Головними джерелами цивільного права були 10-ї тому Зводу законів Ро-сійської імперії, а також частина перша ” Сільського суднового статуту ” 1839 року. 10-ї тому Зводу складався із чотирьох книжок. У першій книзі регламентувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій — норми цивільного права. Книжка друга містила норми, котрі регулювали право власності й володіння та частково норми вол ” язувального права. У третій книзі було б зосереджено спадкове й вол ” язувальне право. Норми четвертої книжки регулювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення й припинення договорів.
Інститут права власності містив поняття цого права, види власності, кваліфікацію його про ” єктів й суб ” єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також поняття й зміст права володіння й форми його захисту. Поняття права власності дається вперше в російському праві. Воно визначалось як право володіти, користуватись й розпоряджатись майном вічно й потомственно.
У вол ” язувальному праві регламентувалися загальні вимоги до змісту договорів й види договорів. У першій половиш XIX ст. деяка своєрідність у договірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин права продавати їхнього у випадку, коли смердоті силою договору чи суднового рішення знаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.
У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матеріальних інтересів спадкоємців із виключними правами людини.
Цивільно-правові норми ” Сільського суднового статуту ” малі загальний із нормами Зводу характер, але й їхнє застосування було б обмежене підсудністю справ, із більшої частини які кликни не перевищували 15 руб.
Після звільнення селян від кріпосної залежності поширилося коло суб ” єктів застосування цивільного права, оскільки селяни були виключені із переліку про ” єктів власності. У законах про стани були перелічені наданіі їм особисті та майнові права. Проте селяни було неможливо вільно розпоряджатися земельними наділами. Більшість угод, заговорили українською у ” язаних з землею, укладалися лише із дозволу сільської громади.
Вол ” язувальне право после реформи базувалося на принципі договірної свободи, але й цей демократичний принцип не завжди здійснювався на практиці.
Бурхливий розвиток підприємницької діяльності, ріст промислового виробництва визвали необхідність у законах, наділених на регулювання трудових відносин. У 80-х роках XIX ст. приймається пакет законів, котрі отримали назву фабрично-заводського законодавства. Найважливіші із них: ” Про малолітніх, працівників заводах, фабриках і мануфактурах ” від 1 червня 1882 року; ” Про забороні нічний работьі неповнолітнім і жен-щинам на фабриках, заводах і мануфактурах ” від 3 червня 1885 року; ” Про нагляді за заведеннями фабричної про-мьішленности і про взаимннх відносинах фабрикантів і робочих ” від 3 червня 1886 року (відомий як закон про, штрафи). У Україні останній закон було б введено в Волинській, Київській, Подільській, Харківській й Херсонській губерніях лише через сім років после прийняття — у 1894-му році. На Полтавську, Таврійську й Чернігівську губернії цей закон розповсюджується ще пізніше. Треба підкреслити, що застосування фабричних законів передбачалося лише на приватних підприємствах.
На початку XX ст. приймається ряд нормативних актів, котрі посилюють охорону приватної власності, покращують для дворян умови кредиту та продаж ними земель, розширюють права власників в сфері промислового та фінансового підприємництва. Столипінське аграрне законодавство змінилося правове становище селянської земельної власності. Відтепер селянам дозволялося без перешкод виходити із громади, був розширена їхня цивільна правоздатність. У цей ж годину збільшується кількість актів, котрі відображали політику сприяння утворенню монополістичних про ” єднань, розвитку акціонерної, промислової й банківської справи.
Кримінальне законодавство.
Джерелами кримінального права в Україні на початку XIX ст. були III Статут та норми магдебурзького права, а із 1840 року — 15-й тому Зводу законів Ро-сійської імперії та прийняте в 1845 році. Уложення про покарання кримінальні та виправні. З точки зору кодифікаційної техніки книга перша 15- го тому Зводу законів — Кримінальне уложення — був першим в історії Росії кодексом кримінального права, який складався із загальної й особливої частин, котрі поділялися на розділи, глави й з статтею. Всього в кодексі було б 775 статей.
