я, темноволосе, темнооке, вище за середній зріст чи високого зросту, брахіцефальне, порівняно високо-голове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівняно короткими верхніми та дoвшими нижніми кінцівками». Сукупність цих ознак учений назвав українським антропологічним типом. Подальші дослідження вдосконалили наведений портрет, додавши до нього чимало нових фарб. Виявилося, що українці, будучи досить однорідним в антропологічному плані етносом, мають набагато більше іншоетнічних та іншорасових субстратів, аніж думали до цього. Сучасні антропологи виділяють у межах України чотири антропологічні області і відповідно чотири антропологічних типи: центральноукраїнський, карпатський, нижньодніпровський, валдайський, або деснянський.
У центральноукраїнській області (Середня Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина) антропологічний склад слов'янського населення відчував вплив давнього ірано-скіфського та сармато-аланського морфологічного субстрату, а на південній Київщині, Черкащині та Полтавщині — певної монголоїдної домішки (передусім половецької). Карпатська область (північні схили Карпат та Закарпаття) визначається, так би мовити, найбільш європеоїдним комплексом рис морфологічної будови, близьким до сусідніх слов'янських та неслов'янських груп Центральної Європи та Балкан. У його формуванні відчувається помітний вплив фракійського субстрату. Те ж саме можна сказати про нижньодніпровсько-прутську область (Буковина, Південна Полтавщина та Дніпропетровщина), долучивши сюди ще й іранський субстрат. Валдайська, або деснянська, область (північні райони Київщини та задеснянські райони Чернігівщини) виявляє давні риси морфологічної будови з домішками балтського морфологічного компонента, який, до речі, присутній і в деяких інших регіонах України: Волині, Західному Поліссі, Прикарпатті. Ці давні риси сягають неолітичної доби, що може бути ще одним доказом формування ядра східного слов'янства саме на цій території.
Отже, антропологічні характеристики (так само як лінгвістичні та етнографічні) підтверджують думку про складність типологічних ознак українського етносу, котрі проявляються, однак, на спільній слов'янській основі.
