пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

2.Періодизація навчальної дисципліни «Історія держави и права України», принципи та методи.


Провідними принципами методології історії держави і права України є:
а) історизм — виявлення закономірностей та розгляд явищ у їхньому історичному розвитку і в конкретних історичних умовах;
б) об’єктивність — правдиве, неупереджене відображення минулого за умови, коли дослідник може сформулювати і аргументовано довести власний погляд на сутність певного історико-юридичного явища. Саме об’єктивність забезпечує науковість дослідження. Ранньосередньовічний історик Амміан Марцелін писав: “Історик, який замовчує події, чинить не менший злочин від того історика, який їх вигадує;
в) системність — формування цілісного уявлення про певну державно-правову систему;
г) плюралізм — урахування багатовекторності й багатогранності при формуванні та функціонуванні певної державно-правової системи;
д) розвиток чи еволюціонізм — розгляд систем у прогресуванні від примітивних і простих до більш складних і досконалих, зміна однієї іншою.

Періодизація. Періодизація історії держави і права України пов’язана з тими епохами, які пройшов наш народ і наша країна у своєму розвитку. В її основу згідно з думкою більшості вчених покладено державно-правовий принцип: зміна форм та історичних типів держав і права на території сучасної України. Більшість виокремлює античний, князівський, литовсько-польський, козацький та імперський періоди, часи національної революції 1917–1920 pp., час існування радянської України та сучасну незалежну державу українського народу. Свою періодизацію запропонували Р. Лащенко, Л. Окиншевич, А. Чайковський, В. Гончаренко, А. Рогожин, П. Музиченко.
Питання про те, які періоди й етапи мав розвиток українського права, розв’язується по-різному. А сама періодизація у вивченні розвитку права потрібна у зв’язку зі зміною правових норм відповідно до культурного стану суспільства, економічного ладу, соціальних відносин тощо. Право як один із компонентів суспільного ладу розвивається разом із усім соціумом, іноді дещо випереджуючи розвиток суспільного ладу й впливаючи у зв’язку з цим на його зміни й еволюцію, іноді навпаки відстаючи від розвитку суспільних відносин і через це затримуючи і гальмуючи його. Отже, правові норми й відносини різних історичних етапів розвитку українського суспільства є своєрідним комплексом правових приписів, притаманним саме для даного часу, але в подальшому процесі зміненим, таким, що заперечувався, замінювався іншими правовими приписами.
Сьогодні більшість істориків та юристів намагаються відійти від традиційного для марксистських суспільних наук формаційного Підходу до періодизації минулого. Але можна визнати і можливість періодизації за суспільно-економічними формаціями: первіснообщинний лад; рабовласницький лад; феодальний лад; капіталістичний (буржуазний) лад.
Більшість схем періодизації історії права відповідає певним етапам, які пов’язані з існуванням чи неіснуванням української державності. Тому у Л. Окиншевича є пропозиція поділяти його розвиток на епохи: 1) феодальну (X–XV ст.); 2) станової держави (XVI–XIX ст.); 3) модерної держави (XX ст.).
Державницька схема дуже зручна саме для історії права як галузі, пов’язаної з організацією суспільних відносин, що в своєму найдосконалішому вигляді — писаному законодавстві — основним джерелом має владу, передусім державну.
3 іншого боку, не можна не визнати, що коли керуватися лише цією періодизацією, то принципово неправильно буде підкреслено лише одне розуміння права — як суми приписів, виданих органами державної влади. Водночас низка норм і правових відносин не має своїм джерелом приписи державного законодавства. Це — правові звичаї. Ці норми і ці правові відносини переважно не змінюються зі змінами політичної влади. Навпаки, вони існують і після цих змін і більшою мірою залежать від культурного, політичного, господарського, правового ладу тієї чи іншої історичної доби або етапу розвитку певного періоду. А зміни форми влади, навіть такі вирішальні, як втрата власної державності й перехід країни під зверхність чужинської влади, у більшості випадків несли з собою лише зміни окремих норм, порівняно не такі вже й численні.
Якщо так, то при створенні періодизації розвитку держави і права перевагу варто віддати цивілізаційній теорії, згідно з якою певний період історичного розвитку визначається не стільки об’єктивно-матеріальпими, скільки ідейно-духовними, культурними факторами, не стільки наявними співвідношенням класових сил, скільки набутими у процесі розвитку уявленнями про світ, соціальні цінності, добро і зло, правду і неправду, сформовані стереотипи поведінки.

