Соціолінгвістику можна визначити не просто як пошук співвідношень між мовою та суп., а як пошук системної кореляції мовної структури та структ. соціальної, а також як спробу встановити каузальні (причинні) зв'язки між ними в тому чи ін. напрямку. Споч. Підґрунтям для виникнення соціолінгв. було спостереження Сепіра та Уорфа, згідно з якими мова на може розглядатись як простий посередник між нашими думками. Більш того мова обумовлює майже усе, що ми сприймаємо та відчуваємо, це спостереження згодом отримало назву гіпотеза Сепіра-Уорфа: «Ми розчленовуємо природу у напрямку, що підказується нашою рідною мовою, ми виокремлюємо у світі ті чи ін. явища зовсім не тому, що вони самоочевидні, навпаки світ предстає перед нами як калейдоскопічний потік вражень, котрий повинен бути організ. нашою свідомістю, а це здебільшого означає мовною системою, що зберіг. у нашій свідомості. Ми розчленовуємо світ, організуємо його поняття та розподіляємо означення так, а не інакше саме тому що ми учасники угоди, яка приписує таку сист-цію. Така угода має силу для певного колективу та закріплена у системі моделей нашої мови. Ця угода звісно ніяк і ніким не сформул-на та лише мається на увазі, але ми учасники цієї угоди, ми взагалі не зможемо розмовляти, якщо тільки не підпишемось під сист-цію та класиф-цію, що обумовлена вказаною угодою.»
На думку Уорфа, кожна мова це не просто засіб обміну думками, це те, що формує саму думку. І не в останню чергу так склалось тому, що кожній мові притаманні свої специфічні уявлення про такі фунд-ні речі, як простір, час, матерія. Зокрема англ..мові притам. так звана об'єктивізація часу, коли останній позначається у вигляді іменників подібно того, як цими імен. познач-ся суто матеріальні речі. Таким чином наші особисті переживання таких часових явищ як мить, ранок, весна познач-ся так, як познач-ся речі. І тому вони можуть рахуватись та утворювати множину, так само як ми це робимо із речами. Тобто сказати «декілька хвилин» - це всеодно, що сказати «декілька пляшок молока». Унаслідок цього уявлення про час притам-не англ..мові нагадує світу, що розділ. на рівні відрізки, які потребують заповнення. Наслідком такого уявленя є декілька речей:
1. Поява рахунку, тобто вимірювання часу, нарах. з/п, виходячи з відробл-го часу.
2. Інтерес до точної послідовності (щоденники, календарі).
3. Інтерес до минулого (літописи).
На думку Уорфа, без об'єктивізації виникн-ня всього цього було б неможливо. І нам здається, що ця об'єктивізація є очевидною оскільки ми її засвоїли в ран-му дитинстві. Однак існ-ть культури, мова яких не передб-є цієї об'єктивізації, а отже не передб-є усіх пов'язаних з нею речей (мова індійців Хопі).
Дихотомічне уявлення про сутність наукового знання: інтерналізм та екстерналізм.
У Дюркгейма відминості індивіда ісуспільства виступають в нього в формі дихотоміческіх пар в яких так чи інакше виражається різноманітність соціальних реальностей
Іктернаціоналізм. До інтерналістів належать К. Попер, І. Лакатос, Л. Лаудан, В. Ньютон-Сміт та ін. Усі вони визнають факт перебування наукового знання в соціокультурному оточенні та процес активної з ним взаємодії. Разом з тим інтерналісти вважають, що детермінуючий вплив на розвиток і характеристики (наукового) знання мають лише внутрішні, когнітивні фактори (суперечності між різними теоріями та гіпотезами, теорією та її емпіричним базисом тощо). У найбільш загальному сенсі інтерналізм можна звести до таких положень.
1. Наука розглядається з логіко-нормативної точки зору, коли найбільш важливим її аспектом є логічний аналіз структури наукового знання, що за свою кінцеву мету має проведення чіткої демаркації між наукою та не наукою.
2. Передбачається існування абсолютної, хоча й недосяжної, істини, а також різні ступені науковості тих чи інших наукових дисциплін, що диференціюються залежно від ступеня відповідності існуючим критеріям науковості, які дозволяють у процесі раціональної дискусії визначати справжні теорії через їх порівняння з емпіричними фактами.
3. Наука - це анонімна систему висловлень, байдужа до осіб та обставин її формулювання: вся сукупність соціальних і психологічних факторів виникнення і розвитку наукових теорій з аналізу науки виключається.
