Поряд із місцевими органами Тимчасового уряду і радами робітничих, солдатських депутатів, на політичній арені з’явилась й третя, національно-демократична влада – Центральна Рада. її засновниками виступили українські організації й політичні партії. Основними гаслами Центральної Ради, створеної 3-4 березня 1917 р., стали широка національно-територіальна автономія України в складі федеративної демократичної республіки Росії та українізація всіх сфер суспільного життя. У квітні-травні 1917 р. спостерігається процес поступового зміцнення впливу Центральної Ради. І Всеукраїнський Національний Конгрес визначає її керівним центром визвольного руху і обирає до її складу ще 118 осіб. Головою Центральної Ради обирається М. Грушевський, заступниками – В. Винниченко і С. Єфремов. Інші представницькі з’їзди (військові, селянські, робітничі, партійні)також делегують до складу Центральної Ради своїх представників. У травні 1917 р. зміцніла Центральна Рада розпочинає переговори із Тимчасовим урядом щодо офіційного визнання автономії України. Але центральний уряд не визнає Центральну Раду виразником волі українського народу і відмовляє в справедливих домаганнях українства. У відповідь, 10 червня 1917 р. Центральна Рада оприлюднює свій І Універсал, в якому декларує прагнення запровадити автономію України. У середині червня створюється виконавчий орган влади -Генеральний Секретаріат на чолі із В. Винниченком. Тимчасовий уряд змушений був змінити тактику і пішов на переговори із Центральною Радою, наслідком яких став ІІ Універсал Центральної Ради, як свідоцтво певного компромісу. Але домовитись принципово цим двом органам влади так і не вдалося. 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав “Інструкцію для Генерального Секретаріату”, яка значно обмежувала права України, її виконавчої влади. І хоча Центральна Рада не відкинула цю “Інструкцію”, стосунки між нею і центральним урядом ще більш загострились. Фактично склалася “патова” ситуація, коли Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти “Інструкції”, а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її на практиці. Протистояння між обома центрами влади було припинено перемогою більшовицького повстання в Петрограді і ліквідацією Тимчасового уряду у жовтні 1917 р. Центральна Рада засудила переворот, створила Комітет з охорони революції і проголосила себе єдиною владою в Україні. 7 листопада 1917 р. вона видала ІІІ Універсал, яким заявлялося про утворення Української Народної Республіки йоголошувалася широка програма соціально-економічних реформ. Тим часом у Бресті розпочались переговори між Центральними державами та Росією, які могли закінчитися заключенням сепаратного миру зі згубними для УНР наслідками. Все це й зумовило рішення Центральної Ради про включення до переговорного процесу. Однак будь-які міжнародні угоди могли набути легітимності лише в разі набуття Україною якісно нового державного статусу – самостійності, відокремлення від Росії. Тому 22 січня 1918 р. Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила самостійність УНР. 27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради заключила Брестський договір із Центральними державами, за умовами якого останні зобов’язувалися допомогти звільнити Україну від більшовиків, за що Україна мала постачати в Німеччину і Австро-Угорщину велику кількість хліба й продуктів. На початку березня австро-німецькі частини зайняли Київ, а до кінця квітня 1918 р. майже вся Україна була окупована. Разом із військами Центральних Держав у Київ повернувся український уряд. Повернення Центральної Ради сприймалось населенням без особливого ентузіазму, реальний авторитет і вплив її невпинно падали. Відбулися значні події на західноукраїнських землях. В умовах розпаду Австро-Угорської імперії була створена 18 жовтня 1918 р. Українська Народна Рада, яка взяла на себе функції об’єднання всіх західноукраїнських земель в одне ціле. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада у ніч на 1 листопадазайняла Львів, а потім і всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗуНР). Президентом її став Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) – К. Ле-вицький. Народна Рада звернулася до Директорії з проханням прооб’єднання УНР і ЗУНР. Акт злуки УНР та ЗУНР був проголошений 22 січня 1919 р. в Києві, а потім його затвердив Трудовий Конгрес. Однак спроба возз’єднання двох українських держав була приречена залишитися декларацією. Польські війська методично витісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель Існування УНР теж ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ. 2 лютого 1919 р. Директорія з Києва переїхала до Вінниці, а Київ негайно зайняли більшовики. Так в Україні вдруге була встановлена радянська влада. Однак наприкінці літа 1919 р. радянський уряд примушений був залишити Україну, а майже вся її територія була окупована армією Денікіна. Окупаційний режим Денікіна проіснував в Україні недовго – до початку 1920 р. В лютому 1920 р. вся територія України опинилася під контролем радянських військ. Залишки українських військ на чолі з С. Петлюрою перебазувалися на територію Польщі. 24 квітня 1920 р. Пілсудський і Петлюра підписали таємну воєнно-політичну угоду – “Варшавський договір”. За цим договором польський уряд визнавав за Директорією “верховну владу на Україні”, а Петлюра зобов’язувався передати західноукраїнські землі по річки Збруч і Горинь Польщі. Але спільний польсько-український похід завершився невдачею – у липні 1920 р. радянську владу на Правобережній Україні було знову відновлено. Протягом жовтня-листопада 1920 р. війська Петлюри зробили ще одну спробу відновити владу Директорії. Але і вона закінчилася поразкою. У жовтні 1920 р. в Ризі розпочалися радянсько-польські переговори, які завершилися 18 березня 1921 р. укладанням мирного договору. Згідно його умов Польща одержала території Західної України та Західної Білорусі. Армія УНР з допомогою кавалерійського корпусу Польщі до кінця листопада 1920 р. відступила з району Коростеня на польську територію, де була інтернована. Поразка армії УНР призвела до цілковитого придушення національно-визвольного руху. Таким чином, спроба відновити українську національну державність під час революції 1917-1920 рр. не вдалася.
 |
|
||||||
48. Історичні події в Україні в період 1917-1920 рр.Поряд із місцевими органами Тимчасового уряду і радами робітничих, солдатських депутатів, на політичній арені з’явилась й третя, національно-демократична влада – Центральна Рада. її засновниками виступили українські організації й політичні партії. Основними гаслами Центральної Ради, створеної 3-4 березня 1917 р., стали широка національно-територіальна автономія України в складі федеративної демократичної республіки Росії та українізація всіх сфер суспільного життя. У квітні-травні 1917 р. спостерігається процес поступового зміцнення впливу Центральної Ради. І Всеукраїнський Національний Конгрес визначає її керівним центром визвольного руху і обирає до її складу ще 118 осіб. Головою Центральної Ради обирається М. Грушевський, заступниками – В. Винниченко і С. Єфремов. Інші представницькі з’їзди (військові, селянські, робітничі, партійні)також делегують до складу Центральної Ради своїх представників. У травні 1917 р. зміцніла Центральна Рада розпочинає переговори із Тимчасовим урядом щодо офіційного визнання автономії України. Але центральний уряд не визнає Центральну Раду виразником волі українського народу і відмовляє в справедливих домаганнях українства. У відповідь, 10 червня 1917 р. Центральна Рада оприлюднює свій І Універсал, в якому декларує прагнення запровадити автономію України. У середині червня створюється виконавчий орган влади -Генеральний Секретаріат на чолі із В. Винниченком. Тимчасовий уряд змушений був змінити тактику і пішов на переговори із Центральною Радою, наслідком яких став ІІ Універсал Центральної Ради, як свідоцтво певного компромісу. Але домовитись принципово цим двом органам влади так і не вдалося. 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав “Інструкцію для Генерального Секретаріату”, яка значно обмежувала права України, її виконавчої влади. І хоча Центральна Рада не відкинула цю “Інструкцію”, стосунки між нею і центральним урядом ще більш загострились. Фактично склалася “патова” ситуація, коли Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти “Інструкції”, а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її на практиці. Протистояння між обома центрами влади було припинено перемогою більшовицького повстання в Петрограді і ліквідацією Тимчасового уряду у жовтні 1917 р. Центральна Рада засудила переворот, створила Комітет з охорони революції і проголосила себе єдиною владою в Україні. 