Політ ТЕОРІЯ

1.Агропромислова інтеграція та агропромисловий комплекс.

Процес агропромислової інтеграції –це встановлення сталих прямих зв*язків селянських госп. із підприємствами й організаціями суміжних галузей. Форми агромпром. інтеграл. залежать від тго, на якому рівні здійснюється цей процес. У масштабі всієї кр. й у великих регіонах інтеграл. виявляється через посилення між галуз. зв*яз.с.г., формування і розвиток галузевих та регіонал. агропромисл. комплексів.На рівні підприємств і районів агромпром. інтеграл.виявляється в утвор. різних агропром. формувань. У результаті агропром. інтеграл. формується АПК – це оргазаційно-економ. форма інтеграції с.г. і промислов. видів діял; сукупність галузей народного госп,зайнятих виробниц. с.г. продукції, її зберіг., переробк. і доведенням до споживача, а також виробництвом відповідних засобів виробництва. Структруа АПК визнач. особливостями с.г. виробниц.як результату взаємодії різних груп факторів і законів – природно-біологічн. і соц.-економ.Відповідно до стадії відтворювального ціклу в складі АПК виділ. такі сфери: 1 – ресурсна:галузі, які забезпеч. АПК засобами виробництв. і виробничими послугами, включаючи будівництво, ремонтні і меліоративні роботи; 2 – агрорно-сировинна:сільське та лісове гос.; 3 –переробна:галузі, ща займаються заготівлею, зберіганням, переробкою, транспортуванням та реалізацією с.г. продукт.; 4 – виробнича і соц.. інфраструктура: галузі, що забезпеч. загальні умови соц..-економ. розвитку.ВУкр. склалася структура АПК характерна для кр. з відносно низькис рівнем госп. розвитку. Основна частка капітула і роб. сили. зайняті в галузях 1 і 2 сфери, тобто в с.г. та виробництві засобів виробництва, 3 і 4 сфери недостатньо розвинуті.Усе це зумовлює низьку загальну ефективність АПК, значні втрати продукції на шляху до споживача.

2.Акціонерно-корпоративний капітал. Ринок цінних паперів.

Акціонерний капітал – економічна форма реалізації акціонерної власності.Функції акціонерного капіталу:1.інтегрування капіталу п-в різних типів, видів і форм; 2.узгоджує соц.-економ. інтереси; 3.створ. належні умови до мотивації до ефект. праці; 4.сприяє соціалізації нац. економіки.Акціонерний капітал утворюється з внесків акціонерів шляхом придбання ними цінних паперів - акцій.Акціонерний капітал — ресурси акціонерного товариства (компанії), утворені шляхом об'єднання кількох або багатьох індивідуальних капіталів, розширення масштабів акціонерної компанії завдяки капіталізації частини прибутку, а також залучення певних коштів вкладників через механізм продажу акцій та облігацій, що базується на привласненні чужої праці.Акціонерний капітал (власність) поділяють на власний і позичений.Акція — вид цінних паперів, що являє собою свідоцтво про власність на визначену частку статутного (складеного) капіталу акціонерного товариства і надає її власнику (акціонеру) певні права, зокрема: право на участь в управлінні товариством, право на частину прибутку товариства у випадку його розподілу (дивіденд), а у випадку ліквідації — на частину залишкової вартості підприємства.

Ринок цінних паперів (в економічному аспекті) – сукупність організаційно-економічних відносин, відносин економічної власності на первинному і вторинному ринках акцій і облігацій з приводу їх купівлі-продажу, організації й управління цим процесом і привласнення на цій основі частини додаткового продукту у різних формах..

3. Амортизація та відтворення основного капіталу.

Оборот основного капіталу завдяки багаторічному функціонуванню його матеріально-речових елементів відбувається у формі амортизації. Амортизація основного капіталу – процес поступового перенесення вартості основного капіталу на новостворену продукцію в міру його зношування. Амортизацію розраховують: на капітальний ремонт основних засобів; на реновацію (повне оновлення) основних засобів.Фізичне зношування основного капіталу відбув. в процесі виробнич. спожив. його елементів, а також під фізико-хімічним впливом навкол. природного середов. Моральне зношування основного капіталу – техніко-економічне старіння його елементів, що виявляється у втраті доцільності їхньо\ї подальшої експлуатації через появу дешевих або досконалих засобів праці. Засобом компенсації зношування основного капітлу є амортизаційні відрахування – щорічне списання вартості основного капіталу; є частиною валових витрат підприємства; виступають джерелом відшкодування зношування основних засобів, утворюючи фінансові передумови інвестування. Амортизаційний фонд – грош. фонд, признач. для відновлення вартості спожитих елементів основного капіталу, які вибувають із виробничого процесу в міру свого фіз.. та морал. зношування. Норма амортизації – виражене у відсотках відношення річної суми амортизації до вартості елементів основного капіталу. N(з індексом а)(норма амортизації)=(К(початкова вартість основного капіталу)+Р(затрати на ремонт)+Л(ліквідаційна вартсіть засобів праці) )/К*n * 100%

Методи амортизації: лінійний – метод рівномірного списання вартості основного капіталу впродовж усього періоду його використ. відповідно до встановлених строків функціонування засобів праці; прискореної амортизації – пов*яз. із завищенням норм амортизації та штучним скороченням нормативного строку функціонуванням підвищених розмірів амортизаційних відрахувань з наступним відповідним зниженням їх з метою запобігання втратам, зумовленим можливим моральним зносом основного капіталу.

4.Антимонопольна політика та антимонопольне законодавство.

Щоб послабити негативні наслідки монополістичної економіки в розвинутих держа вах світу приймаються антимонополістичні зако ни. Антимонополістична діяльність держави – комплекс заходів, розроблених і впроваджених в багатьох країнах світу, які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства.  Перші антимонопольні закони були прийняті наприкінці 19-поч. 20ст. в США, Канаді, Австралії.

Антимонопольне законодавство визначає право ві основи обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. Монопольним вважається таке становище підприємця, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35% і він має змогу самостійно або разом з іншими обмежувати тут конкуренцію. У всіх країнах контроль за викона нням антимонопольних законів здійснюють спеціа льні державні антитрестівські органи. До їх ком петенції входять: визначення монопольного стано вища на ринку; здійснення контролю за дотриман ням антимонопольних вимог при створенні, реор ганізації чи ліквідації монопольних утворень; прийняття рішення і розпоряджень про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового стану.

5.Антимонопольне регулювання економіки в Україні.

Основною особливістю антимонопольного регулювання української економіки є те, що довгий час Україна перебувала під господарсько-адміністративним контролем, а починаючи з дев’яностих років ХХ століття та її території почали відбуватись ринкові перетворення. Тобто на території нашої держави діяла повна державна монополія на виробництво товарів і надання послуг, отже на ринку була відсутня конкуренція.

Для подолання кризової ситуації було утворено державний орган – Антимонопольний комітет України (АМКУ), що  є колегіальним органом, який згідно із законодавством, складається з Голови та десяти державних уповноважених. Основним завданням Комітету, визначеним Законом України “Про Антимонопольний комітет України”, є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині.

      Правове становище Антимонопольного комітету України визначено Законами “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” та “Про Антимонопольний комітет України”, а його процесуальна діяльність щодо розгляду справ регламентується згаданими тимчасовими правилами розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України.

До негативних тенденцій у розвитку структурних передумов конкуренції, слід віднести зменшення інтенсивності вступу нових суб’єктів господарювання на товарні ринки, що знайшло відображення у скороченні темпів зростання кількості підприємств, організацій та установ, які здійснюють господарську діяльність.

Для вдосконалення антимонопольного регулювання української економіки слід вжити наступних заходів:

1.     Вдосконалення системи державних мір по антимонопольному регулюванні, шляхом проведення державної антимонопольної політики, ефективного сполучення ринкового механізму і системи державного регулювання. При цьому необхідно враховувати вихідний стан економіки України, що не містила передумов переходу до вільного ринку.

2.     Жорстко реалізовувати державну антимонопольну політику

3.     Здійснювати контроль за ринками з високою концентрацією, олігополістичних ринків, відстежувати можливі змови між учасниками ринку.

4.     Стимулювати державними заходами розвиток платоспроможного попиту всіх категорій споживачів: населення, виробничого попиту. Це приведе до розвитку виробництва, збільшенню кількості товаровиробників і розвитку конкуренції.

5.     Посилити контроль за розвитком фінансово-валютного ринку, що полягає в: обмеженні валютних спекуляцій; відновленні довіри до фінансової системи (залучення в інвестиції коштів населення).

6.     Державне стимулювання діяльності вітчизняних товаровиробників, захист внутрішнього ринку від імпорту.

7.     Державні заходи щодо виконання антимонопольного законодавства: прискорений розгляд у суді, відповідальність суддів за порушення строків розгляду антимонопольних справ.

8.     Захист конкуренції на ринках всіх товарів. Швидка реакція на скарги по обмеженню конкуренції антимонопольних і судових органів. Розвиток конкуренції як стану ринків, створення умови для активізації інвестиційних й інноваційних процесів.

6. Благо як засіб задоволення потреб. Корисність благ.

Засобом задоволення тих чи інших потреб виступають споживчі блага. Це товари та послуги індивідуального або виробничого призначення, що використовуються для задоволення економічних потреб як окремих людей, так і різних господарських суб'єктів. Споживчі блага класифікують за різними ознаками. їх поділяють на: особисті (споживаються індивідуально) та суспільні (неподільні, безоплатні, споживаються спільно); довгострокового і негайного використання; взаємозамінні (субститути) і взаємодоповнюючі (комплементи); дійсні і перспективні. Товари мають матеріально-речову форму і застосовуються як для особистого споживання (одяг, продукти харчування, меблі, автомобілі і т.д.), так і для потреб виробництва (будівлі, споруди, техніка, технологія, сировина, матеріали, паливо і т.д.). Послуги - це нематеріальний вид діяльності, який задовольняє певні потреби споживачів. Послуга корисна як діяльність, вона споживається в момент її виробництва. У процесі її надання не створюється новий продукт, а змінюється якість уже існуючого. Послуги не можуть транспортуватись або накопичуватись. Вони розрізняються за сферами надання (медичні,-культурні, освітні, інформаційні, туристичні тощо) та за призначенням (особисті або комерційні).

Здатність споживчих благ задовольняти потреби людей називають корисністю. Термін „корисність" використовується для позначення того задоволення, яке отримують люди від споживання товарів або послуг.

Представники маржиналізму Джевонс, Менгер і Вальрас вважали, що корисність має кількісний вимір і є функцією від загальної кількості спожитих благ, розрізняли граничну і загальну корисність.

де U -корисність; х,у -споживчі блага.

Гранична корисність (МU) - це зміна загальної корисності набору споживчих при зміні певного блага на одиницю:

Загальна корисність (ТU) - це сукупна корисність, яку отримує споживач від усіх спожитих благ. її можна підрахувати як суму граничної корисності, отриманої споживачем від усіх спожитих благ. Якщо споживання додаткового блага приносить споживачеві шкоду, то загальна корисність, зрозуміло, зменшується.

7.Бухгалтерський і економічний прибуток. Маса і норма прибутку.

валовий дохід(виручка від реалізації)+зовнішні витрати(явні)= бухгалт. прибуток+ внутрішні витрати (неявні, альтернативні, в тому числі нормал. прибуток)=економ. прибуток.

Бухгалтерський прибуток визнач. як різниця між валовим доходом (виручкою від реалізації продукції) та бухгалтерськими (зовнішніми) витратами виробниц. Економічний прибуток визнач. як різниця між валовим доходом та економічними(зовн. і внутр.., включаючи нормальний прибуток) витратами виробництва; надлишок над нормальним прибутком, породжений ініціативою підприємця, його вмінням знайти найкраще застосування та комбінацію економічних ресурсів, здійснювати нововведення, ризикувати тощо.Коливання економ. прибутку у близькій перспективі є надійним механізмом виявлення суспільних потреб та ефективного задоволення їх на основі підвищення продуктив. праці, запровадження нововведень у техніку, технологію та організацію виробництва. Засобами виміру прибутку є маса (абсолютна грош. велич.) та норма (якісний відсотковий показник). Маса прибутку – абсолютний розмір прибутку в грошовому вираженні. Норма прибутку характеризує ступінь прибутковості капіталу і визнач. як відсоткове віднош. маси прибутку до всього авансового капіталу (формула пштрих=п поділ. на к і помнож на 100%)

 Величина норми прибутку свідчить про ефективність функціонування авансового капіталу і залежить від багатьох факторів, що діють у сферах виробництва, обігу та розподілу, у тому числі від швидкості обороту капіталу, маси прибутку, ринкових цін, структури витрат, масштабу виробництва тощо.

8. Бюджет та податки як інструмент державного регулювання економіки. Крива Лаффера.

Бюджет – це грошове вираження збалансованого кошторису доходів та видатків за певний період.

Державний бюджет – це фінансовий план утворення і використання грошових фондів держави протягом року, інакше кажучи – це баланс доходів і витрат держави, який складає міністерство фінансів. Державний бюджет (місцеві бюджети) завжди складається з двох частин: доходної і витратної. Доходна частина показує обсяги і джерела доходів бюджету, а витратна – бюджетні видатки та їх обсяги.

Доходи бюджету формуються насамперед за рахунок податків (понад 90 % центрального і 70 % місцевих бюджетів).

Податки – це платежі, які в обов’язковому порядку сплачують в доход держави юридичні і фізичні особи – підприємства, організації, громадяни. Вони допомагають заохочувати або стримувати визначені види діяльності, спрямо вувати розвиток тих або інших галузей промисло вості, впливати на економічну активність підприємців, збалансувати платоспроможний попит і пропозицію, регулювати кількість грошей в обігу.

Досліджуючи зв'язок між розміром ставки податків і надходженням податкових засобів у державний бюджет, американський економіст Артур Лаффер показав, що не завжди підвищення ставки податку веде до росту податкових доходів держави. Якщо податкова ставка перевищує якусь об'єктивну межу, то податкові надходження поч нуть зменшуватися. А. Лаффер довів, що той самий за розміром доходу в державний бюджет може бути забезпечений і при високій, і при низкій податковій ставці.

Більш низька податкова ставка збільшує число об'єктів оподатковування, залучає до підприємни цької діяльності більше число людей, ніж при високих податкових ставках. І навпаки, із ростом податків прибутки в скарбницю, як це ні парадок сально, зменшаться, тому що частина підприємців розориться, частина піде в тіньову економіку, стимули до праці згаснуть. Дослідження А. Лаф фера теоретично довели: чим багатші громадяни, тим багатша держава.

9.Валовий внутрішній продукт, його суть та методи обчислення.

Валовий внутрішній продукт  -загальна ринкова вартість усіх кінцевих тов.. і послуг, створених на територ. певної кр. протягом визнач. періоду. Плказник ВВП можна обсислити трьома методами: виробничим; методом обчислення витрат; методом обчислення доходів. При виробничому методі підсумовується додана вартість, створена всіма галузями. Для кожної галузі спочатку розрах. обсяг валовогоо випуску, зменшуваний на величину проміжного споживання.. Отримані показники додаються, однак через складність підрахунків цей метод майже не використ.  Метод обчислення витрат полягає в додаванні витрат усіх економічних суб*єктів. ВВП=С(витрати дом. госп.) +I(інвестиції приватні)+G(витрати держ. на утрим. держ. апарату)+NE(чистий експорт).  Метод обчислення  доходів передбач. додавання всіх доходів економ. суб*єктів кр. ВВП= A(амортизаційні відрахування)+W (зарплата з додатковими виплатами)+P(прибуток підприємства усіх форм власності та господарювання)+i(процент, що його отримують домашні госп. від розміщення заощаджень)+r(рентні доходи власників)+T(с індексом H)(непрямі податки)

10. Валовий дохід і прибуток підприємства, їх формування і розподіл

Валовий дохід підприємства (чистий продукт) - це виручка від реалізації продукції, за виключенням матеріальних затрат. Він становить грошову форму чистої продукції підприємства. В масштабах суспільства валовий доход (чистий продукт) являє собою національний дохід.
Складовими валового доходу є змінний капітал (оплата праці) і додаткова вартість (прибуток).

В розподілі валового доходу можна виділити два етапи: 1) розподіл валового доходу на фонд оплати праці і прибуток; 2) розподіл прибутку.
Розподіл валового доходу на фонд оплати праці і прибуток має важливе значення в тому плані, що необхідно встановити такий фонд оплати праці, який давав би можливість встановити рівень заробітної плати не нижче визначеного чинним законодавством. Причому цей рівень має бути достатнім і для відтворення робочої сили, і для стимулювання високоефективної праці.

Водночас розподіл валового доходу має бути оптимальним і щодо Утворення прибутку підприємства. Це важливо тому, що прибуток має забезпечити підприємство власними коштами для розширення виробничих фондів, стимулювати підвищення ефективності виробництва та формування централізованого грошового фонду.
Пропорції розподілу валового доходу в значній мірі залежать від Рівня економічного розвитку, від пануючих відносин власності на засоби Виробництва і від конкретних цілей, які в той чи інший період свого Розвитку вирішує підприємство та суспільство в цілому.

Валовий прибуток (Total Profil) - це частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства.

Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його матеріальної бази і продукції всіх форм інвестування. Він є джерелом оплати податків і з урахуванням значення прибутку вся діяльність підприємства спрямована на його зростання.

Щоб розрахувати валовий прибуток підприємства, потрібно від загального доходу відняти загальні витрати підприємства, тобто: TP= TR - TC, де TP (Total Profil) - загальний прибуток, TR (Total Revenue) - загальний дохід, TC (Total Cost) - загальні витрати.    Такий прибуток називається балансовим. Із балансового прибутку сплачується податок на прибуток. Величина, що залишилась, називається чистим прибутком (Net Profil).

11.Венчурний бізнес та система франчайзингу.

Венчурне підприємство здійснюється у сфері фінансування високотехнологічногих проектів з метою отримання макс. прибутку. за розміром поділ. на невеликі та середні. За організаційно-правовою формою – партнерства (товариства). Займаються вони цільовими інженерними розробками, продукуванням та запровадженням інновацій.  Венчурні компанії виконують роль інвестрівдовгостроковихнаукомістких проектів із залученням ризикового капіталу. Партнерами венчурної компанії є:-професіонали у сфері підприємнц. та управлінь. діял.;  інституційні інвестори; - приват. особи.

Фрайчайзинг – найпоширеніша форма інтеграції малого і велик. підприємств. у галузі збуту, суть якого полягає в тому, що головна велика компанія (фрайчайзор) укладає угоду з малими та серед. незалежн. підприємств (фрайчайзі) про надання їм виключного права на продаж її тов.. чи послуг під торгов. маркою компанії-фрайчайзора. Для отрим. прав фірма оператор робить початковий внесок на користь головної компанії, а потім сплачує щомісячні внески. Франчайзинговий пакет(франшиза) – повна система ведення бізнесу – дає змогу франчайзі здійснювати цю діяльність успішно навіть тоді, коли він починає займатися нею вперше. Джерела фінансування системи франчайзингу: - передача в оренду головною компанією власного основного капіталу; - власний капітал фрайчайзі; - запозич. фірмою-оператором капітал. Ця форма організації є най пошир. у ресторан. бізнесі, на станціях технічного обслугов. автомобілів, у побутов. обслуг., сферах туризму, роздрібної торг., ремонтно-буд., дизайнерських та бізнесових послуг. Система франчайзингу сприяє насиченню ринків якісними та різноманітними тов.. і послугами, і в цьому її привабливість.

12. Взаємодія потреб та інтересів як рушійна сила соціально-економічного розвитку.

Рушійні сили економ. ризвитку – взаємодія потреб і інтересів економ. суб*єктів. Інтерес ( усвідомлене прагнення задовольнити певну потребу)стрілка на Мотив(внутрішнє спонукання людини до конкретної дії, спрямованої на об*єкт уваги, визначену мету. Потреби у свідомості людини перетвор. на інтерес або мотив спонукальної цільової дії. Спонукання економ. суб*єктів до певних дій породжує конкретний результат у вигляді задоволення, часткового задоволення або незадоволення потреби, утворюючи логічний ланцюжок активної діяльності. Потреба(нестача) стрілка- інтерес – мотив – дія – результат(задовол. потреби, часткове задоволення, відсутність задоволення) - . Отже, суперечлива взаємодія виробництва та споживаня, інтересів і потреб є рушійною силою соц..-економ. розвитку.

 

13.

 

14.Види і форми власності та форми господарювання.

Власність – сукупність відносин між суб*єктами господар. з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів. Історичні форми власності(стрілка вниз)-первіснообщинна-рабовласницька- феодальна- капіталістична

Для первіснообщинної форми власності характерні однакові права всіх членів общини на панівний об*єкт власності – землю, а також на засоби праці й результати виробництва. Рабовласницька форма власності характериз. абсолютною концентрацією  прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника(раба). Феодельна власність передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника(кріпака). Капіталістична власність характериз.зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу. Форми власності: приватна:

-індивідуально-трудова – характер. тим,що фіз.. особа в підприєм. діял.одночасно використ. власні засоби виробництва і свою роб. силу: сімейна( використ. праця членів сім*ї) та одноосібна;

-з найманою працею:індивідуальна із застосув. найман. праці; партнерська (об*єднання капіталів або майна кількох фіз. чи юридичю осіб); корпоративна або акціонерна ( капітал, утвор. завдяки випуску і продажу акцій);

суспільна власніть – спільне привласнення засобів виробниц. і його результ :

-державна(така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи держ. влади.): загальнодержавна ( спільна власніть усіх громадян кр., яка не поділ. на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економ. процесу) та комунальна (власність, що перебуває в розпорядженні регіонал. держ. органів);

-колективна:кооперативна (власність членів окремого кооперативу);власність колективу підприємства; власність громадських організацій; власність релігійних і культових організацій.

змішана власність: держ.-приватна; держ.- кооператив.; держ.-колективна; приватно-колектив.; спільна із залуч. інозем. капіталу; комбінована; інші види.

15. Види конкуренції і методи конкурентної боротьби .

Конкуренція означ. економ. суперництво між відокремленими виробниками продукції, робіт, послгу щодо задоволення інтересів, пов*язаних з продажем продукції, виконанням робіт, наданням послуг одним і тим самим споживачам.

Види конкуренції: -внутрішньогалузева – конкуренція між товаровиробниками, що діють в одній галузі народ. госп. (методи боротьбі -запровадження нової техніки і нових технологій з метою зниження індивідуальних витрат виробництва); - міжгалузева - … що діють у різних галузях народ. госп. (мет. бор. - ереміщення вільних капіталів у ті галузі, де висока норма прибутку); - міжнародна – конкурент. виробників на світ.ринку, яка поєднує внутріш. і міжгалуз. конкурент. (мет.бор.  – впровадження НТП, зниження витрат виробництва, переміщення капіталу); -досконала – передбачає, що ринок складається з велик. кількості конкурентів (мет.бор.- – впровадження НТП, зниження витрат виробництва); -недосконала -  є тоді, коли на ринку є багато продавців будь-якого товару, але серед них є такі, що пропонують велику кількість продукції, мають витрати виробництва, нижчі від середніх, і можуть знижувати ціни з метою перемоги конкурентів, (мет. борот. – обман споживачів, підкур, поруш. законів); - монополістична – діє на ринку з відносно велик. кількістю економ. суб*єктів (10-100), кожен з яких має певний вплив на ціни внаслідок специфічного тов.., який він виготов. й може мати  і реалізувати монопольну владу; - олігополістична - конкурує невелика кількість фірм, які можуть впливати на ринкову ціну, (мет.бор. – зниження цін, поліпшення яості, викорис. реклами, надання після реалізаційного обслуговування)

16. Винагорода за працю. Мінімальна заробітна плата та її критерії.

Заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.
Витрати на оплату праці складаються з:фонду основної заробітної плати;фонду додаткової заробітної плати;інших заохочувальних та компенсаційних виплат

Основна заробітна плата — це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата — це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Мінімальна заробітна плита (МЗП) — це встановлений державою розмір заробітної плати, нижче якого не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну (денну або годинну) норму праці (робочого часу)
До мінімальної заробітної праці не включають доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.

МЗП застосовується у всіх країнах з ринковою економікою.
Основні критерії становлення МЗП були визначені Конвенцією МОП №131 1970 p., які мають враховувати, з одного боку, загальний стан і реальні можливості економіки країни, а з другого — потреби працівника та його сім'ї з урахуванням загального рівня заробітної плати в країні, соціальних виплат, рівня життя соціальних груп.

17. Виникнення та сутність грошей. Специфіка вартості грошей.

Гроші мають багато тисячолітню історію. Існують дві основні концеаціїї, що пояснюють причини виникнення грошей: - раціональна(пояснює виникнення грошей як результат домовленості між людьми про введення спец. інструмента (грошей) для здійснення обміну товарами) – еволюційна (стверджує, що гроші виникли стихійно, незалежно від волі людей, у результаті тривалого еволюційного розвитку суспільного поділу праці, товарного виробництва та обміну. Гроші – це особливий товар, який виконує роль загального еквівалента, виступає посередником в обміні товарів і виражає економічні відносини між людьми з приводу виробництва та обміну товарів. Сучасні готівкові гроші (банкноти або чекові депозити) мають відносну вартість. Завдяки цьому:

Ø гроші функціонують в обігу законний платіжний засіб тому, що вони є грішми, декларованими державою;

Ø їх вартість формується під впливом ринкових сил, стихійно.

Вартість грошей визначається їх купівельною спроможністю. а ціною тієї чи іншої грошової одиниці є її валютний курс.

Динаміка вартості грошей визначається динамікою цін. ці величини знаходяться в обернено пропорційній залежності.

Підвищення вартості грошей=підвищення купівельної спроможності грошей=зниження загального рівня цін.

Вартість грошей може визначатися одним із показників:

Ø на основі індексу роздрібних цін;

Ø на основі індексу оптових цін;

Ø через дефлятор валового національного продукту (тобто порівняння номінальної та реальної величини ВВП).

Норма відсотка – це показник вартості банківських грошей.

18. Виробництво як основа життя та розвитку суспільства.

Виробни́цтво — процес створення матеріальних і суспільних благ, необхідних для існування і розвитку. Створюючи певні блага люди вступають у зв'язки і взаємодію – виробничі відносини. Тому виробництво є завжди суспільним

Сукупність усіх сил, що використовуються людиною в процесі виробництва (включаючи фізичні та духовні зусилля самої людини), в економічній теорії позначається поняттям «продуктивні сили».
Розвитку продуктивних сил властиві дві прогресивні тенденції - вони стають все менш матеріало-та трудомісткими. Перша тенденція знаменує порятунок природи, друга - порятунок людини. В іншому випадку зростаючі масштаби виробництва поглинули б не тільки природу, а й людину. Тим часом у сучасній економіці він виділяється з безпосереднього процесу виробництва, стає над ним, поруч з ним, отримуючи можливість розвитку того, що природою даровано лише людині, - інтелектуально-духовних здібностей.

 

19.

 

20. Витрати на споживання. Заощадження домогосподарств.

Споживання домогосподарства — це придбання товарів особистого користування, тобто купівля продуктів харчування, одягу, взуття, меблів, предметів культури і побуту, автомобілів, витрати на соціально-культурні та побутові послуги.
   Споживчі витрати можуть бути класифіковані по-різному, наприклад, поділені на товари та послуги. Так, міністерство торгівлі США ділить споживчі витрати на такі групи:
   1) витрати на товари довгострокового користування, тобто такі, які служать більше ніж один рік: автомобілі, персональні комп’ютери, магнітофони, телевізори, холодильники тощо;
   2) витрати на товари короткострокового користування — такі, що служать менше ніж один рік: продукти харчування та більшість предметів одягу;
   3) витрати на послуги: лікаря, перукаря, установ освіти, культури та ін

Заощадження — це та частина доходу домогосподарства, що не сплачується у вигляді податку та не витрачається на купівлю товарів особистого споживання.
   Причини для збереження доходу можуть бути найрізноманітнішими. Якщо зробити спробу ці причини класифікувати, то їх можна розділити на дві групи. Одна група — захист доходів, наприклад, прагнення забезпечити себе на “чорний день” у разі виникнення непередбачуваних обставин, бажання покращити взагалі фінансову забезпеченість своєї сім’ї та ін. Друга група причин — спекуляція на біржі, тобто зберігання частини доходу з метою витрачання його на придбання цінних паперів, щоб у майбутньому отримати прибуток від підвищення їх номінальної вартості.

21. Витрати товарного обігу і торговельний прибуток.

Капітал як ресурс набуває форми торгового капіталу, якщо він забезпечує рух продукту від виробника до споживача. Функцією торгового капіталу є обслуговування процесу купівлі і продажу товарів. Торговий капітал історично передує капіталістичному способу виробництва

Витрати обігу – грошові витрати на доведення товарів від виробництва до споживача (оптова закупівля товарів, транспортування, зберігання та реалізація).

Торговий прибуток. Підприємницька діяльність передбачає одержання прибутку, який виступає у формі торгового прибутку. Торговий прибуток — це дохід, який одержують підприємства оптової і роздрібної торгівлі. Його можна розглядати двояко:
   1) як різницю між загальним виторгом від продажу товарів і бухгалтерськими витратами обігу. У цьому разі торгове підприємство одержує бухгалтерський прибуток;
   2) як різницю між загальним виторгом і економічними витратами обігу. При цьому торговельне підприємство може одержати економічний (чистий) прибуток і такі складові доходу підприємства, як нормальний підприємницький прибуток, умовний процент на власний капітал, умовну ренту від власної земельної ділянки та умовну заробітну плату торгового підприємця.
   З розвитком торгового капіталу торгівля стає відокремленою на основі суспільного поділу праці галуззю економіки, що здійснює посередницьку діяльність з купівлі-продажу товарів і надання послуг.

22. Власність як економічна категорія.

Власність – сукупність відносин окремих індивидів, груп людей та їх асоціацій до речей, як до своїх, і відносин між людьми з приводу приналежності речей.

Власність як економічне явище являє собою сукупність неіснуючих поза зв’язком між собою таких елементів: 1) об’єкти власності; 2) суб’єкти власності; 3) відносини власності.

Об’єкти (матеріально-речовий зміст) – присвоювані, такі що знаходяться в розпорядженні людей речі: фактори вир-ва життєвих благ.

Суб’єкти або носії відносин власності – це люди, їх різні об’єднання та асоціації, які присвоюють, володіють та розпоряджаються об’єктами власності.

Відносини власності – сукупність відносин між людьми з приводу приналежності речей та інших об’єктів власності.

Структура власності: типи, види, форми.

 Функціонуванню власності притаманне багатоманіття форм.

По об’єктам власності розрізняють: 1) власність на фактори вир-ва, в тому числі на засоби вир-ва, робочу силу; 2) власність на предмети споживання; 3) інтелектуальну власність.

По суб’єктам розрізняються такі її соціальні форми: 1) індивідуальна; 2) колективна; 3) державна.

В ряді випадків при аналізі економічних відносин виділяють дві соціальні форми власності:   1) приватну; 2) державну.

На основі індивідуальної, колективної, державної власностей шляхом об’єднання майна виникають и функціонують різні змішані форми власності, в тому числі за участю іноземних громадян та юридичних осіб.

За способомпоєднання роб сили і засобів вир-ва розрізняють два типи власності: трудова (общинна, сімейна, фермерська) та експлуататорська

За видами власність може бути приватною (права власності належить одній особі) і суспільною (права власності належать багатьом особам, колективу, сус-ву)

В зв’язку з істор розвитком сус-ва виділяють чотири форми власності: рабовласницька, феодальна, капіталістична і суспільна.

23. Вплив глобальних проблем на економічний розвиток України.

Глобальні проблеми — комплекс економічних та надбудовних зв'язків і відносин між державами І соціальними системами, суспільством і природою в загальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів усіх країн і повинні вирішуватись ними спільно.

Особливо складна екологічна ситуація в Україні. Майже 10 % її території охоплено глибокою екологічною кризою, близькою до катастрофи і майже 70 % загальної земельної площі наближається до такого стану. Це спричинено надмірною концентрацією екологічно небезпечних виробництв.

Однією з соціальних причин загострення глобальних проблем є непродумана регіональна політика держав, відсутність економічного суверенітету республік, національної власності на свої природні ресурси, засоби виробництва тощо. Наприклад, в Україні власність держави (формально українського народу) на засоби виробництва становила лише 5 %, не існувало власності на природні ресурси.

24. Глобалізація і проблеми подолання технологічного розриву, відновлення культурного та наукового потенціалу економіки України.

