Формування радянського права в Україні було невід’ємно пов’язано з поширенням радянської влади і будівництвом державного апарату. Головні завдання права були визначені Програмою Комуністичної партії, а Декрети II Всеросійського з’їзду Рад та наступні норматив-но-правові акти, прийняті органами влади РСФРР і СРСР, стали першоджерелами права. “Вестник Украинской Народной Республики” (орган ЦВК України) систематично друкував декрети, постанови, накази та інші документи Російської республіки, які з моменту їх опублікування набували юридичної сили в Україні, Визначальною особливістю формування радянської правової системи в Україні було те, що складалася вона на основі системи права більшовицької Росії. Інакше кажучи, це була рецепція в примітивній формі — застосування права однієї держави в умовах іншої. Коли цієї правової норми не вистачало для врегулювання тієї чи іншої правової ситуації, тоді як джерело права використовувалася революційна правосвідомість. Ліквідація капіталістичної власності на основні засоби виробництва була однією з головних ознак, що визначали перехід суспільства від капіталізму до соціалізму. Основою радянського цивільного права стала соціалістична власність, що створювалась шляхом експропріації приватної власності, націоналізації землі, фабрик, заводів, транспорту. Націоналізація здійснювалася декретами центральних і місцевих органів влади, які й були першими радянськими цивільно-правовими актами. Це декрети Тимчасового робітничо-селянського уряду: “Про націоналізацію банків” від 22 січня 1919 р., “Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під’їзних шляхів” від 4 січня 1919 р., “Про порядок націоналізації підприємств” від 11 січня 1919 р. та інші. Кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників націоналізації не підлягала. Кооперативні організації отримали право юридичних осіб. 10 серпня 1920 р. РНК УСРР видала декрет “Про об’єднання всіх видів кооперативних організацій”, що був кроком на шляху створення єдиної соціалістичної кооперації. Політика військового комунізму, яку проводив уряд радянської Росії протягом 1918 —1920 рр., характеризувалася встановленням державної власності на засоби виробництва. Державна монополія на хліб, нафту, сірники тощо майже ліквідувала товарообіг, припинилися товарно-грошові відносини між підприємствами. Натуральний продуктообмін витіснив грошові відносини, на правовому рівні відчувалося відповідне заміщення цивільно-правових норм адміністративно-правовим регулюванням. Нормативна заборона приватної торгівлі призвела до виникнення “чорного ринку”, де існували деформовані товарно-грошові відносини. “Декрет про землю” та закон “Про соціалізацію землі” стали основою радянською земельного законодавства. В Україні також набула чинності постанова РНК РСФРР від 5 листопада 1917 р. “Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів”. Ці акти закріпили за Радами та підпорядкованими їм волосними земельними комітетами право розпоряджатися землею. Керувалися в Україні і законом про соціалізацію землі, прийнятим III Всеросійським з’їздом Рад. Декрет ВУЦВК “Про соціалістичний землеустрій та про перехідні заходи до соціалістичного землекористування” від 26 травня 1919 р. визначав правове становите земель, надр, вод та лісів. Вся земля в Україні оголошувалась єдиним державним фондом. У статті І Декрету зазначалося, що “приватна власність на землю, надра, води, ліси скасовується”. Зміст права державної власності на землю полягав у визначенні радянською владою загальних правил водоволодіння та користування землею. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди з землею. Прийнятий 5 лютого 1920 р. “Закон про землю” закріпив розподіл землі в індивідуальне зрівняльне трудове землекористування, що, поряд із колективним, було найпоширенішою формою користування землею. Значна увага приділялася створенню радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, товариств зі спільної обробки землі. Основи сімейно-шлюбного законодавства в Україні були закладені декретами Раднаркому України від 20 лютого 1919 р.: “Про організацію відділів запису актів громадського стану”, “Про розлучення”. Ці акти, перш за все, підкреслювали законність тільки громадянських шлюбів. Церковний шлюб оголошувався приватною справою осіб, які одружувалися. Скасовувалися такі обмеження шлюбу, як дозвіл батьків, різниця у віросповіданні, проголошувалася свобода розлучення. Шлюб розривався органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін. Головні принципи організації праці, а фактично — трудової повинності, були сформульовані в Кодексі законів про працю РСФРР, оприлюдненому 10 грудня 1918 р. Відповідно до договору про військово-політичний союз від 28 грудня 1920 р. дія Кодексу поширювалася й на Україну. Кодекс проголошував загальний обов’язок працювати та право на працю, обов’язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці, обов’язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю, право на відпочинок та матеріальне забезпечення. Проте в умовах воєнного комунізму не всі з цих положень спрацьовували. Як засіб залучення до праці широко використовувалася трудова повинність. Значного поширення набула трудова мобілізація, на основі якої здійснювався перерозподіл робочої сиди. На підприємствах встановлювалися режими, подібні до режиму військових установ. Проводилася мілітаризація ряду галузей промисловості. Запроваджувалася натуралізація заробітної плати. Декретом РНК УСРР від 6 квітня 1920 р. було введено єдиний трудовий пайок. До кінця 1920 р. натуроплата стала основною формою оплати праці. Великого значення надавалося зміцненню трудової дисципліни. З’явилося поняття трудового дезертирства як злісного ухилення від трудової повинності. До порушників дисципліни застосовувалися примусові заходи. Прогул понад 3 дні протягом одного місяця розглядався як саботаж. Отже, з моменту сформування радянського трудового права його домінуючою рисою стає не охорона праці й заробітної плати, а забезпечення суворої дисципліни.