Екстерналізм. Головною тезою цього напрямку, який відображають праці Т. Купа, Л. Флека, Ст. Тулміна, П. Фейєрабенда, Ч.Р. Мілса та інших, є визнання того, що різноманітні, але зовнішні стосовно науки соціальні й культурні фактори (політика, економіка, релігій або мистецтво) здійснюють вирішальний вплив не лише на темпи, а й па напрямок розвитку і зміст знання Екстернапістську перспективу можна звести до таких положень.
1. Наукове знання необхідно розглядати в його власних термінах, як сукупність історично та соціальне пов'язаних настанов щодо світу та поведінки з якими ця наука співвідноситься.
2. Взаємозв'язок науки та суспільства -- це активно і перманентне відкритий процес зі зворотним зв'язком, коли будь-який напрямок розвитку спричинений певними обставинами, що створюють умови, необхідні для пояснення цього процесу як "раціонального".
3. Адекватне розуміння науки та знання, яке вона продукує, обов'язково передбачає й акцент на особистісному аспекті, переважно у вигляді соціально-психологічних уявлень і рис дослідників.
4. "Внутрішні" й "зовнішні" фактори співвідносяться в такий спосіб: останні створюють як самі альтернативи в науці, так і обумовлюють вибір однієї з них у ролі домінуючої (стосовно процесу прийняття рішень). Когнітивні фактори надають компетентну експертизу альтернатив), що можуть бути затребуваними у разі невдачі однієї з них.
5. Кваліфікація чогось як наукового знання санкціонується використанням певних методів, у свою чергу конституйованих культурними цінностями і звичаями.
Головні особливості соціологічної перспективи дослідження наукового знання та науки: розуміння знання та принципів його вивчення.
Звісно ж, кожен може самостійно визначитись із перевагами або недоліками представлених точок зору; зважаючи, втім, на зміст попередніх сторінок, присвячених з'ясуванню особливостей впливу суспільства на всі аспекти людського життя, було б доречним та навіть логічним завершити диму тему інформацією, яка безпосередньо стосується характерних рис того, як суспільство обумовлює появу уявлень про себе. Пропонуємо одну з найвпливовіших концепцій сучасної соціології науки та наукового знання -- так типу "міцну програму" Д. Блура [6, с. 162-166].
Отже, відправним для соціолога, що займається дослідженням науки та знання, е таке спостереження: людським ідеям щодо будови (соціального) світу (та Всесвіту) притаманний значний ступінь варіативності. Саме варіативність і мінливість того, що певного часу та в певному місці мішається науковим, і становить підґрунтя соціологічного погляду на знання про суспільство: сьогоднішні наукові погляди в підсумку можуть виявитись так само хибними, як і та сукупність ідей, що вважалася науковою тисячу чи дві тисячі років тому.
У цих умовах немає сенсу вплутуватись у суперечки щодо пошуку істинного знання, тим більше, що будь-яке хибне уявлення, у разі його кваліфікації як наукового, виявляється таким же впливовим, як і "безперечно наукові" теорії сьогодення. Таке спрямування передбачає цілком оригінальний погляд на природу, або сутність так званого знання.
У межах цієї перспективи знання сприймається як природний феномен: "соціолог має справу із знанням, включаючи наукове знання виключаючи як із природними явищем. Тому його визначення знання відрізнятиметься
Однак і при цьому знаходиться те, що заслуговує на особливу увагу, а саме: уявлення, котрі сприймаються як очевидні та зрозумілі; уявлення, що є інтитуціоналізованими; уявлення, які асоціюються з авторитетом тих чи інших соціальних груп. Таким чином, соціологія науки та наукового знання виходить з того, що знанням є все те, що має відповідну соціальну санкцію; водночас думкою можна вважатиме індивідуальне.
З цього також випливає нова проблематика соціології науки та наукового знання, яка гарантує її дисциплінарну специфічність: учені зосереджуються на процесах поширення ідей та різноманітних факторах, що їх умотивовують. Скажімо, відтепер головні проблеми даної галузі можна сформулювати так: як наукове знання передається від покоління до покоління; наскільки воно е сталим; які процеси беруть участь у його виробництві та збереженні тощо.
Цілком природно, що оригінальність погляду та проблем, які постають, вимагають відповідних принципів. Д. Блур виокремлює чотири принципи "міцної програми:
1) принцип каузальності
2) приймеш неупередженості
3) принцип симетрії
4) принцип рефлексивності.
51.