Глобаліза́ція (англ. globalization) — процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. У вужчому розумінні — перетворення певного явища на планетарне, таке, що стосується всієї Землі. Основними наслідками глобалізації є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.  Подолання технологічних розривів називається технологічним проривом. Це принципово нові рішення. Поняття «прорив» означає вирішення проблеми нетрадиційним шляхом.  Розвиток базових (радикальних) технологій є основним чинником економічного зростання, точкою опори для розробки варіантів їх науково-технічного тиражування. Нова технологія «приходить» не одна, а у зв'язці з іншими, взаємодоповнюючими прикладними технологіями. 

У глобалізованому світі третього тисячоліття шанс на успіх перед Україною відкриває лише ефективна реалізація її людського потенціалу. Як європейська за своєю цивілізаційною належністю нація Україна має спиратися у своєму розвитку на європейську людиноцентричну систему цінностей, яка не раз доводила свою ефективність. Чергове її підтвердження – успіх наших сусідів, країн Центральної і Східної Європи, які демонструють динамічний випереджаючий розвиток завдяки інтеграції до європейських політичних, економічних і безпекових структур. Розширення використання власних мінеральних ресурсів, особливо надмірне експортування сировини і продукції з неї з низьким рівнем доданої вартості викликають для України не тільки негативні економічні наслідки, а й екологічні, зокрема забруднюється навколишнє середовище, посилюється деградація земель, зростають техногенні загрози. У сукупності з кліматичними змінами і загрозами вони суттєво впливають на вибір державних рішень стосовно забезпечення ефективного сталого економічного розвитку країни. Ці рішення можуть базуватися лише на нових знаннях, високих технологіях та інноваціях.

25. Глобалізація як тенденція соціально-економічного розвитку.

Близько трьох останніх десятиліть поспіль панівною тенденцією розвитку економіки та суспільства вважається глобалізація. Термін "глобалізація"1 запропонував у 1983 р. американський дослідник Теодор Левітт (1925-2006) для характеристики процесу поширення бізнесу та діяльності провідних компаній у межах усього світу, виникнення ринків, на яких здійснюється купівля-продаж стандартизованої у світових масштабах продукції. Термін дуже швидко набув популярності як наукова категорія при описі значно ширшого кола явищ, ніж передбачав Т. Левітт. Зокрема, разом із поширенням інформаційних технологій, інтенсифікацією культурних та господарських зв'язків, а також туристичних потоків, після глобалізаціїбізнесу, ринків та економіки почала розвиватися глобалізація суспільного життя. Кількісну оцінку процесів глобалізації характеризують показники відкритості економіки та закордонної діяльності:

o торговельна відкритість (співвідношення між показником експорту до ВВП країни, або сумарним показником експорту й імпорту, поділеним на 2, до ВВП країни);

o фінансова відкритість (рівень лібералізації транскордонних операцій з капіталом та співвідношення між валовими потоками приватного капіталу до ВВП країни);

o експансія валових вимог та зобов'язань (співвідношення між валовими зовнішніми вимогами та зобов'язаннями країни до ВВП країни). Посилення глобальної конкуренції і зближення технологічних рівнів розвитку суттєво ускладнюють модель виробничих зв'язків і ланцюгів створення вартості. Якщо раніше рух капіталу і товарів демонстрував різницю у факторній забезпеченості країни, то нині на перший план виходять процеси фрагментації глобального виробництва та споживання. Транскордонні зв'язки формуються за принципом оптимальної спеціалізації окремих модулів. Не випадково, що вивезення капіталу та створення виробництв за кордоном змінюються аутсорсингом і наближенням складальних виробництв до місткого ринку. Такі зрушення демонструють формування глобальних фінансових, виробничих чи технологічних мереж, які не мають чіткої прив'язки до конкретної території, а функціонують у глобальному просторі як автономні та цілісні одиниці. Мобільність капіталів та технологічні можливості дають змогу швидко здійснити реалокацію елементів мережі, іншим аспектом чого можуть виступати відплив капіталів, безробіття та застій в окремих територіях і бурхливий розвиток інших територій. Такі явища породжують ускладнення конкуренції та розширення діапазону конкурентної поведінки. Конкурують не тільки виробники, а й території, країни, моделі суспільної організації, соціальних ієрархій та інститутів тощо. Глобалізація сприяє руйнації традиційного поділу світу за принципом "центр - периферія". Якщо раніше контури такого поділу стосувались напряму руху потоків капіталу, рівня технологічного розвитку та інтеграції зі світовою економікою, то сьогодні формується модель відносного домінування країн у певних сферах. Так, розвинуті країни можуть ще тривалий час зберігати лідерство у сфері продукування високих технологій, однак країни з ринками, що виникають, можуть справляти потужний вплив на динаміку глобальної ліквідності тощо.

26.Господарський механізм як складова економічної системи, його функції та типи. Господарський механізм — сукупність основних форм, методів і важелів управління народним господарством, а отже використан­ня економічних законів, розв'язання суперечностей економічної системи, реалізації відносин власності, а також розвитку людини та узгодження найважливіших типів інтересів. Сутність господарського механізму повніше розкрива­ється у виконуваних ним функціях.Основні функції господарського механізму. Господар­ський механізм виконує різноманітні функції:
-  використання економічних законів ( загальносис-темних, підсистемних). Це найважливіша функція гос­подарського механізму. Як відомо, у межах однієї суспі-льно-економічної формації діють закони, притаманні як всьому суспільному способу виробництва (тобто виробни­чим відносинам у їх взаємодії з продуктивними силами), так і окремим підсистемам. Оскільки економічний закон виражає внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв'язки на­самперед між протилежними сторонами явищ і процесів господарського життя, то він має і свої конкретні форми вияву. Система економічних законів виражається в сис­темі економічних категорій. До останньої, зокрема, нале­жать товар, споживча вартість, вартість, ціна, собівар­тість, прибуток тощо. До господарського механізму без­посередньо входять усі конкретні форми економічних за­конів певної економічної системи. Тому з розгляду спів­відношення господарського механізму й економічних за­конів всієї економічної системи, або суспільного способу виробництва, логічно випливає, що господарський меха­нізм є механізмом використання економічних законів.
- розв'язання соціально-економічних суперечнос­тей. Це друга за значенням функція господарського механізму, з погляду всього суспільного способу вироб­ництва. Вона випливає з попередньої, оскільки кожний економічний закон містить у собі суперечність. Водно­час, оскільки явище чи процес багатші за закон, то ця функція господарського механізму спрямована на розв'я­зання ширшого кола суперечностей, ніж ті, що наявні у межах законів. До таких суперечностей, якщо виходити з принципу примату виробництва, належать суперечнос­ті самої системи продуктивних сил (наприклад, між рів­нем техніки, з одного боку, рівнем освіти і кваліфікації робочої сили — з іншого), а також суперечності у межах суспільної форми (наприклад, між прибутком та заробіт­ною платою, між монополістичною та державною влас­ністю та ін.). Найважливіше значення для реалізації цієї функції має використання суперечності між продуктив­ними силами і виробничими відносинами, а також основ­ної суперечності суспільного способу виробництва.
- реалізація відносин власності. У межах цієї функ­ції вирішальна роль належить господарському механізму в економічній реалізації власності на засоби виробниц­тва. Виконання цієї функції повинно бути спрямоване на те, щоб відносини економічної власності сприяли розви­тку всієї системи продуктивних сил, насамперед основної продуктивної сили — людини, безпосереднього працівни­ка. Слід домогтися, щоб у межах певної економічної си­стеми існував плюралізм форм власності, щоб різні кон­кретні форми власності конкурували і співпрацювали між собою. Для забезпечення його необхідно, щоб пито­ма вага державної власності становила до ЗО—35%, сформувати колективну трудову власність, широко роз­вивати акціонерну власність та ін. Водночас потрібна іс­тотна перебудова самої державної власності (через акціо-нування тощо). Конкретними формами реалізації відносин власності є безпосереднє привласнення необхідного та додаткового прибутку в різних формах.
За умов плюралізму форм власності суб'єкти певних форм власності (трудові колективи, підприємці, держава тощо) повинні привласнювати насамперед частку створено­го прибутку, мати змогу використовувати його для розши­рення виробництва, створення кращих умов праці тощо.
Всебічний розвиток людини, її потреб (матеріаль­них і духовних), інтересів, стимулів. Оскільки людина є біосоціальною істотою , то роль господарського механізму полягає в розвиткові як біологічного, так і соціального аспектів сутності людини. У першому випадку необхідно домогтися оптимального гармонійного співвідношення у взаємодії людини з природою, не допустити гострої еко­логічної кризи, створити таку еколого-економічну систе­му, в якій органічно поєднувалися б економічні умови життєдіяльності людини (її праці, освіти, набуття квалі­фікації тощо) зі збереженням навколишнього середови­ща, нормальним розширеним відтворенням в Україні та інших країнах, де ця потреба диктується особливостями національного розвитку людської популяції, гармоній­ною взаємодією цивілізації та природи. У другому випад­ку завдання господарського механізму полягає в тому, щоб людина стала активним суб'єктом виробничих відно­син, або відносин економічної власності, а також соціаль­них, політичних, правових, культурних відносин, щоб у кожній із цих сфер могла реалізуватися соціальна приро­да людини. Йдеться про те, щоб людина могла брати участь у політичному житті, вдосконаленні законів, у розвитку культури, мистецтва тощо. Оскільки сучасна людина вступає у відносини з іншими людьми, завдання господарського механізму полягає й у тому, щоб узго­джувати насамперед економічні інтереси людей.

 

27.Грошова система: її структурні елементи й основні типи.

Грошова система— це форма організації грошового обігу, яка сформувалася в країні історично та закріплена законодавче, регламентація безготівкового обігу та інститути грошового обігу. Вона склад. з таких елементів: назва нац. грош. одиниці; вид грош. знаків і характер їхнього забезпечення; порядок грош. емісії, тобто порядок друкування грошей і випуску їх в обіг; вставнолення курсу нац. валюти і порядок її обміну на інозем.; наявність держ. фінансових інститутів, які здійснюють регулювання грошового обігу в кр.

Грош. система має 2 типи: металева та паперово-кредитна. Метал. поділ. на: біметалізм (система, де роль загал. еквіваленьа законодавчо закріплюється на рівних правах за двома благородними металами – золот. і сріблом) та монометалізм(грош. система, в якій роль загал. еквівалента закріплюється за одним благородним мет. – золотом.Паперово-кредитна система поділ. на паперові гроші та кредитні грош. Відмінності між кредитними й паперовими грошима: кридит.грош.=паперов. грош.; їх виникнення пов*яз. з функцією грошей як засобу платуже=як засобу обігу; забезпеч. золотом та інш активами=не забезпеч. нічим; випускаються банками=державою;вільно обертаються=мають примусовий характер обігу, обов*язкові до приймання. Види кредит. грош. : вексель, банкнота, чек, елктронні гроші, кредитна картка.

28. Грошовий обіг та його закони.

Грошовим обігом – рух грошей у готівковій та безготівковій формах, який  обслуговує реалізацію тов. і нетов. платежів в госп. Цей процес безпосередньо включає рух грошей на стадіях розподілу, обміну та опосередковано обслуговує процес виробництва і споживання.

Закон грошового обігу передбач., що протягом певного періоду в обігу має бути певна, об*єктивно зумовлена грошова маса. Він з*ясовує внутрішні зв*язки між кількістю грош. в обігу і масою тов., рівнем цін, швидкістю обороту грош. КГ(кількість грош.)=(СЦ(сума цін тов. реалізованих протягом року)-К(сума цін тов, проданих у кредит)+П(платежі за кредити за мин. рік)-ВП(платежі, які взаємн. погаш.))/О(швидкість обороту грош.) Закон обігу паперових грош. полягає в тому, що випуск їх повинен дорівнювати тій кількості замінених ними золотих грош., яка необхідна для забезпеч. нормального тов. обігу. Більшість сучасних зах. економістів для визнач. кількості грош., необхіжних для обігу, використ. неокласичну теорію збалансованості грош. і тов. мас., яка була запропонована Фішером: M*V=P*Q (маса грош в обігу; серед. швидкість обігу грош.; серед. рівень цін на тов. і послуги; кількість тов. і послуг; представлених на ринку)

29. Держава як суб’єкт економічної системи. Економічні функції та роль держави в різних економічних системах. Держава — це сукупність суспільних інститутів, що здійснюють публічну владу.В сучасній ринковій економіці держава є суб'єктом економічної системи разом з домогосподарствами та фірмами, виконує активну роль в економіці, є носієм певних прав та обов'язків. Держава є власником і виробником, продавцем і покупцем, позичальником і кредитором, що перетворило її у повноправного суб'єкта господарського життя поряд з домогосподарствами і фірмами.Цілі економічної політики держави: економічне зростання, повна зайнятість, стабільний рівень цін, позитивне сальдо торговельного балансу, економічна захищеність, економічна свобода, економічна ефективність, справедливий розподіл доходів.Держава, як суб'єкт господарського життя, розробляє господарські цілі, методи їх досягнення на всіх рівнях виконавчої влади, організовує їх виконання. Під державним регулюванням економіки розуміють сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб'єктів господарювання (домогосподарства, фірми) і ринкову ситуацію, щоб забезпечити нормальні умови для його функціонування та розв'язання соціально-економічних проблем суспільства.Методи впливу держави можна поділити на дві групи:

- адміністративно-правові (прямі): розробка нормативно-правової бази і контроль за її дотриманням; державні закупівлі й трансферні платежі; індикативне планування й реалізація цільових програм; державний контроль над цінами; прямі адміністративні заходи державних органів (заборони, дозволи, примус, квоти, субсидії, субвенції, дотації, ліцензії тощо); - економічні (непрямі): податки (прямі й непрямі) на фізичних і юридичних осіб, що формують бюджетні кошти; бюджетні видатки; монетарна політика тощо. Однією з основних економічних функцій держави є створення правового середовища, необхідного для нормального функціонування ринкової економіки.Держава створює правову базу економіки. До основних послуг, що їх надає держава, належать: підтримання внутрішнього порядку, запровадження стандартів вимірювання ваги і якості продуктів та створення грошової системи для полегшення обміну товарів і послуг.Найновішою економічною функцією держави є стабілізація економіки. Уряд допомагає приватному сектору досягти повної зайнятості та стабільного рівня цін, збільшуючи або зменшуючи власні видатки, запроваджуючи податки, здійснюючи інші заходи, щоб впливати на сукупні видатки, а отже й на стан економіки.

30.     Держава як чинник трансформації, її роль у розв’язанні проблем перехідної економіки. Економіка України як і інших країн колишніх республік СРСР, знаходиться в стані переходу від командної системи до ринкової. В цих умовах виникають нові економічні форми і економічні відносини, зазнають трансформації загальні закономірності розвитку економіки, змінюється роль держави в економічному житті суспільства. Нові процеси в економіці потребують з'ясування причини, що їх зумовили, розкриття закономірностей нового стану економіки. Саме це дає змогу обгрунтувати соціально-економічну політику держави щодо регулювання перехідних процесів в економіці. Виникнення перехідних економік у суспільстві є закономірним явищем розвитку економічних систем. Економічна система як будь-яке об'єктивне явище суспільного життя проходить етапи становлення, досягнення зрілості, старіння і відмирання, тобто заміни новою системою. В такому процесі стадія відмирання старої системи водночас стає стадією становлення нової системи. В цей період економіка перебуває в перехідному стані.Такий стан означає, що економічна система, досягнувши своєї зрілості під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів, починає вичерпувати ресурси свого самовідтворення і вступає у період відмирання. Оскільки економічна, насамперед виробнича, діяльність не може зупинятись, то починається процес зародження і формування елементів нової системи, що діють одночасно і поряд з елементами старої системи. Тому протягом певного періоду часу функціонування економіки відбувається при одночасній взаємодії елементів двох систем - тієї, що відмирає, і тієї, що зароджується і зміцнюється. Такий стан триває до того моменту, коли нова економічна система витісняє стару, перетворюється на панівну економічну систему, що досягла своєї зрілості. її подальший розвиток здійснюється на власній основі. Тому період відмирання старої економічної системи є періодом зародження і становлення нової економічної системи, а економіка має перехідний характер.

31.     Державний сектор економіки та державне підприємництво як спосіб реалізації економічних функцій держави. Специфічним інструментом державного регулювання економіки є державний сектор економіки – це комплекс господарських суб’єктів, що повністю або частково належать центральним або місцевим органом влади і використовуються державою для виконання нею економічних, соціально-культурних і політичних функцій.
Об’єкти державної власності виступають:а) матеріальною основою функціонування держави як політичного інституту (майно держави, збройних сил, міліції, органів державного управління, монетний двір);б) економічною основою для підприємницької діяльності (Центральний банк, залізниця, промислові та с/г державні підприємства).За допомогою державного сектору економіки вирішуються такі проблеми: - забезпечення національної безпеки і цілісності економіки;- забезпечення збалансованого і стабільного розвитку національної економіки;- підвищення її конкурентноздатності;- соціалізація економіки, виробництво суспільних благ;- створення умов для розвитку приватного сектору економіки;- екологічні;- розвитку регіонів.

32.     Джерела позичкового капіталу та кредитний механізм його функціонування. Позичковий процес. Для організації і функціонування будь-якої підприємницької діяльності необхідна певна кількість капіталу у грошовій формі. Цю проблему можна вирішувати різними шляхами (наприклад, поступово накопичити, попросити у батьків тощо), проте найбільш розповсюдженим за сучасних умов джерелом фінансування єотримання позики (лат. kreditum – позика). Тобто мова йде про наявність та рух в економічній системі країни позичкового капіталу. Позичковий капітал – це грошовий капітал, який віддається в якості позики і приносить власнику доход в формі процента. Основною функцією позичкового капіталу є грошове обслуговування суб’єктів ринкового господарювання, що забезпечує стабільність їхньої діяльності, прискорює швидкість обороту їхнього капіталу.Досить активно економісти аналізують питання про джерела тимчасово вільних грошей, які можуть бути використані як позичковий капітал. Найважливішими з них вважаються такі:
1) амортизаційні відрахування. Весь час, поки амортизація накопичується для заміни засобів праці, які ще функціонують, грошові кошти є вільними, можуть бути перетворені у позичковий капітал;2) частина оборотного капіталу, який вивільнюється в результаті незбігання часу продажу виготовленої продукції і купівлі сировини, палива, матеріалів, що необхідні для забезпечення безперервності виробничого процесу;3) тимчасово вільний капітал у проміжках між надходженнями грошових кошт після реалізації товарів і виплатою заробітної плати;4) кошти фонду розвитку виробництва, які є частиною прибутків підприємства і накопичуються до певного розміру перед тим як бути використаними для розширеного відтворення;5) грошові доходи і накопичення населення;6) грошові нагромадження держави.Таким чином, завдяки утворенню тимчасово вільного грошового капіталу, виникає позичковий капітал, який може віддаватися в якості позики тим суб’єктам господарювання, які відчувають нестачу грошового капіталу. Іде рух грошового капіталу у вигляді позики від кредитора до позичальника, виникає ринок позичкових капіталів.
Позичковий процент або процент за кредит (від латинського pro centrum ¾ на сотню) ¾ це плата, яку отримує кредитор від позичальника за надані в позику гроші чи матеріальні цінності.Економічна природа позичкового процента обумовлена існуванням товарного виробництва та пов’язаних з ним кредитних відносин. За призначенням позичковий процент, з одного боку, відображає ефективність використання позичкового капіталу; з іншого боку, він повинен забезпечувати доходи банку, компенсувати його витрати. В умовах ринкової економіки суть його розглядається більшістю економістів як ціна капіталу, взятого у кредит. Логіка такого визначення проста: оскільки позичальник-підприємець виступає покупцем капіталу-товару, то й процент, виплачуваний ним кредиторові, представляє ціну цього капіталу. Безперечно, тут не слід розуміти ціну капіталу як вираз вартості. Позичковий процент є не що інше, як частина середнього прибутку, котру підприємець платить власнику капіталу за користування споживною вартістю позиченого капіталу. У даному випадку сплата процента характеризує передачу певної частини вартості без одержання еквівалента. Вартість процента повністю переходить від позичальника до кредитора.

33.     Диференціація доходів та її  межі. Крива Лоренца і коефіцієнт Джині. Люди з різних причин не можуть отримувати абсолютно однакові доходи.Відмінності в рівні доходів на душу населення або на одного зайнятого називається диференціацією доходів.Диференціація доходів складається під впливом різноманітних факторів, які пов’язані з особистими досягненнями або незалежні від них, що мають економічну, демографічну, політичну природу.Серед причин нерівномірності розподілу доходів виділяють:· відмінності у здібностях (фізичних та інтелектуальних);· відмінності освіти і кваліфікації;· працьовитість і мотивацію;· професійну ініціативність і схильність до ризику;· походження, розмір і склад сім’ї;· володіння власністю і становище на ринку; удачу, везіння і дискримінацію.
Нерівність доходів може призвести до політичної та економічної нестабільності в суспільстві. Тому більшість країн прагнуть здійснювати заходи по скороченню нерівності громадян в доходах.Але абсолютна рівність в доходах приводить до зникнення зацікавленості в кращих результатах праці і веде до гальмування розвитку економіки.Міру нерівності доходів відображає крива Лоренца, при побудові якої по осі абсцис відкладена кількість сімей (в відсотках від загального їх числа), а на осі ординат – їх дохід (у відсотках). Загальну кількість сімей (100%) ділять на п’ять рівних за чисельністю груп, тобто кожна група містить 20% населення.Для кожної групи обчислюють її частку в особистому доході за відповідний рік.

Можливість абсолютно рівного розподілу доходу представлене бісектрисою, яка вказує на те, що будь-який даний відсоток сімей отримує відповідний відсоток доходу. Це лінія абсолютної рівності.Крива Лоренца показує фактичний розподіл доходів і будується за реальними даними. Це крива розподілу.Область між лінією абсолютної рівності і кривою Лоренца вказує на ступінь нерівності у розподілі доходів. Чим більшою є ця область, тим більша нерівність розподілу доходів у суспільстві і навпаки.Абсолютна нерівність в розподілі на графіку показана лініями ОВ і АВ, які обмежують графік внизу і справа. У цій ситуації графік розподілу співпадає з осями системи координат з вершиною в точці В. Він показує, що менше 1% сімей отримують 100% доходу, а інші – взагалі нічого не отримують. Реальне суспільство не характеризується ні абсолютною рівністю, ні абсолютною нерівністю.Способи розв’язання проблеми нерівності доходів:
1. Встановлення більш високих податків для найбагатших (прогресивне оподаткування).2. Надання грошової допомоги або можливість отримати частину товарів безкоштовно чи за зниженими цінами.3. Створення рівних стартових можливостей для усіх громадян.4. Розширення можливостей знайти роботу для тих, хто має менше талантів і здібностей.

Якщо заштриховану площу між бісектрисою і кривою Лоренца поділити на площу трикутника АОВ, отримаємо показник ступеня нерівномірності в доходах. Його називають коефіцієнтом концентрації доходів або коефіцієнтом Джині (за ім’ям італійського економіста Коррадо Джині (1884-1965 рр.), який запропонував використовувати цей коефіцієнт).Коефіцієнт Джині показує характер розподілу всієї суми доходів населення між окремими групами. За рівномірного розподілу доходів у суспільстві коефіцієнт Джині дорівнює 0, а чим вищий ступінь нерівномірності доходів у суспільстві, то ближчий цей коефіцієнт до 1.

34.     Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин, його цілі та функції. Суб’єктна структура ринку— це система відносин між багатьма агентами, що відображає їх цілі, рівноправні, взаємоузгоджені інтереси, характер, форми організації та взаємодію щодо виробництва, обміну, розподілу і споживання економічних благ. Економічні суб’єкти активні, вони цілеспрямовано приймають рішення і забезпечують виконання планів, які розробляють. Тому процес економічної діяльності є сукупністю планів і рішень, що виражає активність різних категорій економічних суб’єктів.  Суб’єкти можна поділити на такі дві групи:1) прості економічні одиниці або мікросуб’єкти — елементарні одиниці у сфері споживання (індивіди, домогосподарства) й елементарні одиниці у сфері виробництва (фірми). Мікросуб’єкт складає для себе план дій, що стосується індивідуальних кількостей продуктів, послуг, в яких він має потребу; 2) комплексні економічні одиниці або макросуб’єкти, що складаються з групи простих економічних одиниць і є кількома центрами, які розпоряджаються благами (промислова галузь як поєднання групи фірм, профспілка як група працівників), та кількома інстанціями, що приймають рішення (різні плани, які іноді суперечать один одному, зіставляються, узгоджуються та приводяться у відповідність з домінуючим планом, наприклад, держави).
Сучасна економічна теорія відмовилась від постулату про однорідність економічних суб’єктів, на якому ґрунтувалася економічна наука у ХІХ ст. і який був відображений у схемі, пов’язаній з поняттям «гомо економікус» (людина економічна). Нині економічна наука е лише аналізує різноманітність економічного середовища, за якого снує відмінність мікро- і макроодиниць, а й визнає різноманітність економічних суб’єктів. Це зумовлено такими чинниками: 1) відмінністю у ступені раціональності при прийнятті рішень. За им критерієм індивідів можна поділити на такі групи: ультрараціоналістичні, які діють на основі знань економічних законів, власного досвіду, інтуїції щодо майбутнього; недостатньо раціоналістичні, поведінка яких зумовлена середовищем і які є рабами ануючого менталітету, реклами, пропаганди; люди типу «гомоекономікус», які керуються власним інтересом, принципом економії сил, що також можна оцінювати по-різному залежно від часу та місця;2) відмінностями у повноті та широті прозорості, силі уявлення, асштабності мислення;3) неоднаковістю сили і впливу. За економічними параметрами, характером діяльності індивіди поділяються на панівних і тих, які еребувають під впливом, тобто або є центрами влади, або підпорядковуються іншим.
Отже, суб’єктами сучасної ринкової економіки є підприємці, працівники, кінцеві споживачі, власники позичкового капіталу, власники цінних паперів тощо, яких узагальнено поділяють на дві мікросистеми — домогосподарства і фірми.

35.     Доходи домогосподарств та їх джерела.
Щоб домогосподарства успішно виконували свої функції, вони повинні отримувати певний обсяг доходів за рахунок певних джерел. Ці джерела різноманітні. В ринковій економіці їх можна згрупувати в два види:1. головне джерело доходів – доходи від ресурсів або факторів виробництва , які домогосподарства поставляють суспільному виробництву (зарплата, % по вкладам, доходи від бізнесу, власності і т.п.).2. трансфертні платежі – тобто виплати державою стипендій, субсидій, дотацій, пільг, освітні, медичні послуги населенню за рахунок держави. Статистика України виокремлює такі статті доходів населення:· оплата праці;· надходження від особистого підсобного господарства;· пенсії, стипендії, допомоги з безробіття субсидії, дотації та путівки до санаторно-курортних закладів для дорослих і дітей, на утримання дітей в дошкільних установах;· дохід з інших джерел.
Сукупний дохід домогосподарства не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто нижчий ніж вартість необхідних товарів та послуг, розрахована за нормами споживання. Прожитковий мінімум використовується для встановлення мінімального рівня доходів, мінімальної зарплати, пенсії, стипендії, інших соціальних виплат і пільг. Розподіл доходівдає змогу отримати уявлення про рівень життя в країні, вирішення соціальних проблем, спосіб існування пануючої соціально-економічної системи. Кожному суспільству відповідають певні принципи розподілу доходів.
Історія знає:- розподіл за працею;- за капіталом;- за власністю;- факторами виробництва. У змішаній економіці всі ці форми співіснують, переплітаються, взаємодіють між собою. Їх удосконалення сприяє добробуту людей. Зарубіжна економічна наука виділяє два підходи до розподілу доходів:- функціональний, тобто відповідно до функцій, які виконують отримувачі доходів (зарплата, рента, процент, прибуток).Зарплата – за витрати робочої сили. Рента і процент – за ресурси, що перебувають у чиїйсь власності. Прибуток – власникам підприємств.- особистий розподіл доходів пов’язаний із способом, за допомогою якого сукупний дохід суспільства розподіляється серед окремих домогосподарств. Статистика свідчить про значну нерівність розподілу особистих доходів населення. Причини цього явища різні:· здібності людини· здобута освіта· види діяльності· власність· становище на ринку· психологічні чинники (удача, ризик, зв’язки). Значну диференціацію в доходах населення України сьогодні зумовлює чинне законодавство та загальний низький рівень життя основної маси населення.

36.     Еволюція торговельного капіталу. З еволюцією економічної системи капіталізму торговельний капітал зазнає постійних кількісних і якісних зрушень (з нагромадженням кількісних змін). Еволюція торговельного капіталу відбувається під впливом розвитку продуктивних сил і техніко-економічних відносин (загалом — технологічного способу виробництва), організаційно-економічних та відносин економічної власності і господарського механізму, а конкретніше — внаслідок дії таких економічних законів, як закон концентрації виробництва і капіталу у сфері торгівлі, закон централізації капіталу в цій сфері, закон конкуренції, основний економічний закон та ін. їх дія значно інтенсифікувалась під впливом НТР, посилення інтеграційних процесів та інших факторів. Унаслідок цього у сфері торгівлі відбувається механізація та автоматизація багатьох виробничих процесів, що вимагає значних витрат, які можуть здійснювати лише великі компанії. Це зумовлює зростаючу диференціацію торгових підприємств, посилює ступінь концентрації торговельного капіталу, призводить до виникнення і розвитку акціонерних компаній у цій сфері. Так, якщо у 1948 р. на частку акціонерних компаній припадало 57 % загального торгового обороту США, то наприкінці 90-х років — понад 90 %, в тому числі у роздрібній торгівлі відповідно 47 % і понад 85 %.. Важливим напрямом еволюції торговельного капіталу є певне одержавлення його функцій, інтеграція з державою. В основі цих процесів лежить державна контрактна система, наявність значного за обсягом гарантованого державного ринку, виконання державою своїх соціально-економічних функцій.

37.     Економіко-правові основи розвитку підприємництва в Україні.Правове регулювання підприємництва здійснюється численними нормативно-правовими актами як загального, так і спеціального характеру. Однак уповільнення темпів зростання кількості суб'єктів підприємництва і кількості зайнятих свідчить про недостатність і недосконалість нормативно-правової бази розвитку підприємництва, яка повинна бути першоосновою, фундаментом (базою в повному розумінні цього слова) формування та розвитку суб'єктів підприємницької діяльності.З великої кількості юридичних актів визначальними є Закон України «Про підприємства в Україні», статут підприємства, а також узгоджений з чинним законодавством колективний договір, що регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства (фірми). Важливою інституціональною передумовою економічного зростання є наявність у країні розвиненого конкурентного середовища. А існуючий незадовільний стан розвитку підприємництва в Україні є головною причиною низької ефективності конкурентного впливу. Про це свідчать зокрема інтегровані показники стану малого підприємництва в Україні за 11 років незалежності. Так, кількість малих підприємств на 1 тисячу чоловік наявного населення складає трохи більше ніж чотири одиниці, що в 11 разів менше за аналогічні показники країн ЄС та майже в 20 разів менше, ніж у США. На малих підприємствах України працює 10% зайнятих у галузях економіки, а питома вага обсягів виробництва продукції (робіт, послуг) становить 11%. Ці показники в 6-8 разів нижчі, ніж у розвинених країнах, і в 1,5-2 рази менші, ніж в окремих країнах СНД. На жаль, недосконала державна політика, а в багатьох випадках її відсутність не сприяє повномірній реалізації основних соціально-економічних функцій підприємництва, забезпеченню підприємницької безпеки.Повільність та суперечливість просування України шляхом ринкових реформ значною мірою обумовлюється саме недооцінкою ролі та значення підприємництва, зокрема малого. Це неминуче призводить до виникнення негативних явищ у ході становлення цього сектора економіки. Зокрема мале підприємництво:• не виконує ролі провідного сектора ринкової економіки України та не є ринкоутворюючим чинником, як це є в інших країнах;• недостатньо зростає кількісно, а отже, не забезпечує створення додаткових робочих місць в умовах зростання рівня безробіття та за наявності перспективи здійснення в Україні пенсійної реформи;• не забезпечує запровадження інновацій (практично не розвивається в Україні венчурний бізнес);• не формує достатньою мірою нового соціального прошарку підприємців-власників, які повинні стати основою формування середнього класу як соціальної бази ринкових реформ.
Як наслідок, процес становлення малого підприємництва в Україні відбувається вповільнено і нерівномірно.

