Лівобережне Подніпров'я здебільшого було колонізоване українськими і частково російськими поселенцями в ході заселення Слобідської України, до якої в широкому розумінні слова входила також значна територія сучасних Луганської (до р. Айдар) і Донецької областей. Паралельно відбувалася колонізація цих територій донськими козаками, які в 40-х роках XVII ст. заснували при впадінні в Північний Донець річок Айдара і Борової свої опорні пункти Боровський городок і Старий Айдар.
Проте освоєння південних частин згаданих областей відбувалося вже у руслі українського колоніального просування вниз по Наддніпров'ю в XVI-XVIII ст. і колонізацією, пов'язаною з російським державним просуванням до Чорного моря у XVII на початку XIX ст.
Національне відвоювання нижньодніпровських просторів і Причорномор'я, їх господарське освоєння пов'язане з виникненням та існуванням Запорозької Січі.
Новим поштовхом до переселення в південні райони України стало приєднання до Росії 1783 р. Криму, частини історичних українських земель (наприкінці XVIII ст.), Бессарабії (1812 р.). Основну масу поселенців становили українці. Так, серед населення на цих теренах в 1763-1764 pp. на українців припадало 74,8%, росіян 12,05, "волохів" 9%, сербів 2,08%. Південні українські губернії і надалі продовжували розвиватися як переважно українські. У 50-х роках XIX ст. в Єкатеринославській і Херсонській губерніях частка українців становила 73,52%. На материковій частині Таврійської губернії в Дніпровському повіті українці становили 55,82%, Мелітопольському - 42,35%. Тобто лише в одному повіті Приазов'я українці не мали абсолютної більшості, а лише відносну.
Одним із способів заселення причорноморських губерній стали державні пожалування земель вищим придворним чинам, дворянам військової служби, козацькій старшині. На пожалувані землі поміщики спроваджували кріпосних селян зі своїх північних маєтків, у тому числі й з Росії.