 |
|
||||||
51. Процес формування в Україні основ радянської соціалістичної системи праваФормування радянського права в Україні було невід’ємно пов’язано з поширенням радянської влади і будівництвом державного апарату. Головні завдання права були визначені Програмою Комуністичної партії, а Декрети II Всеросійського з’їзду Рад та наступні норматив-но-правові акти, прийняті органами влади РСФРР і СРСР, стали першоджерелами права. “Вестник Украинской Народной Республики” (орган ЦВК України) систематично друкував декрети, постанови, накази та інші документи Російської республіки, які з моменту їх опублікування набували юридичної сили в Україні, Визначальною особливістю формування радянської правової системи в Україні було те, що складалася вона на основі системи права більшовицької Росії. Інакше кажучи, це була рецепція в примітивній формі — застосування права однієї держави в умовах іншої. Коли цієї правової норми не вистачало для врегулювання тієї чи іншої правової ситуації, тоді як джерело права використовувалася революційна правосвідомість. Ліквідація капіталістичної власності на основні засоби виробництва була однією з головних ознак, що визначали перехід суспільства від капіталізму до соціалізму. Основою радянського цивільного права стала соціалістична власність, що створювалась шляхом експропріації приватної власності, націоналізації землі, фабрик, заводів, транспорту. Націоналізація здійснювалася декретами центральних і місцевих органів влади, які й були першими радянськими цивільно-правовими актами. Це декрети Тимчасового робітничо-селянського уряду: “Про націоналізацію банків” від 22 січня 1919 р., “Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під’їзних шляхів” від 4 січня 1919 р., “Про порядок націоналізації підприємств” від 11 січня 1919 р. та інші. Кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників націоналізації не підлягала. Кооперативні організації отримали право юридичних осіб. 10 серпня 1920 р. РНК УСРР видала декрет “Про об’єднання всіх видів кооперативних організацій”, що був кроком на шляху створення єдиної соціалістичної кооперації. Політика військового комунізму, яку проводив уряд радянської Росії протягом 1918 —1920 рр., характеризувалася встановленням державної власності на засоби виробництва. Державна монополія на хліб, нафту, сірники тощо майже ліквідувала товарообіг, припинилися товарно-грошові відносини між підприємствами. Натуральний продуктообмін витіснив грошові відносини, на правовому рівні відчувалося відповідне заміщення цивільно-правових норм адміністративно-правовим регулюванням. Нормативна заборона приватної торгівлі призвела до виникнення “чорного ринку”, де існували деформовані товарно-грошові відносини. “Декрет про землю” та закон “Про соціалізацію землі” стали основою радянською земельного законодавства. В Україні також набула чинності постанова РНК РСФРР від 5 листопада 1917 р. “Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів”. Ці акти закріпили за Радами та підпорядкованими їм волосними земельними комітетами право розпоряджатися землею. Керувалися в Україні і законом про соціалізацію землі, прийнятим III Всеросійським з’їздом Рад. Декрет ВУЦВК “Про соціалістичний землеустрій та про перехідні заходи до соціалістичного землекористування” від 26 травня 1919 р. визначав правове становите земель, надр, вод та лісів. Вся земля в Україні оголошувалась єдиним державним фондом. У статті І Декрету зазначалося, що “приватна власність на землю, надра, води, ліси скасовується”. Зміст права державної власності на землю полягав у визначенні радянською владою загальних правил водоволодіння та користування землею. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди з землею. Прийнятий 5 лютого 1920 р. “Закон про землю” закріпив розподіл землі в індивідуальне зрівняльне трудове землекористування, що, поряд із колективним, було найпоширенішою формою користування землею. Значна увага приділялася створенню радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, товариств зі спільної обробки землі. Основи сімейно-шлюбного законодавства в Україні були закладені декретами Раднаркому України від 20 лютого 1919 р.: “Про організацію відділів запису актів громадського стану”, “Про розлучення”. Ці акти, перш за все, підкреслювали законність тільки громадянських шлюбів. Церковний шлюб оголошувався приватною справою осіб, які одружувалися. Скасовувалися такі обмеження шлюбу, як дозвіл батьків, різниця у віросповіданні, проголошувалася свобода розлучення. Шлюб розривався органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін. Головні принципи організації праці, а фактично — трудової повинності, були сформульовані в Кодексі законів про працю РСФРР, оприлюдненому 10 грудня 1918 р. Відповідно до договору про військово-політичний союз від 28 грудня 1920 р. дія Кодексу поширювалася й на Україну. Кодекс проголошував загальний обов’язок працювати та право на працю, обов’язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці, обов’язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю, право на відпочинок та матеріальне забезпечення. Проте в умовах воєнного комунізму не всі з цих положень спрацьовували. Як засіб залучення до праці широко використовувалася трудова повинність. Значного поширення набула трудова мобілізація, на основі якої здійснювався перерозподіл робочої сиди. На підприємствах встановлювалися режими, подібні до режиму військових установ. Проводилася мілітаризація ряду галузей промисловості. Запроваджувалася натуралізація заробітної плати. Декретом РНК УСРР від 6 квітня 1920 р. було введено єдиний трудовий пайок. До кінця 1920 р. натуроплата стала основною формою оплати праці. Великого значення надавалося зміцненню трудової дисципліни. З’явилося поняття трудового дезертирства як злісного ухилення від трудової повинності. До порушників дисципліни застосовувалися примусові заходи. Прогул понад 3 дні протягом одного місяця розглядався як саботаж. Отже, з моменту сформування радянського трудового права його домінуючою рисою стає не охорона праці й заробітної плати, а забезпечення суворої дисципліни.
|
|||||||
|
|||||||