38.     Економічна безпека України і шляхи її підвищення в умовах глобалізації світогосподарських зв’язків. Економічний, соціально-політичний, культурний розвиток останньої чверті XX ст. відбувався під дедалі потужнішим впливом глобалізації. її економічна складова пов'язана насамперед із джерелами, ресурсами, чинниками, формами господарської еволюції. Мова йде про рух інвестицій і технологій, робочої сили, інтелектуальних і фінансових ресурсів, розвиток менеджменту й маркетингу та ін. Глобалізація виявляється у зростанні міжнародної торгівлі й інвестицій, небаченій до цього диверсифікації світових фінансових ринків і ринків робочої сили, значному підвищенні ролі ТНК у світогосподарських процесах, загостренні глобальної конкуренції, появі систем глобального, стратегічного менеджменту. Розглянемо принципові ознаки й характерні риси глобалізації як суспільно-економічного процесу. З огляду на сформульовані в літературі визначення даного поняття та форми виявлення цього феномена в різноманітних сферах економіки і суспільства слід наголосити передусім на тому, що глобалізація є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування основ ноосфер-но-космічної цивілізації. Звідси випливають і якісні й кількісні ознаки та показники, що характеризують розгортання даного процесу. Серед найголовніших слід назвати посилення взаємозалежності економік різноманітних країн, зростання цілісності і єдності світового господарства, в основі яких — дедалі більша відкритість національних ринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці. Окремі нації й держави поступово передають свої функції суб'єктів міжнародних відносин і міжнародного права наднаціональним органам. Формування так званого "світового села" ("global village"), здавалося б. має сприяти підвищенню прозорості господарських трансакцій, але поки що відбуваються зворотні процеси за ефектом "чорної скриньки". Яскравий приклад цьому — світова фінансова криза 1997—1998 pp. За рахунок упровадження новітніх технологій, систем електронного зв'язку, і насамперед Інтернету, зростають світові комунікаційні мережі, що виводить багато з них зі сфери державного контролю. Завдяки науково-технічним досягненням скорочуються витрати на здійснення міждержавних і міжфірмових господарських контактів. Так. якщо вартість трихвилинної телефонної розмови між Нью-Йорком і Лондоном дорівнювала в 1930 р. 300 дол. (за курсом 1996 р.), то тепер — лише одному доларові.Помітно збільшується кількість країн і народів, що втягуються у процес глобалізації. Особливим динамізмом характеризувалися до останнього часу нові індустріальні країни Азії та окремі держави Латинської Америки. Розвивається тенденція до формування глобальної цивілізації зі спільними уподобаннями, цінностями та суспільною свідомістю. Закладаються основи міжнародного громадянського суспільства, створюються плюралістичні структури глобальних еліт. Вестернізується світовий культурний простір за одночасного протистояння цьому процесові, особливо з боку мусульманських держав.

39.     Економічна система: її сутність, мета й основні структурні елементи. Система як загальнонаукове поняття - це сукупність взаємопов'язаних і розміщених у належному порядку елементів певного цілісного утворення.Кожній системі притаманні такі властивості: цілісність, упорядкованість, стійкість, саморух та загальна мета.Економіка будь-якої країни функціонує як багатовимірна система, що складається з великої кількості різних взаємопов'язаних та взаємозалежних компонентів, які розвиваються відповідно до спільних для всієї системи законів. В економічній літературі існують різні підходи до визначення економічної системи, а саме:- як сукупності відносин між людьми, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання економічних благ;- як сукупності людей, об'єднаних спільними економічними інтересами;- як історично визначеного способу виробництва;- як особливим чином упорядкованої системи зв'язків між виробниками та споживачами матеріальних і нематеріальних благ;- як сукупності всіх економічних процесів, що функціонують у суспільстві на основі притаманних йому відносин власності та організаційно-правових норм, тощо.З нашого погляду, найзагальнішим є таке визначення економічної системи. Економічна система - це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету. Економічна система має забезпечувати не лише теоретичну відповідь на ці запитання, а й реальні економічні дії, бо кожна з існуючих систем не здатна запобігти альтернативному вибору в умовах обмежених природних ресурсів і виробничих можливостей. Важливою характеристикою економічної системи є визначення її структурних елементів. Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних відносин і механізму господарювання

Продуктивні сили - це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і ду ховних благ, необхідних для задоволення потреб людей. В процесі історичного розвитку продуктивні сили як в цілому, так і окремі їх елементи, постійно оновлюються, збагачуються і перебувають у діалектичній єдності, кількісній і якісній функціональній залежності. Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і продуктивності суспільної праці. Економічні відносини - це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ.
Система економічних відносин
Техніко-економінні відносини - це відносини між людьми з приводу створення та використання ними знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони впливають на сили природи і виробляють необхідні життєві блага. Техніко-економічні відносини відображають технологію і є матеріально-речовим змістом суспільного виробництва.Організаційно-економічні відносини - це відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом: відносини обміну діяльністю між людьми, спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування виробництва.Соціально-економічні відносини - насамперед це відносини власності в економічному значенні цього поняття. Відносини власності визначають головне в економічній системі - спосіб поєднання працівника з засобами виробництва. Крім того, відносини власності зумовлюють історичну специфіку економічної системи, її соціальну структуру, систему влади. Таким чином, соціально-економічні відносини, основою яких є певна форма власності, займають визначальне місце у структурі економічних відносин та в економічній системі взагалі, виконуючи в ній системотвірну функцію.Господарський механізм є структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання економічних законів ринку, державних економічних важелів, правових норм та інституційних утворень. Найважливіша функція господарського механізму - забезпечення процесу відтворення та ефективного розвитку суспільного виробництва на основі динамічної рівноваги між виробництвом та споживанням, попитом і пропозицією

40.     Економічне зростання: сутність та основні моделі. Економічне зростання відноситься до числа складних і багатогранних явищ. Категорія економічного росту є найважливішою характеристикою суспільного виробництва при будь-яких господарських системах. Економічне зростання - це кількісне і якісне вдосконалення суспільного продукту за певний період часу. Економічне зростання означає, що на кожному даному відрізку часу в якійсь ступеня полегшується рішення проблеми обмеженості ресурсів і стає можливим задоволення більш широкого кола потреб людини. 
У найзагальнішому вигляді економічний ріст означає кількісна і якісна зміна результатів виробництва і його чинників. Своє вираження економічний ріст знаходить у збільшенні валового національного продукту (ВНП), у зростанні економічної мощі нації, країни, регіону. Це збільшення можна виміряти двома взаємозалежними показниками: зростанням за певний період часу реального ВНП або ростом ВНП на душу населення. У зв'язку з цим показником, що відбиває економічне зростання, є річний темп зростання ВНП у відсотках. 
По суті, економічне зростання є результатом суспільного відтворення, який, пройшовши через стадії розподілу й обміну виявляється в споживанні. Проте, при всій важливості виробництва, економічне зростання має сенс лише тоді, коли служить споживанню. Отже, економічне зростання, що зародився в надрах виробничого процесу, знаходить своє справжнє зміст і сутність тільки в кінці відтворювальної ланцюжка, коли вироблений продукт стає і реалізованим, і спожитим. З цього можна зробити висновок, що економічне зростання - це процес, який народжується на стадії виробництва, набуває стійкого характеру на інших стадіях суспільного виробництва, призводить до кількісного та якісного зміни продуктивних сил, збільшення суспільного продукту за певний період часу і зростання народного добробуту. Багатофакторна модель економічного зростання 
Збільшення обсягу ресурсів і підвищення їх якості за рахунок НТП приведе до збільшення виробничих можливостей. Збільшення обсягу ресурсів і підвищення їх якості можна також іменувати ресурсами безпосереднього впливу на економічне зростання. Є велика кількість ресурсів, які впливають на нього опосередковано. Так попит на продукцію та послуги багато в чому залежить від величини і динаміки заробітної плати. Її реальна величина визначається боротьбою між робітниками і підприємцями в ході укладання колективних договорів, фіскальною політикою держави, а також схильністю населення до заощадження і накопичення, структурою споживчого бюджету і т.п. У нашій країні в умовах адміністративно-командної економіки держава не вважалося з цими обставинами, що істотно спотворювало планування і прогнозування. Можна навести й інший приклад. Використання капіталу, і в цілому виробництво у величезній мірі залежать від рівня підприємницької діяльності, яка, у свою чергу, є функцією освіченості, таланту, сміливості та інших якостей менеджерів. Двофакторна модель 
Двофакторна модель економічного зростання - модель зростання економіки, побудована на припущенні, що тільки два фактори - капітал і праця - беруть участь у створенні валового національного продукту. Відповідно до цієї моделі зростання засобів виробництва, капіталу, стосовно до фіксованого кількості праці, за відсутності технологічних змін буде приводити до падіння норми прибутку на капітал, а також до зниження реальної ставки відсотка при одночасному зростанні реальної заробітної плати і обсягу виробництва. Така модель є спрощеною, оскільки не враховує впливу технічного прогресу.

41.     Економічне мислення, його види та роль у розумінні економічного життя суспільства. У даній темі вивчається найважливіша грань соціальної економіки — економічна діяльність суб’єктів господарювання, узята з боку формування таких параметрів, як економічне мислення, економічна свідомість, економічна дійсність і т. ін. Природно, що в першу чергу варто визначитися із самим поняттям «економічне мислення», його змістом і взаємозв’язком з іншими явищами та процесами. Економічне мислення — явище суб’єктивного порядку, безпосередньо пов’язане з економічним життям суспільства як його органічна частина. З одного боку, економічне мислення є процесом відтворення людською свідомістю, у визначеній логічній послідовності, економічних взаємин із відповідними їм економічними законами. З іншого ж — це процес осмислення і переосмис­лення, засвоєння людьми нагромаджених суспільством економіч­них знань. Економічну свідомість при цьому можна розуміти як наслідок відтворення суб’єктами господарювання економічних умов життя у вигляді економічних ідей, поглядів, теорії, концепцій, що визначають суспільну стратифікацію і виражають своє ставлення до економічної діяльності в кожен конкретний історичний момент. У першому наближенні економічне мислення можна визначити як відображення в економічній свідомості явищ і процесів економічного життя й формування адекватних практичних дій, спрямованих на його перетворення. Економічне мислення виникає в процесі безупинної взаємодії об’єктів і суб’єктів економічного життя, а економічна дійсність — органічне переплетення взаємодії системи об’єктів і системи суб’єктів. Крім суспільного й індивідуального мислення, залежно від специфіки структури економічних взаємин, рівнів їхньої дії та використання, існують і різні інші аспекти економічної свідомості й мислення (колективні, територіальні, галузеві і т. д.). У цьому разі йдеться, звичайно, про стратифікацію економічного мислення. Економічна свідомість, економічне мислення пов’язані і з таким поняттям, як пізнання. Мислення в дії — сам процес пізнання, тож, економічне пізнання — це процес відтворення економіч­них знань за допомогою й у процесі економічного мислення. Відповідно до цього змістовою гранню економічного мислення є рух у ньому економічних знань у вигляді економічних категорій, понять, узагальнень і т. ін., тобто економічне знання — основна форма існування економічного пізнання. Інакше кажучи, поняття «економічне мислення» і «економічні знання» співвідносяться між собою, як різні боки однієї медалі. Чим насиченіші і глибші економічні знання суб’єкта господарювання, тим повнішою є потенційна можливість розкриття економічного мислення.

42. Економічний закон зростання потреб.

Одне з фундаментальних положень економічної теорії полягає в тому, що матеріальні потреби суспільства є безмежними, а еконо-мічні ресурси, що необхідні для задоволення цих потреб, є обмеже-ними.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку - закону зростання потреб і закону економії праці. Ці закони взаємопов'язані та відбивають дві сторо-ни загальноекономічного закону зростання соціально-економічної ефективності. На рівні суспільства дія цього закону виявляється в тому, що в умовах безмежності потреб суспільство, що прагне за-безпечити їх найповніше задоволення, тобто максимально набли-зитися до мети, повинно прагнути до всебічної економії праці (як живої, так і уречевленої), тобто до ефективного використання еко-номічних ресурсів, їх раціонального поєднання та розподілу між виробництвом різних благ і на цій основі" - створення умов для задоволення одних потреб і просування до інших потреб більш високого рівня, задоволення яких, у свою чергу, створює умови для просування до потреб ще вищого рівня і т. д.
На індивідуальному рівні дія закону виявляється в тому, що кожна людина, заінтересована, з одного боку, в максимальному задово-ленні потреб, завжди намагається зберігати свою працю - раціо-нально розподілити її між різними видами діяльності, полегшити, зробити ефективнішою за допомогою різних засобів праці, еко-номно використовувати предмети праці, а з другого, - забезпечи-ти раціональне обмеження потреб, жорстку черговість їх задово-лення, пошук найефективніших комбінацій.

Закон зростання потреб є законом суспільного прогресу. Він характеризує не просто зростання, тобто появу все нових і нових потреб, а зміну структури їх, що відбиває просування як людини, так і суспільства в цілому від біологічного (фізіологічного) до все більш і більш різнобічного, багатого

39.Ек система: її сутність та структурні елементи

Система – сукупність взаємоповязаних і розміщених у певному порядку елементів певного цілісного утворення. Кожна система має такі риси: цілісність, загальна мета, саморух, упорядкованість, стійкість, самоорганізація.

Економіка – багатовимірна система що має багато елементів, що взаємодіють і взаємоповязані. Кожна система має закони розвитку. Різні вчені по різному визначають ек системи:

Економічна с-ма – об’єктивна єдність закономірно пов’язаних одне з одним явищ та процесів ек життя.

Під економічною системою розуміється реальна національна ек-ка, тобто ек-ка окремої країни з її внутрішньогалузевою стуктурою, фірмами, підпр-вами, сімейними гсподарствами.

Основні складові частини економічної системи:

1)провідний тип власності;

2)основні групи об’єктів сусп вир-ва і відносини між ними;

3)принципи організації вир-ва об, розп, спож;

4)господарчий механізм.

Критеріями класифікації ек с-м є форми планування та управління, форми власності, ринку, ніноутворення і т.д. На основі цих критеріїв виділяють ком-адм с-му, ринкову ек-ку.

Ринкова ек-ка – різноманітність форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм гсподарювання, матуріальне стимулювання, вільне ціноутворення, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо.

Адміністративно-командна с-ма заснована на пануванні державної власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв’язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу тощо.

Змішана економічна с-ма – різноманітність форм власності та господорювання, якісні зрушення у відносинах приватної власності, конкурентний механізм, значна економічна роль держави, прогнозування соц-економічних процесів. Огбов’язковими особливостями змішаної ек-ки є її високий ек розвиток та соціальна направленість.

Перехідна економічна с-ма характерна для країн, які звільнились від недоліків адміністративно-командної системи. В таких умовах трансформаційні проецси відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соц- ек-чними потрясіннями, кризовими явищами. 

43.           Економічний цикл і його фази. Типологія економічних циклів.В економічному циклі, середня тривалість якого у XIX ст. складала 11 років, досить чітко виділялися чотири періодиабо фази: криза, депресія (застій), пожвавлення і піднесення. Криза - головна фаза циклу, вона завершує попередній цикл і є початком наступного. Криза розпочинається труднощами збуту продукції спочатку у гуртовій (оптовій), а потім і в роздрібній торгівлі. Починається затоварювання, підприємства працюють на склад. Скорочується виробництво, що зменшує сукупний попит на інвестиції, предмети споживання та працю. Закривається або банкрутує частина підприємств, зростає безробіття, зменшуються реальні доходи. З обігу зникають вільні грошові засоби, що ускладнює розрахунки між виробниками, різко зростає попит на позичковий капітал, стрімко збільшується норма позичкового процента (процентні ставки за кредит). Паніка охоплює ринок цінних паперів (фондову біржу), курс яких нестримно падає. Такою є реакція об’єктивного ринкового механізму на порушення рівноваги між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням тощо, тобто на порушення макроекономічних пропорцій. Цей механізм діє швидко і безжально, стихійно встановлюючи втрачену рівновагу. Скорочення виробництва у ході кризи поступово призводить до необхідних пропорцій і ринкова економіка входить у фазу депресії.Депресія - фаза циклу, яка проявляється у застої виробництва. На цій фазі відтворення просте, виробництво не розширюється. Поступово реалізовуються товарні запаси, які виникли під час кризи в умовах різкого зменшення платоспроможного попиту. Рівень безробіття залишається високим, але на деякий час стабільним. В умовах скороченого виробництва процентна ставка по кредитах падає до свого мінімального значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для пожвавлення виробничо-комерційної діяльності.Пожвавлення розпочинається з невеликого зростання обсягів виробництва, помітного скорочення безробіття. Підприємці, намагаючись відновити прибутковість виробництва, замінюють стару техніку і технологію на нові, більш прогресивні. Це створює передумови для зростання сукупного попиту на нові інвестиції, тому на цій фазі відбувається масова заміна (оновлення) основного капіталу (засобів праці), що дає поштовх до зростання виробництва у відповідних галузях (які виробляють засоби праці). Це стимулює попит на сировину, матеріали, енергію тощо, а потім і на предмети особистого споживання, додаткових робітників, які поступово втягуються у суспільне виробництво, зменшуючи армію безробітних. Нарешті обсяг виробництва досягає докризового рівня, зростають ціни, прибуток і заробітна плата. Економіка вступає у фазу піднесення. Піднесення - фаза циклу, коли виробництво перевищує рівень попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, зростають зайнятість, трудові доходи, прибутки, попит на товари і ресурси, поступово зростає ставка проценту, розширюється комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталів тощо. Розпочинається справжній економічний бум, тобто швидке економічне зростання, що готує ґрунт для наступної кризи, а, отже, і циклу (графічне подання економічного циклу див. на рис. "Економічний цикл"). Отже, економічний цикл є болісною реакцією ринку на порушення макроекономічних пропорцій. На відміну від сучасного етапу розвитку ринкової економіки в умовах вільного підприємництва і вільної конкуренції не існувало іншого способу досягнення необхідних пропорцій економіки, ніж економічна циклічність. Цикл - об’єктивний механізм встановлення макроекономічної рівноваги, хоча й Якщо циклічні кризи охоплюють увесь процес відтворення, то проміжні кризи носять локальний характер. Вони не дають початку новому циклу, а на короткий час переривають фазу пожвавлення або піднесення; вони менш стійкі і глибокі.Часткові кризи, на відміну від проміжних, охоплюють не всю економіку, а якусь одну з її сфер, наприклад, грошовий обіг і кредит.Галузева криза вражає лише якусь окрему галузь, скажімо, енергетику чи транспорт.Структурна криза з’являється тоді, коли стара структура економіки перестає відповідати новим техніко-економічним параметрам виробництва, існує нагальна необхідність її зміни і переходу до нового технологічного способу виробництва. Складність такого переходу зумовлена тим, що стара економічна структура не сприймає необхідних змін і чинить їм опір. Структурна криза безпосередньо розпочинається тоді, коли занепадають ключові галузі економіки, які визначають структуру відтворення суспільного виробництва. Занепад якоїсь однієї базової галузі (скажімо, вугільної) вимагає структурної перебудови всієї економіки (у нашому прикладі - розширення видобування нафти і газу, розвиток атомної енергетики, перехід на використання нових видів палива і енергії усіх інших галузей, поява нових технологій тощо).пов’язаний із значними втратами.

44.Ек інтерес: їх сутність та види.

Ек інтерес – усвідомлене прагнення економічних суб’єктів задовольнити певні потреби, що є об’єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності: є виявом економічних потреб, відображають певний рівень та динаміку задоволення економічних потреб, спонукають економічних суб/єктів до діяльності для задоволення потреб.

Субєкти ек інтересів : індивід, дом господарство, колектив, держава

Обєкти : ек блага (товари послуги інформація). За обєктами класифікуються на майнові, фінансові, інтелектуальні.

За часовою ознакою: поточні, перспективні.

За важливістю: головні, другорядні.

Субєкти ек відносин виражають спецефічні ек інтереси: 1) ек інтерес домогосподарств : максималізація корисних благ з урахуванням існуючих цін та доходів. 2) ек інтерес підприємців: максималізація прибутку, зниження витрат, підвиження конкурентноспроможності продукції. 3) ек інтерес держави : реалізація потреб суспільства вцілому.

45.     Економічні категорії та економічні закони, їх сутність, види.Розвиток економіки (суспільного виробниц­тва) не є випадковим процесом. У ній, як і в природі, через зовнішній, здавалося б, хаос, прокладає свій шлях необхідність закономірного розвитку. Тобто мова йде про те, що економічні (господарські) процеси направля­ються внутрішніми, властивими саме їм законами. Звичайно, це не заперечує існування випадкових явищ, непе­редбачених ситуацій, які не вписуються у загальну логіку розвит­ку. Чому? Тому, що закони проявляються не в кожному окре­мому явищі, а у вигляді пануючої тенденції, яку можна виявити лише у всій сукупності явищ і процесів, що відбуваються.Пізнавання суті цих явищ і процесів відбувається шляхом абс­трагування (про що мова йшла у попередній темі) від випадкових, одиничних, поверхових ознак і на цій основі виявлення родових (основоположних) ознак економічного явища, ознак, які відобра­жають в узагальненому вигляді найбільш суттєві його сторони. Такий підхід до вивчення економічних явищ і процесів дає мож­ливість сформулювати свої категорії і поняття.Що розуміється під економічною категорією? Категорія політекономії - це найбільш загальне логічне поняття, що відображає суть реально існуючого економічного явища, яке проявляється в певному виробничому відношенні. Або інакше -це теоретичне відображення реально існуючих виробничих відно­син людей. Наприклад: товар, гроші, вартість, капітал. Категорія - це нижчий ступінь пізнан­ня    економічних    явищ.    Вищим,    який дозволяє    повною   мірою   розкрити   суть явища, є економічний закон. Економічні закони виражають внутрішні, типові, тривалі, необхідні  (в  т.ч.  причинно-наслідкові)  зв'язки й залежності, які характеризують головний магістральний напрям розвит­ку тієї чи іншої сфери економіки. Економічні закони, як і закони природознавства, мають об'єктивний характер, тобто вони виражають реальний зв'язок економічних явищ і процесів, які відбуваються незалежно від волі й свідомості людей.
А оскільки це так, то люди не можуть створювати або скасовува­ти економічні закони (як, наприклад, вони поступають з юридични­ми законами). Але це не означає, що економічні закони проявля­ються, діють самі по собі, поза господарською діяльністю людей (як, наприклад, закони природи). Економічні закони можуть проявляти­ся, реалізовуватися лише через господарську діяльність людей, через їхні економічні стосунки (відносини) між собою. Тобто виробничі (економічні) відносини між людьми є тим середовищем (умовами), в якому виникають і діють економічні закони. Поза цим середовищем немає і його законів. Отже, економічні закони незалежні від свідомості, бажання людей, але не від їхньої діяльності.

46. Економічні основи та передумови вирішення глобальних проблем. 

Головна передумова успішного вирішення глобальних проблем — розгляд їх у взаємопов'язаній цілісності, тісному переплетінні економічних, політичних, соціальних, культурних, технологічних, екологічних, психологічних та інших процесів.
Передумови вирішення глобальних проблем:—парадигмальвдш прорив у суспільній свідомості, нові концептуальні підходи до розуміння перспектив розвитку людства;—переосмислення суті економічної безпеки держав, які реалізують різні моделі демократичного суспільства;—досягнення консенсусу з питань, що стосуються головних контурів нового суспільного порядку в XXI ст.;—синтез, взаємозбагачення і доповнення оцінок, стратегій і програм розвитку світового співтовариства, які висуваються різними країнами, науковими школами тощо;—перегляд і перебудова системи міжнародних відносин на засадах загальнолюдських цінностей, пріоритетності розвитку творчого потенціалу людської особистості;—формування нового світопорядку, створення єдиного механізму регулювання на глобальному рівні, міжнародних процедур і механізмів, які відповідають потребам забезпечення гідного майбутнього людства;—об'єднання зусиль і ресурсів людства на основі усвідомлення важливості та невідкладності розв'язання глобальних проблем, єдності інтересів і спільної відповідальності перед майбутніми поколіннями.

 47.Ек потреби їх суть та види.

Ек-чні потреби – природний потяг людини до визначених умов життя, відсутність яких супроводжується відчуттям нестачі певних благ та послуг, бажанням володіти ними, щоб подолати це відчуття.

Потреби існують у всіх. Вони є безмежними, розвиваються і прогресують з розвитком людства (закон зростання потреб)

Класифікація за обєктами: біологічні( Їжа одяг житло), соціальні (спілкування визнання), Духовні( творчість)

Класифікація за субєктами: 1)індивідуальні, колективні, суспільні. 2)домогосподарств підприємств держви. 3) Соц ек класів та соц ек груп.

За характером винектення : первинні і вторинні

За нагальністю задоволення: перчошергові ідругорядні.

За можливостями задоволення: насичені( мають межу задоволення), та ненасичені.

Також існує ієрархія потреб, яку винайшов Маслоу

фізіологічні,в безпеці та захисті, соціальні, у повазі, у самовираженні.

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на абсолютні, дійсні та платоспроможні. Абсолютні потреби породжені сучасним рівнем розвитку світової ек-ки. Дійсні потреби відповідають рівню розвитку ек-ки певної країни. Платоспроможні – потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін. Потреби – постійні, вони – продукт розвитку суспільства, тому їх характер структура може змінюватися. Потреби мають діалектичний звязок з в-вом. В-во не тільтки задовольняє, а й створює умови для нових потреб. Взаємодія в-ва і потреб підкоряється закону зростання потреб і закону розвитку факторів в-ва.

48. Ефективність виробництва: її сутність, економічні та соціальні показники. Ефективність виробництва — категорія, яка характеризує віддачу, результативність виробництва. Вона свідчить не лише про приріст обсягів виробництва, а й про те, якою ціною, якими витратами ресурсів досягається цей приріст, тобто свідчить про якість економічного зростання.

49. Загальна характеристика провідних шкіл та течій економічної думки.

Метою дослідження меркантилістів були пошуки джерел буржуазного багатства. Об'єктом спостережень стала капіталістична торгівля, а предметом пильної уваги — рух грошей і товарів між окремими сторонами. Це вчення відбивало інтереси і торгівельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Оскільки основною формою багатства представники меркантилізму вважали золото і срібло, то таке багатство, на їхню думку, нагромаджується в результаті зовнішньої торгівлі.Оскільки ця школа відбивала інтереси переважно торговельної буржуазії, уже наприкінці XVI - на початку XVІІ ст. її ідеї увійшли в суперечності з інтересами промислової буржуазії. На зміну меркантилізму приходить класична політична економія. Засновники – У. Петті, Ф. Кене та А. Р. Ж. Тюрго. Найвищого досягнення набула в працях англійських економістів А. Сміта (1723 - 1790) та Д. Рікардо (1772 - 1823). Класична політична економія зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, включивши до неї всі галузі матеріального виробництва, Та на вивченні її об'єктивних закономірностей, започаткувала теорію трудової вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення.У Франції варіантом класичної школи були фізіократи (з гр. влада природи). Вони вперше джерелом суспільного багатства називали не сферу обігу (на відміну від меркантилістів), а сферу виробництва, природу. Земля, на їхню думку, була найвищою цінністю. Фізіократи проаналізували капітал як один із чинників виробництва і прибуток як форму доходу з капіталу. Класична школа буржуазної політичної економії, її прогресивні ідеї набули розвитку в марксистській політичній економії. К. Маркс довів до рівня наукової теорії ідеї класиків поліітекономії1 про двоїстий характер праці, виокремив те, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар, виділив поняття середньої вартості товару, навколо якої коливаються ціни, а сама ціна крім того виражає коливання попиту і пропозиції. Історична школа та маржиналізм. Історична школа виникла в Німеччині. Економічні явища, на думку представників історичної школи, зумовлені історичними обставинами. Тому вони політичну економію ототожнювали з поняттям "національна економіка". У середині XIX ст. виникає новий напрям економічної науки – маржиналізм (від фр. – граничний). Основою маржиналізму є теорія граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами, а ступенем насичення потреби у ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів, тобто граничною корисністю.

50. Закон вартості, його сутність і роль та розвитку товарного виробництва.
Суспільне необхідні витрати праці. Закон, що регулює розвиток товарного виробництва на основі обміну товарів відповідно до втіленої в них абстрактної суспільне необхідної праці, має назву закону вартості. Це — об'єктивний закон, який регулює розподіл і забезпечує стимулювання суспільної праці за умов товарного виробництва. Вартість товару визначається не індивідуальними, а суспільне необхідними витратами робочого часу.
Суспільне необхідний робочий час — це робочий час, потрібний для виготовлення будь-якої споживної вартості за наявних суспільне нормальних умов виробництва і при середньому в цьому суспільстві рівні вмілості та інтенсивності праці. Суспільне нормальними умовами є ті, за яких створюється переважна більшість товарів цього типу. Наприклад, на виготовлення певного товару одні виробники витрачають 10, а інші—лише 8 год. Закон вартості стимулює розвиток продуктивних сил, зростання продуктивності суспільної праці. Розвиток товарного виробництва і властивого йому ринкового механізму стимулювання і регулювання виробництва відіграли важливу роль у подоланні натурального виробництва і застою у розвитку продуктивних сил, що було характерно для докапіталістичних формацій. Виробництво для задоволення не власних потреб, а на ринок, для задоволення суспільних потреб долає вузькі межі натурального господарства, сприяє розширенню виробництва. А це, в свою чергу, швидко розвиває суспільні потреби, які спонукають подальше зростання та вдосконалення виробництва. Все це істотно прискорює економічний і суспільний прогрес.

51.Закон вартості, його сутність, функції та еволюція.
Закон вартості — особливий економічний закон (діє у деяких суспільних способах виробництва), який виражає внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв'язки між суспільне необхідною працею (затраченою на виробництво товару з урахуванням умов її відтворення) і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту та пропозиції.У найбільш загальній формі закон вартості означає обмін еквівалентів, тобто обмін товарів та послуг між виробниками та їх купівлю на ринку відповідно до сусп Основні функції закону вартості. Закон вартості є: 1) стихійним регулятором товарного виробництва (простого, капіталістичного), але не відокремлено, а в поєднанні з іншими економічними законами (законами відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, зростанню продуктивності праці тощо у період існування товарного виробництва; законами додаткової вартості, середньої норми прибутку та ін. у період розвитку капіталістичного товарного виробництва); 2) рушійною силою стихійного розвитку продуктивних сил; 3) основою диференціації товаровиробників. За товарної форми виробництва товаровиробники постійно змушені вдосконалювати нову техніку, технологію, полі­пшувати якість продукції, підвищувати продуктивність праці, знижувати індивідуальні витрати виробництва. Хто не робить цього, може швидко збанкрутувати; тому за цієї форми організації суспільного виробництва значно прискорюється прогрес у розвитку продуктивних сил. Водночас постійне коливання цін, зміни у ринковій кон'юнктурі призводять до розорення і витіснення з ринку маси дрібних виробників. У сучасних умовах цей процес зачіпає дрібні, середні та крупні фірми. Поступово посилюється їх майнова диференціація.
Дія закону вартості разом з іншими факторами сприяє формуванню ринкової економіки та її еволюції.ільне необхідних витрат на їх виготовлення.

52. Земельна рента, її форми та механізм утворення. Орендна плата та її структура.
З виникненням власності на землю виникає й відповідна їй форма доходу - земельна рента. Рента - це передача частини доходу землеробом власнику землі за використання його земельної ділянки.
Є три основних види земельної ренти: диференційна, абсолютна, монопольна.
 

53. Зміст і основні риси перехідної ек-ки.

Зміст перех. ек. – формування нових елементів та системоутворення їх, яке дає можливість зайняти новому панівне місцк в ієрархії підсистем та системи як цілого. Риси: Наявність у ній перехідних економічних форм, в чому власне і виявляється одночасне співіснування елементів господарювання змінювальної і змінюючої систем, тобто

поєднання старого і нового; Перехідна економіка історична, оскільки вона має обмежений характер у часі, тобто визначається в системі координат «від» і «до»: від демонтажу командної системи і до початку функціонування змішаної. Історизм переходу полягає і в тому, що він відбувається в конкретній країні — Польщі, Росії, Україні та ін; Перехідна економіка нестабільна і нестійка. Внутрішньо нестійкий характер її зумовлюється постійним пошуком, апробацією нових економічних форм, які були б динамічнішими та ефективнішими; Альтернативний характер розвитку перехідної економіки. Це означає, що її підсумки і результати можуть бути різними. На це впливає і співвідношення

соціально-політичних сил, що виступають за підтримку тих чи інших форм, методів ринкових перетворень економіки.

54.Зміст і структура суспільного виробництва.
Суспільне виробництво - це сукупність індивідуальних виробництв (підприємств, фірм) у їхньому взаємозв'язку, взаємодії, взаємообумовленості та взаємозалежності.

55. Зміст ринкової трансформації та реструктуризації економіки.

Трансформаційні процеси в різних країнах світу відбуваються нині під впливом науково-технічного і суспільного прогресу та створювальної і регулюючої функції держави. При цьому враховується мінлива кон'юнктура ринків, аналіз їх прогнозування та моніторингу. В дев'яностих роках у розвитку світової економіки превалювала негативна тенденція, що призвела до зниження темпів зростання. Так, якщо за період 1986-1990 рр. середньорічний темп приросту ВВП становив 3,6%, то в 1991-1995 рр. він знизився до 2,7%. Найбільший темп спаду (до 1,6%) мав місце у групі економічно слаборозвинутих країн Африки. Водночас країни Азіатського континенту, так звані "азіатські тигри", в результаті ефективного використання дешевої робочої сили і сировинних ресурсів та залучення іноземного капіталу домоглися підвищення середньорічних темпів зростання ВВП до 8,1%, серед них Китай - до 11,7%.
Наприкінці XX сторіччя Україна змінила свої напрями майбутнього соціально-економічного розвитку, стала на шлях радикальних соціально-економічних і політичних перетворень з урахуванням досвіду й досягнень розвинутих країн світу. Проте внаслідок відсутності у нашій державі національної трансформаційної моделі та невдалого запозичення чужих моделей економічного розвитку, зокрема моделі економічних реформ, що відома як "вашингтонський консенсус", на жаль, перехід у нову якість набув руйнівного характеру. Замість прогресивних економічних і науково-технологічних зрушень, побудови соціально орієнтованої демократичної держави, підвищення матеріального добробуту й духовного рівня життя народу, Україна опинилася у глибокому занепаді. Внаслідок цього, при одночасному загостренні дефіциту інвестицій та інновацій, процеси ринкової трансформації протягом 1990-1999 рр. супроводжувалися, по суті, економічним розвалом. Макроекономічна структура за цей період майже не поліпшилась. Обсяги товарного виробництва для насичення попиту безпосередньо споживчого ринку скорочувалися швидшими темпами, ніж обсяги випуску промислових засобів виробництва. Відбулося істотне скорочення видобутку паливно-енергетичних ресурсів, випуску підприємствами ВПК наукомісткої і високотехнологічної продукції (конкурентоспроможних систем озброєнь). Ці підприємства надто повільно здійснювали конверсію та надто швидко згортали свої виробничі програми і навіть взагалі виводили їх з господарського обороту.

56.Зміст, структура та специфіка аграрних відносин. Земля як фактор виробництва.
Аграрні відносини – це сукупність економічних відносин, які виникають між власником засобів виробництва і суспільством в цілому, колективами, державними підприємствами, окремими працівниками й іншими землекористувачами з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання створеного в галузях АПК продукту.При перебудові аграрних відносин підходи до вирішення питання про власність на землю повинні бути дещо інакшими, ніж при вирішенні питання про звичайні засоби виробництва, які є результатом людської праці. У сільськогосподарських підприємствах необхідно провести глибокі перетворення на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних, кооперативних та сімейно-індивідуальних форм. Доцільно використовувати колективно-пайові або пайові способи безпосереднього привласнення засобів і результатів виробництва. Їх суть полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди трудового колективу на паї, на які нараховуються частини одержаного прибутку. Селяни стають власниками, реальними господарями засобів виробництва і його результатів, максимально зацікавлених в кінцевих результатах праці.Перспективою є така структура організації аграрної сфери, яка не протиставляє, а навпаки, органічно поєднує різні уклади і форми господарювання.
Земля як фактор виробництва в сучасній економічній теорії - один з чотирьох основних факторів виробництва, який, для того щоб стати продуктивним, звичайно повинен з'єднуватися з працею і капіталом. Під землею як фактором виробництва розуміються всі природні (відтворювані і невідтворювані) ресурси. Вони можуть бути використані для виробництва товарів і послуг споживчого і виробничого призначення: виробництво сільськогосподарської і промислової продукції, соціальної та промислової інфраструктури, будівництво житла, населених пунктів, доріг та ін.

57. Інвестиції як ключова ланка перетворення структури народного господарства та передумов економічного зростання.

Відтворення вимагає нових інвестицій, що забезпечують як розширення, а й просте відтворення. Стабілізація економіки не може могла бути тривалою, а то й супроводжується зростанням інвестицій. У разі кризи у перехідною економіці інвестиційна сфера, отже, і що охопили поставку матеріалів для будівельної індустрії, неминуче опинилися у украй важкому стані.Лише у 1994-1996 рр. загальний обсяг капітальних вкладень скоротився на 60%, зокрема 1994 р на 24%, в 1995 р - на 10%, й у 1996 р - на 18% проти попередньому періодом. Завышенная щодо інфляції ціна ресурсів, недоступна реальному сектору економіки. Вкладення до реального сектора малопривабливі для банківського капіталу та інших фінансових установ. Потенційні інвестори воліють вкладати фінансові ресурси у надійніші і дохідні активи, зокрема у державні цінних паперів. Передбачені Федеральним бюджетом інвестиційні витрати здійснюються невчасно вперше і не обсязі. Регулярно не виконується Федеральна інвестиційну програму. Так 1993 р його виконання становило 29,6%,в 1994 р - 33,5%, в 1995 р - 18,4%, а 1996 р - 9,6%. Така ситуація дестабілізує ринок капітальних вкладень, призводить до втрати довіри до держави із боку приватних інвесторів. Другу групу проблем інвестиційної сфери залежить від нездатності приватних інвесторів подолати дефіцит накопичень з виходу на економічний просвіток. Основні причини інвестиційного кризи зводяться до чого: наявність економічної кризи, супроводжуваного дефіцитом накопичень; зниження обсягів власні кошти підприємств, хоча частка в джерелах капітальних вкладень зросла з 60% в 1993 р до 71% 1996 р; фінансування федеральних цільових і інвестиційних програм по залишковим принципом.

58. Інфляція: її сутність, причини, види і соціально-економічні наслідки.
Інфляція - це знецінення грошей, спричинене диспропорціями в суспільному виробництві й порушенням законів грошового обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари і послуги.

Інфляція веде до перерозподілу національного доходу, є як би сверхналога на населення, що обумовлює відставання темпів росту номінальної, а також реальної заробітної плати від різко зростаючих цін на товари і послуги. Збиток від інфляції терплять всі категорії найманих працівників, особи вільних професій, пенсіонери, рантьє, доходи яких або зменшуються, або зростають темпами меншими, ніж темпи інфляції.

59. Капітал як економічна категорія товарного виробництва. Авансований капітал та його структура.
Капітал - сукупність виробничих відносин капіталістичного способу виробництва, при яких засоби праці, певні матеріальні блага, гроші, об'єкти інтелектуальної власності та різні види цінних паперів є знаряддям експлуатації, привласнення частини чужої неоплаченої праці. Існують такі концепції сутності капіталу: меркантилізм, Фізіократія, Класична політекономія, Марксизм, Маржиналізм, Неокласицизм, Кейнсіанство.
Авансований капітал - це грошова сума, яка вкладається власником у певне підприємство (підприємницьку діяльність) з метою одержання зиску (прибутку). Він витрачається на придбання засобів виробництва і наймання робочої сили. Ці дві різноспрямовані частини авансованих грошових коштів у економічній теорії заведено називати відповідно постійним і змінним капіталом. У свою чергу, постійний капітал з урахуванням цілеспрямованого використання й характеру кругообороту розділяється на основний і оборотний..
Структура авансованого капіталу — це склад і співвідношення його елементів (статей активу балансу). Станом на початок 2002 р. відповідно до П (С) БО 1 активи підприємства (авансований капітал) у згаданій формі 1 представлені трьома розділами:1) необоротні активи;2) оборотні активи;3) витрати майбутніх періодів.

60. Капітал як матеріальна основа підприємницької діяльності, його структура.

Економічний зміст поняття "капітал" розкривається в главі 13. 'Капітал підприємства як суб'єкта підприємницької діяльності - засоби виробництва, інші матеріальні цінності та фінансові ресурси, які створюються і використовуються у відтворювальному процесі для забезпечення його життєдіяльності. Отже, капітал становить матеріальну основу для початку і продовження підприємницької діяльності будь-якого підприємства. Його розмір використовується як основа при визначенні фінансово-економічного становища підприємницьких структур, автономності бізнесу. Структура власного капіталу підприємства відображає закон взаємозв'язку різних елементів, систему їх взаємодії у межах єдиного цілого. Засоби виробництва (засоби праці та предмети праці) у вартісному вираженні становлять виробничий капітал (виробничі засоби) підприємства. Залежно від характеру обігу, перенесення своєї вартості на створювану продукцію капітал, що перебуває у виробничій формі, поділяють на основний і обіговий. Основний капітал — це засоби праці, які цілком і багаторазово беруть участь у процесі виробництва, тривалий час зберігають повністю або частково свою натурально-речову форму, а їхня вартість переноситься на вироблений продукт частинами в міру їх зношування. До основного капіталу зараховують ту частину продуктивного капіталу, яка авансована для придбання (купівлі) виробничих приміщень, споруд, машин, устаткування, комп'ютерів, інструментів. Перенесення частини вартості основного капіталу здійснюється шляхом амортизації і утворення амортизаційного фонду. Наприклад, машина служить 10 років. Щорічно десята частина її вартості переноситься на вироблені товари, які створюються з її допомогою. Отже, машина зазнає амортизації.

61.Капітал як продуктивна сила суспільства. Людський капітал.
Найповніше дослідження капіталу зроблено К. Марксом. Він вважав капіталом будь-яку вартість, що приносить її власнику прибуток. Джерело прибутку Маркс вбачав у специфічному товарі - робочій силі. Вона має здатність створювати нову вартість більшу, ніж її власна вартість. Оскільки умовою отримання цього надлишку, який Маркс назвав додатковою вартістю, є певна сума вартості, що належить капіталісту і використовується для її збільшення, то будь-яка самозростаюча вартість і є капіталом. Щоб відбулося таке самозростання, необхідні певні суспільні умови. Тому капітал є не тільки сукупністю певних речей, що забезпечують одержання додаткової вартості, але має певну суспільну форму. Таким чином, капітал - це певне суспільне відношення, яке представлено у речах і надає їм специфічного суспільного характеру. Наявність капіталу Маркс вважав головною причиною експлуатації найманої праці в умовах капіталізму.
Людськи́й капіта́л  — це соціально-економічна категорія, похідна від категорій «робоча сила», «трудові ресурси», «трудовий потенціал», «людський фактор», у загальному вигляді його можна розглядати як економічну категорію, яка характеризує сукупність сформованих і розвинутих унаслідок інвестицій продуктивних здібностей, особистих рис і мотивацій індивідів, що перебувають у їхній власності, використовуються в економічній діяльності, сприяють зростанню продуктивності праці і завдяки цьому впливають на зростання доходів (заробітків) свого власника та національного доходу. Поняття людського капіталу є природним розвитком і узагальненням понять людського фактора і людського ресурсу, проте людський капітал є ширшою економічною категорією.
Людський капітал в широкому сенсі — це інтенсивний продуктивний чинник економічного розвитку, розвитку суспільства і сім'ї, що включає освічену частину трудових ресурсів, знання, інструментарій інтелектуального і управлінської праці, місце існування і трудової діяльності, що забезпечують ефективне і раціональне функціонування людського капіталу як продуктивного чинника розвитку.

62. Класифікація ринків.

В сучасній економіці існують різноманітні класифікації ринків. Під ринком слід розуміти певне економічне середовище, де відбуваються певні економічні дії (купівля, продаж, інвестування, позика тощо), що здійснюються різними економічними особами (домогосподарствами,  фірмами, державою тощо).

Ринки класифікуються за різними ознаками. 

За рівнем конкурентності між продавцями економічних благ розрізняють типи ринків (або типи ринкових структур):

1. Ринок досконалої конкуренції;

2. Ринок монополії;

3. Ринок олігополії;

4. Ринок монополістичної конкуренції.

За територіальним охопленням ринки поділяються на:

1. Місцевий ринок;

2. Регіональний ринок;

3. Національний (або внутрішній) ринок;

4. Глобальний (або світовий) ринок;

За об'єктами купівлі-продажу економічних благ (тобто,  що саме продається і купується в усьому економічному середовищі) розрізняють:

1. Ринок споживчих товарів;

2. Ринок послуг;

3. Ринок ресурсів (інвестиційних товарів);

4. Ринок праці;

5. Фінансовий ринок

За механізмом функціонування:

1. Монополізований

2. Вільний

3. Державно-регульований

4. Планово-регульований

За рівнем насиченості:

1. Рівноважний

2. Дефіцитний

3. Надмірний

За формою власності:

1. Державні

2. Приватні

3. Кооперативні

За видами конкуренції:

1. Ринок досконалої конкуренції

2. Ринок недосконалої конкуренції

63. Конкуренція: суть та роль у ринковій економіці.

Конкуренція-економічне суперництво,боротьба між суб’єктами господарської діяльності за кращі умови виробництва і реалізації товарів та послуг з метою отримання якомога більшого прибутку.

Завдання конкуренції полягає у суперництві ринкових суб’єктів за реалізацію власних інтересів шляхом набуття економічних конкурентних переваг порівняно зі своїми суперниками.

Види конкуренції: За галузево-територіальною ознакою:· внутрішньогалузева ,· міжгалузева,· міжнародна.

За кількістю суб’єктів ринку та ступенем їх конкурентної сили:досконала,недосконала.

Досконала-це така ринкова ситуація ,за якої чисельні ,незалежно діючі виробники продають ідентичну продукцію і жоден з них не в змозі контролювати ринкову ціну.

Недосконала конкуренція-виникає там де не виконуються умови вільної конкуренції.

Монополістична конкуренція-це така ситуація на ринку коли велика к-сть виробників пропонує подібну,але не ідентичну продукцію ,тобто вона базується на диференціації продукції.

Олігополістична конкуренція-це модель ринкової структури ,за якої небагато великих фірм монополізують виробництво і реалізацію основної маси товарів.

За методами конкурентої боротьби:· цінова,· нецінова,· чесна· нечесна.

64. Кредит як форма руху позичкового капіталу. Суть, джерела та основні форми кредиту.

Кредит — форма руху позичкового капіталу, яка відображає відносини між кредиторами і позичальниками та забезпечує перетворення грошового капіталу на позичковий.

Основні функції кредиту: 1) акумулювання тимчасово вільного грошового капіталу; розподілення (розподільча функція), завдяки якому акумульовані кошти перерозподіляються між окремими сферами, галузями народного господарства; прискорення процесу концентрації та централізації виробництва і капіталу (зокрема, використання з метою поглинань та злиттів компаній, фірм тощо); важливий засіб регулювання економіки, зокрема грошово-кредитного регулювання; сприяння економії витрат обігу

Найважливішими джерелами кредиту є: засоби, які нагромаджуються в амортизаційному фонді на підприємстві й призначені для відновлення основного капіталу; частина оборотного капіталу, яка звільняється за розбіжності продажу товарів, з одного боку, і купівлі сировини, матеріалів тощо — з іншого; частина тимчасово вільного оборотного капіталу, яка з'являється з часу отримання підприємством коштів від реалізації власної продукції та виплати заробітної плати; частина отриманого прибутку, яка спрямовується на розширення виробництва, тобто частина капіталізованої додаткової вартості; доходи і заощадження населення, які акумулюються на рахунках у банках.

За суб'єктами кредитних відносин класифікують чотири основних види кредитів: міжгосподарський, банківський, державний і міжнародний кредит.

Міжгосподарський кредит - кредитні відносини, які виникають між окремими підприємствами, організаціями, господарськими товариствами в процесі їх розрахункових взаємовідносин, а також між підприємствами, організаціями і господарськими товариствами з однієї сторони і органами галузевого управління з іншої, в процесі їх фінансових взаємовідносин

Банківський кредит - це кредит, що надається банками, спеціалізованими кредитно-фінансовими установами економічним суб'єктам підприємницької діяльності, державі і домашнім господарствам у тимчасове користування на умовах повернення, строковості та сплати відсотків

Державний кредит - це грошові відносини, що виникають між державою та юридичними і фізичними особами у зв'язку з мобілізацією тимчасово вільних коштів, зазначених осіб у розпорядження державної влади і використання їх для фінансування державних витрат

Міжнародний кредит - це рух позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Це кредитні відносини між державами фінансово-кредитними установами і фірмами різних країн.

65.Кругооборот і оборот промислового капіталу. Основний і оборотний капітал.

Функціонуючи за схемою Г-Т-Г(штрих), капітал безпереврно повертається до своєї початкової форми, здійснюючи своєрідний рух по колу. Крегооборот промислового капіталу проходить три логічно послідовні стадії: 1 – закупівля необхідних факторів вироб. та роб. сили; 2 – виробництво

визнач. тов. маси; 3- продаж створенної тов. продукції.

Г-Т(стрілка поділу)ЗВ і РС(1 стадія грошовий капітал)… В … (2 стадія продуктивний капітал) Т(штрих)-Г(шьрр) (3 стадія, тов. капітал). Кругооборот промимл. капіталу – безперервний рух по трьох стадіях із послідовною зміною форм та поверненням у свою початкову форму у збільшеному розмірі. Безперервний рух капіталу за логікоюйого кругоообороту є оборотом капіталу – безпереврно повторюваний кругооборот капіталу, в резульатті якого авансовані кошти повністю повертаються до своєї початкової форми. Основний капітал – складова промислового капіталу, яка функціонує у натурал. формі засобів виробниц. протягом кількох виробничо-технологічних циклів, частинами переносячи свою вартість на новостворену продукцію.Оборотний капітал – частина промислового капіталу, що функціонує у вигляді предметів праці, незавершеного виробництва, готов. продукт., грош. коштів, обертаючись і переносячи свою вартість на ново створ. продукцію протягом одного виробничо-технологічного циклу. Функціонуючий оборотний і основний капітал підприємства становить його активи. Пасиви підприємства є власний і позичений капітал.

66.Матеріальне та нематеріальне виробництво, їх сутність і взаємозв’язок.

Між сферами матеріального та нематеріального виробництва існує тісний взаємозв'язок та взаємодія (рис. 5.6). Сфера матеріального виробництва створює матеріально-технічну базу для функціонування як самої себе, так і сфери нематеріального виробництва. У свою чергу сфера нематеріального виробництва задовольняє потреби людей в освіті, лікуванні, спорті, туризмі, культурному, естетичному, моральному розвитку, тим самим створює умови для нормального відтворення всіх працівників, у тому числі і сфери матеріального виробництва. Підвищення загальноосвітнього, кваліфі-каційного і культурного рівнів працівників сфери матеріального виробництва, розвиток охорони здоров'я, спорту, туризму, поліпшення житлових умов, повноцінний відпочинок значною мірою впливають на якість і продуктивність їх праці. Розрахунки спеціалістів, зроблені на основі даних багатьох країн, свідчать, що співвідношення обсягу витрат на освіту й економічного ефекту від цього становить 1:4, а щодо витрат на наук - 1:10.

67. Методи пізнання економічних процесів та явищ.

 До числа загальнонаукових належать методи: наукової абстракції,  аналізу і синтезу, дедукції,  системний,  структурний,  функціональний аналіз та інші. Метод наукової абстракції - набуває великого значення саме в економічній теорії. Суспільне життя неможливо вивчати в лабораторних умовах. Наукова абстракція є уявне виділення найбільш суттєвих сторін досліджуваного явища і відхилення від несуттєвих сторін, властивостей, явищ. Абстрактне мислення породжує метод аналізу і синтезу. Аналіз економічних явищ передбачає розчленування явища на окремі елементи і дослідження кожного елементу як необхідної складової частини цілого. Синтез передбачає, що явище в першу чергу вивчається як таке, яке складається з різних частин, а потім досліджується поєднання елементів в єдине ціле і робиться загальний висновок. Метод індукції і дедукції. Індукція - це виведення економічних закономірностей і принципів із фактів реального життя на основі сходження від одиничного до загального. Дедукція - це шлях від загального до одиничного. На основі загальнонаукових методів пізнання економічна наука виробила специфічні методи економічних досліджень. До них,  зокрема,  належать економічне моделювання, економіко-математичні і статистичні методи, економічний експеримент та інші. Економічна модель -  це спрощене зображення, що у формалізованому вигляді розкриває взаємозалежності і зв'язки між різними економічними явищами та процесами. Використання моделей дозволяє визначити причинно-наслідкові зв'язки в процесі економічного аналізу. Економічні моделі включають екзогенні (або зовнішні) змінні та ендогенні (або внутрішні) змінні. Модель показує,  як зміна однієї з екзогенних величин впливає на ендогенні показники,  що аналізуються в моделі. Так, найпростішими є моделі «затрати-випуск», доходів і витрат, сукупного попиту і сукупної пропозиції та інші. Економічне моделювання базується на використанні економіко-математичних методів, в тому числі з використанням комп'ютерної техніки. Засновником математичної школи в економіці був відомий швейцарський економіст Леон Вальрас (1834-1910 рр.). Він створив теорію та математичну модель загальної економічної рівноваги, основу якої становить аналіз попиту і пропозиції. Важлива роль в економічних дослідженнях належить функціональному аналізу, як одному із розділів математики. Наприклад, якщо підвищується ціна на якийсь товар, то (при інших рівни умовах) величина попиту на нього зменшується. Це означає наявність функціонального зв'язку між ціною і попитом. В даному випадку ціна є незалежною змінною,  або аргументом,  а попит - залежною змінною, або функцією. Тому можна сказати: попит є функція ціни. Економічний експеримент - це науково обґрунтоване дослідження,  що здійснюється за реальних економічних обставин з метою перевірки і апробації тих чи інших теоретичних концепцій, ідей, гіпотез, рекомендацій. Проводиться шляхом створення "зменшеного”  за масштабами аналога досліджуваної економічної системи (об'єкту). 

 

68. Міжнародна економічна інтеграція і основні форми сучасних міжнародних економічних відносин.

 Це процес господарсько-політичного об'єднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозв'язків і поділу праці між національними господарствами, взаємодії їхніх відтворювальних структур на різних рівнях і в різних формах. На мікрорівні цей процес іде через взаємодію капіталу окремих господарюючих суб'єктів (підприємств, фірм) прилеглих країн шляхом формування системи економічних угод між ними, створення філій за кордоном. На міждержавному рівні інтеграція відбувається на основі формування економічних об'єднань держав і узгодження національних політик. Найпростіша форма економічної інтеграції – зона вільної торгівлі, у рамках якої відміняються торговельні обмеження між країнами-учасницями й насамперед мита. Інша форма – митний союз – припускає поряд з функціонуванням зони вільної торгівлі встановлення єдиного зовнішньоторговельного тарифу й проведення єдиної зовнішньоторговельної політики відносно третіх країн. В обох випадках міждержавні відносини стосуються лише сфери обміну, для того щоб забезпечити для країн-учасниць однакові можливості в розвитку взаємної торгівлі й фінансових розрахунків. Більше складною формою є загальний ринок, що забезпечує його учасникам поряд з вільною взаємною торгівлею і єдиним зовнішнім тарифом волю пересування капіталів і робочої сили, а також узгодження економічної політики. Але найбільш складною формою міждержавної економічної інтеграції є економічний (і валютний) союз, що сполучає всі вищевказані форми із проведенням загальної економічної й валютно-фінансової політики.

Міжнародний рух капіталу. Найважливішою тенденцією в міжнародних економічних відносинах з 20 ст. стало те, що поруч з вивозом товарів набуває все більшого значення вивіз капіталу. В сучасних умовах це практично основна форма міжнародних економічних відносин. Необхідністю і головною причиною вивозу капіталу є його від­носний надлишок і монополізація національного ринку, що не гарантує його прибуткового застосування. Отже, капітал спрямову­ється за кордон у пошуках більш високого прибутку. Існує дві основні форми вивозу капіталу: вивіз позичкового й підприємницького капіталу. Позичковий капітал вивозиться у вигляді міжнародних позик, що надаються як державами, так і великими міжнародними банками та валютними фондами (Міжна­родний банк реконструкції, Світовий банк, Міжнародний валют­ний фонд тощо). Позичковий капітал вивозиться: а)у вигляді будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств; б)шляхом придбання акцій закордонних підприємств; в)шляхом відкриття за кордоном власних філій або дочірних підприємств.

Міжнародна міграція робочої сили. Створення великої ма­шинної індустрії викликав розвиток і такої форми міжнародних економічних відносин, як міжнародна міграція робочої сили. Вона проявляється в еміграції (виїзді робочої сили за кордон) та імміг­рації (приплив робочої сили з-за кордону). Звичайно, на міжнаро­дну міграцію робочої сили впливають і національні, й політичні, й ідеологічні фактори. Проте визначальними виступають фактори економічні. Необхідність міжнародної міграції робочої сили зумовлена не­рівномірністю нагромадження капіталу, існуванням відносного перенаселення (безробіття) як постійного джерела надлишкових робочих рук в одних країнах і недостача дешевої робочої сили в інших.

 

69. Міжнародна торгівля і особливості її розвитку в сучасних умовах.

Сучасні теорії міжнародної торгівлі можна згрупувати за двома основними напрямами: кейнсіанство (неокейнсіанство) і монетаризм (неокласицизм).

Кейнсіанство – макроекономічна теорія, яка виникла як відповідь економічної теорії на велику депресію в США. Основоположною працею була робота  «Загальна теорія зайнятості відсотка і грошей» Джона Мейнарда Кейнса. Монетаризм – макроекономічна теорія, один із головних напрямків неоконсервативної економічної думки. Виник в 1950-х роках, як ряд

емпіричних досліджень в області грошового обігу. Відповідно до поглядів монетаристів гроші є головною сферою яка встановлює рух і розвиток виробництва. Попит на гроші має постійну тенденцію до зростання і щоб забезпечити відповідність між попитом на гроші і їх пропозицією, необхідно проводити курс на поступове збільшення грошей в обігу. Державне регулювання повинно обмежуватися контролем над грошовим обігом.

Етапи розвитку міжнародної торгівлі

Можна виокремити такі етапи розвитку міжнародної торгівлі:

І — початковий (з XVIII ст. до першої половини XIX ст.); II — друга половина XIX ст. — початок Першої світової війни (1914р.); III —період між двома світовими війнами (1914—1939рр.); IV — повоєнний (50—60-ті роки);

V — сучасний (з початку 70-х років).           

Основною тенденцією сучасного етапу розвитку міжнародної торгівлі товарами є збільшення в ній частки продукції обробної промисловості (3/4 світового експорту) і скорочення частки сировинних товарів. Динаміка міжнародної торгівлі товарами має такі особливості: майже 40% вартості світового експорту припадає на технічно складну, диференційовану продукцію машини й транспортне устаткування. Збільшення експорту продукції машинобудування супроводжується одночасним зростанням торгівлі компонентами, вузлами, деталями, напівфабрикатами.

70. Міжнародний поділ праці та інтернаціоналізація економіки як основа формування світового господарства.

Розвиток світового господарства і міжнародних економічних відносин формується на основі міжнародного поділу праці, глибинною закономірністю якого є зростання взаємозв'язку між країнами світу. Процес посилення взаємозв'язку і взаємозалежності між суб'єктами МЕВ та національними господарствами або економіками різних країн отримав назву інтернаціоналізації господарського життя. Інтернаціоналізація виробництва і капіталу - це поняття в більшій мірі кількості, ніж якості: інтернаціоналізація може здійснюватися в межах декількох країн або між більшістю країн світу. Процес інтернаціоналізації обумовлений розвитком та поглибленням міжнародного поділу праці: простий обмін товарами перетворився у стійкі міжнародні торговельні відносини, які переростали в інтернаціональне переміщення капіталу і створення нових виробництв, що привело до тісної виробничої та науково-технічної кооперації. В результаті національні економіки "проникають" одна в одну. Якщо розглянути сутність міжнародного поділу праці (МПП), то найбільш просте визначення цього поняття - відокремлення видів трудової діяльності з подальшим обміном результатами між країнами. По суті справи, МПП (як і будь-який поділ праці) являє собою єдність двох процесів - розчленування і об'єднання виробництва, відособлення і поєднання різних видів трудової діяльності в їх взаємодії, взаємодоповненні. МПП здійснюється з метою підвищення ефективності виробництва, економії затрат суспільної праці, раціонального розміщення продуктивних сил.

Міжнародний поділ праці - це вищий ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, що спирається на стійку економічно вигідну спеціалізацію окремих держав і веде до взаємного обміну результатами господарської діяльності між ними у певних кількісних і якісних співвідношеннях. Розвиток МПП обумовлений прагненням до економічних вигод. Основні з них – це:

o отримання різниці між світовою і внутрішньою ціною експортних товарів;

o економія внутрішніх витрат за рахунок відмови від національного виробництва і використання більш дешевого імпорту;

o доступ до ресурсів, яких у країні недостатньо.

71. Місце політичної економії в системі економічних наук.

Економічна політика представляє собою комплекс економічних цілей і заходів держави, які забезпечують вирішення довготермінових (стратегічних) та короткотермінових (тактичних) завдань розвитку національної економіки відповідно до інтересів країни і втілюється в економічній програмі. Економічна політика базується на теоретико-методологічних засадах економічної теорії, на основі пізнання об'єктивних економічних законів, потреб, інтересів і цілей різних економічних суб'єктів. Основними елементами економічної політики є фінансово-кредитна, бюджетна, науково-технічна, структурна, соціальна, інвестиційна, аграрна, регіональна та зовнішньоекономічна політика.

72.Натуральне господарство. Сутність і основні риси товарного виробництва. Економічні та неекономічні блага.

   Натуральне госп. – такий тип організації виробництва, при якому люди виробляють продукти для задоволення своїх власних потреб, тобто продукт праці не набувають товарної форми і призначені для власного та внутрішнього господарства споживання безпосередніми виробниками. Поступово на зміну натур. госп. прийшло тов. вироб. як розвинутіша та ефективніша форма організації суспільного виробництва. Тов. ироб. – така форма організації сусп. вироб., коли продукти виробляються не для власного спожив їхніми виробниками, а спец. для обміну, для прадажу на ринку. Поділ. на просте тов. вироб – дрібне вироб. індивід. самостійних ремісників і селян,  що працюють на ринок; та розвин. форма тов. вироб – вищий та розвинутіший ступінь тов. організації госп., заснований на велик. приват. власності, найманій праці та машин. індустрії. Риси тов. вироб.: відкрита економ. форма господарств. на відміну від натур. госп; між виробниками складаються опосередковані госп. зв*язки, тобто через обмін продуктами своєї праці як товарами.

  Благо – все те, що здатне задовольнити людські потреби. Неекономічні блага надаються людині природою, тобто без прикладання її праці у необмеж кількості. Мат. блага – блага труд. діял. люд., які існують в обмеж кількості.

73.Національне багатство та його структура

Національне багатство — це сукупність вироблених і нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни. Національне багатство визначається у натурально-речовинній та вартісній формах на певну дату.

Національне багатство містить такі три складові.

1. Матеріальне багатство - це основний та оборотний капітал суспільства, а також обіговий капітал.

Основний капітал — засоби праці: будинки, споруди, верстати, устаткування тощо. Оборотний капітал — предмети праці: сировина, матеріали, енергетичні ресурси, оброблені людською працею. До обігового капіталу належать готова продукція та страхові внески.

Структуру цього багатства становлять всі матеріальні блага соціальної сфери: університети та школи, лікарні та санаторії, об'єкти культури та спорту, житловий фонд, майно населення, державні запаси, природні ресурси, які вже залучені до процесу виробництва. По суті, речове багатство являє собою нагромаджену працю суспільства, виражену в матеріальних благах за певний тривалий історичний період. Зміст структури речового багатства постійно змінюється під впливом НТР та соціально-економічних зрушень. У міру розвитку суспільства речове багатство нації збільшується.

2. Нематеріальне багатство. До нього належать грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних паперів, а також усі людські здібності й досягнення в науці, культурі, спорті, мистецтві, нагромаджений виробничий досвід суспільства, виражений у загальнолюдському знанні.

3. Природне багатство — це пізнані (розкриті) природні ресурси: земля, вода, повітря, ліс, розвідані корисні копалини, клімат. Багатоманітні елементи природи є природним даром людині з боку природи і по суті — потенційним багатством нації. Природа — матеріальна передумова виробництва та природне середовище життєдіяльності нації. Більшість елементів природного багатства не збільшується, а зменшується в результаті антропогенного впливу. Тому існує проблема збереження та суворої економії елементів природного багатства.

За нестабільності економіки, її реструктуризації, існування умов для розвитку ринкових відносин слід сформувати оптимальний взаємозв'язок між усіма елементами структури національного багатства. Необхідно розробити і запровадити до відтворювального процесу найраціональнішу структуру використання елементів національного багатства. Таким чином можна збільшити багатство нації.

 

74. Національні моделі економічних систем

Специфіка і особливості економічної системи конкретної держави залежить від домінуючої форми власності, комбінацій природно-ресурсних, техніко-технологічних, інституціональних, юридичних, морально-психологічних факторів, що закріплені в економічній національній доктрині. Саме вони формують національну модель економічної системи.

Найбільш ефективними і конкурентоздатними наприкінці XX ст. з усіх сформованих національних моделей економічних систем єамериканська і японська моделі.

Висока ефективність цих національних моделей пояснюється такими факторами:

- інноваційною структурою капіталовкладень і високим рівнем витрат на НДПКР (науково-дослідницькі і проектно-конструкторські роботи);

- наявністю висококваліфікованої робочої сили;

- комплексом розвинутої інфраструктури;

- специфічними системами стимулювання високої якості

продукції;

- оптимальною системою менеджменту

Звертають на себе увагу останні дві позиції: у японському менеджменті прийняття рішень засновано на системі "ріджі" ("рі" - запитай підлеглого, "джі" - подумай). Американський менеджмент практикує прийняття рішень за одночасного інформування співробітників про плани керівництва і стратегічні перспективи.

Специфічні властивості кожної з цих моделей можна відобразити у порівняльній формі (табл. 5.2).

Таблиця 5.2

Особливості американської та японської систем менеджменту

Критерії організації роботи фірми	Американський підхід	Японський підхід
Основа організації	ефективність	гармонія
Ставлення до роботи	головне - реалізація проекту	головне - виконання обов'язків
Конкуренція	дуже жорстка	практично невелика
Гарантії для працівника	низькі	високі (пожиттєвий найм)
Прийняття рішень	зверху донизу	колективні
Відносини з підлеглими	формальні	сімейні
Метод найму	за діловими якостями	після закінчення навчання
Оплата праці	залежно від результатів	залежно від стажу

 

75.Негативні наслідки монополізації економіки

Монополія — окремі наймогутніші підприємства або об'єднання декількох підприємств, які виробляють переважну кількість певної продукції, завдяки чому впливають на процес ціноутворення і привласнюють високі (монопольні) прибутки.

Негативні наслідки:
 *практика встановлення монопольних цін, створення штучного дефіциту. Покупці змушені купувати товари за вищими цінами, оскільки крупні компанії виготовляють переважну масу продукції. За підрахунками американських економістів, населення США щорічно переплачує майже 70 млрд. дол. через завищені груповими монополіями ціни;
*гальмування науково-технічного прогресу. Це відбувається тому, що монополізація виробництва і збуту дає змогу крупним компаніям отримувати певний час високі прибутки, навіть не впроваджуючи нових досягнень науки і техніки у виробничий процес, стримуючи повне використання ресурсів, максимально можливе зниження витрат виробництва і відповідне зростання його ефективності ;
*вкладання у гонитві за прибутком крупними компаніями коштів у проекти, які дають найвищу віддачу, з вилученням або істотним зменшенням при цьому інвестицій у важливіші з погляду широких верств населення виробництва. Американський науковець Ф. Шерер довів, що втрати від монополістичного нераціонального розподілу ресурсів приблизно на 2% (кілька десятків мільярдів доларів) зменшують валовий національний продукт США;
*витрачання монополіями та олігополіями значних ресурсів для збереження і зміцнення монополістичних позицій, влади (шляхом використання гіпертрофованої реклами, підкупу державних чиновників з метою створення вигідної законодавчої бази, складнощі в отриманні від них малими і середніми фірмами дозволу на відповідний вид діяльності, встановлення такими чиновниками різних бар'єрів — ліцензійних, патентних та ін.);
*придушення конкуренції — важливої рушійної сили економічного прогресу. Тому П. Самуельсон називає монополію економічним злом. В поєднанні позитивних і негативних рис полягає одна з найважливіших сутнісних сторін монополії як економічної категорії.

 

76. Необхідність і межі державного регулювання ринкової економіки.

Форми ДРЕ — це загальні напрямки регулювання соціально-економічних процесів, що відбуваються в країні.

Форми ДРЕ: бюджетно-податков,кредитно-грошова,адміністративно—економічна,цінова

Бюджетно-податкове регулювання пов'язане з функціонуванням державних фінансів, формуванням державного бюджету та державними витратами і спрямоване на реалізацію цілей соціально-економічного розвитку країни.

Бюджетно-податкове регулювання:

*Визначення джерел надходження коштів  у державну казну

*Формування системи оподаткування, визначення об*єктів та рівня їх оподаткування

*Регулювання процесу формування витрат господарських об*єктів через норми амортизації, відрахування у різні фонди

*Визначення статей державних витрат

*Регулювання дефіциту державного бюджету

Кредитно-грошове регулювання — діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки.

Кредитно-грошове регулювання:

*Емісія грошей

*Контроль за грошовим обігом та інфляцію

*Встановлення розміру облікової ставки

*Операціїна відкритому риинку

*Встановлення розмірів обов*язкових резервів

*Регулювання діяльності комерцінихбанків

*Валютне регулювання

Адміністративно-економічне регулювання передбачає заходи адміністративного та економічного характеру, спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи та реалізації соціальних цілей суспільства.

Заходи адміністративно-економічного регулювання:

*Демонополізація економіки

*Роздержавлення, приватизація

*Макроекономічне планування і регулювання

*Формування системи економічних, екологічних на соціальних стандартів і нормування

*Націоналізація

*Регламентування зовнішньоекономічної діяльності

*Встановлення фіксованих цін

*Перерозподіл амортизаційних відрахувань

*Списання кредитної та податкової заборгованості
Цінове регулювання — вплив держави на ринкове ціноутворення за допомогою законодавчих, адміністративних чи судових заходів з метою здійснення кон'юнктурної та структурної політики, приборкання інфляції, стимулювання виробництва, його модернізації, посилення конкурентноздатності національної економіки, пом'якшення соціальної напруги тощо.

Методи цінового регулювання:

*Нагляд за цінами

*Непрямий вплив на ціни

*Державне втручання у процес ціноутворення

*Лідерство у цінах

*Прямий державний влив на ціни

*встановлення фіксованих пільгових цін і тарифів(межі їх підвищення)

 

77. Необхідність і форми міжнародного співробітництва у вирішенні глобальних проблем людства

Вирішення глобальних проблем можливе лише за умови невідкладності й рішучості дій, колективних і скоординованих зусиль світового співтовариства. У доповіді ООН про людський розвиток зазначається, що програма дій, спрямованих на забезпечення прогресу людства в епоху глобалізації, має передбачати досягнення семи основних цілей, у контексті кожної з яких необхідна взаємодія на національному і міжнародному рівнях:

1) удосконалення діяльності, спрямованої на розвиток людського потенціалу, коригування політики з урахуванням нових реалій глобальної економіки;

2) зменшення загрози турбулентності фінансових потоків та пов'язаних із ними втрат;

3) активізації міжнародного співробітництва в галузі боротьби з глобальними загрозами щодо безпеки людини;

4) нарощування діяльності з розробки нових технологій для забезпечення розвитку людини, ліквідації злиденності;

5) припинення процесів маргіналізації та подальшої поляризації багатства і бідності;

6) ліквідації диспропорцій у структурах глобального регулювання;

7) формування ціліснішої та демократичнішої системи глобального регулювання.

Основні форми міжнародного співробітництва у ирішенні глобальних проблем:

1. сприяння країнам, що розвиваються, у вирішення проблем злиднів, голоду, хвороб.

2. роззброєння і конверсія

3. ліквідація зон екологічного лиха.

4. встановлення уніфікованих норм та правил природокористування .

5. освоєння інформаційних технологій, формування єдиного інформаційного простору

Основні форми міжнародного співробітництва у вирішення глобальних проблем:

- реалізація спільних проектів і програм

- передача технологій

- виділення кредитів

- участь у видобуванні та перерозподілі природних ресурсів

- реформування системи ціноутворення на світові природні ресурси

- надання країнам, що розвиваються доступу на світовий ринок

- загально планетарні та регіональні угоди під егідою ООН та інших міжнародних організацій

 

78. Необхідність і шляхи інтеграції України у світове господарство

Ефективна інтеграція України в світовий економічний простір є невідкладним завданням розвитку її державності та економіки. Але для того, щоб цей процесдійсно приніс очікувані результати, необхідно усвідомити і реалізувати кілька важливих вихідних положень. Існує ряд необхідних перетворень для інтеграції України у світове господарство і розвитку її зовнішньоекономічних відносин: 
1. Вироблення механізму зовнішньоекономічних зв'язків: 
- На макрорівні - загальнодержавному; 
- На мікрорівні підприємств; 
- На глобальному і регіональному рівнях шляхом участі в спеціалізованих і багатоцільових економічних міжнародних організаціях. 
2. Енергетичне самозабезпечення є однією з головних умов незалежності. Досягти його Україна може, якщо візьме курс на модернізацію наявних і спорудження нових екологічно чистих вугільних та газотурбінних електростанцій, на розвиток власного енергетичного машино-та котлобудування, ефективне використання енергоресурсів, застосування енергозберігаючих технологій, скориставшись вітчизняними науковими та виробничими досягненнями розвинутих країн. 
3. Так як Україна має як природні, історичні, так і техніко-економічні ресурси, вона є носієм величезного економічного потенціалу. Але територія України слабко вивчена в геологічному і гідрогеологічному аспектах. Подальше дослідження допоможе більш продуктивно використовувати дані ресурсніможливості. 
4. Рівень розвитку продуктивних сил є одним з тих техніко-економічних чинників, які найбільшою мірою сприяють інтеграції України. Розвиваючи потужність продуктивних сил, Україна може бути гідним партнером у світових економічних зв'язках. 
5. Одними з найважливіших критеріїв реалізації економічних інтересів нашої країни є забезпечення більш високої економічної ефективності галузей її національної економіки, мінімізація витрат суспільної праці. 
Успіх інтеграції України у світове господарство залежить від чіткої, виваженої зовнішньоекономічної політики, яка має на увазі під собою весь комплекс проблем, пов'язаних із зовнішньою торгівлею, інвестиційним і науково-технічною співпрацею, забезпеченням економічної безпеки. Головна мета державної зовнішньоекономічної політики полягає у створенні умов для довгострокових конкурентних переваг у вітчизняних товаровиробників.
Важливим стратегічним кроком щодо створення механізму зовнішньоекономічних зв'язків України є укладення договорів та угод як з молодими незалежнимидержавами, які утворилися на території колишнього СРСР, так і з багатьма країнами Європи, Північної та Південної Америки, Азії, Африки. 
Так само для активного включення в інтеграційні процеси України необхідно розвивати регіональне співробітництво, яке базується не тільки на прибережній і прикордонній торгівлі, спільних підприємствах, а й налагодженні виробничо-коопераційних і науково-технічних зв'язків. 
Таким чином, інтеграційна діяльність в Україні знаходиться тільки на початковому етапі свого розвитку. Цьому процесу сприяло прийняття незалежностіУкраїною, виходу її зі складу СРСР, де її зовнішньоекономічні зв'язки були блоковані кордонами Радянського Союзу. 
Надалі інтеграція України у світову економіку вимагає радикальних ринкових перетворень у всій внутрішньої господарській системі, які сприяли б реалізації основних напрямів ефективної інтеграційної діяльності нашої країни. 
2. Провідні напрямки ефективної інтеграції України у світове господарство. 
Інтеграція України повинна проходити по найбільш ефективним напрямками, які давали б можливість нашій країні забезпечити достатній рівень стабільності економіки й добробуту населення. На думку різних учених, існують наступні шляхи ефективної інтеграції України у світове господарство: 
1. Визначення специфічних сфер співробітництва з країнами інших континентів. Дана співпраця має здійснюватися на галузевій основі, а особливо у науково-технічній, енергетичній, продовольчій та екологічній сферах. Надзвичайно важливим кроком назустріч Європі повинні стати такі акції, як приєднання України до відповідних науково-технічним (наприклад, аерокосмічної, конструювання нових матеріалів), інформаційним та іншим програмам. 
2. Участь у загальноєвропейському економічному просторі, який починає формуватися. При цьому необхідний перехід до ринку і визначення галузей виробництва, які будуть складати профіль міжнародної спеціалізації економіки України. Стимулювання цих галузей і виробництва методами ринкової економіки покажуть пріоритети зміни в народному господарстві. Вирішення зазначених завдань у подібному контексті можливо на принципі спільності інтересів європейських країн у забезпеченні політичної стабільності, створення умов для ефективного функціонування загальноєвропейського економічного простору, а також вирішенні стоять перед усіма державами континенту екологічних проблем. 
3. Максимально тісна взаємодія з організацією ЄС, її окремими спеціалізованими утвореннями, яка все більше і більше стимулюватиме процес включення економіки України у континентальні господарські структури та взаємозв'язку. Не можна не відзначити і той факт, що за останні роки саме з країнами ЄС Україні встановила найбільш тісні контакти з міжнародного кооперування виробництва на рівні основної господарської ланки у вигляді спільних підприємств, інших форм економічної взаємодії. 
4. Лібералізація зовнішньої торгівлі, яка сприяла формуванню основних інструментів ринкового механізму, встановленню зв'язків між внутрішніми та зовнішніми цінами, включенню вітчизняних товаровиробників у конкурентну боротьбу на зовнішньому ринку і підвищення міжнародної конкурентоспроможності національного виробництва [см. додаток № 1, № 2]. 
5. Вироблення чіткої позиції участі в Міжнародному валютному фонді, Світовому банку реконструкції та розвитку, Генеральній угоді по торгівлі та тарифах, Міжнародної організації праці, Всесвітньої організації торгівлі, тому що дані організації є ключовими в міжнародному фінансовому, торгової і соціальної регуляції. 
6. Залучення іноземного капіталу у вже функціонують господарські об'єкти та створення іноземними інвесторами фірм і підприємств на території нашої країни [см. додаток № 3]. Подібні форми економічних відносин сприяли б введення у виробництво сучасних технологій, надали б імпульс прогресивним зрушенням у господарській структурі України, забезпечили б вихід на світовий ринок з конкурентоспроможною продукцією. 
7. Якісне поглиблення співробітництва в Чорноморському регіоні. Для цього необхідно встановлення режиму вільного пересування товарів, капіталів і робочої сили, створення транспортно-комунікаційної інфраструктури. Україна у своєму розпорядженні сприятливі геоекономічним положенням: займає велику територію на сході Європи, має вихід до Азовського і Чорного морів, знаходиться на перетині торгових шляхів з півночі на південь і з заходу на схід, має сухопутну і морську кордон з більшістю країн, зацікавлених в розвитку зони причорноморської інтеграції. 

 

79.Необхідність та сутність системи соціального захисту населення.

Соціальна політика - система правових, організаційних та інших заходів державних і недержавних установ та організацій, що враховують економічний потенціал країни і спрямовані на підтримання соціальної стабільності в суспільстві, створення умов для зростання добробуту працездатних осіб та забезпечення належного рівня життя тих, хто через непрацездатність чи інші життєві обставини не має достатніх засобів до існування.

Законодавчою базою для проведення соціальної політики є статті 41-52 Конституції, де закріплені соціально-економічні права людини, запорукою реалізації яких є, в основному, економічні чинники.

Соціальний захист.

Протягом життя, кожна людина знаходиться перед небезпекою настання обставин, які можуть самим безпосереднім чином вплинути на стан її здоров'я та призвести до втрати заробітку - основного джерела засобів до існування. До таких обставин відносять хворобу, старість, інвалідність. Побороти ці обставини, в більшості випадків, самостійно, особа не може, оскільки вони визначаються об'єктивними соціально-економічними умовами, тісно пов'язані із трудовою діяльністю і майже не залежать від волі особи. Проте, вони впливають на соціальну стабільність суспільства і тому, держава бере на себе певну відповідальності за їх настання і створює систему соціального захисту.

Термін "соціальний захист" має широке і вузьке тлумачення. У широкому розумінні соціальний захист розглядають як діяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування та розвитку повноцінної особистості, створення умов для самовизначення й ствердження в житті. У вузькому - як сукупність економічних і правових гарантій, котрі забезпечують додержання найважливіших соціальних прав громадян.

Таким чином, поняттям "соціальний захист" охоплюються соціальні права людини. Право на працю, на освіту, на житло, на відпочинок, на безпечне довкілля, на охорону здоров'я, на достатній життєвий рівень, на безпечні умови праці, на заробітну плату, не нижчу мінімально встановлених стандартів та ін.

Основні складові соціального захисту населення України

1) соціальне забезпечення;

2) соціальна допомога;

3) соціальне страхування.

 

80.Номінальна і реальна заробітна плата.

Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата - це сума грошей, яку отримує працівник за продаж капіталісту робочої сили та частково результатів її функціонування. Одиницею виміру номінальної заробітної плати є погодинна ставка. У ринкових системах її величина залежить від умов кон’юнктури на ринку праці. Розміри номінальної заробітної плати не дають реального уявлення про життєвий рівень робітника, рівень його споживання. В Україні в 1997 році вона становила в середньому 156 грн за місяць, у паливній промисловості та енергетиці вона була в 1,6-2 рази вищою, а в більшості інших галузей та в бюджетній сфері - приблизно на 50 % нижчою. Водночас без показника номінальної заробітної плати неможливо обчислити реальну заробітну плату.

Реальна заробітна плата - це кількість споживчих вартостей (товарів і послуг), яку працівник може придбати за свій грошовий заробіток за певного рівня цін після відрахування податків. Рівень реальної заробітної плати залежить від: 1) номінальної заробітної плати; 2) рівня цін на предмети споживання та послуги (індекс вартості життя); 3) податків, які сплачують працівники до бюджету і фондів соціального споживання. Реальну заробітну плату визначають діленням індексу номінальної заробітної плати на індекс вартості життя.

 

 Це означає, що реальна заробітна плата прямо пропорційна змінам номінальної заробітної плати і обернено пропорційна змінам рівня цін. Реальна заробітна плата скорочується із зростанням податків.

Потрібно зазначити, що на індекс вартості життя впливають загальний стан фінансів держави; рівень її непродуктивних витрат (на армію, бюрократичний апарат тощо); стан торгового (різниця вартості експорту та імпорту) і платіжного (різниця міжнародних доходів і платежів держави) балансу країни, від чого залежить курс національної валюти; прогресивність чи відсталість міжгалузевої структури виробництва та багато іншого. Усі ці фактори, впливаючи на загальний рівень цін, визначають стан реальної заробітної плати. Для визначення рівнів заробітної плати потрібно враховувати мінімальну заробітну плату. Ця проблема виникає у тому випадку, коли держава бере на себе функцію регулювання соціальних відносин. Вона стає гарантом того, що за будь-яких умов найму робочої сили кожен працівник отримує заробітну плату не нижчу її мінімального рівня. Регулюванню піддається погодинна ставка.

Зниження життєвого рівня в Україні спричинено також знеціненням трудових заощаджень населення, вартістю житлово-комунальних послуг. Так, за однокімнатну квартиру загальною площею 20 м2 в 1998 році сплачували 22 % від середньої заробітної плати. Внаслідок цього суттєво знизилася частка заробітної плати в національному доході та собівартості продукції. В розвинутих країнах світу в національному доході вона становить у середньому 50-70 %, в Україні вона за 1991-1998 роки зменшилася до25- 26 %. Це означає, що працівник отримував лише У частину створеного ним продукту. До того ж, на початку 1998 року понад 11 млн працівників вчасно не отримували заробітну плату. Загальна сума боргу з виплати заробітної плати становила в цей час понад 5 млрд грн, а на 1.1.1990 року - понад 6,5 млрд грн. Це прихована форма фінансової експлуатації найманої праці, що є головною причиною затоварювання в Україні товарами вітчизняного виробництва. Привласнення державою та підприємницькими структурами 75 % створеного продукту означає втрату заробітною платою своєї відтворювальної та стимулюючої функції.

Основою розрахунку мінімальної заробітної плати є показник прожиткового мінімуму. Останній обчислюється виходячи з так званого "кошика споживача", який вбирає у себе певний перелік товарів і послуг, необхідних для задоволення першочергових потреб людей. Розрахований за мінімальним рівнем задоволення потреб та перемножений на рівень поточних цін, цей комплекс товарів та послуг дає змогу визначити рівень прожиткового мінімуму.

Мінімальна заробітна плата не обов’язково співпадає з прожитковим мінімумом. Вона може бути вищою, якщо фінансові можливості держави та господарських суб’єктів поліпшуються, а може бути і нижчою як це характерно для сучасного етапу кризового стану економіки України.

На величину заробітної плати (у бік її підвищення) здійснюють вплив профспілки шляхом обмеження пропозиції праці (встановлення імміграційних бар’єрів, заборона приймати на роботу не членів профспілок, лімітування навантажень за день, інтенсивності праці тощо); тиску при укладанні колективних договорів, в яких обумовлюється ставка заробітної плати; боротьби з монополізацією виробництва, що має тенденцію зниження ставки заробітної плати; сприяння зростанню тих видів виробництва, які передбачають збільшення зайнятості і ріст попиту на працю.

 

81.Організаційно-економічні форми та види підприємств.

Форми діяльності підприємства можна поділити на організаційно-правові й організаційно-економічні. До організаційно-правових форм належать господарські товариства і кооперативи.

Господарське товариствостановить об'єднання осіб, створене для здійснення підприємницької діяльності. Учасники товариства поділяються на повні та командитні.

Товариства створюються за згодою не менше двох громадян або юридичних осіб шляхом об'єднання їх внесків з метою здійснення господарської діяльності.

Підприємство, створене групою осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, називають кооперативним.

До основних організаційно-економічних форм діяльності підприємства належать: концерни, асоціації, консорціуми, синдикати, картелі, фінансово-промислові групи.

Концерн — це багатогалузеве акціонерне товариство, що контролює підприємства через систему участі. Концерн здобуває контрольний пакет акцій різних компаній, що є стосовно нього дочірніми. У свою чергу дочірні компанії також можуть володіти контрольними пакетами акцій інших акціонерних компаній, нерідко розташованих в інших країнах.

Асоціації — це форма добровільного об'єднання економічно самостійних підприємств, організацій, що одночасно можуть входити в інші утворення. До складу асоціації, як правило, належать односпеціалізовані підприємства й організації, розташовані на визначеній території. Основна мета створення асоціації — спільне вирішення науково-технічних, виробничих, економічних, соціальних та інших завдань.

Консорціум — це об'єднання підприємців з метою спільного проведення великої фінансової операції. Таке об'єднання підприємців має змогу вкласти кошти у великий проект, при цьому значно зменшується ризик, що виникає за великих вкладень, тому що відповідальність лягає на безліч учасників.

Синдикат — об'єднання з метою збуту продукції підприємцями однієї галузі для усунення зайвої конкуренції між ними.

Картель — це угода між підприємствами однієї галузі про ціни на продукцію, послуги, розділ ринків збуту, частки у загальному обсязі виробництва та ін.

Фінансово-промислова група — це об'єднання промислового, банківського, страхового і торговельного капіталів, а також інтелектуального потенціалу підприємств та організацій.

 

82. Основний і оборотний капітал. Оборот капіталу та його швидкість

Процес кругообороту капіталу, що безперервно повторюється, в ході якого до підприємця повертається в грошовій формі авансований капітал, називається оборотом капіталу.
Оборот капіталу відбувається у часі.
В своєму русі він проходить стадію виробництва і дві стадії обігу.
Час, на протязі якого авансований капітал проходить стадію виробництва і стадію обігу, становить собою час обороту капіталу.
Час обороту в свою чергу складається з часу виробництва, тобто часу, на протязі якого капітал перебуває в сфері виробництва і з часу обігу, тобто часу, на протязі якого капітал перебуває в сфері обігу.
Важливу частину часу виробництва становить робочий період тобто час, на протязі якого предмет праці піддається безпосередній дії праці і створюється готовий продукт.
В робочий період створюється додаткова вартість.
Підприємець зацікавлений, щоб час виробництва відповідав Робочому періодові.
В силу різних умов виробництва і обігу час обороту індивідуальних капіталів різний.
Скажімо, капітал, вкладений у важку промисловість, як правило, обертається повільніше, ніж капітал, вкладений в галузі легкої промисловості.
Внутрі кожної з цих галузей є істотні відмінності в швидкості обороту капіталу.
Для виміру і порівняння швидкості обороту різних індивідуальних Капіталів береться рік.
Визначення кількості оборотів капіталу здійснюється за формулою:
N = O / o
де N - кількість оборотів капіталу, О - рік, о - час обороту даного капіталу.
Так, капітал, що здійснює свій оборот за 3 місяці, зробить 4 обороти на протязі року.
N= O / o = 12 міс. / 3 міс. = 4 міс
При розгляді процесу виробництва капіталу було встановлено, що різні частини продуктивного капіталу відіграють різну роль в процесі створення додаткової вартості.
Відповідно до цієї різної ролі робився поділ на постійний і змінний капітал.
А з точки зору особливостей обороту продуктивний капітал розпадається на основний і оборотний.
Основний капітал - це та частина продуктивного капіталу, яка бере участь в кількох виробничих циклах, свою вартість переносить на створюваний продукт частинами і в процесі виробництва не змінює своєї натуральної форми (будівлі, споруди, машини, обладнання і т.д.).
Оборотний капітал - це та частина продуктивного капіталу, яка бере участь лише в одному виробничому циклі, свою вартість переносить на створюваний продукт відразу повністю і в процесі виробництва змінює натуральну форму (сировина, матеріали, паливо і робоча сила). Правда, робоча сила не переносить свою вартість на продукт, вона створює нову вартість.
Поділ капіталу на основний та оборотний властивий лише продуктивному капіталу. Грошовий і товарний капітали функціонують лише в сфері обігу і тому на основний і оборотний не поділяються.
Не слід змішувати поділ продуктивного капіталу на основний і оборотний з його поділом на постійний і змінний.
Поділ капіталу на постійний і змінний обумовлений їх різною роллю у виробничій вартості і додаткової вартості.
Поділ продуктивного капіталу на основний і оборотний обумовлюється відмінностями обороту його складових частин.
Змінний капітал - це лише капітал, авансований на купівлю робочої сили. Він вужчий ніж оборотний.
Оборотний капітал - це капітал, авансований на сировину, матеріали, паливо і купівлю робочої сили.
Отже, це поняття ширше, ніж поняття змінний капітал.
Постійний капітал - це капітал, авансований на засоби виробництва, тобто і на засоби праці і на предмети праці.
Основний же капітал - це капітал, авансований на засоби праці. Тобто, це поняття вужче, ніж поняття постійний капітал.
Поділ капіталу на основний і оборотний приховує джерело зростання вартості.
 

83.  Основні моделі регулювання економіки(кейсіанська,неокласчина)та умови використання

Сучасні моделі державного регулювання: кейнсіанська і неокласична

В основі кейнсіанського уявлення про економічну роль держави лежить проблема формування ефективного попиту, що забезпечить реалізацію створеного суспільством багатства. Кризовий стан економіки спонукав Дж. Кейнса до вирішення проблеми реалізації багатства за допомогою принципово нового підходу і розширення напрямів державного регулювання, серед яких — бюджетне регулювання з традиційно високим рівнем перерозподілу національного доходу через держбюджет, спрямоване на забезпечення фінансування державних інвестицій; здійснення значних соціальних витрат.

Для "запуску" інвестиційного мультиплікатора здійснюються:

• великі урядові замовлення на виробництво військової техніки та озброєння, що стимулює розвиток військово-промислового комплексу й підтримує високий загальний рівень економічної кон'юнктури;

• кредитно-грошове регулювання, що використовує ставку відсотка як основний регулятор інвестиційної активності і допускає грошову емісію для покриття бюджетного дефіциту та з метою "здешевлення" грошей. Політика "дешевих грошей" забезпечує зниження надання переваг ліквідності і, як наслідок, стимулює збільшення витрат всіма економічними суб'єктами;

• податкове регулювання, засноване на прогресивній системі оподаткування з високими податковими ставками для корпорацій та осіб зі значними прибутками і доходами з метою підвищення схильності до споживання, а отже, й інвестиційного мультиплікатора;

• регулювання соціальної сфери, насамперед вирішення проблем зайнятості за допомогою регулювання ринку праці, надання допомоги у зв'язку з безробіттям, збільшення соціальних програм тощо;

• зовнішньоекономічне регулювання, засноване на застосуванні фіксованих валютних курсів і орієнтоване на замкнену економіку.

Післявоєнний період засвідчив можливість застосування модифікованого варіанта кейнсіанської теорії при вирішенні проблем економічного зростання, що спирався на розширене трактування економічних функцій держави. В цей самий час з'являється розглянута вище формула економічних функцій держави П. Самуельсона: "стабільність, ефективність, справедливість". У подальшому ці функції набували різного значення залежно від того, економісти якої школи або напряму економічної думки пояснювали їх зміст.

Сучасна неокласична модель державної економічної політики, що виникла у 70-х роках ХХ ст. в умовах кризи кейнсіанської моделі державного втручання та критичного перегляду кейнсіанських теоретичних рекомендацій, засновується на теоріях монетаризму та економіки пропозиції і передбачає:

• грошово-кредитне (антиінфляційне) регулювання, в основі якого контроль за обсягом грошової маси в обігу та недопущення неконтрольованої грошової емісії, тобто додержання "грошового" правила монетаризму про 3-5-відсотковий темп щорічного зростання грошової маси;

• ліберальна податкова політика, пов'язана зі зменшенням ставок оподаткування доходів фізичних та юридичних осіб з метою стимулювання приватної ініціативи та інвестування, необхідність яких емпірично доведена кривою А. Лаффера;

• обмежене бюджетне регулювання, основна мета якого — збалансування доходів і видатків бюджету, уникнення бюджетного дефіциту;

• дерегулювання економіки за допомогою ліквідації регламентації цін, заробітної плати, ринку робочої сили, а також лібералізації антимонопольного законодавства та приватизації;

• обмежене соціальне регулювання (скорочення фінансування соціальних програм і соціальної інфраструктури);

• зовнішньоекономічне регулювання, орієнтоване на посилення відкритості економік та участь у світових інтеграційних процесах і засноване на гнучких валютних курсах.

Основні моделі державного регулювання в сучасних економічних системах набувають певних модифікацій унаслідок таких причин: відродження тези історичного напряму економічної думки про національну систему державного регулювання, у зв'язку з чим виокремлюються моделі ринкової економіки і державного регулювання за національною ознакою (американська, німецька, японська, корейська та ін.); синтезування і взаємопроникнення багатьох протилежних теорій, зокрема щодо питань економічної ролі держави (кейнсіансько-неокласичний синтез, ліве кейнсіанство і марксизм, неокласична теорія економічного добробуту та соціально-інституціональний напрям тощо); врахування в сучасній економічній науці поряд з усталеними неокласичними та кейнсіанськими підходами здобутків нової інституціональної теорії.

Загалом державне регулювання доповнює і коригує вільний ринковий механізм. Основна проблема економічного розвитку сьогодні і в майбутньому — знаходження оптимального співвідношення ринкового і державного регулювання. Взаємодія цих двох сторін економічного механізму і нестійкий баланс їх відносин свідчать про посилення в окремі періоди або економічної ролі держави, або дії стихійно-ринкових сил.

 

84.Основні напрямки формування засад ринкової економіки в Україні.

Формування ринкової економіки в Україні розпочалося зі створенням ринкових інституцій.
Формування інституцій багатосуб'єктних власників відбувається через роздержавлення власності, її трансформацію у різні форми — колективну, приватну. Це сприяє розвитку різних форм господарювання та створенню конкурентного середовища.
Невіддільною інституцією ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах конкурентного середовища здійснюється еквівалентний обмін, а отже, реалізуються інтереси продавця і покупця, відтворюється рівновага в економіці. Проте це класичне положення економічної теорії діє лише за наявності інших ринкових умов: демонополізації сфер розподілу, обміну і виробництва, наявності форм господарювання, різних за масштабами, які управляються не з єдиного центру, а економічно та юридично самостійними товаровиробниками. В Україні усіх цих передумов поки що немає.
Лібералізація цін за високого рівня монополізму обов'язково призводить до їх зростання і не створює стимулів для виробництва. Навіщо виробляти додаткову продукцію, якщо прибуток в умовах монополії залежить від зменшення її кількості? Отже, те, що є правильним теоретично і діє за умов, які відтворюють ринкове середовище у будь-якій країні, не може бути правильним для економіки, де не створені відповідні ринкові інституції.
Для того щоб суб'єкти національного ринку могли реалізувати право власності на засоби виробництва і продукцію, крім економічних потрібні ще й правові передумови. Нині в Україні триває процес відпрацювання і прийняття юридичних законів, які б сприяли формуванню ринкового середовища. Проте цей процес відбувається досить повільно, часто у прийняті закони вносяться істотні зміни, відсутня узгодженість між законодавчими актами, невідпрацьовано механізм реалізації цих законів.
Особливістю економіки України є те, що перед початком ринкових трансформацій вона була адміністративно-командною, характерною рисою якої був тотальний монополізм. Багато підприємств виробляли 60— 100 % певного виду продукції. Така монополія не є ринковою. Вона не передбачає конкуренції, ринкових відносин, робить господарюючим суб'єктом систему державних установ, а підприємства виконують лише виробничі функції. Економіка країни була великомасштабною, з незавершеним циклом виробництва, в ній домінували важка промисловість, воєнно-промислове виробництво і видобувні галузі. Це зумовило нестачу товарів народного споживання, з одного боку, і технічну та технологічну відсталість — з другого. Країна відчуває велику потребу в нафті та газі, які вона змушена купувати, а це спричиняє проблеми з торговельним балансом, перекоси у цінах на внутрішньому ринку.
Створення достатньої кількості підприємств в Україні, які б сформували конкурентне середовище, може відбуватися двома шляхами: реформуванням існуючих підприємств і створенням нових. Перший шлях передбачає демонополізацію, роздержавлення і приватизацію, залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для структурної перебудови підприємств, диверсифікацію. Другий — сприяння розвитку малого й середнього бізнесу; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для створення нових підприємств і реструктуризації старих.
Ураховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри, недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність, а економіка регулюється тільки ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом.
Модним є так званий лібералізований підхід, згідно з яким, якщо не заважати економіці розвиватися природним шляхом, то Україна незабаром вийде на світовий ринок.
 

