Народна медицина — комплекс рецептів і прийомів лікування, що склався у народному середовищі і передавався усно від покоління до покоління. Традиційна Н. м. виникла у глибоку давнину і створила обширний арсенал лікувальних засобів. Упродовж віків вона була основним видом лікування широкого загалу, оскільки фахова медична допомога почала надходити до українського села лише з другої половини XIX ст.
Переважну частину захворювань українці визначали за симптомами, що зумовило своєрідні місцеві назви хвороб. Так, запалення дихальних шляхів та легень називали застудою, кольки напали, ядухою; шлунково-кишкові захворювання — бабаками; очні — трахомою, більмом. Отже, народні назви захворювань найчастіше відбивали їхні зовнішні ознаки та прояви (жовтяниця, плаксивицітощо).
В основі народних поглядів на причини захворювань лежали як раціональні, так і ірраціональні уявлення. Нерідко ці причини пояснювалися впливом злих духів — демонів, котрі проникали в людину. Джерелом захворювань вважалися також певні явища оточуючого світу (грім, блискавка, Місяць тощо). Зокрема, вірили, що паралітичні та психічні захворювання виникали внаслідок підвію вихром.
Спричинити захворювання могли і зловмисні дії чарівників, знахарів, відьом, котрі, як вважалося, могли наслати на людину недугу.
Найпоширенішими раціональними лікувальними засобами українців були ліки рослинного походження. Дохристиянська традиція приурочувати збір лікарського зілля до свята Івана Купала ритуальне закріпила багатовікові спостереження про доцільність заготівлі лікарських рослин у період їхнього найактивнішого цвітіння. У східних районах зілля заготовляли на Симона Зілота (10 травня) — святого, який був покровителем рослин і давав їм цілющу силу.
Ефективними ранозагоюючими засобами вважали сік звіробою та деревію, листя подорожника, відвар ромашки тощо. Н. м. українців характеризується широким використанням городніх, технічних та зернових культур (часника, цибулі, хрону, редьки, картоплі, маку, льону, конопель, буряка, капусти, моркви, ячменю, гречки, вівса). Часник та цибуля вживалися як дезинфікуючий, профілактичний та лікувальний засіб при застудних та інфекційних захворюваннях.
Різнобічним було застосування льону та конопель (відвари насіння використовувалися при шлунково-кишкових захворюваннях, олією лікували опіки, розжарене насіння слугувало зігрівальним компресом тощо). Українці були добре обізнані з лікувальними властивостями дерев, дикорослих та культурних кущів (калини, малини, шипшини, глоду, проскурини).
Арсенал лікувальних засобів тваринного походження включав гусячий, козячий, барсучий, собачий та свинячий жири, молочні вироби, жовч та шкіру тварин, продукти бджільництва. Тваринні жири вважалися добрими ранозагоювачами, ними розтирали при застудах, вживали всередину у випадках запалення легень, астми й туберкульозу.
Найпоширенішими серед засобів мінерального походження були пісок, вода, сіль, глина, гас, сірка, крейда.
Суттєве місце серед терапевтичних методів Н. м. українців посідала фізіотерапія (компреси, гарячі та парові ванни, інгаляції тощо).
Хоча у традиційній українській медицині переважало домашнє лікування, була в народі і категорія спеціальних людей, до котрих зверталися, коли домашні засоби не давали необхідного ефекту.
Знахарі (ведуни) — люди, добре обізнані з народними методами і засобами лікування. Серед них були костоправи, кровопускателі, баби-повитухи, травники тощо. Деякі народні хірурги-костоправи були справжніми цілителями, володіли методом мануальної терапії — ручного вправлення дисків, накладали шини та лікували вивихи. Були по селах і свої знахарі-кровопускателі: у минулому столітті кровопускання широко використовувалося при найрізноманітніших захворюваннях, причину яких народ пов'язував із забрудненням крові.
Відсутність кваліфікованої медичної допомоги при пологах спричинила появу народних акушерок — баб-повитух, досвідчених жінок поважного віку. Народження дитини супроводжувалося цілим комплексом як раціональних, так і магічних заходів . Проте за відсутності належних санітарних умов траплялося й таке, що втручання баб-повитух спричиняло тривалі післяродові захворювання у матері чи дитини.
Своєрідними хірургами-дантистами найчастіше виступали сільські ковалі, які видирали зуби обценьками, ключами, шнурками тощо. Для збереження зубів у доброму стані народними приписами рекомендувалося полоскати їх відварами з молочаю, татарського зілля, кори ясеня чи дуба, а чистити — порошком зі спаленого хліба, попелом кореня розмарину, кухонною сіллю.
