Спочатку козаки були вільними хліборобами. Періодично вони відривалися від своїх основних занять і займалися відхідництвом (рибальством, полюванням у степу) і набігами на татарські улуси.
Наприкінці ХV — у першій половині ХVІ століття на українсько-татарському прикордонні знаходилися й українські бояри-лицарі, які очолювали загони, що боролися з татарськими наїздами. Старости прикордонних земель використовували фортеці для захисту кордонів, формуючи з козаків бойові загони.
Козацтво, яке швидко перетворилося на значну військову силу, уже до початку ХVІІ століття стало найважливішим чинником захисту України від татаро-турецької і польсько-католицької загрози. На наступ влади на свої соціально-економічні інтереси частина козацтва відповіла облаштуванням стаціонарних баз — «городків», або січей, які знаходилися на території, що не підпадала під юрисдикцію польської та литовської влади. У будівництві таких дерев’яних фортець для козаків було принаймні три переваги:
Можливість відбитися від татарського нападу, не шукаючи притулку у державних замках, до яких ще треба було дістатися.
Наближеність до татарських кочовищ давала можливість здійснювати раптові ефективні набіги на татарські кочовища і, відповідно, швидше знаходити укриття під переслідування.
І нарешті побудова укріплень передбачала можливість постійного помешкання в них, а отже, саме тут могла зберігатися здобич, отримана чи то промислами, чи то військовим шляхом, аби її можна було приховати від пильного та жадібного ока прикордонної влади (принаймні значну частину такої здобичі. Перша згадка про козацьке поселення за Дніпровськими порогами датується 30-ми роками ХVІ століття.Дослідники вважають цей кіш саме Запорозькою Січчю[16]. Отже, у цьому повідомленні вже йдеться про військове об’єднання, очолюване командиром, та побудову запорозькими козаками укріпленої бази — Запорозької Січі.
Сформувавшись в умовах жорстокої боротьби проти феодалів, з одного боку, і турецько-татарських агресорів — з другого, З. С. героїчно відстоювала свою незалежність. Литовський уряд, а пізніше уряд шляхетської Польщі, будучи неспроможними ліквідувати Січ, демонстративно відмовилися юридично визнати її існування. Щоб перешкодити втечам селян на Січ і повністю ізолювати Запоріжжя від України, польсько-шляхетський уряд збудував на Дніпрі фортецю Кодак. Проте спроби шляхетської Польщі знищити Січ успіху не мали. У 1594 р. за дорученням австрійського імператора Рудольфа ІІ на Січ прибув посол Еріх Лясота, щоб укласти союз проти Туреччини. Не раз у дипломатичні відносини із Запорізькою Січчю вступав і російський уряд. Частими були, особливо після 1654 р., дипломатичні стосунки з Січчю кримського, турецького та ін. урядів Протягом 16-17 ст. на Запоріжжі жило кілька десятків тисяч, а інколи тільки кілька тисяч козаків. Головним їхнім заняттям були промисли і скотарство.
Останній період (1734–1775 рр.) в історії Запорозької Січі позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запорожжя, з другого — поступовим занепадом автономії Запорозької Січі і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприяли народній колонізації Запоріжжя.
У квітні 1775 року Г. Потьомкін виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П. Текелієм оточили Запорозьку Січ 4-5(15-16).VI .1775 р. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна заслано довічно до Соловецького монастиря, де він помер на 113 році життя у 1803 р. Запорозьке військо було оголошено розпущеним. Землі Запорозької Січі царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати. Це спричинилося до втечі 5 тисяч запорожців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.