85. Основні передумови і необхідність переходу економіки України до ринкових відносин.

Однією з ознак сучасного розвитку людського суспільства є перехід від командної до ринкової економіки колишніх соціалістичних країн та союзних республік колишнього СРСР. Це стосується і економіки України. Необхідність такого переходу зумовлена об'єктивними причинами. В умовах командної системи економіка України практично вичерпала можливості економічного розвитку. Це пов'язано з тим, що низька здатність командної системи адаптуватись до науково-технічного прогресу як найважливішого інтенсивного фактора економічного розвитку в сучасних умовах, з одного боку, і вичерпність екстенсивність факторів економічного зростання, з іншого, зумовили суттєве скорочення як темпів економічного розвитку, так і підвищення ефективності економіки. За таких умов командна система вичерпала внутрішні ресурси свого розвитку, і виникла потреба трансформації до такої системи, яка б створила такі ресурси. В сучасному світі такою системою є ринкова, незважаючи на ті суттєві недоліки, які і їй притаманні.

 Відбуваються поступове звільнення від наслідків командно-адміністративних методів регулювання і становлення нових ринкових відносин.

Основними передумовами переходу до ринкової економіки є:

- роздержавлення і приватизація, створення приватної власності на

економічні ресурси;

- свобода підприємництва і вибору;

- створення розвиненої грошово-кредитної системи;

- формування достатньо ємного ринку товарів і послуг.

Роздержавлення – ліквідація механізмів прямого державного управління економікою шляхом передачі відповідних повноважень на рівень підприємств без зміни характеру власності.

Приватизація – перетворення відносин власності шляхом передачі або продажу на різних умовах державної чи муніципальної (комунальної) власності приватним юридичним або фізичним особам.

У світі накопичено великий досвід приватизації. Основне завдання приватизації – забезпечити критичну масу

інституціональних змін, коли в приватному секторі економіки зосереджується найбільша частина виробництва продуктів і ресурсів.

Приватна власність – це форма власності приватних осіб і приватних інститутів на матеріальні ресурси. Практично до приватної власності відноситься як індивідуальна, так і корпоративна, акціонерна, недержавна

власність.

Приватна власність створює умови для:

- незалежності і свободи. Підприємці можуть вільно укладати між собою юридичні контракти, купувати, контролювати, застосовувати і реалізовувати матеріальні ресурси;

- справжньої зацікавленості в результатах господарювання, що надає динамізму розвиткові країни;

- виникнення конкуренції між товаровиробниками різних форм власності.

Конкуренція – це змагання між економічними суб’єктами за кращі умови придбання ресурсів і продажу товарів з метою отримання більш високого прибутку, інших вигод. Конкуренція являє собою цивілізовану,

легалізовану форму боротьби за існування і один із найбільш дійових механізмів відбору і регулювання в ринковій економіці. Саме в конкурентній боротьбі між підприємствами за споживачів народжуються якісні товари, невисокі ціни і культура обслуговування.

Свобода підприємництва означає, що приватні підприємства мають право купувати ресурси, використовувати їх в процесі виробництва за власним вибором і так само продавати готові вироби. Ніякі перешкоди і

обмеження, які встановлюються з боку держави або інших виробників, не повинні заважати підприємствам приймати рішення про вступ в ту чи іншу галузь або вихід з неї.

Свобода вибору означає, що власники економічних ресурсів самі вибирають бажаний, доцільний, вигідний, найкращий вид трудової чи господарської діяльності, який не забороняється законом країни. Закони призначені обмежувати і забороняти лише ті види діяльності (крадіжка, нелегальний продаж деяких товарів і послуг), які викликають реальну небезпеку життю і свободі людей, громадському порядку, суперечать нормам моралі. Все інше має бути дозволено. Ринкова економіка знімає заборони не лише на виробництво, але й на продаж, перепродаж, обмін товарів як самими товаровиробниками, так і будь-якими посередниками, що стоять  між виробником і споживачем.

 

86. Основні показники національного рахівництва в системі національних рахунків.

Від ступеня, достовірності й оперативності інформаційних потоків залежить і якість управління господарськими структурами. Макропоказники виконують такі ж функції, що й бухгалтерський облік для окремого підприємства (фірми).

Без наявності рахівництва в масштабах держави було б неможливим корегування економічних процесів з боку держави й економічна політика базувалась би на інтуїції.

Різні показники дозволяють вимірювати обсяг виробництва у конкретний момент часу, розкрити фактори, які безпосередньо визначають функціонування економіки, робити прогноз економічного розвитку. Щоб визначити обсяг національного виробництва, проаналізувати причини його зменшення та умови зростання, проаналізувати ефективність розвитку національної економіки, порівняти її з розвитком економіки інших країн, використовується система макроекономічних показників. Ці показники розраховуються за однаковою методикою в усіх країнах. Вона представлена як система національних рахунків (СНР). З травня 1993 року за Указом Президента в Україні була впроваджена СНР, тобто наші статистика й облік перейшли на міжнародні стандарти. В основу СНР покладена концепція господарського кругообігу, згідно з якою в економічній системі відбувається постійна циркуляція потоків ресурсів і товарів, що обслуговуються грошовими потоками витрат і доходів.

Передбачається, що будь-яка економічна операція записується один раз як використання і один раз як ресурси, тобто має місце принцип подвійного запису. Тому для кожної суттєвої операції існує рівновага між різними потоками продукції, споживанням та інвестиціями. Тобто кожний рахунок сам по собі має вигляд балансової таблиці, одна сторона якої характеризує ресурси, а інша -їх використання.

Іншою особливістю СНР є ширший ступінь охоплення обліком процесу розширеного відтворення. Тут враховуються всі види діяльності, пов'язані з виробництвом матеріальних благ і послуг. У СНР під виробництвом розумію соціально організовану діяльність щодо створення благ і послуг, отже до виробничої діяльності, окрім товарного виробництва, зараховується нетоварне виробництво державних органів і домашніх господарств.

СНР застосовує розширювальне трактування продуктивності праці, за яким продуктивною є будь-яка діяльність, праця, що приносить дохід. Тому до сфери обміну зараховується і сфера нематеріального виробництва.

СНР визнає, що у створенні вартості товарів і послуг, крім праці, беруть участь земля, капітал, підприємницький талант, тобто всі ресурси виробництва. Ключовим поняттям у структурі показників виробництва СНР є додана вартість. Повна вартість, тобто валовий випуск, охоплює, крім доданої вартості, ще й проміжне споживання. Додана вартість показує внесок факторів виробництва у створення вартості в масштабах економіки в цілому стосовно не продукту, а виробника.

І, нарешті, базовою одиницею обліку у СНР є інституційна одиниця, під якою розуміють економічну одиницю, що характеризується єдністю поведінки й самостійністю у прийнятті рішень у сфері своєї основної діяльності, тобто веде бухгалтерську звітність і є юридичною особою (домашні господарства, підприємства, організації).

Національна економіка визначається як сукупність інститупійних одиниць - резидентів, що функціонують на даній території понад рік.

 

87. Основні риси та сучасна структура світового господарства.

Суспільне відтворення в окремо взятій країні базується на економічних законах, що діють в її межах. Водночас розвиток міжнародного поділу праці, світової торгівлі призводять до того, що процес суспільного відтворення у все більшій мірі залежить від зовнішніх щодо кожної окремої країни факторів. їх дія пов'язана з існуванням світового господарства.

Світове господарство виникло внаслідок тривалого історичного процесу розвитку продуктивних сил та виробничих відносин окремих країн. У вигляді відповідної системи воно оформилося в кінці XIX - на початку XX ст. як результат діяльності міжнародних корпорацій та формування колоніальних імперій. До складу світового господарства як системи входять різнорідні складові. Вони значно відрізняються одна від одної соціально-економічним рівнем розвитку, структурою національної економіки, станом продуктивних сил. Однак розвиток цих неоднорідних складових системи світового господарства перебував під впливом таких загальносвітових процесів, як розгортання промислової революції, кардинальні зміни у продуктивних силах. / Світове господарство - це сукупність національних економік, пов'язаних міжнародним поділом праці, виробничими, торгівельними, фінансовими та науково-технічними зв'язками. Його найважливішою рисою с взаємопов'язаність та взаємозумовленість процесу суспільного відтворення капіталу в межах єдиного світового господарства, єдність національних господарств.

Найважливішими підсистемами світового господарства є національні економіки, міжнародні економічні відносини та міжнародні економічні організації, їх взаємодія в кінці XX ст. ознаменувалась тим, що світове господарство все більше набувало ознак цілісності внаслідок активізації економічної взаємодії між країнами світової спільноти та їх господарського зближення. Об'єктивний характер прориву національної замкненості зумовлений тим, що в сучасних умовах вона є нераціональною, адже позбавляє економіку відособленої країни переваг, що породжує міжнародний поділ праці та її кооперація. До того ж, економічна замкненість народного господарства окремих країн в сучасних умовах практично неможлива.

Міжнародні економічні зв'язки є похідними від економічних відносин в окремих країнах, але їх розвиток має значний вплив на розвиток національних економік. Ці зв'язки виникають між суверенними державами і тому в більшості випадків контролюються та регулюються державою.

Основними суб'єктами світового господарства є держави світу з належними їм національними економіками, транснаціональні корпорації (ТНК), міжнародні економічні організації.

Взаємодія між складовими світового господарства перебуває під впливом і опосередкованих факторів, насамперед політичних. Вони можуть сприяти подальшому зближенню господарської діяльності окремих країн в тому разі, коли відсутня їх дискримінація, перетворення у нерівноправних партнерів. Останнє, як правило, викликає відцентрові тенденції, коли національні економічні інтереси переважають над інтернаціональними.

Отже, світове господарство постає як цілісна економічна система сучасного світу у вигляді взаємодіючих, взаємопов язаних технологічними, економічними та соціальними відносинами національних господарства Ця цілісність базується на загальносвітовому характері сучасних продуктивних сил, створених протягом всієї історії існування і розвитку людства. Світове господарство - це надбання всього людства і мало б служити задоволенню його потреб та враховувати інтереси тих країн, які входять до його складу.

Структура сучасного світового господарства постає як світовий ринок товарів і послуг, світовий ринок робочої сили, світовий ринок технологій, міжнародна валютна система, міжнародна кредитно-фінансова система.

Світове господарство охоплює практично всі країни світу, котрі як самостійні економічні суб'єкти здатні відповідною мірою впливати на функціонування його окремих складових та всієї системи світо-господарських зв'язків. Кожна з цих країн має свої історичні, економіко-географічні, національні, соціально-політичні, релігійні та інші особливості, які по-різному впливають на їх соціально-економічний розвиток, роль і місце у світовому господарстві/Це породжує необхідність класифікації країн світового господарства відповідно до певних критеріів. Одним з них є рівень розвитку ринкових відносин. Відповідно до цього критерію у складі сучасного світового господарства існує група країн з розвиненою ринковою економікою (економічно розвинуті країни), країни з ринковою економікою, яка розвивається (нові індустріальні країни, середньо-розвинені країни, малорозвинені країни), країни з перехідною до ринку економікою (постсоціалістичні країни).

Отже, світове господарство утворюють групи країн з різним рівнем соціально-економічного розвитку.

Світове господарство належить до складних економічних систем, що сформувалося у процесі тривалого історичного розвитку міжнародних економічних відносин, і протягом свого розвитку пройшла декілька етапів.

 

88. Основні типи ринкових структур недосконалої конкуренції

Основними типами ринкових структур недосконалої концуренції є :монополістична конкуренція,олігополія,монополія.

 Монополістична конкуренція діє на ринку з відносно великою кількістю економічних суб'єктів (від 10 до 100), кожен з яких має певний вплив на ціни внаслідок специфічного товару, який він виготовляє, й може мати і реалізовувати монопольну владу. Крива попиту має спадний характер.

Монополістична конкуренція виникає за умови збуту багатьма фірмами подібної, але не ідентичної продукції. Вона нагадує досконалу конкуренцію за трьома аспектами:

і тут, і там є багато покупців і продавців;

проникнення на ринок і вихід з нього прості;

-    фірми встановлюють ціни в діапазоні, запровадженому іншими фірмами.

Відмінність полягає в тому, що за досконалої конкуренції продукція є ідентичною, а за монополістичної — диференційованою.

Олігополія — це тип ринкової структури, коли декілька великих фірм монополізують виробництво та збут основної маси продукції і ведуть між собою нецінову конкуренцію.

Олігополія зумовлює три види ринку:

ринкова структура, в якій діють одногалузеві торгово-промислові фірми;

-  ринкова структура, коли декілька великих постачальників, не пов'язаних ніякими угодами, конкурують між собою;

-  ринок, на якому взаємодіють групи корпорацій на зразок виробничої піраміди, в якій виробничий взаємозв'язок ґрунтується на подетальній спеціалізації.

В олігополії ціноутворення залежить від дій конкуруючих фірм.

Існує ще декілька видів конкуренції в умовах ринку недосконалої конкуренції: монопсонія, олігопсонія, дуополія, білатеральна монополія (табл. 7.1).

Монопсонія — це тип ринкової структури, при якій існує монополія одного покупця товару. Обмежуючи свої закупівлі, покупець забезпечує собі монопольний прибуток за рахунок втрати частини доходів продавця.

Олігопсонія — це тип ринкової структури, при якій існує невелика вузькоспеціалізована група покупців певного товару. Обмежуючи закупівлі товару, покупці забезпечують собі монопольний прибуток за рахунок втрати частини доходів продавця.

Дуополія — це тип ринкової структури, при якій існує тільки два постачальники певного товару і між ними повністю відсутні монополістичні угоди про ціни, ринки збуту та інше.

Білатеральна монополія — це тип ринкової структури, при якій виникає протиборство єдиного постачальника і єдиного споживача. Такий ринок виникає на ринку електроенергії, водо- та газопостачання.

 

89. Основні типи та національні моделі сучасних економічних систем.

Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі трива-лого історичного розвитку. Їх можна класифікувати за відповідними критеріями.

Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:

—        за формою власності на засоби виробництва;

—        за способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, рин-кову, командну, змішану

Традиційна економічна система властива слаборозвинутим країнам. Вона харак-теризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нероз-виненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробни-цтва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив справля-ють, освячені століттями, традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. У сучасних умовах країни з традиційною економікою потерпають від засилля іноземного капіталу і надмірно активного перерозподілу на-ціонального доходу державою.

Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) харак-теризується пануванням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу ви-бору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб’єктів, од-наковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. Всі макро-та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Втручання держави в економічні процесії виважене. Усі економічні рішення приймаються рин-ковими суб’єктами самостійно на свій страх і ризик. Ринкова економіка вільної кон-куренції проіснувала приблизно до першої третини XX ст.

Командна економічна система базується на пануванні державної власності, одер-жавленні та монополізації народного господарства, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, не визнає реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. Їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів вироб-ництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання) тощо. Усе це ознаки недостатньої життєз-датності командної системи, які закономірно призвели її до кризи, а потім і розпаду. Командна економіка була панівною у колишньому Радянському Союзі та низці країн Східної Європи й Азії.

Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн і характеризується такими рисами:

1)         високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої інфра-структури суспільства;

2)         різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціону-ванням різних господарюючих суб’єктів (приватних, колективних, корпоративних, державних);

3)         поєднанням ринкового механізму з державними ме тодами регулюванням еко-номіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;

4)         орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки.

Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й

приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення.

 

90. Основні фактори суспільного виробництва та їх взаємозв’язок

Для здійснення процесу виробництва необхідні певні умови- фактори виробництва.

Фактори виробництва - це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ.

Сучасна вітчизняна і світова економічна наука до складу факторів виробництва відносить: працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку, інформацію, екологію (рис. 5.7),

Праця як фактор виробництва є фізичною та інтелектуальною діяльністю людини, спрямованою на виробництво економічних благ і надання послуг.

В економічній науці протягом останнього часу сформувалася концепція "людського капіталу", згідно з якою праця освіченого та кваліфікованого працівника розглядається як головний фактор економічного і соціального прогресу суспільства.

Людський капітал - сформований у результаті інвестицій і накопичений людиною певний запас знань, навичок, здібностей, мотивацій і стан здоров'я, які доцільно й ефективно використовуються в тій чи іншій сфері суспільного виробництва.

Капітал - це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використовуваних для виробництва товарів та послуг.

Цей фактор виявляється в основному в двох формах: натурально-речовій та грошовій. Натурально-речовий склад капіталу представлений машинами, станками, обладнанням, спорудами, транспортними засобами, сировиною, матеріалами, які задіяні у процесі виробництва. Крім того, капітал виступає у вигляді певної суми грошей, необхідної підприємцю, який розпочинає свою діяльність, для придбання матеріально-речових елементів виробництва та наймання робочої сили.

Земля як фактор виробництва включає в себе саму землю, а також лісові й водні ресурси, родовища корисних копалин та інші природні багатства, що використовуються у виробничому процесі.

При цьому сама земля в цій сукупності факторів розглядається як основоположний фактор виробництва, що має ряд специфічних ознак:

- по-перше, земля є кількісно обмеженим фактором виробництва. Площа землі чітко обмежена поверхнею суші нашої планети і становить лише 29 % від її загальної площі. В Україні площа землі становить 61 млн га, в тому числі площа сільськогосподарських угідь - 42 млн га;

- по-друге, земля е невідтворюваним фактором виробництва. Це дар природи й у разі втрати тієї чи іншої частини природного багатства його практично неможливо штучно відтворити;

- по-третє, земля, на відміну від інших факторів виробництва, є фізично непереміщуваним фактором виробництва, що суттєво обмежує можливості вибору профілю сільськогосподарського виробництва для суб'єктів господарювання;

- по-четверте, земля як фактор виробництва при належному її використанні на основі досягнення науково-технічного прогресу та агротехніки має здатність не зношуватись фізично та не старіти морально;

- по-п'яте, земля широко використовується і в несільськогосподарському виробництві як територія для будівництва виробничих будівель, розміщення транспортних та інших комунікацій, добування корисних копалин та ін.

Все сказане вище дозволяє зробити висновок про те, що землю як специфічний та невідтворюваний фактор виробництва необхідно берегти та раціонально використовувати.

Наука - це специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знаньпро природу, суспільство і мислення.

Втілюючись у виробничій діяльності людей у вигляді створення нових засобів праці, впровадження прогресивних технологій, використання нових видів енергії, матеріалів, передових методів організації виробництва та праці тощо, наука перетворилась на головну продуктивну силу суспільства.

Вона виступає як фактор, що інтегрує та постійно революціонізує всі інші фактори виробництва (працю, капітал, підприємницькі здібності, інформацію, природокористування), збагачує їх якісно новим змістом.

Інформація в сучасних умовах є найважливішим фактором суспільного виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах життєдіяльності й насамперед в економічній сфері.

Виступаючи опосередкованою ланкою між наукою та виробництвом, інформація справляє суттєвий вплив на розвиток економічних процесів. Завдяки розвитку інформації відбувається переоцінка ролі та місця матеріально-речових факторів суспільного виробництва. Відбувається поступове скорочення матеріальних та зростання інформаційних джерел економічної життєдіяльності людини. Тому значно зростає інформаційно-місткість виробництва, праці та продукту.

У наш час стало зрозумілим, що науково-технічна революція переростає в інформаційну революцію, яка стає вирішальним фактором економічного та соціального розвитку сучасного суспільства. І в цих умовах те суспільство, яке не стало на шлях інформатизації та радикальної трансформації на її основі господарської та інших сфер життєдіяльності, приречене на відставання та поступову деградацію.

 

91. Особливості економічної політики в перехідний період.

Перехідний період — це особливий період в еволюції економіки, коли стара система сходить з історичної арени й водночас народжується і утверджується нова. У зв'язку з цим розвиток перехідної економіки має особливий характер, що істотно відрізняється від звичайного, нормального економічного розвитку.

Основними ознаками перехідної економіки є:

*Наявність у ній перехідних економічних форм, в чому власне і виявляється одночасне співіснування елементів господарювання змінювальної і змінюючої систем, тобто поєднання старого і нового

*Перехідна економіка історична, оскільки вона має обмежений характер у часі, тобто визначається в системі координат «від» і «до»: від демонтажу командної системи і до початку функціонування змішаної.

*Перехідна економіка нестабільна і нестійка. Внутрішньо нестійкий характер її зумовлюється постійним пошуком нових економічних форм, які були б динамічнішими та ефективнішими.

*Альтернативний характер розвитку перехідної економіки. Це означає, що її підсумки і результати можуть бути різними.

Типи і особливості перехідної економіки

Типи перехідної економіки зазвичай класифікують за масштабами і характером процесів. За масштабами виділяють локальні і глобальні переходи, за характером – природно-еволюційні і реформаторські.

Сучасний перехідний період, який переживає Україна разом з іншими постсоціалістичними країнами, має певні особливості:

1. Історична безпрецедентність переходу. (Попередній розвиток важко назвати виключно еволюційним: командна економіка була доволі штучним створенням. Тож до майбутньої економічної системи країни переходять не від індустріальної ринкової, як повинно відбуватися за еволюційним розвитком).

2. Необхідність певного поворотного руху. (Економіку слід “очистити” від штучних форм командної економіки, повернутися до природних речей. Зробити це заважає суспільна свідомість, яка складалася десятиріччями. Саме тому, в країнах Східної Європи й Балтії процеси перетворень протікають швидше).

3. Необхідність враховувати сучасні глобальні перехідні процеси (Глобальний перехід до постіндустріального суспільства повинний відбиватися на програмі реформування української економіки. Метою переходу не може бути р вільної инкова економіка в тому вигляді, в якому вона існувала в ХІХ ст. Ринок взагалі не може бути самоціллю – він засіб досягнення цілі

Основними завданнями економіки перехідного періоду є наступні:

*визначення взаємозв'язків між виробництвом та потребами соціально - економічного розвитку держави;

*прогнозування темпів росту виробництва;

*рекомендації для поточного та перспективних напрямків структурної перебудови економіки регіону;

*прогнозування відтворювальних процесів;

*моделювання єдиної територіально - галузевої системи виробничих, фінансових, цінових, природних чинників стабілізації економіки регіону;

*розробка фінансово-кредитних, податкових та бюджетних важелів стимулювання виробничих процесів

 

92.Передумови виникнення, сутність та етапи становлення світового господарства.

Формування суспільного капіталу не обмежується лише національними кордо­нами. На певному етапі історичного розвитку суспільства починає формуватись -світове господарство. У зв'язку з цим постає проблема відтворення капіталу в межах супермакросистеми, тобто в межах світового господарства. В загальному плані під світовим господарством розуміється сукупність національних господарств та еконо­мічних зв'язків між ними.

Виникнення світового господарства - не випадковий процес, а об'єктивна закономірність розвитку суспільства, зумовлена форму­ванням в ході історичного розвитку суспільного виробництва матеріальних передумов цього процесу. Що це за передумови?

1. Перш за все - це міжнародний поділ праці, який визначає необхідність спеціалізації виробництва країн відповідно до їх природно-кліматичних, історичних та економічних умов, що забезпечує підвищення ефективності виробництва, економію затрат суспільної праці, раціональне розміщення продуктивних сил.

Спочатку визначальними факторами міжнародного поділу пра­ці були природні фактори: відмінність між країнами за наявніс­тю природних багатств, грунтово-кліматичні умови, географічне положення, розміри трудових ресурсів. Але, починаючи з другої половини 19 ст., в умовах розгортання НТР, фактором формування міжнародного поділу праці стає також рівень розвитку продук­тивних сил у різних країнах, стан науки й техніки. Це особливо очевидно на прикладі Японії й нових індустріальних країн -Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру та ін.

Нині номенклатура продукції, особливо промислових" галузей, настільки велика, що жодна країна не зможе забезпечити економічно вигідне виробництво всієї цієї номенклатури. Досвід багатьох країн показує, що найефективнішою є концентрація зусиль на створенні спеціалізованих галузей виробництва, органічно вписа­них у систему міжнародного поділу праці.

2. Спеціалізація на певному етапі породжує процес інтернаці­оналізації виробництва й всього господарського життя (тобто кооперування у світовому масштабі). Отже, інтернаціоналізація" виробництва стає економічною формою розвитку міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення виробництва. Однією з найважливіших форм інтернаціоналізації виробництва виступили транснаціональні корпорації66.

3. Інтернаціоналізація в свою чергу передбачає розвиток еко­номічної інтеграції, яка зумовлює тенденцію до економічної єдності світу на основі зближення й взаємопереплетіння націона­льних економік, проведення узгодженої державної економічної політики.

Суть міжнародної економічної інтеграції можна виразити через такі її найважливіші характеристики:

1. Міждержавне регулювання економічних процесів.

2. Поступове формування міжнаціонального господарського комплексу із загальною структурою відтворення.

3. Усунення адміністративних і економічних бар'єрів, що пе­решкоджають вільному руху товарів, робочої сили і фінансових ресурсів в межах регіону.

4. Зближення внутрішніх економічних умов держав, що беруть участь в інтеграційних об'єднаннях.

У сучасних умовах економічна замкненість національних гос­подарств не лише нераціональна, бо позбавляє економіку відокре­мленої країни переваг, що випливають з міжнародного поділу праці, спеціалізації та кооперації, а й практично неможлива. Тому тенденція до дедалі більшого зв'язку національних економік на сучасному етапі стала об'єктивно необхідною, а світове господарст­во все більше набуває ознак цілосності.

Формування світового господарства - процес трива­лий і безперервний. Він розпочався відносно давно, триває зараз і буде продовжуватися в неосяжній перспективі. І хоча мета його, визначена об'єктивними тенденціями розвитку людства, залишається незмінною, окремі етапи цього історичного процесу досить суттєво відрізняються один від одного своїм конк­ретним змістом. З певною мірою умовності на сьогоднішній день можна виділити таких чотири етапи становлення світового госпо­дарства.

Перший етап. На цьому етапі створюються передумови для формування світового господарства у вигляді світового ринку. Тому його можна назвати підготовчим. Він найтриваліший, бо охоплює період від першого великого суспільного поділу праці (5-4 тисячоліття до н.е.) до становлення великої машинної індустрії у виробництві (середина 19 ст.).

Перший суспільний поділ праці породив передумови для вини­кнення місцевого ринку. Другий великий суспільний поділ праці зумовив появу грошової форми вартості та вихід торговельного обміну на рівень регіонального ринку. Третій великий суспільний поділ праці сприяв подальшому залученню різноманітних госпо­дарських одиниць до товарообміну, пізніше прискореному розвит­ку простого товарного виробництва і, як наслідок, зумовив переро­стання регіональних ринків у регіонально-світові.

Подальший розвиток суспільного поділу праці в епоху феодалі­зму, який вів до виникнення нових галузей економіки, поглиблен­ня спеціалізації всередині окремих галузей, а також великі гео­графічні відкриття дали відчутний поштовх для розвитку товарно-грошових відносин і подальшого формування світового ринку (15-17 ст.).

Нарешті, новий імпульс формування світового ринку отримало після утвердження в середині 19ст. у провідних країнах світу великої фабрично-заводської індустрії, яка вже об'єктивно не могла існувати без світового збуту. В міру розвитку масового виробництва світовий ринок став переростати у світове господар­ство, що означало висування на перший план замість переважно торговельних відносин виробничих зв'язків, основу яких склав вивіз капіталу. Наприкінці 19ст. цей процес, в основному, завер­шився.

Отже, утворення світового ринку, а на цій основі початок фор­мування світового господарства - встановлення довготривали

 

93. Підприємство як суб’єкт ринкової економіки, його цілі та функції

Підприємництво — явище досить широке і багатовимірне.

Підприємтво, як економічна категорія,  виражає відносини між   суб'єктами господарської 

діяльності, спрямованої на  досягнення такої комбінації   економічних ресурсів, яка здатна

забезпечити їм комерційний  успіх — максимізувати дохід, підірвати монополію   конкурентів та створити свою  власну монополію

Істотним для ефективної діяльності підприємства є чітке визначення його цілі. Основну його діяльність у світовій економіці прийнято називати місією, що визначає причину існування підприємства. Такою місією підприємств вважають виробництво продукції (надання послуг) для задоволення потреб ринку й отримання максимально можливого прибутку.

Щоб досягнути основної мети, підприємство має визначити множинні цілі, які повинні бути :

- конкретними і підлягати вимірюванню;

- орієнтованими в часі;

- досяжними;

- взаємоузгодженими і не перешкоджати реалізації одні одним.

Щоб досягнути необхідні цілі, підприємство має розв'язати важливі завдання, які постають перед кожним із них. До таких завдань належать:

- отримання доходу власником підприємства;

- забезпечення споживачів продукцією підприємства згідно з договорами;

-- матеріальне стимулювання персоналу підприємства, створення належних умов праці та можливостей фахового зростання працівників;

- постійне створення нових робочих місць для населення тієї чи іншої місцевості;

- охорона навколишнього середовища;

- безперебійна робота підприємства і виробництво продукції високої якості.

6 основу можливості виконання цих завдань покладено:

- інтереси власника;

- розмір капіталу;

- ситуація на підприємстві;

- зовнішнє середовище.

Завдання перед підприємством висуває власник незалежно від форми власності. Найперше він керується ситуацією і зовнішнього, і внутрішнього середовища. Власник дбає про свої інтереси, але при цьому бере до уваги доцільність завдання з погляду інтересу та профілю, потужності підприємства, наявності грошових і матеріальних ресурсів, кваліфікації кадрів, відсутності обмеження на той чи інший вид діяльності.

Метою власника в усіх випадках є одержання доходу внаслідок реалізації споживачам виробленої продукції, коли задовольняються запити соціального й економічного характеру як власника засобів виробництва, так і трудового колективу. Підприємство в ринковій економіці працює на умовах комерційного розрахунку, самоокупності й самофінансування. Воно самостійно укладає договори з постачальниками необхідних виробничих ресурсів, наймає робочу силу, здійснює різні грошові розрахунки. Підприємство несе відповідальність за своєчасну сплату податків та інші видатки, покриває із власного доходу всі збитки і втрати.

До основних функцій підприємства належать:

- виробництво продукції визначеної кількості та високої якості;

- реалізація продукції споживачу;

- матеріально-технічне забезпечення підприємства;

- управління персоналом і організація праці;

- зниження витрат і здешевлення продукції;

- сплата податків та інші платежі.

розвитку, займається різнобічною діяльністю, об'єднаною за певними напрямами

 

94. Поняття ринку та умови його функціонування, основні суб’єкти ринку.

Ринок - система економічних відносин, пов'язаних з обміном товарів та послуг на основі широкого використання різноманітних форм власності, товарно-грошових і фінансово-кредитних механізмів.

Є два сектори економіки: ринковий і неринковий (бюджетний).

Співвідношення між ринковим і бюджетним секторами зумовлюється сукупністю факторів, притаманних лише тій чи іншій країні. Воно змінюється на різних етапах еволюції економічної системи.

Зміна домінанти одного із секторів спричинює якісні зрушення суспільного устрою, зачіпає долю системи і впливає на переважну більшість суб'єктів економіки

 

Умови виникнення ринкового господарства:

*Суспільний поділ праці, що ґрунтується  на спеціалізації. Спеціалізація визначається

порівняльними перевагами або відносно   меншою альтернативною вартістю виробництва

*Економічна відокремленість суб'єктів  господарювання зумовлена наявністю різних  форм власності (що, скільки і як виробляти,  вирішує сам товаровиробник)

*Величина трансакційних витрат визначає  умови і межі ділової активності

*Вільний обмін ресурсами, який забезпечує  вільне ціноутворення та ефективне  господарювання

 

Ринок — невід'ємний атрибут товарного господарства. Він  забезпечує рух товарів і грошей (7і — Г — Т та Г — Т — Г). Через  ринок здійснюється переважна більшість економічних процесів.  Це специфічна форма економічних взаємовідносин, що пов'язує  між собою різних господарюючих суб'єктів.