Доцільно виділити сім основних етапів (періодів) у розвитку історії держави і права України як науки і навчальної дисципліни.
Перший етап — від Київської Русі до кінця XVIII ст., — можна охарактеризувати як літописний період, коли історичні та юридичні знання не відокремилися у самостійні науки і перебували на рівні переказів та збору документів.
Другий етап охоплює першу половину та середину XIX ст., коли виник жвавий інтерес до історії розвитку права кожної нації, детермінований творами засновників німецької історичної школи права. Але оскільки український народ не мав у XIX ст. власної державності, його правове минуле вивчалося лише як матеріал, що був складовою юридичного розвитку інших націй, насамперед, Литви, Польщі, Росії
Третій етап пов’язаний з діяльністю у Києві так званої «школи історії західно-руського права» (кінець XIX — початок XX ст.), яку створили учні М. Іванішева М. Владимирський-Буданов та Ф. Леонтович — автор таких праць, як «Русская правда», «Литовский статут», «Спорньіе вопросьі по истории русско-литовского права», «Источники русско-литовского права», «Очерки по истории русско-литовского права». До цієї наукової школи належали також М. Ясинський, М. Любавський, Г. Демченко, О. Малиновський, М. Максимейко, О. Шпаков, (учні М. Володимирського-Буданова) та Ф. Тарановський (учень Ф. Леонтовича). Заслуга цих вчених по-лягає у тому, що вони вперше порушили питання про існування окремого (хоч і як складової загальноросійського), західноруського, тобто українського і білоруського права, зі своїми специфічними особливостями. Це вже був крок до виокремлення історії держави і права України в окрсму науку.
Четвертий етап (1904–1920 pp.) став реальним початком окремої науки історії держави і права України. У 1904 p. М. Гру-шевський висловив свою науково обґрунтовану тезу про окремий від великоросійського хід історичного розвитку кожного зі східнослов’янських народів, яка відкрила для дослідників можливість окремого вивчення історії українського права. Цими дослідженнями зайнялися видатні українські історики і правники, справжні засновники історії держави і права України — Д. Міллер, М. Василенко та М. Слабченко.
П’ятий етап (1920–1939 pp.). Справжній розквіт історія держави і права України як наука пережила у 1920-ті pp., коли у складі Всеукраїнської академії наук (ВУАН) діяло дві історико-правові установи
Шостий етап (1945–1990 pp.) розпочався з відродження університетів, створення в їхньому складі кафедр історії держави і права (УРСР та зарубіжних країн), заснування та розвитку Сектору держави і права АН УРСР, який згодом реорганізовано в Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Академії наук України, з його відділом історико-юридичних досліджень.
Сьомий етап (1991–2005 pp.). В сучасних умовах в Україні діє відділ історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Національної Академії наук, який очолює I. Усенко, серед працівників — О. Мироненко, О. Кресів та ін., плідно працюють вчені кафедр історії держави і права юридичних факультетів Київського, Одеського та Львівського університетів, Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого (Харків), Одеської національної юридичної академії, вищих навчальних закладів системи МВС у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Луганську, а також окремі дослідники — О. Ярмиш, М. Страхов, В. Гончаренко (Харків), Б. Тиідик, М. Настюк, В. Кульчицький (Львів), О. Шевченко, В. Чехович, О. Копиленко (Київ), I. Грозовський (Запоріжжя) та ін., які роблять кожен свій внесок у дослідження історії українського права, розвиток державно-правових інститутів, вивчення національнихдержавно-правовихтрадицій. Серед них є й історики, і юристи за освітою.


26.06.2015; 14:13
хиты: 84
рейтинг:0
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь