Формування української держави, безперечно, вплинуло на розвиток українського права. Але якщо після визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, то в правовій сфері зміни відбувалися дещо інакше. Серед джерел права було скасовано лише ті, які слугували зміцненню панування польської шляхти: “Устава на волоки”, “Ординація війська Запорозького”, сеймові конституції. Інші ж, зокрема, Литовські статути (1529, 1566, 1588 pp.), збірники магдебурзького права, окремі королівські та князівські грамоти, постанови сейму частково продовжували діяти. Однак своєрідність правової системи Гетьманщини полягала в тому, що в її основі лежало звичаєве право, яке в найбільш традиційній формі й найповніше діяло на Запорозькій Січі. Воно регулювало широке коло суспільних відносин, військово-адміністративну організацію державності, козацьку систему судочинства. Звичаєве право продовжувало існувати в умовах обмеження української державності в XVIII ст. Про це свідчить, зокрема, той факт, що його норми враховувались усіма без винятку кодифікаціями й законодавством імперії, що поширювалося на територію України. Важлива роль належала Березневим статтям Б. Хмельницького, а також статтям, підписаними іншими гетьманами.
Це були правові документи конституційного характеру, які визначали правове становище Гетьманщини в складі Росії, порушували головні питання внутрішнього життя України. Чільне місце посідало також гетьманське законодавство, зокрема, універсали, декрети, грамоти, ордери, інструкції, листи. Ці акти регулювали переважно адміністративні й цивільні відносини. Серед них були як загальнообов’язкові, так і ті, що визначали правове становище окремих станів, установ, господарств, осіб. Статус підзаконних актів, спрямованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали універсали й укази Генеральної військової канцелярії. Норми російського законодавства діяли на Слобожанщині та в Новоросії, хоча й там у деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних кримінальних справ, ще дотримувалися звичаєвого права. Починаючи з XVIII ст. російське законодавство дедалі більше поширювалося на українські землі, хоча не могло витіснити норми місцевого права. Окремі російські законодавчі акти, що мали визначальне значення (Указ про єдиноспадкування 1714 р., Табель про ранги 1722 р. та ін.), все відчутніше впливали на розвиток суспільних відносин.
Отже, в Україні діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній, або, навпаки, дублювалися. Кардинальні зміни в суспільному житті з перетворенням Росії в абсолютну монархію також вимагали уніфікації права. Царський уряд сподівався в такий спосіб зблизити правові системи України й Російської імперії. Верхівка українського суспільства, яка прагнула зрівнятись у правах з російським дворянством, вбачала в цьому свій інтерес. Одночасно козацька старшина намагалася закріпити свої права й відновити автономне становище України. Усе це стало причинами кодифікацій українського права у другій чверті XVIII ст. Спроби систематизації українського права продовжувалися . У цивільно-правовій галузі основна увага приділялася праву власності на землю. В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі, що належала польським магнатам і шляхт. Поширення товарно-грошових відносин зумовило розвиток зобов’язального права. Зобов’язання випливали з договорів (купівлі-продажу, обміну, позики, оренди майна, особистого найму) чи заподіяння шкоди. У якості правових гарантій виконання договірних зобов’язань використовувались: укладання договорів при свідках, письмова форма договору, письмові посвідчення укладання договорів, записи в актових книгах тощо. Невиконання договорів, як і зобов’язання із заподіяння шкоди передбачали відшкодування збитків майном або відробітком. Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами звичаєвого та церковного права. Обов’язковою умовою взяття шлюбу була згода батьків на шлюб дітей. Шлюб без батьківського благословення призводив до позбавлення спадщини. Згода на шлюб молодих не була обов’язковою умовою шлюбу, хоча вона, як правило, враховувалась. Шлюбний вік за звичаєм для юнака був 18 років, для дівчини — 16 років. Успадкування здійснювалось як за законом (звичаєм), так і за заповітом. За звичаєм після батька успадковували майно сини, у випадку ж їх відсутності — дочки. Кримінальне право також розвивалося. Злочином вважалось порушення закону, заподіяння шкоди життю, здоров’ю, честі, майну особи. Найнебезпечнішими вважались злочини проти держави (зрада, образа царя, фальшивомонетництво).
Серед правопорушень виокремлювалися також злочини проти сім’ї, моралі, православної віри. Перелюб, неприродні статеві стосунки карались, як правило, смертю. Злочини розрізнялися навмисні, необережні й випадкові. У процесуальному праві не було чіткого поділу на кримінально-процесуальне й цивільно-процесуальне. Однак у XVIII ст. проявляється тенденція застосування обвинувально-змагального процесу при розгляді цивільних справ і слідчого (інквізиційного) при розгляді справ кримінальних. Процес у цивільних справах починався з подання позовної заяви
Спроба власної української кодифікації права не набула завершеності й законодавчого оформлення через утрату Україною державності.