Суб'єктів ринкового господарства досить багато. Це  виробники і споживачі, підприємці та наймані працівники,   промислові капіталісти, банкіри і торговці, власники позичкового   капіталу та власники цінних паперів .

Домогосподарства

*як власники економічних ресурсів пропонують на ринку ресурсів фактори

виробництва

* отримують доходи від проданих ресурсів

*використовують доходи на придбання  (купівлю) споживчих (неінвестиційних)  товарів та послуг для задоволення  особистих потреб

Підприємці

*пред*являють попит на ресурси

* пропонують товари та послуги як для  підприємницького й державного (засоби виробництва й виробничі послуги)  секторів, так і для домогосподарств (споживчі товари та послуги)

*інвестують отримані доходи

Держава

*Пред*являє попит на економічні ресурси  для здійснення економічної діяльності в

державному секторі економіки

*пред'являє попит на засоби виробництва для виробництва суспільних та інших благ

*пропонує гроші та пред'являє попит на  гроші

*пропонує суспільні блага без  безпосередньої оплати їх, що поліпшує  продуктивність підприємницького сектору і   зменшує витрати на споживання   домогосподарств

*здійснює урядове регулювання ринкової  економіки

 

95. Попит та пропозиція як елементи ринкового механізму. Еластичність попиту та пропозиції.

Термін "попит" в економічній науці означає   платоспроможну потребу, тобто потребу, яку суб'єкт здатний оплатити.  Із такого визначення випливає, що попит на той чи інший товар  (послугу) залежить від ціни.

Зв'язок між ціною і величиною попиту є сталим. Причиною зміни попиту є зміна ціни. Цей зворотний причинно-наслідковии  зв'язок між ціною товару і величиною попиту є законом попиту.  Закон попиту виявляється через економічну поведінку   споживача.

Розрізняють індивідуальний і ринковий попит. 

Індивідуальний попит — це попит окремого споживача. Ринковий   попит — це сума індивідуальних попитів, які пред'являються кожним споживачем за різних цін.

Пропозиція — це обсяг товарів та послуг, який виробники  хочуть і можуть поставити на ринок за різною ціною за певний  проміжок часу.

Сталий причинно-наслідковий зв'язок між ціною та обсягом  товарів (послуг), який товаровиробник здатний поставити на  ринок, виражається законом пропозиції.

Зміст закону пропозиції полягає в тому, що чим вища ціна (за інших однакових умов), тим більше товару за такою ціною  товаровиробники готові запропонувати на ринок упродовж  певного проміжку часу, і навпаки, чим нижча ціна, тим менше  товарів виробник бажатиме і зможе поставити на ринок.

Пропозиція, як і попит, набуває форми не тільки   індивідуальної, а й ринкової пропозиції. Ринкова пропозиція   визначається як загальна сума індивідуальних пропозицій, а крива  ринкової пропозиції складається із сукупності індивідуальних обсягів товарів, запропонованих усіма виробниками цього  товару за певною ціною.

Здатність однієї економічної змінної реагувати на зміни, що відбулися в іншій економічній змінній, називають еластичністю.

Кількісно еластичність вимірюється показником, який називають коефіцієнтом еластичності (Е).

Коефіцієнт еластичності - міра реагування однієї змінної на зміни іншої, виражена як відношення процентних змін. Іншими словами, коефіцієнт еластичності - це відношення відсоткової зміни однієї величини до відсоткової зміни іншої.

Розрізняють еластичність попиту за ціною, доходом і перехресну еластичність. Розглянемо кожну з них.

Еластичність попиту за ціною (Ев ) показує, на скільки відсотків зміниться обсяг попиту, якщо ціна зміниться на один відсоток.

 

де ED - коефіцієнт еластичності попиту за ціною; AQD - зміна обсягу попиту; QD - первинний обсяг попиту; АР - приріст ціни; Р - первинна ціна.

Якщо зміна ціни на 1 % викликає зміну обсягу попиту, що перевищує 1 %, то це свідчить про наявність еластичного попиту [ED>1).

Якщо зміна ціни на 1 % зумовлює меншу зміну обсягу попиту, то має місце нееластичний понині (ED < 1).

Якщо зміна ціни на 1 % зумовлює таку саму зміну попиту на 1 %, то наявна одинична еластичність попиту (Е =1).

Якщо зміна ціни не впливає на зміну обсягу попиту, має

місце абсолютно нееластичний попит (Еп = 0).

Якщо нескінченно мала зміна ціни призводить до нескінченного зростання обсягу попиту, існує абсолютно еластичний попит (Еп ->оо).

На рис. 8.5 показано види попиту залежно від ступеня еластичності за ціною.

Цінова еластичність впливає на обсяг доходу (виручки від реалізації), який визначається як добуток ціни за одиницю товару на кількість проданого товару.

Для еластичного попиту зменшення ціни на 1 % викликає значніше зростання обсягу попиту (продажу), томудоходи від продажу зростають.

Для нееластичного попиту зменшення ціни на 1 % спричиняє зростання попиту менше, ніж на 1 %, тому загальний дохід від продажу зменшується.

Для одинично еластичного попиту зміна ціни зумовлює абсолютно однакову зміну попиту, тому загальний дохід від реалізації залишається незмінним.

 

96.Предмет економічної теорії та еволюція його трактування.

Предмет економічної теорії надзвичайно складний і багатогранний, так само, як складна, багатогранна і динамічна економічна життєдіяльність людини. Цим пояснюється неможливість короткого і всеохоплюючого визначення предмета, яке було б придатне для всіх етапів розвитку людського суспільства. Економічна теорія, вивчаючи реальні економічні процеси, сама перебуває у постійному пошуку і розвитку, предмет її дослідження змінюється й уточнюється. Еволюцію уявлень про предмет економічної теорії наведено на рис. 1.5.

Визначення предмета економічної теорії	Школа (автори )
Вчення про закони домашнього господарства, домоводства	Давньогрецькі та давньоримські мислителі
Наука про створення, примноження та розподіл багатства нації Наука про виробничі відносини та закони, що управляють виробництвом, розподілом, обміном і споживанням благ на різних етапах розвитку людського суспільства	Меркантилісти, фізіократи, класична політична економія Марксисти
Сучасні західні економісти визначають економічну теорію як науку про:
- сферу індивідуальних і суспільних дій людей, що найтіснішим чином пов'язана зі створенням і використанням матеріальних основ добробуту;	А. Маршалл
- дії людей у процесі вибору обмежених ресурсів для виробництва різних товарів;	П. Самуельсон
-діяльність людей за умов рідкісності ресурсів;	Б. Долан
- вивчення поведінки людей як зв'язку між метою та обмеженістю засобів, що можуть мати альтернативні шляхи застосування;	Дж. Робінсон
-ефективне використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення потреб людини	К.Р. Макконнелл, С.Л . Брю

Як бачимо, формування предмета економічної теорії представники традиційних шкіл пов'язували з примноженням багатства, економічними законами, виробничими відносинами між людьми, а сучасні західні економісти - з проблемами "рідкісності", "обмеженості ресурсів та ефективності використання їх", "альтернативності вибору" тощо. Таке розмаїття визначень предмета економічної теорії не можна вважати недоліком чи слабкістю цієї науки. Воно є природним явищем, оскільки відображає еволюцію вивчення такого складного і суперечливого соціального об'єкта, як економічна система. При цьому ні одне з наведених визначень не може претендувати на повне, вичерпне розкриття сутності досліджуваного об'єкта. Кожна теорія відбиває певну сторону, грань, зріз проблеми, що досліджується, і, отже, робить певний вклад в економічну науку. З цього приводу П. Самуельсон, автор відомого на Заході підручника "Економікс" зазначає, що визначення теоретичної економіки як науки розкривають її предмет із різних сторін, оскільки беруться до уваги різноманітні аспекти життєдіяльності людства, в тому числі й економічний, а це не дає змоги сформулювати стисле і в той же час всеохоплююче його визначення. Тому всілякі спроби абсолютизувати якусь одну концепцію, один підхід до визначення предмета економічної теорії є неприйнятними і непродуктивними, оскільки суперечать сутності економічного життя і сутності самої науки - вона втрачає науковість.

 

 97.Прибуток як кінцевий результат діяльності підприємства.

Прибуток – дохід власників фірми, визнач. як різниця між валовим доходом (виручка від реалізації) і загал. витратами на виробниц. та реалізацію продукції. PR=TR-TC

валовий дохід(виручка від реалізації)+зовнішні витрати(явні)= бухгалт. прибуток+ внутрішні витрати (неявні, альтернативні, в тому числі нормал. прибуток)=економ. прибуток.

Функції прибутку: облікова, індикативна, що характеризує прибуток як найважливіший показник, критерій ефективності госп. діял фірми; розподільча – характеризує прибуток як основне фінінс. джерело розвитку фірм та сусп. в цілому; стимулююча – визнач. прибуток як потужний генератор економ. розвитку, здейснення інвестицій та нововведенб. Нормальний пртбуток – звичайни для галузі дохід від економ. ресурсів; мін. дохід, який стимулює підприємство продовжувати справу, залишаючись у певній сфері бізнесу. Оскільки нормальний прибуток є винагородою за використ. підприємницьких функцій, він входить до складу внутрішніх витрат фірми; характеризує ступінь прибутковості копіталу і визнач. як відсоткове віднош. маси прибутку до всього авансового капіталу (формула пштрих=п поділ. на к і помнож на 100%)

98. Природа глобальних проблем сучасності та їх класифікація.

Глобальні проблеми — проблеми, пов'язані з  природними, природно-антропогенними, суто антропогенними (у т. ч. економічними, соціальними) явищами, що виникли в  процесі розвитку сучасної цивілізації та мають загально- планетарний характер як за масштабами та значенням,

так і за способами вирішення, а тому потребують  координації зусиль усього світового співтовариства.

Глобальні проблеми:

— мають всезагальний, універсальний характер, загально- планетарний зміст і значення, принципово важливі для долі  всього людства;

— безпосередньо стосуються життєвих інтересів усіх верств населення, усіх країн і народів планети, усіх або значної групи держав;

— мають взаємопов'язаний характер і суттєво впливають на всі сфери суспільного життя;

— відображають поглиблення та ускладнення світогоспо- дарських зв'язків;

— потребують залучення колосальних технологічних,  фінансових, трудових, інформаційних ресурсів, невідкладних і  рішучих дій на основі колективних і скоординованих зусиль 

світового співтовариства; 

— можуть бути успішно вирішені за умови створення  адекватної моделі гармонійного розвитку людської цивілізації.

Класифікакція глобальних проблем за сферами дії:

1)І сфера- проблеми взаємодії природи і суспільства

2)ІІ сфера- проблеми суспільних відносин

3)ІІІ сфера – проблеми розвитку людини і забезпечення її майбутнього

Класифікація глобальних проблем за сферами дії не означає, що вони відокремлені одна від одної. Межі між  сферами мають умовний характер. Так, III сфера концентрує та  посилює увесь комплекс глобальних проблем.

I. Глобальні проблеми у сфері взаємодії природи і суспільства:

— надійне забезпечення людства сировиною, енергією,  продовольством тощо;

— раціональне природокористування і збереження  навколишнього природного середовища;

— раціональне використання ресурсів Світового океану,  мирне освоєння космічного простору;

— утилізація відходів життєдіяльності тощо.

II. Глобальні проблеми у сфері суспільних взаємовідносин:

— відвернення світової термоядерної війни і забезпечення стабільності мирного становища;

— подолання економічної відсталості частини регіонів і країн світу;

— попередження локальних, регіональних та міжнародних конфліктів;

— ліквідація наслідків світових та локальних криз;

— роззброєння і конверсія військового виробництва тощо.

III. Глобальні проблеми у сфері розвитку людини і  забезпечення її майбутнього:

— пристосування людини до умов природного і соціального середовища, що змінюється під впливом НТР;

— подолання епідемій, тяжких захворювань  (серцево-судинних, онкологічних, СНІДу, наркоманії);

— культурно-моральні проблеми втрати довіри до соціальних інститутів, нестабільності сім'ї та послаблення зв'язку поколінь;

— боротьба з міжнародною злочинністю, наркобізнесом,  тероризмом;

— проблеми демократизації та охорони прав людини.

 

99. Причини, форми і тенденції міжнародної міграції робочої сили.

Міжнародна міграція робочої сили — переміщення  працездатного населення з однієї країни в іншу з метою  пошуку роботи, нових сфер застосування своїх здібностей,  кращих умов життя.

Причини міжнародної міграції робочої сили:

*Національні   відмінності в рівнях заробітної плати

*Міжнародні відмінності у вартості життя

*Нерівномірність  інвестиційних процесів у різних країнах

*Відмінності в рівнях  безробіття між країнами

*Суттєві  відмінності рівнів життя  населення різних країн

*Потреба у використанні іноземної робочої сили національними  державами

Форми міжнародної міграції робочої сили

*Безповоротна — зміна постійного місця  проживання

*Тимчасова — зміна місця проживання хоч і на  тривалий, але  визначений час

*Сезонна — пошук  сезонної  роботи за  межами своєї *країни

*Маятникова — регулярні  поїздки за кордон у  пошуках роботи з обов'язковим поверненняму свою країну

Тенденції розвитку ММРС:

— поширення міграційних процесів робочої сили  практично на всі країни світу;

— головний напрям міграції робочої сили: з країн, що  розвиваються, та країн із перехідними економіками у  найрозвиненіші країни;

— активізація міграційних процесів із однієї розвиненої країни в іншу;

— посилення міждержавних переселень у межах країн, що розвиваються;

— пожвавлення маятникової міграції між країнами з  перехідними економічними системами;

— виникнення нової форми міграції робочої сили — міграції науково-технічних кадрів;

— посилення тенденції "втеча умів" із країн з перехідними економіками та країн, що розвиваються, у розвинені країни;

— утворення нових привабливих міграційних центрів на Близькому Сході (Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, Ізраїль), у Латинській Америці (Аргентина, Бразилія, Венесуела), у  Південно-Східній Азії (Японія, Гонконг, Тайвань, Сінгапур);

— зростання частки "молодої міграції";

— розширення обсягів нелегальної міграції, зумовлене  жорсткішою міграційною політикою СІЛА і країн Західної Європи, які прагнуть обмежити приплив іноземної робочої сили.

 

100. Проблема прибутковості у функціонуванні підприємств України в сучасних умовах

Сучасний розвиток економіки України супроводжується ускладненням економічних процесів, трансформацією власності і середовища господарювання, концентрацією виробництва і капіталу, що зумовлює об’єктивну необхідність забезпечення прибутковості суб’єктів підприємництва для їх виживання і розвитку. Адже однією з головних причин економічних труднощів багатьох підприємств різних форм власності є їхня збитковість чи низька прибутковість.

Результативним елементом прибутковості підприємства є маса і норма прибутку, які становлять потужний важіль динамічного розвитку виробництва. Проблематика прибутковості підприємства охоплює питання виникнення прибутку в процесі виробництва, його формування у сфері обміну і розподілу та використання для нагромадження капіталу (капіталізації прибутку). Особливе значення ці проблемні питання мають для підприємств залізничної промисловості, де протягом тривалого часу прибутковість суттєво не зростала. Для вирішення цієї проблеми необхідно системно дослідити сутність прибутковості підприємств як процесу, складові елементи, їх чітку цілеспрямовану взаємодію для функціонування і розвитку підприємства та забезпечення високого кінцевого результату, сучасні альтернативні стратегії підвищення прибутковості та заходи її забезпечення.

Важливість економічного аналізу таких найважливіших показників, як прибуток і прибутковість підприємства важко переоцінити, адже саме прибуток є кінцевим фінансовим результатом діяльності підприємства, служить джерелом поповнення фінансових ресурсів підприємства.

Тема прибутку особливо гостра для українських підприємств, оскільки затяжна економічна криза, складовими якої є високі податки й неплатежі, значно знецінює одержувані прибутки. До того ж, виявившись із початку реформ в умовах “вільного економічного плавання”, підприємства вже не можуть покладатися на державну підтримку, вони усе більше діють в умовах самооплатності й самофінансування.

Внаслідок вище перерахованого, аналіз прибутку на підприємстві сьогодні стає надзвичайно актуальним. Аналіз прибутку дозволяє виявити основні фактори його росту, ефективного використання ресурсів, потенційні можливості підприємства, а також визначити вплив зовнішніх і внутрішніх факторів на розмір прибутку, порядок його розподілу.

В сучасних умовах підвищення рентабельності підприємств є дуже важливим і складним завданням. Багато підприємств в Україні працюють нерентабельно, тобто вони неприбуткові, або їх рентабельність надто низька. Тому дослідження рентабельності, а також шляхів її підвищення на підприємстві є дуже важливим і актуальним питанням на даний час. Також ця тема заслуговує на значну увагу у зв’язку з тим, що при переході України на нові бухгалтерські стандарти змінилися методи визначення прибутку підприємства: замість балансового прибутку тепер використовується чистий прибуток. А показник прибутку є важливим при визначенні рентабельності підприємства. Тому тема рентабельності підприємства, а також шляхів її підвищення є досить актуальною на даний час в Україні

Дослідженням сутності, природи виникнення прибутку та параметрів його оцінки присвячені роботи зарубіжних і вітчизняних вчених-економістів: І. Бланка, А. Дайле, Б. Коласа, А. Шеремета, Є. Негашева, Д. Хана, І. Чорної; розробки стратегії управління підприємством: І. Ансоффа, М. Войнаренка, І. Ігнатьєвої, Ф. Котлера, М. Мартиненка, В. Нижника, М. Портера; оцінки ефективності господарської діяльності за показниками прибутковості: А. Бірмана, К. Друрі, П. Самуельсона, В. Хойєра, П. Хейне [13-17]. Проблеми фінансового аналізу, прогнозування і планування фінансових результатів розглядаються в роботах багатьох українських вчених, насамперед: К. Ізмайлової, Л. Костирко, В. Мец, Є. Мниха, О. Орлова, Є. Рясних, О. Терещенка [18-24] та ін. Наукові праці вчених обґрунтовують фундаментальні аспекти системи управління прибутковістю і дозволяють створювати на цих засадах її сучасні методи та інструменти.

Питання пов’язанні із формування та розподілу прибутку, розглянуто в працях багатьох вітчизняних науковців.

З одного боку, прибуткова мотивація є рушійною силою для підприємництва і націлює підприємство на максимізацію доходів та мінімізацію витрат, а з іншого, підприємництво є високоефективним способом прибуткової діяльності, що спонукає підприємство до пошуку дешевого капіталу, раціонального його розміщення та максимізації прибутку. Прибуток відіграє дуже важливу роль як мета підприємництва, дохід власників, критерій ефективності та основне джерело прирощення капіталу і розширення виробництва.

Аналіз співвідношення факторів виробництва та доходів дозволив виокремити прибуток саме із підприємництва (управління капіталом), а не від інших факторів виробництва (праці, використанні капіталу як власності, землі та іншого майна). Хоча прибуток, з одного боку, є формою доходу, яка може проявитись у будь-якій іншій формі (заробітній платі, проценті, ренті), з іншого, форма самозростання капіталу після його інвестування у свій бізнес. Отже, прибуткова діяльність і прибутковість підприємства є рівнозначними поняттями.

 

101. Проблеми інтеграції України у світове господарство та її зовнішньоекономічні пріоритети

Ефективна інтеграція України в світовий економічний простір є невідкладним завданням розвитку її державності та економіки. Але для того, щоб цей процес дійсно приніс очікувані результати, необхідно усвідомити і реалізувати кілька важливих вихідних положень. Існує ряд необхідних перетворень для інтеграції України у світове господарство і розвитку її зовнішньоекономічних відносин:

1. Вироблення механізму зовнішньоекономічних зв'язків:

- На макрорівні - загальнодержавному;

- На мікрорівні підприємств;

- На глобальному і регіональному рівнях шляхом участі в спеціалізованих і багатоцільових економічних міжнародних організаціях.

2. Енергетичне самозабезпечення є однією з головних умов незалежності. Досягти його Україна може, якщо візьме курс на модернізацію наявних і спорудження нових екологічно чистих вугільних та газотурбінних електростанцій, на розвиток власного енергетичного машино-та котлобудування, ефективне використання енергоресурсів, застосування енергозберігаючих технологій, скориставшись вітчизняними науковими та виробничими досягненнями розвинутих країн.

3. Так як Україна має як природні, історичні, так і техніко-економічні ресурси, вона є носієм величезного економічного потенціалу. Але територія України слабко вивчена в геологічному і гідрогеологічному аспектах. Подальше дослідження допоможе більш продуктивно використовувати дані ресурсні можливості.

4. Рівень розвитку продуктивних сил є одним з тих техніко-економічних чинників, які найбільшою мірою сприяють інтеграції України. Розвиваючи потужність продуктивних сил, Україна може бути гідним партнером у світових економічних зв'язках.

5. Одними з найважливіших критеріїв реалізації економічних інтересів нашої країни є забезпечення більш високої економічної ефективності галузей її національної економіки, мінімізація витрат суспільної праці.

Успіх інтеграції України у світове господарство залежить від чіткої, виваженої зовнішньоекономічної політики, яка має на увазі під собою весь комплекс проблем, пов'язаних із зовнішньою торгівлею, інвестиційним і науково-технічною співпрацею, забезпеченням економічної безпеки. Головна мета державної зовнішньоекономічної політики полягає у створенні умов для довгострокових конкурентних переваг у вітчизняних товаровиробників:

1. Національне економічне процвітання, яке грунтується на високому рівні продуктивності праці;

2. У галузях конкурують фірми, а не країни;

3. Динамічний оновлення веде до сталих конкурентних переваг, а не до короткострокового виграшу на рівні зниження витрат;

4. Конкурентні переваги в галузях промисловості створюються протягом десятиліть або більш тривалого терміну;

5. Країни домагаються переваг завдяки своїм розбіжностям, а несхожість.

Важливим стратегічним кроком щодо створення механізму зовнішньоекономічних зв'язків України є укладення договорів та угод як з молодими незалежними державами, які утворилися на території колишнього СРСР, так і з багатьма країнами Європи, Північної та Південної Америки, Азії, Африки.

Так само для активного включення в інтеграційні процеси України необхідно розвивати регіональне співробітництво, яке базується не тільки на прибережній і прикордонній торгівлі, спільних підприємствах, а й налагодженні виробничо-коопераційних і науково-технічних зв'язків.

Таким чином, інтеграційна діяльність в Україні знаходиться тільки на початковому етапі свого розвитку. Цьому процесу сприяло прийняття незалежності Україною, виходу її зі складу СРСР, де її зовнішньоекономічні зв'язки були блоковані кордонами Радянського Союзу.

Надалі інтеграція України у світову економіку вимагає радикальних ринкових перетворень у всій внутрішньої господарській системі, які сприяли б реалізації основних напрямів ефективної інтеграційної діяльності нашої країни.

Наша держава тільки входить у систему світового господарства, і від того, як цей процес буде відбуватися, залежить, насамперед, можливість подальшого економічного та соціального розвитку держави як органічної підсистеми світової економіки. У процесі інтеграції у світовий економічний простір для України будуть характерні такі основні проблеми:

1. Україна ще не визначилася в повній мірі з основними напрямками і механізмом структурної перебудови економіки з урахуванням особливостей розвитку світової системи господарювання, а також реальних можливостей і напрямів інтегрування до неї України.

2. Дуже гостро стоять питання як безпеки у сфері зовнішньоекономічних відносин, так і взагалі економічної безпеки, які необхідно вирішувати з позиції активного конкурентного протистояння на світовому ринку.

3. Існують деякі протиріччя регіонального характеру, усунення яких можливе тільки на довгострокових договірних засадах.

4. Спроби активного спілкування і діалогу з міжнародними економічними і фінансовими інститутами - як гарантами входження України у світовий ринок і оновлення економіки - поки ведуть за собою неадекватну реакцію широких кіл української громадськості.

Для подолання основних проблем на шляху інтеграції України необхідно:

1. Виробити чітку соціальну та економічну політику приходу до ринку, яка грунтувалася б на мету і перспективи розвитку нашої держави.

2. Створити в Україні структури, які б забезпечували і координували функціонування зовнішньоекономічного комплексу, а також всієї інфраструктури зовнішньоекономічних зв'язків (страхового та інформаційного обслуговування, судових і арбітражних органів).

3. Активно включатися в інтеграційні процеси, з визначенням глобальних національних пріоритетів та їх збалансованості з іншими, існуючими у світовому економічному просторі.

4. Слід чітко визначити орієнтири нашої держави у розвитку його внутрішньої економіки, і в пошуках його майбутнього місця в світовому господарстві.

Таким чином, для вирішення основних проблем на шляху інтеграції України в світове господарство потрібні глибокі ринкові зміни у всій внутрішньої економічної і соціальної системи нашої країни.

 

102.Ризик у підприємницькій діяльності.

Здійснення підприємства в будь-якій сфері діяльності завжди пов'язане з ризиком, який прийнято називати підприємницьким. Економічна та правова культура підприємця, як особливого соціально-психологічного типу господарника, виражається в певному відношенні до ризику. Несприйняття ризику по суті означає припинення будь-якої діяльності. Водночас уміння своєчасно враховувати ризики підвищує конкурентоспроможність підприємницьких операцій, стимулює інноваційну діяльність.

Суть підприємницького ризику

Становлення ринкових відносин в Україні характеризується динамічною зміною економічної ситуації, зростаючою невизначеністю розвитку складових господарської системи. Звідси - поява невпевненості підприємця у досягненні кінцевих результатів діяльності, неясність у визначенні можливих прибутків або втрат. Особливо це притаманне інноваційному підприємництву, початковим стадіям будь-якого бізнесу або здійсненню нових підприємницьких задумів.

Ринкова система господарювання базується на економічній свободі підприємця. Регулювання підприємницької діяльності відбувається через встановлення норм її здійснення, дією системи оподаткування. Все інше визначається інтересами виробників і споживачів, дією ринкових конкурентних сил. Але конкурентно-ринкове середовище вбирає свободу

багатьох учасників підприємницької діяльності. За таких умов вигода для одних може обернутися збитками для інших. Це означає, що підприємець постійно стикається з невизначеністю, неповнотою інформації, а отже - з підвищеним ризиком.

Найбільш легким варіантом відповіді може бути та, що підприємець повинен шукати справу без ризику, вести бізнес із заздалегідь визначеним результатом. Але така поведінка вступає в суперечність зі змістом підприємницької діяльності. При такому підході взагалі дуже важко розпочати власну справу або вийти зі своєю продукцією на нові ринки, оновити товари та послуги. Тому правильною відповіддю може бути тільки та, що підприємець повинен не уникати ризику, а передбачати його, намагаючись уникнути.

Характерною особливістю підприємницького ризику є його пряма залежність від умов конкретної угоди або дії у виробництві, закупці чи реалізації продукції. Отже, висновок: найбільш вагомими складовими ризику виступають непередбачливість ринкової кон'юнктури, обсягів попиту та його структури, поведінки споживачів, рівня цін.

Таким чином, підприємницьким ризиком слід вважати ризик, який виникає в усіх сферах діяльності бізнесмена: виробництві, реалізації товарів та послуг, фінансовому та торговельному посередництві, здійсненні науково-технічних і комерційних проектів. У кожній сфері підприємницької діяльності ризик пов'язується з можливою втратою (повною або частковою) ресурсів, що є у розпорядженні підприємця. Це можуть бути матеріальні, фінансові, інтелектуальні та інші ресурси.

Крім того, ризик пов'язується з можливою втратою доходів або їх недоодержанням порівняно з очікуваним результатом. Як правило, втрата або недоотримання доходів знаходяться в прямій залежності від раціонального використання ресурсів.

Схематично наведені залежності зображені на рис. 1.8,

Отже, ризик - це небезпека втрати повністю або частково ресурсів або доходів. Іншими словами, ризик має якісну й кількісну оцінки. Якщо відбувається та чи інша подія в ринковому середовищі, то можливими можуть стати три економічні результати: негативний (програш, збитки), нульовий і позитивний (виграш, вигода).

 

Для визначення кількісної міри ризику застосовують базові показники, що використовуються для порівняння декількох альтернативних рішень. Це можуть бути розрахункові або очікувані показники прибутку, витрат, виручки. Вони представлені у бізнес-плані, техніко-економічному обгрунтуванні підприємницького проекту, розрахунках за тією чи іншою угодами. Звідси стає зрозумілим, що втратами у підприємництві слід вважати зниження прибутку або доходу у порівнянні з очікуваними величинами. Отже, винесення правильного рішення, детальне опрацювання підприємницького проекту, вивчення можливих втрат та їх величини виступає основою запобігання ризику.

 

103. Ринкове господарство як невід’ємна складова товарного виробництва.

Ринок - система економічних відносин, пов'язаних з обміном товарів та послуг на основі широкого використання різноманітних форм власності, товарно-грошових і фінансово-кредитних механізмів.

Є два сектори економіки: ринковий і неринковий (бюджетний).

Співвідношення між ринковим і бюджетним секторами зумовлюється сукупністю факторів, притаманних лише тій чи іншій країні. Воно змінюється на різних етапах еволюції економічної системи.

Зміна домінанти одного із секторів спричинює якісні зрушення суспільного устрою, зачіпає долю системи і впливає на переважну більшість суб'єктів економіки

 

Умови виникнення ринкового господарства:

*Суспільний поділ праці, що ґрунтується  на спеціалізації. Спеціалізація визначається

порівняльними перевагами або відносно   меншою альтернативною вартістю виробництва

*Економічна відокремленість суб'єктів  господарювання зумовлена наявністю різних  форм власності (що, скільки і як виробляти,  вирішує сам товаровиробник)

*Величина трансакційних витрат визначає  умови і межі ділової активності

*Вільний обмін ресурсами, який забезпечує  вільне ціноутворення та ефективне  господарювання

 

Ринок — невід'ємний атрибут товарного господарства. Він  забезпечує рух товарів і грошей (7і — Г — Т та Г — Т — Г). Через  ринок здійснюється переважна більшість економічних процесів.  Це специфічна форма економічних взаємовідносин, що пов'язує  між собою різних господарюючих суб'єктів.

 

104. Ринок земельних ресурсів. Попит та пропозиція на землю. Ціна землі.

В умовах ринкової економіки земля не лише здається в  оренду, а є об'єктом купівлі-продажу, отже, має ціну .

Мета купівлі землі:

*Виробництво сільськогосподарських продуктів

*Видобуток корисних копалин

*Забудова

*Спорудження автомагістралей,  аеропортів тощо

а відміну від інших товарів, земля - особливий товар, продукт природи, а не праці, ціна якого ґрунтується не на вартості, а на тому доході, який вона приносить своєму власникові, - ренті.

Ціна землі - це дисконтований потік її доходу (ренти).

Дисконтування - це метод визначення поточної вартості (ціни) будь-якого капітального ресурсу (в тому числі й землі) з урахуванням надання ним майбутнього прибутку при існуючій ставці банківського відсотка. Інакше кажучи, дисконтування дозволяє визначити, яку ціну необхідно заплатити за капітальний ресурс (землю) сьогодні, щоб від його використання через визначений час отримати бажаний результат. Щоб визначити теперішню цінність капітального блага, необхідно здійснити операцію дисконтування.

Ціна землі прямо пропорційна величині ренти і обернено пропорційна ставці позичкового відсотка.

Так, якщо ділянка землі приносить щорічно Я доходу (ренти), а ставка позичкового відсотка дорівнює 5, то поточна ціна (Я) ділянки визначатиметься за формулою

 

Власник погоджується продати свою ділянку за таку суму, яка, будучи покладеною до банку, принесе йому річний дохід у вигляді процента не нижчого від того, який він одержував би у формі ренти.

Фактично ціна може коливатися не тільки від маси ренти, і норми позичкового відсотка, а і від вартості освоєння і поліпшення землі, співвідношення попиту і пропозиції на продукцію сільського господарства, напрямків економічної політики щодо державного регулювання аграрного сектору економіки тощо.

Пропозиція землі залежить від багатьох факторів, які сумарно можна звести до двох: якість або родючість землі та місцезнаходження ділянки.

Пропозиція землі на ринку нееластична, тому що кількість землі, придатної для обробки, є фіксованою величиною.

Фіксований (у конкретний час) обсяг сукупної пропозиції землі визначає криву пропозиції на землю як абсолютно нееластичну. Тобто пропозиція землі не може бути збільшена навіть за умови підвищення ціни на землю (рис. 12.13).

Попит на землю, навпаки, еластичний і має тенденцію зростати, що зумовлює підвищення ціни на землю. Особливо швидко підвищуються ціни на земельні ділянки в містах, оскільки зростають рента і попит на ділянки під забудову.