7 листопада 1917 р. вона видала ІІІ Універсал, яким заявлялося про утворення Української Народної Республіки йоголошувалася широка програма соціально-економічних реформ. Тим часом у Бресті розпочались переговори між Центральними державами та Росією, які могли закінчитися заключенням сепаратного миру зі згубними для УНР наслідками. Все це й зумовило рішення Центральної Ради про включення до переговорного процесу. Однак будь-які міжнародні угоди могли набути легітимності лише в разі набуття Україною якісно нового державного статусу – самостійності, відокремлення від Росії. Тому 22 січня 1918 р. Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила самостійність УНР. 27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради заключила Брестський договір із Центральними державами, за умовами якого останні зобов’язувалися допомогти звільнити Україну від більшовиків, за що Україна мала постачати в Німеччину і Австро-Угорщину велику кількість хліба й продуктів. На початку березня австро-німецькі частини зайняли Київ, а до кінця квітня 1918 р. майже вся Україна була окупована. Разом із військами Центральних Держав у Київ повернувся український уряд. Повернення Центральної Ради сприймалось населенням без особливого ентузіазму, реальний авторитет і вплив її невпинно падали. Відбулися значні події на західноукраїнських землях. В умовах розпаду Австро-Угорської імперії була створена 18 жовтня 1918 р. Українська Народна Рада, яка взяла на себе функції об’єднання всіх західноукраїнських земель в одне ціле. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада у ніч на 1 листопадазайняла Львів, а потім і всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗуНР). Президентом її став Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) – К. Ле-вицький. Народна Рада звернулася до Директорії з проханням прооб’єднання УНР і ЗУНР. Акт злуки УНР та ЗУНР був проголошений 22 січня 1919 р. в Києві, а потім його затвердив Трудовий Конгрес. Однак спроба возз’єднання двох українських держав була приречена залишитися декларацією. Польські війська методично витісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель Існування УНР теж ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ. 2 лютого 1919 р. Директорія з Києва переїхала до Вінниці, а Київ негайно зайняли більшовики. Так в Україні вдруге була встановлена радянська влада. Однак наприкінці літа 1919 р. радянський уряд примушений був залишити Україну, а майже вся її територія була окупована армією Денікіна. Окупаційний режим Денікіна проіснував в Україні недовго – до початку 1920 р. В лютому 1920 р. вся територія України опинилася під контролем радянських військ. Залишки українських військ на чолі з С. Петлюрою перебазувалися на територію Польщі. 24 квітня 1920 р. Пілсудський і Петлюра підписали таємну воєнно-політичну угоду – “Варшавський договір”. За цим договором польський уряд визнавав за Директорією “верховну владу на Україні”, а Петлюра зобов’язувався передати західноукраїнські землі по річки Збруч і Горинь Польщі. Але спільний польсько-український похід завершився невдачею – у липні 1920 р. радянську владу на Правобережній Україні було знову відновлено. Протягом жовтня-листопада 1920 р. війська Петлюри зробили ще одну спробу відновити владу Директорії. Але і вона закінчилася поразкою. У жовтні 1920 р. в Ризі розпочалися радянсько-польські переговори, які завершилися 18 березня 1921 р. укладанням мирного договору. Згідно його умов Польща одержала території Західної України та Західної Білорусі. Армія УНР з допомогою кавалерійського корпусу Польщі до кінця листопада 1920 р. відступила з району Коростеня на польську територію, де була інтернована. Поразка армії УНР призвела до цілковитого придушення національно-визвольного руху. Таким чином, спроба відновити українську національну державність під час революції 1917-1920 рр. не вдалася.
|
|||||||
|
|||||||
