Житло українців завжди було символом домашнього вогнища, родинного тепла, духовного та фізичного начал людини, її взаємозв'язку з природою та Всесвітом, відображенням особливостей ментального світобачення. Воно було своєрідним мікрокосмосом, в середині якого проходило родинне життя: народжувалися діти, створювалися та оберігалися сімейні традиції, які передавалися з поколіня в покоління, прищеплювалася нащадкам життєва мудрість, любов до Вітчизни, до праці, природи, народної пісні.
Типи сільських поселень пройшли довгий шлях розвитку і відображають різні періоди історії України. Так, історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, присілок та хутір.
Найдавнішим та найпоширенішими типом українських поселень є село, яке було відоме ще з часів Київської Русі. Села виникали в процесі господарського освоєння під землеробство певної території групою людей і складалися з дворищ-ланів. На першому етапі розвитку села були малодвірні, вони утворювалося з кількох окремих осель або груп дворів (приблизно 5-10 господарств), що поступово розросталися. На їх базі виникли багатодвірні села. Вважається, що перехід від малодвірних до багатодвірних поселень розпочався в XV-XVI ст. Однак, цей процес цей відбувався повільно, і малодвірні поселення існували ще тривалий час.
Залежно від умов виникнення села могли мати різні назви: кут, кінець, оседок, селище, дворище, земля, хутір.
Присілок - Присілки виникали переважно внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого утворювалися.
Хутір - це малодвірне, переважно однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла у період феодалізму внаслідок освоєння нових земель.
Для поселень українців найбільш характерними є безсистемна, рядова, кругова, ланцюгова, вулична та комбінована форми
безсистемна форма - Селянські двори у такому поселенні розташовані на значній відстані один від одного, До селянських дворів окремих під’їздів не існувало.
рядова форма - характерним є розташування дворів у ряд і їхня орієнтація в одному напрямі: уздовж берега водойми або дороги. рядові поселення були двох видів: однорядовими та багаторядовими.
кругова форма - При такому типі планування садиби розташовувалися найчастіше навколо площі з церквою і цвинтарем або ж навколо ставу
Ланцюгова формі - селянські двори розташовувались вздовж дороги чи річки. Сусідні двори або невеликі їх групи, що складалися з 2-3 господарств, могли знаходитися як поруч, так і на певній відстані один від одного. Конфігурація ланцюгівки залежала від вуличної форми - являли собою два ряди будинків, фасади яких звернені до дороги й утворюють вулицю. Поселення комбінованої форми поєднували різні типи планування.
У світовій символіці житло, зокрема будинок, символізували жіночий аспект світостворення, вважалися скарбницею народної мудрості, традицій, тайни людського життя.
Загальнопоширеною на території України спорудою є хата. Поряд із цим терміном у західних районах побутували назви хижа та халупа, на Лівобережжі – хатина. У південних степових районах частково заглиблене в землю житло називалося бурдей, землянка, а підвищене – верхова хата, горішня хата, горішник. Бідняцька хата гуцулів та бойків Карпат також мала назву бурдей (бурдій).
Хата найчастіше являла собою білену зовні і всередині будівлю під солом’яним дахом. Для українця хата була своєрідним храмом, тому в ній завжди було чисто прибрано, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено вишиванками, прикрашено квітами, пахучими травами.
Однією з умов успішного будівництва вважався час закладання житла. Намагалися починати будівництво нової хати навесні та влітку. Вважалося, що найкраще закладати фундаменти у новий місяць, щоб у хаті був достаток. Найсприятливішими днями були вівторок, четвер, п’ятниця та субота. Під час закладання нової хати робили своєрідний відкуп.
Надзвичайно важливим елементом традиційного українського житла є його інтер’єр. Традиції внутрішнього планування українського житла сягають давньоруського періоду, й до XIX ст. включно воно характеризувалося типологічною єдністю. Вариста піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), в якій були вікна.
Селянський двір
Селянський двір включає в себе житло, господарські будівлі та прилеглий до них невеликий виробничий майданчик. Разом з садом та городом такий двір утворював садибу. Структура садиби (тобто наявність чи відсутність саду або городу), її розміри, конфігурація, розміщення у поселенні залежали як від географічних, так і від соціально-економічних чинників. В українців, на відміну від інших східнослов'янських народів, зокрема росіян, побутували виключно відкриті двори, в яких простір між житловими та господарськими будівлями не перекривався дахом.
В Україні відомі три типи забудови дворів: вільний, зімкнутий та замкнений.
При вільному типі забудови двору житло та господарські будівлі розміщалися окремо одне від одного. Вільно забудований двір побутував на території всієї України з найдавніших часів. Він вирізнявся простотою та пристосованістю до природно-кліматичних умов України.
Особливість зімкнутого типу забудови двору полягала у тому, що житло та господарські будівлі блокувалися між собою і вкривалися спільним дахом. Відомо декілька варіантів цього типу: однорядовий (найбільш поширений), Г-подібний і П-подібний, який зустрічався спорадично у заможних селян. Даний тип найбільш характерний для Карпат, зокрема західної Бойківщини, східної та центральної Лемківщини, побутував і на Поліссі.
У дворі замкненого типу житло, господарські приміщення та міцні високі огорожі, блокуючись між собою, замикали з усіх боків подвір’я в яке можна було потрапити лише через ворота або хвіртку. Зовні такий двір нагадував невелику, але надійну фортецю. Замкнуті двори побутували на Поліссі («підварок»), у високогірних районах Гуцульщини («ґражда»), характерні вони і для козацьких хуторів Півдня України.
Найважливішими спорудами в садибі були клуня та хлів. У клуні знаходився тік, де обмолочували збіжжя, а також засторонки, в яких тримали привезені сніпки пшениці, жита, ячменю, обмолочену солому. Худобу утримували в хлівах («стайнях» – на Прикарпатті, «одринах» – у деяких місцевостях Полісся, «кошарах» – у Карпатах). Будували хліви з тих же матеріалів, що й хати.
Важливою спорудою в господарстві українців була комора. Вона призначалася для зберігання запасів зерна, господарського інвентарю та речей вжитку.
На сучасному етапі типи забудови дворів та їхні варіанти значною мірою втратили свою локальну специфіку, що зумовлено як соціально-економічними чинниками, так і появою стандартних будівельних матеріалів, типових проектів забудови. Це, власне, істотно загальмувало прояв ментальних особливостей української народної архітектурної творчості на селі, обмежило можливість вияву індивідуальності, неповторності українського традиційного житла.