Злочин визначався як діяння, заборонене законом под страхом покарання. Відповідальність особини встановлювалась при наявності наміру чи необережності в її вчинках. Основу призначення покарань складав становий принцип їхньої класифікації: для дворян, міщан й селян. Покарання призначались як судами, то й поліцією.
Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року перевершувало за обсягом Кримінальне уложення втричі й налічувало 2224 з статтею. Злочин визначався як діяння, яку посягає на ” недоторканність прав влади верховної й встановлених нею улад чи ж на права й безпечу суспільства й приватних осіб ” . Провина визначався як ” порушення правил, призначених для охорони визначених законами прав громадської чи особистої безпеки й користі ” . Злочини поділялися на тяжкі, звичайні й провини. Було значно розширено перелік складів злочинів.
Уложення запровадило нову систему покарань, котра складалася із покарань кримінальних та виправних, а всього — 35 видів покарань. Треба підкреслити досить гуманний характер покарань. Смертна кара призначалась лише за державні та карантинні злочини.
як джерело кримінального права використовувався також ” Сільський судовий статут ” , у відповідності із яким сільські й волосні розправи визначали такі покарання: штраф, взяття под варту, громадські роботи, покарання різками. Інтенсивно розвивалось кримінальне законодавство й в лореформенний період. У 1866 й 1885 роках виходять друга та третя редакції ” Уложення про покарання ” , в 1886 році — ” Військово-морський статут про покарання ” . У останнє десятиріччя XIX ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс — ” Кримінальне уложення ” 1903 року, яку було б підписане імператором, але й повністю то й не ввійшло в дію. У 1906 році було б введено в дію лише розділ про державні злочини та деякі окремі з статтею ” Кримінального уложення ” . Нове законодавство повністю базувалося за принципами буржуазного кримінального права.
Адміністративне законодавство.
Ця галузь законодавства почала формуватися у другій половині XIX ст. У системі адміністративного законодавства центральне місце займало ” Положення про заходь до охорони державного порядку та громадського спокою ” 1881 року. На підставі цого ” Положення ” губернатори використовували такі види адміністративних стягнень, як штрафи, арешт, ув ” язнення в тюрму чи фортецю. До селян адміністративні стягнення в виді арешту застосовували земські начальники, посади які були затверджені в 1889 році.
На початку XX століття адміністративне законодавство характеризувалось обмеженням прав особини. Громадські свободи, проголошені Маніфестом 17 жовтня 1905 року, із годиною були обмежені тимчасовими правилами.
” Тимчасові правила про пресу ” (від 24 листопаду 1905 року, 18 березня й 26 апреля 1906 року) забороняли публікації, котрі загрожували безпеці держави, закликали до страйків на підприємствах та припинення зайняти в учбових заставах, до організації заборонених законом зібрань тощо.
Згідно із ” Тимчасовими правилами про товариства та спілки ” від 4 березня 1906 року заборонялися товариства, котрі малі мітку, що суперечила громадській моралі, був заборонена кримінальним законом чи загрожувала громадському спокою та безпеці.
” Тимчасові правила про зібрання ” від 4 березня 1906 року практично виключали можливість проведення зібрань без дозволу поліції й присутності її представників, котрі в будь-яку мить могли їхнього припинити.
Висновок.
Джерела діючого права в Україні поповнилися новими нормативними актами в окремих галузях права. Отримало розвиток адміністративно-поліцейське й кримінальне законодавство. Дальший розвиток капіталістичних відносин в Австро-Угорщині також привів до перегляду старих й створення нових кодексів.
У другій половині XIX ст. важким тягарем на Український народ ліг національний гніт. Проте Україні вдалося зберегти мову, культуру, самобутність, всі ті, що становить основу державності й що в майбутньому допомогло відродженню Української держави. Незважаючи на державні кордони, активно проходив процес консолідації української нації, зростали суспільно- політичні та культурні зв ” язки між західноукраїнськими й східноукраїнськими землями. У умовах переслідування російським царатом української культури поступово зростала роль західноукраїнських земель у національно-культурному русі, в якому також брали доля передові сили Східної України.
Під впливом цого руху зростала національна самосвідомість населення України, посилювалася боротьба за про ” єднання всіх українських в єдиній соборній демократичній державі.
