1. Концепція деклараційної журналістики визначається твердженням: усі працівники ЗМІ, повідомляючи факти, мусять залишатися щодо цих фактів якомога нейтральнішими. Тобто таким діячам преси відведена роль стороннього передавача, транслятора інформації. Найбільш негативною практикою подібного інформування є т.зв. “журналістика байдужої людини”.
2. Концепція точної журналістики передбачає для працівників мас-медій ролі дослідників і аналізаторів громадської думки, для чого їм приписувано застосовувати методи соціології. Такі журналісти мусять робити висновки щодо стану справ у суспільному житті, і для цього їм слід створювати банки емпіричних даних, щоб підтверджувати виявлені факти з науковим апаратом на руках. Але є побоювання, що виявлені ними факти будуть подані у формі, занадто складній для “банального” сприйняття.
3. Концепція педагогічної журналістики тяжіє затвердити працівників ЗМІ у функції такого собі просвітника, колективного вчителя. Стан речей у світі, без сумніву, вимагає пояснень – але й переплетення між фактами дійсності вельми складні. Журналістові дане право спрощувати їх, та всяке спрощення загрожує призвести:
а) до повної втрати зв’язків між пояснюваними явищами (“екологія” це що – стан чи об’єкт?);
б) до менторствування самого журналіста – “всезнайка”.
4. Журналістика думки (опінії, точніше, власного погляду на проблему) вимагає розглядати світ крізь призму якоїсь “єдино правильної” ідеології, пропускаючи повз увагу все, що з цією ідеологією не узгоджується. Коли новини і коментарі подаються тенденційно, а журналісти виконують роль речників певної партії, то виникає ангажована журналістика (“друга”, “журналістика боротьби”, “голобельна”, “сервільна”). Ангажованість може бути явною або прихованою – та не буває непоміченою…
5. Концепція пошукової журналістики не обмежує своїх адептів роллю передавача повідомлень та позицій. Її прихильники у ЗМІ прагнуть все перевірити, піддати експертній оцінці й відшліфовувати вихідний інформпродукт у додаткових розслідуваннях. На жаль, такий підхід часто вироджується до суто негативного інтерпретування відомостей: чим більше “стрингери” риють, тим частіше натрапляють на негатив. У цих медійних копачів є найбільше шансів бути вжитими як знаряддя чужої маніпуляції на інформаційному полі, навіть коли вони цього і не хочуть.
6. Журналістику розслідування варто визначити як клінічну форму пошукової журналістики. Її “батько” – американський репортер Йозеф Пулітцер, а мета полягає в тому, щоб за допомогою політичних викриттів здійснити суспільну критику і громадський контроль. Працівник ЗМІ постає тут в ролі охоронця громадських інтересів перед навалою державних потреб. Методи тут – часто ортодоксальні, а головним чином нелегальні (Уотергейт та інші “гейти”). Негативний наслідок – несправедливі, безпідставні засудження, умисний компромат, “журналістика смертного вироку”.
7. Журналістика інтерпретації – це “просто” тлумачення фактів за допомогою різноманітних пояснювальних засобів і матеріалів. Роль працівника ЗМІ: коментатор, аналітик. Журналіст має право висловити власні думки, розставляти суб’єктивні оцінки, але в жодному разі не може подавати свою позицію як істину в останній інстанції. За цим уважно слідкує редактор, він же перевіряє, зіставляє і узгоджує писане журналістом в межах системи відомостей про зачеплену проблему. В негативі тут можливе упередження щодо інтерпретації фактів, “журналістика маніпулювання” ними на власний розсуд та інтерес (дифамації).
8. Концепція адвокатської журналістики – назва свідчить сама за себе. Коли стає відомо про кричущу несправедливість, якщо нагло обмежують постачання інформації загалові та окремим його групам – журналіст мусить заступитися за будь-яку особу, групу, партію, нехай би це і суперечило його власним уподобанням. Справедливість – над усе! Треба заохочувати в суспільстві солідарність, бо тоді можна буде напевно захистити громадянські права всіх його членів. Але слід пильнувати, щоб не скотитися при цьому до місіонерських вихваток. 9. Журналістика розваг прагне розслабляти і розважати. Працівникам “релаксних” ЗМІ відведено роль конферансьє чи масовика-вигадника, чи порушника обивательської благодушності… Головне – подати факт ненав’язливо та в емоційно-хвилюючому тоні. Найчастіше ж це обертається наскоками за “полуничкою” в чужу приватність, і презентує “журналістику обляпування брудом” – без далеких наслідків, просто на розвагу обивателям. 10. “Нова” журналістика – літературно орієнтована, прагне узгодити напруження читацької уваги з невимушеним розважанням аудиторії. Її метою є відхід від сталих норм, їй притаманне значне стилістичне розшарування. Але існує небезпека “довиражатися” до мовних фікцій.
