Як осілий землеробський народ українці споконвіку проживали на території, де їх або їхніх прямих предків — руських часів Київської держави чи східних слов'ян — застала писана історія. При цьому в західній, центральній та північно-східній частині України їхнє проживання в часі ніколи не переривалося, незважаючи на неодноразову зміну політичного становища згаданих територій. Щодо південно-східних українських земель, то вони, починаючи від ХІІ—ХIII ст., перестали бути зоною переважаючого українською заселення. Звідти на багато століть русько-українське населення витіснили кочові завойовники — печеніги, половці, а з XIII ст. — татари. Тільки з XVI ст. українці почали вдруге освоювати південно-східні землі спочатку як військово-промислове населення за дніпровськими порогами, потім як військово-землеробне по нижній течії Дніпра, Південного Бугу і Дністра, в XVII ст. — правобережжя Північного Дінця, а у XVIII ст., після російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. і приєднання Криму до Росії, українське переважаюче заселення доходить знову до північних берегів Чорного моря. Саме з погляду руху українського населення в південно-східному напрямку XVI—XVIII ст. прийнято розглядати процес завершення формування української етнічної території.