Рушійною силою суспільного розвитку є прогрес знання. О. Конт вважає, що в історії змінилося три стадії розвитку думки. Перша - теологічна, коли першопочатком буття проголошувались боги, демони. Друга - метафізична, коли філософи зверталися до "сутнос-тей" - абстракцій типу "матерія" або "дух". Третя - позитивна, на якій, відкинувши вигадки теології та метафізики, мислителі переходять до дослідження світу конкретно-науковими способами, завданням філософії стає констатація найбільш загальних законів, які відкривають позитивні науки.
Конт запропонував класифікацію наук за принципом руху від простого до складного. Перша основна наука в його класифікації - математика, наука про найпростіші об'єкти, потім ідуть астрономія, фізика, хімія, біологія і, нарешті, соціологія. Конт був засновником соціології - науки, яка вивчає суспільне життя з різних боків, поєднуючи теоретичні та емпіричні методи дослідження.
Конт допускав існування філософії лише у вигляді загальних висновків з природничих та суспільних наук і, претендуючи на подолання матеріалізму та ідеалізму, відстоював феноменалізм.
Феноменалізм - вчення, за яким можливе пізнання лише феноменів, а не сутності речей. Отже, позитивізм заперечував можливість пізнання об'єктивного світу (агностицизм), зводив мету науки лише до опису та впорядкування фактів, що витлумачуються як комплекс відчуттів і переконань суб'єкта, та відкидав традиційні світоглядні проблеми філософії.
Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля (1806-1873) і Герберта Спенсера (1820-1903). Погляди цих філософів склали початковий фундамент філософії, що отримала назву "першого позитивізму".
У другій половині XIX ст. почався етап "другого позитивізму", або емпіріокритицизму, творцями якого стали Ернст Мах (1838-1916) і Ріхард Авенаріус (1843-1896). Другий позитивізм виник у період кризи природознавства, пов'язаної з новими відкриттями у фізиці (було відкрито електрон). Філософія була зведена до теорії пізнання. Керівною тезою емпіріокритицизму стало твердження, що пізнання - це пов'язування між собою відчуттів і уявлень, яке не досягає ніякої "реальності", крім своїх почуттів. Для цього періоду характерне прагнення витлумачити матерію як "відчувану", "спостереження фактів".
У працях "Критика чистого досвіду" (1907-1908), "Людське поняття про світ", "Філософія як мислення про світ згідно з принципом найменшої міри сили" швейцарський філософ-ідеаліст Авенаріус у понятті "досвід" намагається розчинити протилежність матерії і духу, фізичного і психічного, витлумачуючи їх лише як зміст зовнішнього і внутрішнього досвіду. Вчення Авенаріуса про "принципову координацію" ("без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта") заперечує об'єктивну реальність, що існує зовні і незалежно від свідомості. Об'єктивній істині він протиставляє біологічну цінність пізнання за принципом найменшої витрати сили.
У дусі суб'єктивного ідеалізму австрійський філософ Мах у працях "Аналіз відчуттів і відношення фізичного до психічного", "Пізнання і помилка" стверджує, що простір, час, рух, сила суб'єктивні за своїм походженням, а світ є "комплексом відчуттів", відповідно завдання науки - опис цих "відчуттів". Ідеї Маха і Авенаріуса піддав гострій критиці В. І. Ленін у праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм".
Третій етап позитивізму, або неопозитивізм, виник майже одночасно в Австрії, Англії, Польщі на початку XX ст. у зв'язку з успіхами нової форми логічної науки, математичної логіки, що застосовувалася в дослідженнях основ математики.
Неопозитивізм являє собою розгалужену філософську течію. Він включає різні логіко-філософські школи, підходи, позиції. Неопозитивізм представляють такі видатні філософи і школи XX ст., як М. Шлік (1882-1936), засновник "Віденського гуртка", його послідовники Р.Карнап, О. Ней-рат, Г. Рейхенбах, представники Львівсько-Варшавської школи А. Тарський, Я. Лукасеви, логік, математик, філософ Б.Рассел, засновник філософії лінгвістичного аналізу Л. Вітгенштейн, течія "загальної семантики" (А. Кожибсь-кий, С. Чейз, С. Хайякава).
Неопозитивізм виник як течія, що претендує на аналіз і вирішення актуальних філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході наукової революції початку століття. Особливо гострими були проблеми: ролі знаково-символічних засобів наукового мислення, відношення теоретичного апарату і емпіричного базису науки, природа і функції математизації і формалізації знання. Так, Г. Фреге, Б. Рассел та інші намагалися здійснити обгрунтування математики за допомогою логічного аналізу, тобто зведення її вихідних понять до логічних термінів.