Формування в Україні повноцінного ринку земельних ресурсів зумовлює потребу якнайшвидшої реальної грошової оцінки кожної земельної ділянки.

105. Ринок праці як регулятор зайнятості та особливості його функціонування.

ринок праці — це система суспільних відносин, пов'язаних з наймом і пропозицією праці, тобто з її купівлею і продажем; це також економічний простір — сфера працевлаштування, в якій взаємодіють покупці і продавці праці; і це механізм, що забезпечує узгодження ціни і умов праці між роботодавцями і найманими працівниками та регулює її попит та пропозицію.

Головними складовими частинами ринку праці є сукупна пропозиція (Пр), що включає все економічно активне населення, та сукупний попит (П), що визначається загальною потребою економіки у найманій робочій силі. Вони складають сукупний ринок праці, або ринок праці в широкому розумінні. Основна частина сукупного попиту та сукупної пропозиції задовольняються, що забезпечує працівників роботою, а робочі місця — працівниками та створює умови для функціонування економіки.

Співвідношення попиту і пропозиції на ринку праці — це його кон'юнктура. Вона обумовлена багатьма чинниками, серед яких основними є загальний стан економіки; галузева структура народного господарства; рівень науково-технічного розвитку країни; рівень життя населення; загальна міра розвитку ринкових відносин (багатоукладність економіки, розвиненість ринків житла, послуг, цінних паперів тощо); стан соціальної та виробничої інфраструктури та ін.

Своєрідність відносин, що виникають на ринку праці, викликає необхідність чіткої і детальної регламентації різних аспектів діяльності його агентів. Тому цей ринок дуже насичений різноманітними інституціональними структурами особливого роду. До них передусім належать:
система трудового законодавства, що регламентує умови найму, використання, оплати праці, звільнення працівників;
державна служба зайнятості;
профспілки різного рівня як представники інтересів найманих працівників і спілки роботодавців як виразники їхніх інтересів;
державні програми в галузі праці й зайнятості.

106. Рівень та якість життя населення. Прожитковий мінімум.

Рівень життя населення — це соціально-економічна категорія, яка характеризує можливості суспільства щодо забезпечення життя, діяльності та всебічного розвитку. Він виражається сукупністю суспільних відносин і умов, що характеризують життя, працю, побут та інтелектуально-культурний розвиток людей, їх свободу та правову захищеність.

Категорію «Рівень життя» можна розмежувати на три взаємозалежні поняття: умови життя, власне рівень життя, якість життя

Умови життя (середовище існування) — це сукупність показників, які характеризують розселення, екологію, умови життя, умови праці, розподіл бюджету часу, наявність закладів охорони здоров'я, освіти, побутового та комунального обслуговування, торгівлю, транспорт, зв'язок і систему комунікацій, культуру обслуговування тощо.

Власне рівень життя — це рівень споживання матеріальних і нематеріальних благ та послуг.

Якість життя — ступінь відповідності умов і рівня життя певним стандартам чи нормативам.

Згідно з нормативами чи стандартами виокремлюють такі рівні життя населення:— достаток — це рівень життя, який дає змогу користуватись усіма благами, що забезпечують всебічний розвиток людини;— нормальний рівень життя — забезпечує раціональне споживання відповідно до науково обґрунтованих норм та нормативів, що дає можливість людині відновлювати свій фізичний та інтелектуальний потенціал;— бідність — це життя, за якого споживання відбувається на рівні збереження працездатності як нижньої межі відтворення життєвих сил.

Прожитко́вий мі́німум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Обсяг прожиткового мінімуму містить два елементи — фізіологічний та соціальний. Фізіологічний мінімум — це вартісне вираження матеріальних цінностей, конче необхідних для існування людини. В світовій практиці він становить 85-—87 % загального прожиткового мінімуму, а решта припадає на соціальну частину — певний набір духовних цінностей мінімально прийнятого рівня життя.

107. Розподіл доходів між домогосподарствами. Функціональний та персональний розподіл доходів.

Розподіл доходів – це стадія відтворення, яка займає проміжне місце між виробництвом і споживанням. Реалізована на ринку продукція перетворюється на грошову виручку. Після вилучення з неї вартості спожитих засобів виробництва залишається грошовий дохід (або новостворена вартість). У процесі розподілу цього доходу виникають вертикальні та горизонтальні економічні зв’язки по розподілу доходів.

Функціональний розподіл доходів означає розподіл доходу залежно від ролі кожного фактора у створенні продукту (праці, землі, капіталу та підприємництва). Відповідно до означених факторів національний дохід розподіляється на заробітну плату, ренту, процент та прибуток.

Розподіл доходів між домогосподарствами називають родинним або персональним розподілом доходів. Це поняття характеризує розподіл доходів серед різних домогосподарств без посилання на джерело доходу чи суспільний клас, до якого належить домогосподарство.

 

108

 

109. Роль держави у регулюванні зайнятості та відтворенні робочої сили. 

Проблема безробіття, як свідчить історичний досвід, у сучасних умовах не може бути вирішеною тільки за рахунок стихійної дії ринкових сил. Теорія представників класичної школи (Д.Рікардо, ДжМілль та ін.), відповідно до якої безробіття є наслідком надто високої заробітної плати, яка веде до надлишкової пропозиції праці, що у свою чергу, зменшує ціну робочої сили, сьогодні явно застаріла. Без втручання держави регулювання безробіття і реальне його зменшення неможливі. При цьому держава повинна підходити у своєму втручанні в економіку на цьому напрямі комплексно, адже безробіття (принаймні природне) є моментом відтворення робочої сили. Отже, розробка і реалізація заходів зі зменшення або ліквідації безробіття повинна включати й усю сукупність дій держави щодо забезпечення всього процесу розширеного відтворення робочої сили.

Державне регулювання зайнятості базується на різних теоретичних підходах. Так, деякі країни, наприклад, СІНА стоять на позиції мінімального й за характером пасивного втручання держави в регулювання ринку праці. Регулювання ринку праці у своїй основній частині перекладено на ринок і на його механізм взаємодії попиту та пропозиції робочої сили.

110. Роль людини в економічній системі.

Людина економічна - головний творчий суб'єкт ринкової економіки, який володіє свободою вибору і приймає економічно раціональні та оптимальні рішення з урахуванням усіх наявних можливостей і умов, відповідно до своїх особистих інтересів, мети і пріоритетів.

На всіх етапах розвитку суспільства людина перебувала в центрі всіх економічних процесів і явищ. В економічній системі людина виступає як працівник, як суб'єкт економічних відносин, як споживач, як носій кінцевої мети суспільного виробництва

Людина-працівник в економічній системі виступає робочою силою, особистим фактором виробництва, головним елементом продуктивних сил.

Людина як суб'єкт економічних відносин. Людина економічна реалізує себе в економічній системі завдяки певним господарським відносинам, у які вона вступає з іншими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання благ.

Суб'єктами економічних відносин є окремий індивід, сім'я, колектив, держава. Основою економічних відносин є відносини

Людина як споживач реалізує себе через задоволення своїх різних потреб. Потреби людини можна поділити на потреби людини-працівника і потреби людини-підприємця.

Людина як кінцева мета суспільного виробництва. Людина в її цілісній сутності е головним критерієм розвитку суспільного виробництва і головною його метою" Суспільний продукт, проходячи через фази виробництва, розподілу й обміну завершує свій цикл у фазі споживання. Без споживання виробництво існувати не може, воно не має сенсу. Задоволення різнобічних потреб людини - ось призначення будь-якого виробництва. У цьому аспекті людина зі своїми потребами є природною і кінцевою метою суспільного виробництва й одночасно головним фактором його функціонування.

Таким чином, функціонування і розвиток економічної системи неможливо оцінювати поза існуванням людини, її трудової діяльності, взаємозв'язків, потреб, інтересів, Мотивацій. Людина є центральним елементом економіки, вона є активним учасником господарської діяльності як робоча сила, здатна до праці, а також як суб'єкт-споживач, вступаючи в економічні стосунки задля виробництва і споживання життєвих благ.

111. Роль та функції інфраструктури ринку.

Інфраструктура ринку – комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій, які забезпеч. нормальний режим безперебійного функціонування ринку. Завдяки інфраструктурі здійснюється рух потоків тов.. і послуг від продавця до покупця. Функції: -правове та економ. консультування підприємств, захист їхніх інтересів у держ. та інш. структурах; - страховий захист підприємницької діяльності; - забезпеч. фінансової підтримки і кредитування підприємств; - підвищення оперативності, ефективності роботи суб*єктів ринку; - створення умов для ділових контактів підприємців; - сприяння матеріал.-техніч. забезпеч. і реалізац. тов.. і послг.; - регулювання руху роб. сили.; -здійснення маркетингового, інформац. та рекламн. обслугов.

112. Світовий ринок товарів і послуг: сутність, структура, тенденції розвитку. Торговельна політика та її еволюція.

Світовий ринок товарів і послуг — це сфера торгових відносин між різними країнами, що ґрунтується на основі розвитку міжнародного поділу праці.Всесвітній ринок товарів і послуг сформувався на основі розвитку міжнародної торгівлі як форми економічних зв'язків між країнами, що спеціалізувалися на виробництві певних видів продукції. Основними центрами торгових зв'язків на міжнародному ринку є:

1. Міжнародні товарні біржі;

2. Міжнародні товарні аукціони;

3. Міжнародні ярмарки;

4. Торги;

5. Виставки і торгові доми.    

Міжнародна біржа — це масовий ринок товарів, купівля-продаж яких здійснюється за зразками або стандартами без наявності самих товарів на біржі. Тут можуть бути лише зразки. Отже, це торгове місце, де зустрічаються продавці й покупці, укладаються угоди, а товари постачаються до місця призначення згідно з угодою.

Характерною рисою товарних бірж є те, що вони перебувають під впливом великих ТНК. Тому ціни на них переважно диктуються монополіями. Міжнародні біржі є здебільшого акціонерними компаніями.

Міжнародні товарні аукціони — це спеціально організовані в певних місцях ринки, які діють періодично і на яких методом публічних торгів по черзі відбувається продаж раніше оглянутих товарів. (Товару на аукціоні може не бути, бо ним може бути завод, будівля, земельна ділянка тощо). Товар передається тому покупцеві, який запропонував найвищу суму.

Міжнародні торги і ярмарки — це ринки товарів і послуг, які організовуються періодично. На них зустрічаються продавці і покупці, продаються товари, укладаються угоди. Вони бувають регіональні, національні й міжнародні.

Виставка — публічна демонстрація досягнень у певній галузі економіки, науки, культури.

Держави часто фінансують організацію таких виставок. Вони розширюють економічні зв'язки, популяризують досягнення в певних галузях науки, техніки виробництва. На них укладаються угоди про реалізацію товарів, послуг і науково-технічне співробітництво. Вони популяризують досягнення і створюють престиж певним галузям.

У сучасних умовах на світовому ринку все більше торгують продукцією машинобудування, електронної промисловості, технологіями, послугами, патентами, ліцензіями.

Сучасний світовий ринок стає все більше регульованим. Його регулювання здійснюється СОТ, МВФ, МБРР, ТНК та регіональними спеціалізованими організаціями такими, як ОПЕК, Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), Асоціація держав Південно-Східної Азії та інші.                  

 

113. Собівартість продукції, її суть та структура.

Під структурою собівартості розуміються її складу за елементами або статтям і їх частка в повній собівартості. Вона знаходиться в русі, і на неї впливають такі чинники:

1) специфіка (особливості) підприємства. Виходячи з цього розрізняють: трудомісткі підприємства (велика частка заробітної плати в собівартості продукції); матеріаломісткі (велика частка ма-ріальних витрат); фондомісткі (велика частка амортизації); енергоємні (велика частка палива та енергії в структурі собівартості);

2) прискорення науково-технічного прогресу. Цей фактор впливає на структуру собівартості багатопланово. Але основний вплив полягає в тому, що під впливом цього чинника частка живої праці зменшується, а частка уречевленої праці в собівартості продукції збільшуючи-ється;

3) рівень концентрації, спеціалізації, кооперування, комбінування і диверсифікації виробництва ;

4) географічне місцезнаходження підприємства;

5) інфляція і зміна процентної ставки банківського кредиту. Структуру собівартості продукції характеризують такі показники:

- співвідношення між постійними і змінними витратами, основними і накладними расхо-дами, виробничими та комерційними (невиробничими) витратами, прямими і кос-веннимі;

- частка окремого елемента або статті в повних витратах;

- співвідношення між живим і уречевлена ??працею і ін Систематичне визначення та аналіз структури витрат на підприємстві мають дуже важливе значення в першу чергу для управління витратами на підприємстві з метою їх мінімізації.

Структура витрат дозволяє виявити основні резерви для їх зниження і розробити конкретних заходи щодо їх реалізації на підприємстві.

Важливою характеристикою структури витрат на виробництво продукції є співвідношення ня між витратами живої і матеріалізованої праці. У міру науково-технічного розвитку частка витрат живої праці повинна знижуватися.

Поряд з аналізом витрат на виробництво продукції в поелементному розрізі значитель-ний інтерес представляє їх аналіз за статтями калькуляції, а також у розрізі постійних і змінних витрат, що забезпечує ефективне управління витратами підприємства та їх опти -мизация. План по собівартості продукції є одним з найважливіших розділів плану економі-чного і соціального розвитку підприємства. Планування собівартості продукції на підпри-ємстві має дуже важливе значення, оскільки дозволяє знати, які витрати будуть потрібні підприємству на випуск і реалізацію продукції, які фінансові результати можна очікувати в плановому періоді.

План по собівартості продукції включає в себе наступні розділи:

1. Кошторис витрат на виробництво продукції (складається за економічними елементами).

2. Розрахунок собівартості всієї товарної і реалізованої продукції.

3. Порівняння планових калькуляцій окремих виробів.

4. Розрахунок зниження собівартості товарної продукції по техніко-економічних факторам.

Найважливішими якісними показниками плану по собівартості продукції являють-ся:

- собівартість товарної і реалізованої продукції;

- собівартість одиниці найважливіших видів продукції;

- витрати на 1 крб. товарної (реалізованої) продукції;

- відсоток зниження собівартості по техніко-економічним факторам;

- відсоток зниження собівартості порівнянної продукції.

 

114.Соціально-економічний зміст і форми прояву зайнятості.               

Зайнятість — це трудова діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і, як правило, приносить заробіток (трудовий дохід). Згідно з Законом України "Про зайнятість населення" відносини зайнятості в Україні ґрунтуються на таких принципах:

· виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці, заборона обов'язкової, примусової праці (крім випадків, спеціально встановлених законодавством). Цей принцип передбачає право людини працювати чи не працювати, а якщо працювати — то там і стільки, де і скільки це їй потрібно. Сфера найманої праці стає однією з рівноправних сфер суспільно корисної діяльності (як наприклад, навчання, виховання дітей, ведення домашнього господарства, зміцнення здоров'я, громадська і благодійницька діяльність, спорт та інші незаборонені види діяльності);

· створення державою умов для реалізації права громадян на працю, на захист від безробіття, на допомогу в працевлаштуванні і матеріальну підтримку в разі втрати роботи згідно з Конституцією України.       

За легітимністю працевлаштування розрізняють формальну (законно зареєстровану в офіційній економіці) зайнятість на підприємствах і в організаціях реального сектору та неформальну (не зареєстровану в офіційній економіці) — вулична торгівля, домашнє виробництво, особисте підсобне господарство з реалізацією продукції без реєстрації, зайнятість на підприємствах тіньового сектору економіки і т. ін. Неформальний сектор ринку праці виникає внаслідок зростання безробіття, коли формальний сектор не може забезпечити роботою всіх бажаючих, а соціальна підтримка непрацюючих слабка. Між тим масове зубожіння населення за роки економічної кризи призвело до того, що абсолютна більшість людей не може залишатися без роботи, яка є єдиним джерелом засобів існування. Тому вони шукають роботу в межах неформального сектору. Зайнятість в неформальному секторі характеризується такими рисами:

· відсутність офіційної реєстрації діяльності;

· переважання самозайнятості;

· низька капіталоозброєність праці, застарілі і шкідливі технології;

· легкий доступ для працівників, відсутність перешкод;

· низький рівень доходів, безправ'я працівників

115.Виникнення та етапи розвитку ПЕ

Політична економія — це наука про основні закономірності розвитку економічної системи, поведінку і діяльність людей у виробництві, розподілі і споживанні життєвих благ з метою задоволення своїх потреб.

ПЕ - належить до системи сусп. наук, вивчає такі сусп відносини і закони, які належатьдо базових у житті сусп, оскількі вони – складова сусп. в-ва.

Назва Економіка походить від грецького “Оikonomike” де Оікос – означ будинок, госп, а Nomos – закон. Вперше термін застосував Арістотель у 3-тис до н.е. Протягом 17-19 ст виділислися такі основні етапи розвитку ек.науки : Меркантелізм, фізіократи, класична ПЕ ( марксизм, марженалізм ) Як система знань ек процесів та явищ ек наука почала розвиватись лише в 16-18 ст, коли ринкове господарство почало ставати загальним. Стародавні мислтелі досліджували проблеми введення дом госп, грошей, податків, торгівлі, тобто лише окремі сторони ек процесів. ПЕ – вивчає такі сусп відносини і закони, які належать до базових в житі суспільства оскільки є складовими суспільнового в-ва

    Меркантелізм – (Антуан де- Монкрентьєн, Манн, Юм) Вони важали що джерело багацтва – сфера обігу, торгівля, а саме багацтво ототожнювали з накопиченням грошей (золото срібло). Термін ПЕ – запропонував де- Монкрентьєн у своїй праці “закони сусп господарства (трактат з ПЕ)” – 1615р

   Фізіократи – (Француа Кене, Тюрго, Мірабо, Норе) акцент доследження перенесли на природу і в-во, але джероло багацтва – тільки праця у СГ. Усі інші сфери безплідні, аа праця у них лише покриває витрати на їхнє існування.                 Класична ПЕ –( Уільям Петі, Сміт, Рікардо) виникла з розвитком капіталізму, її представники зосереджують увагу на аналізі ек явищах і закономцірностяхї розвитку всіх сфер в-ва. Саме вони започаткували трудову теорію вартості, а ринок розглядають як саморегулюючу систему. В цей період ПЕ зявилась як наука.

    Марксизм – ( Маркс, Енгельс) досліджували систему законів капіталістич суспільства з позиції роб класу. Зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонувапли концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтрорення, ек криз, земельної ренти. Досліджували виробничі відносини в процесі в-ва.

    Маржиналізм- (Менгер, Візер, Джеванс, Вальрас) виник в Австралії 19-20ст. Ця теорія що пояснює ек процеси та явища, виходячи з використання граничних, крайніх, величин, які характерезуютьне внутрішню сутність самих явищ, а їхню зміну у звязку зі зміною інших явищ. Включає 3 школи : Австалійська, Англійська, Амереканська.

116. Структура сучасної економічної теорії. Позитивна та нормативна економічна теорія.

Осмислення причин, суті, механізмів, соціально-економічних наслідків системних трансформацій (в капіталістичних, соціалістичних та постсоціалістичних країнах) останніх двадцяти років пересунуло центр уваги українських дослідників до нормативної складової економічної теорії. Між тим у позитивній складовій також відбуваються складні процеси, що прямо й опосередковано пов'язані з нормативним аналізом, а відтак і виробленням економічної політики. У зв'язку з цим зростає значення з'ясування загальнотеоретичних проблем і виокремлення та розгляду питання про нові тенденції розвитку сучасної економічної теорії загалом та її окремих складових зокрема.

До таких тенденцій насамперед належать:

1) поглиблення диференціації та спеціалізації наукових досліджень, а, отже, збільшення числа конкуруючих і навіть альтернативних теорій;

2) зближення відносно відокремлених напрямів економічної теорії;

3) синтез її окремих провідних напрямків;

4) посилення міждисциплінарного підходу до наукових досліджень, у тому числі прагнення до синтезу економічної науки з іншими галузями суспільствознавчого знання;

5) виникнення нових варіантів теорії конвергенції (сходження, зближення) соціально-економічних систем з урахуванням економічних реформ у постсоціалістичних країнах, Китаї та В'єтнамі;

6) розбіжність точок зору щодо сучасного стану загальної економічної теорії і розповсюдження у літературі оцінки його як передкризового.

Розрізнення позитивної та нормативної економічних теорій отримує подальший розвиток при з'ясуванні відмінностей між ними у новітніх економічних теоріях. Ці відмінності з'ясовуються, по-перше, щодо теорій головних напрямів сучасної економічної науки (неокласики, посткейнсіанства, інституціоналізму та ін.) при їх порівняльному аналізі, по-друге, стосовно нормативних рекомендацій для економічної політики, що випливають із позитивної складової. До нових тенденцій у розвитку сучасної економічної теорії відносимо значне розширення її ядра  Із зростаючої поглинальної здатності мейнстриму дослідники роблять такі принципово важливі висновки:

1) нині неокласика має мало спільного з пресловутою "економікою класної дошки", бо ґрунтується на широкому тлумаченні раціональності, підвищеній увазі до взаємодії гравців (теорія ігор, інтеракційна економіка), обов'язковому врахуванні інститутів та інформаційних обмежень, розширеному трактуванні максимізації корисності тощо;

2) діє тенденція заміщення неокласики "більш гнучкою і еклектичною парадигмою, чого не помічають "завмерлі" у своїй критиці неортодоксальні школи"                 

 

117.Структура сучасної кредитної системи та особливості формування банківської системи в Україні.                   

За своєю структурою банківські системи різних країн істотно відрізняються. Разом з тим є ряд ознак, які властиві всім банківським системам, що функціонують в ринковій економіці. Це, перш за все, дворівнева їх побудова.

На першому рівні знаходиться центральний банк. На нього покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань в грошово-кредитній сфері, перш за все – підтримання сталості національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи. На другому рівні банківської системи знаходяться решта банків, які в Україні прийнято називати комерційними банками.

Як переконує досвід країн із розвинутими ринковими відносинами, створення ефективної ринкової економіки можливе тіельки за умови формування відповідної державної типової основи. Для цього паралельно з приватною власністю на засоби виробництва, вільним підприємництвом, конкуренцію, ефективною системою державного управління, рівновагою інтересів різних соціальних груп необхідно забезпечити функціонуючи систему ціноутворення і стабільність валюти. Власне, поняття грошової стабільності має величезне значення для соціально спрямованої ринкової економіки.

Централізована планова економіка розглядала роль грошей тільки як інструменту перерахунку і контролю, тоді як роль грошей в умовах ринку має центральне значення. Гроші з їх різними функціями, як загальний еквівалент обміну, одиниця виміру, а також як засіб для передачі й збереження вартості – це «кров» економіки. Якщо надмірне збільшення грошової маси зумовлює рух спіралі цін і призводить до інфляційних викривлень, то результатом зменшення грошової маси є дефляція і безробіття. Визначення грошової маси в такому обсязі, щоб вона з одного боку, стимулювала економічне зростання, а з другого не спричиняла інфляційних процесів – найважливіша функція банківської системи і насамперед центрального банку країни.

У сучасній ринковій економіці із розподілом праці банківська система має величезне значення завдяки зв'язкам цієї системи з усіма секторами економіки. Найважливіші функції банків полягають у забезпеченні безперебійного грошового обігу та обігу капіталу, у наданні можливостей отримання необхідного фінансування підприємствами, державою, приватними особами, а також створення сприятливих умов для вкладання кошті із метою нагромадження заощаджень у національній економіці. Через неї проходить великий об'єм грошових розрахунків і платежів підприємств, організацій і населення. Вона мобілізує і перетворює в активно діючий капітал тимчасово вільні кошти, заощадження та доходи населення, виконує різні кредитні, посередницькі, інвестиційні, довірчі та інші операції. Банківська система України започаткована після прийняття Верховною Радою у березні 1991 року Закону України «Про банки і банківську діяльність». Вона є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків різних видів і форм власності, у тому числі експортно-імпортного банку України та спеціалізованого комерційного ощадного банку України.

Національний банк України є центральним банком, який проводить єдину державну грошово-кредитну політику з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці.  Комерційні банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними і фізичними особами. Свої функції комерційні банки реалізують через виконання таких операцій, як залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення на депозитні, вкладні разхунки та недепозитні залучення коштів, кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян, вкладання у цінні папери, формування касових залишків та резервів, формування інших активів: касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій. Банки у своїй діяльності керуються Конституцією України. Законами України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність» законодавством України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими актами України, нормативними актами Національного банку України і своїми статутами. Банківська система організовує і обслуговує рух головного атрибуту ринку – капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію і «перетікання» у ті сфери суспільного виробництва, де виникає дефіцит капіталу. Банківська система України має своє особливе призначення, специфічні функції в економіці. Виникає банківська система не внаслідок механічного поєднання окремих банків, а будується за заздалегідь виробленою концепцією, в межах якої надається певне місце кожному виду банків і кожному окремому банку.

Необхідність формування банківської системи як особливої структури визначається двома групами причин, що:

– пов'язані з необхідністю здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків із загальнодержавними інтересами – забезпеченням сталості грошей і стабільної роботи усіх банків;

– пов'язані з функціонуванням грошового ринку, забезпеченням збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному його секторі. Для цього набір банківських інститутів та інструментів, які надаються ними, повинен бути досить широким і мобільним, щоб можна було

заповнити будь-який сектор ринку.

118.Сукупна робоча сила, її структура і відтворення.

Сукупна пропозиція праці — це загальна кількість праці, що пропонується на ринку праці при визначеній ціні протягом певного проміжку часу.

Розрізняють два підходи до визначення сукупної пропозиції робочої сили: вузький і широкий. З точки зору вузького підходу пропозиція робочої сили складається з чисельності безробітних осіб, які вперше шукають роботу (безробітні) та працюючих осіб, що незадоволені умовами своєї праці. Сукупна пропозиція робочої сили в широкому розумінні складається з вищеназваних категорій і зайнятого на цей період населення, яке а будь-який час може опинитися без роботи і поповнити ряди безробітних. Сукупна пропозиція праці у широкому розумінні може визначатись як трудові ресурси, економічно активне населення або трудовий потенціал.

Справа в тому, що крива сукупної пропозиції відповідає безлічі кривих індивідуальної пропозиції (в 2003 році на ринку праці України зареєстровано 22614,2 тис. економічно активних осіб), що мають свій мінімальний рівень заробітної плати Wмін. при якому індивід захоче працювати, та свій критичний рівень заробітної плати Wкр, при збільшенні якого індивідуальна пропозиція почне скорочуватись. Так, при рівні заробітної плати Wi, перший продавець запропонує L1i годин праці, другий L2i, третій — L3i, четвертий — L4i, п'ятий тільки почне приймати рішення про можливість роботи, а для шостого даний рівень заробітної плати буде замалим, щоб бути привабливим для розпочинання трудової діяльності. І сукупна пропозиція на даному ринку праці при рівні заробітної плати Wi буде визначатись як сума індивідуальних пропозицій праці, що йому відповідають. І так в кожній точці кривої сукупної пропозиції.

Крива сукупної пропозиції говорить про те, що чим більшими є доходи, які приносить праця, тим більш економічно активним буде населення, тобто тим більшою буде пропозиція праці. Точка Wмін на цьому графіку є крайньою точкою, що характеризує такий мінімальний рівень заробітної плати, який мотивує людей працювати. Така ситуація є загальноприйнятою. Разом з тим, в умовах кризової економіки діють інші закономірності.

119.Суспільний продукт та закономірності його розширеного відтворення.

Сукупний суспільний продукт (ССП) — узагальнюючий показник виробничої діяльності всього працездатного населення у формі сукупності матеріальних і нематеріальних благ І послуг, створених працею сукупного працівника у різних сферах і галузях народного господарства за певний проміжок часу (як правило, за рік).

Двома його основними джерелами є зайняте у народному господарстві населення та рівень суспільної продуктивності праці. Оскільки кількість працездатного населення залежить від цілого комплексу зовнішніх факторів (соціальних, політичних, економічних, природних), то вирішальним для зростання ССП є фактор підвищення рівня суспільної продуктивності праці та її ефективності на основі постійного впровадження передових досягнень науки і техніки, технології та інших елементів продуктивних сил. Щодо України це пояснюється і тим, що у пошуках роботи емігрувало до 7 млн осіб, що істотно вплинуло на скорочення обсягів ССП.Якщо оцінювати структуру ССП щодо функціональної форми окремих складових, фактичного використання, то розрізняють фонд заміщення, фонд споживання і фонд нагромадження. Фонд заміщення — це частина суспільного продукту, спрямована на відновлення зношених у процесі створення національного доходу засобів виробництва. Спожиті засоби виробництва відтворюються за будь-якої економічної системи. За натурально-речовим змістом фонд заміщення є сукупністю засобів виробництва, а за вартісною формою — це вартість матеріальних витрат, перенесена на суспільний продукт (уречевлена минула праця) у вигляді амортизаційного фонду і вартості спожитих оборотних фондів.

Розрізняють процес заміщення зношених засобів виробництва за споживчою вартістю і за вартістю. У першому разі із сукупного суспільного продукту виокремлюють передусім такі засоби праці, які за потужністю, якістю, продуктивністю, матеріаломісткістю та іншими властивостями збігаються зі зношеними засобами виробництва. Важливою умовою соціально-економічного прогресу суспільства (у тому числі науково-технічного) є заміщення зношених засобів праці досконалішими і продуктивнішими. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність впровадження якісніших предметів праці, а за умов НТР — можливість зробити це за тією самою або навіть нижчою вартістю. Тому вартість фонду заміщення може бути меншою за його вартість у попередньому періоді.

Двома основними структурними елементами фонду заміщення є заміщення зношених основних виробничих фондів за рахунок амортизаційного фонду і спожитих оборотних фондів. Фонд заміщення оборотних фондів спрямовується на заміщення спожитих у процесі виробництва предметів праці. Частина амортизаційного фонду йде на повне відтворення зношених засобів праці, решта — на їх часткове відновлення (капітальний ремонт). За інтенсивного типу економічного зростання, постійного впровадження передових досягнень науки і техніки у виробництво частка основних фондів у фонді заміщення зростає, а частка оборотних фондів у розрахунку на одиницю продукції поступово зменшується за рахунок зниження матеріало-, ресурсо- та енергомісткості продукції. Співвідношення між цими елементами також змінюється внаслідок зростання фондовіддачі устаткування, скорочення строків служби основного капіталу. В економіці України останнім часом зростає зношеність основних засобів, водночас у 2000—2003 рр. дещо зменшилась енергоємність ВВП.

120.Сутність ефективності виробництва та основні напрямки її підвищення.

Ефективність виробництва - категорія, яка характеризує віддачу, результативність виробництва. Вона свідчить не лише про приріст обсягів виробництва, а й про те, якою ціною, якими витратами ресурсів досягається цей приріст, тобто свідчить про якість економічного зростання.

Ефективність виробництва сьогодні є однією з головних характеристик господарської діяльності людини. Вона має багатоаспектний та багаторівневий характер.

Розрізняють ефективність процесу відтворення в цілому та окремих його фаз: виробництва, розподілу, обміну та споживання. Виокремлюють ефективність всього народного господарства, окремих його галузей, підприємств та ефективність господарської діяльності окремого працівника. Беручи до уваги інтенсивний розвиток міжнародних інтеграційних процесів, визначають ефективність зовнішньоекономічних зв'язків та світового господарства.

Все це дає змогу зробити висновок про те, що ефективність-це не випадкове явище, а закономірний, стійкий, об'єктивний процес функціонування економіки, що набув рис економічного закону. Він може бути сформульований як закон підвищення ефективності суспільного виробництва. Найбільший простір для дії цей закон отримує в умовах інтенсивного типу економічного зростання, який є характерним для економіки розвинутих країн. В економічній теорії та практиці розрізняють економічну і соціальну ефективність виробництва

 

Рівень життя - це фактичний рівень забезпеченості людей матеріальними і духовними благами певної країни в конкретно-історичний період.

Він визначається рівнем фактичного споживання матеріальних і духовних благ та послуг на душу населення, на одну сім'ю, а також його відповідністю національному соціальному стандарту - прожитковому мінімуму.

Прожитковий мінімум - це вартісна величина набору продуктів харчування достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров'я, а також мінімального набору непродовольчих товарів та послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. 

Прожитковий мінімум відображає так звану межу бідності населення, за якою настає деградація особистості.

У розвинутих країнах існує і такий показник, як якість життя населення, сформований на основі так званих індексів розвитку людини (ІРЛ), який характеризують:

- обсяг реального ВВП на душу населення;

- середню тривалість життя;

- рівень грамотності населення;

- середню тривалість навчання в країн