1)Отже, "український" етнографічний масив існував у складі давньоруського народу як етнополітичної спільноти ще до утворення Київської держави і зберігав особливості впродовж усього періоду її існування. Вважають, що початок формування українського народу як етнічної спільноти, тобто такої, що самоусвідомилась і вирізняла себе у відносинах з іншими спільнотами, припадає на другу половину XII ст. Зменшення ролі Києва як безсумнівного політичного і культурного центру всієї держави після смерті Мстислава Володимировича (1132) був уже викликаний піднесенням нових центрів притягання. генетичний код розвитку етносу міститься в його народній культурі (традиційному способі життя та виробництва, системі духовних, естетичних і етичних цінностей, мові). Внаслідок цього в XII ст., коли відносно єдиний верхній пласт політичних структур і професійної культури зазнав кризи, основою подальшого етнічного розвитку давньоруського народу могли бути лише ті етнографічні масиви, які вже існували. І вони ними стали не лише в другій половині XII ст., а виявились дійсно індиферентними до всіх драматичних зигзагів історії наступних часів, живили етнотворчий процес у період іноземних плюндрувань, окупацій, вікового гноблення і роз'єднання вітчизни. Чимало істориків, зокрема Ф. Шевченко, пов'язували початок виділення українського етносу із давньоруського народу з першою літописною згадкою про Україну під 1187 р. Проте незалежно від цього "українські" етнодиференційні ознаки, як це було показано вище, існували протягом багатьох століть задовго до XII ст. На шляху розвитку український народ пройшов чимало відмінних за етнокультурним, політичним і соціально-економічним змістом етапів, кожен з яких по-своєму позначився на його історичній долі, національній свідомості, розселенні, культурі, етнічній психології, характері.
2) Це був період, коли на етнічний розвиток народу впливали різні за характером фактори: в умовах занепаду загальноруської єдності почала пробивати дорогу локальна удільна свідомість. На тлі розриву політичних зв'язків під впливом зростання продуктивності праці зміцнювались економічні зв'язки між групами міст і удільних земель. Уже в XII ст. склалися чотири групи давньоруських земель, які торгували між собою і мали відносно вищий ступінь інших взаємних економічних зв'язків. Перша група: Новгород, Смоленськ, Псков, Полоцьк, Вітебськ; друга — Володимир, Рязань, Устюг, Ростов, Муром, третя — Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський; четверта — Галич, Володимир-Волинський, Луцьк. Отже, українські землі (міста) хоч і не виступали у XII ст. як один регіон стосовно вищих внутрішніх економічних зв'язків, проте виявилися у двох окремих економічних районах, що з російськими і білоруськими землями мали відносно менші зв'язки. В першій половині XIII ст. українські землі зазнали монголо-татарської навали. Вона підірвала вплив національного державного фактору на розиток народу, його мову, культуру, свідомість, економіку, послабила позиції Галицько-Волинського князівства перед польською й угорською феодальною експансією і штовхнула українську феодальну верхівку на пошук союзу з інонаціональними державами та панівними верствами.
З огляду на людські, матеріальні та культурні втрати, яких зазнали українські міста в 1240—1241 pp., а також на занепад політичних структур, культурного життя в Україні після татарської навали, багато історичних джерел з XIII—XIV ст. не збереглося. Руські князі випрошували у Золотої Орди ярлики на князівство. Це була принизлива залежність.
