На початок XIX ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії. Зміни в суспільному устрої на українських теренах, як і у всій імперії, були обумовлені кризою феодально-кріпосницьких відносин, формуванням елементів нового, капіталістичного ладу.
Панівну верхівку українського суспільства складало дворянство, в яке впродовж другої половини XVIII — першої половини XIX ст. оформилась козацька старшина й шляхта. На Лівобережну Україну в 1785 р. було поширено дію “Жалуваної грамоти дворянству”. Старшина й шляхта набули особистої й майнової недоторканості. На них поширювалося виключне право дворян володіти землями, а також кріпаками, які їх населяли. Позбавити дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем. На Україну поширювалася також дія “Табеля про ранги”, законодавчого акта Петра І від 24 січня 1722 р., який установлював ієрархічну структуру військових і цивільних чинів.
Указом “О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство” (1835 p.) затверджувались станові привілеї й пільги для козацької старшини та її нащадків. Кожен, хто довів своє шляхетне походження, ставав дворянином.
Політика самодержавства щодо дворянства в умовах капіталізації суспільства спрямовувалась на зміцнення цього стану як соціальної бази й опори абсолютизму. Законом 1827 р. дворянам було надано право створювати ремісничі виробництва, фабрики й заводи у містах без обмеження чисельності робітників. Аби зупинити процес роздроблення маєтків у 1845 р., прийнято закон про майорати. Відтепер нерухома власність поміщиків успадковувалася старшими в родині.