Вони сіяли просо, жито, пшеницю, льон і інші культури. Для обробітку землі застосовувалось рало, мотика, серп, коса. Пізніше з'явився плуг із залізним лемішем. Культура землеробства знала перелогову і підсічну форми обробітку землі. Перелогова система існувала в основному в степових і лісостепових районах. Підсічна система застосовувалась частіше всього в північних лісових районах, де спочатку підрубували (підсікали) дерева, а коли вони висихали, їх спалювали. Але така система вимагала великих затрат фізичної праці людей. Це було під силу тільки родовій общині.Родова община розміщувалась зазвичай у формі поселення, яке називалось двір (дворище, городище, печище). Це була окрема господарська одиниця з колективною власністю на землю, знаряддями і продуктом праці. Виробництво і споживання всередині родової общини було спільним. Розмір земельних ділянок визначався тим, яку територію міг освоїти кожний член роду. Повсюдне використання плугу і перехід до орного землеробства помітно підвищили культуру землеробства і його продуктивність. Спочатку з'явилось двопілля, а потім і трьохпілля. Коней розводили не тільки з військовою метою, але і як робочу тяглову силу, нарівні з волами. Такі чинники розвитку зумовили розклад родової общини і перехід її в VI — VII ст. до сусідської, сільської общини. Ранні релігії стародавніх слов'ян були анімістичними. Людина вірила, що все навколо неї живе. Тому до природи стародавні слов'яни ставились як до живої істоти. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм (віра в надприродні властивості різних предметів або об'єктів), магія, тотемізм(віра в те, що людина має родинні зв'язки з певним видом тварин), землеробські культи(це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять), шаманство(віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб).З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов'янських богів. На перше місце було поставлено Перуна — бога-громовержця, місяця (Хорс), сонця (Дажбог), вітру (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине божество жіночої статі (Мокош) — покровителька домашнього вогнища, любові і розмноження.
Збіг повідомлень вірменського запису VIII ст. з археологічною знахідкою В. Хвойка видається надзвичайно промовистим. Ми можемо майже напевно стверджувати, що перед нами — залишки давнього київського храму одного з найдревніших слов’янських богів Рода-Світовида, втіленням якого є Збруцький ідол.
Збруцький ідол — справжня перлина давньослов’янського язичництва. На думку більшості дослідників, ця чотирилика статуя є зображенням Рода-Світовида. Ідола було знайдено 1848 р. в річці Збруч біля села Личківців (тепер Гусятинський район Тернопільської області). З 1851 р. оригінал Збруцького ідола зберігається у Краківському археологічному музеї. Копія ідола в натуральну величину є в Історичному музеї Києва.
Збруцька знахідка дає можливість збагнути велич і значення київського храму. На тлі того, що відомо про слов’янських ідолів у плані реальних знахідок і давніх описів, для нашої культури вона є цілком унікальною. Хоча слід зауважити, що оздоблення ідола зображеннями багатьох богів, тобто спроба в одній головній скульптурі подати цілісну систему релігійних уявлень, відома не лише у зв’язку зі Збруцьким ідолом. Існують, зокрема, описи величезних різьблених статуй балтійських слов’ян.
Ідол являє собою зображення не якогось окремого божества, а цілої космологічної системи, що вже чітко склалася на IX ст. Як вважають дослідники слов’янського язичництва, уявлення про Рода “старші” від Збруцького ідола десь на три століття. Таким чином, ця скульптура свідчить про високий рівень теологічних пошуків давніх русів на момент зародження державності. Збруцький ідол чудово відбиває саме цей важливий переломний момент в історії східного слов’янства, поєднуючи в собі архаїчні риси, що сягають землеробського енеоліту (богиня-Мати), з новими елементами, породженими новим дружинним побутом (бог-воїн, вершник зі зброєю).
З приводу Збруцького ідола в літературі було висловлено досить полярні думки. Одні вважали його слов’янським, інші відносили до розряду тюркських кам’яних баб і шукали його аналоги в Тібеті та Монголії. Одні датували його IX ст., інші мали сміливість поглиблювати цю дату до першої половини І ст. до н. е., пов’язуючи його з кельтами.
Для розшифровки релігійного змісту Збруцького ідола та визначення місця київського храму в релігійному житті давнього населення Середнього Подніпров’я розгляньмо детальніше зображення цього одинадцятифігурного комплексу.
