Так, у Стародавньому Китаї існувало шість філософських шкіл: конфуціанство, моїзм, школа закону, даосизм, "інь-ян" (натурфілософи) і школа імен.
У центрі вчення Конфуція — взаємовідносини між людьми та проблеми виховання, а його характерна особливість — культ минулого.
Школу моїзму в Стародавньому Китаї заснував філософ Мо Ді (Моцзи) (474—400 до н. е.). Як і конфуціанство, моїзм займався головним чином етико — політичною проблематикою. Засновником даосизму вважається Лаоцзи — сучасник Конфуція. Даосисти уявляли "дао" початком, першоосновою та завершенням усього, що існує, первинним щодо ставлення, навіть, до неба і Бога. "Дао" вічне, нестворене та всюдисуще, безтілесне, найдрібніше, нескінченне, невизначене та суперечливе.
Проте було б помилковим робити висновок, що філософія у Стародавньому Китаї проповідувала тільки культ добра, моральності, миру та благополуччя. Це стає очевидним, наприклад, з аналізу філософії школи закону (за європейською традицією — легізму). "Законники" в теорії та на практиці заміняли переконання примушуванням і покаранням, а совість — страхом; їх ідеалом був правитель — деспот, а вищою метою — перемога свого царства в боротьбі з іншими державами; в управління вопи впроваджували кругову поруку та взаємні доноси.
Ідеї "законників" найповніше відображені у вченні Шан Яна (390— 338 р. до н. е.), викладеному в трактаті "Книга правителя області Шан". У ньому стверджується, що доброта та людинолюбство — мати злочинності, справжня доброчесність походить від покарання, до такої доброчесності можна прийти лише шляхом смертних кар та примирення справедливості з насиллям, лад необхідно наводити до того, як спалахне безладдя, для чого необхідно: 1) частіше карати ніж нагороджувати; 2) карати жорстоко, викликаючи трепет; 3) жорстоко карати за дрібні злочини (людина, яка впустила по дорозі жарину, карається смертю), тоді великим не буде звідки взятись; 4) роз'єднувати людей взаємною підозрою, слідкуванням та доносами. Тільки так можна створити країну, в якій народ боїться державних законів та слухняний у війні, в якій народ піде на смерть за правителя.
Отже, історія давньокитайської філософії характеризується боротьбою між конфуціанством і легізмом.
Для філософії Стародавньої Індії характерним було співіснування шкіл, умоглядність, традиціоналізм, поєднання вульгарного матеріалізму з над ідеалізмом: розум, інтелект, інтелектуальна діяльність, мислення, відчуття, сприйняття, уявлення вважались чимось тілесним, своєрідним матеріальним процесом, що протистояв бездіяльному та, у зв'язку з цим такому, що заперечував себе, духу. Філософські школи поділялись на ортодоксальні (що визнавали авторитет Вед) і неортодоксальні (що не визнавали авторитету Вед). До перших належали веданта, міманса, санкх'я, йога, н'яя, вайшешика, до других — джайнізм, буддизм, чарвака-локаята.
Серед неортодоксальних філософських шкіл Стародавньої Індії виокремлюється чарвака-локаята. її засновником вважається Бріхаснаті — один із найголовніших на той час богів, жрець і наставник богів, владика молитви, покровитель домівки.
Чарваки критикували світогляд Вед, заперечували існування душі після смерті, а першоосновою всього сущого оголошували предметні, матеріальні сутності. Таких "великих сутностей" (махабхут) у них чотири: земля, вода, повітря і вогонь; зі сполучення махабхут складається все, що існує у світі; вони активні і самодіяльні; сила (свабхава) їм притаманна внутрішньо. Саме з цих елементів виникає свідомість.
Чарваки — гедоністи. Вони вбачали сенс життя в щасті, а щастя розуміли як насолоду. Всі знання чарваки виводили з почуттів. Вони — сенсуалісти. Чарваки залишили помітний слід в індійській філософії, їх філософські погляди зберігають свою актуальність і сьогодні.
Санкх'я заперечує створення світу Богом. Бога немає, принаймні його буття не доведене. Світ не створювався, а розвивався поступово. Уся різноманітність предметів реального світу виникає після того, як пракриті зіткнеться з пурушею.
Як і мислителі стародавніх Китаю та Індії, античні філософи наполегливо шукали субстанцію, начало всього, що існує у світі. Фалес вважав субстанцією воду, Анаксімен — повітря, однак Анаксімандр — вже апейрон — щось безмежне, нескінченне, вічне; ні вогонь, ні повітря, пі земля, ні вода, а те, що перебуває у вічному русі і створює все з себе самого, породжує протилежності — вологе і сухе, холодне і тепле, парні комбінації яких утворюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і гаряче), вогонь (сухе і гаряче). Геракліт уподібнював світ річці: в одну й ту саму річку ми вступаємо і не вступаємо, оскільки на тих, що заходять у неї, набігають все нові і нові потоки води. У світобудові немає нічого незмінного, тому її первоначалом не може бути ні вода, ні апейрон, ні повітря, а лише вогонь, бо з усіх природних стихій він найбільш рухомий і мінливий. З вогню, за Гераклітом, виникають не тільки звичайні матеріальні тіла, але й душі. Душа — це найменш вологий, сухий вогонь.
Атомісти вважали, що Всесвіт — безмежна порожнина, наповнена багатьма світами, кількість яких нескінченна, тому що вони утворені безкрайньою кількістю атомів, які мають різноманітну форму. Дотримуючись матеріалістичної лінії Анаксімандра й Емпідокла, вони розмірковували про походження живого з неживого за законами природи, без будь-якої участі творця і розумної мети. Всі істоти, у тому числі рослини, живі, але різною мірою. Душа — теж атоми, але особливої форми: круглі, гладенькі і зовсім малі. Життя і смерть організмів зводяться до з'єднання і розкладання атомів. Безсмертя душі відкидалося, заперечувався і "потойбічний світ", а грецькі боги позбавлялися надприродних рис.
Демокріт і атомісти доводили, що жодна річ не виникає випадково, все з'являється внаслідок причинного зв'язку і необхідності. Випадковість суб'єктивна, випадкове те, причину чого ми не знаємо. Зводячи причину до необхідності, атомісти дійшли до фаталізму. Насправді, все тс, що виникає, має причину, але не все, що має причину, необхідне.
Найвидатнішим із софістів вважається Сократ (469—399 до н. е.). Філософія Сократа — етичний антропологізм. У центрі її — людина як моральна істота. Сутність його філософії — у двох сформульованих ним принципах: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю".
Вчення Платона — система об'єктивного ідеалізму.
За його вченням, світ чуттєвих речей не є світом того, що істинно існує: чуттєві речі безперервно виникають, гинуть, рухаються, у них немає нічого сталого. Справжня їх суть у безтілесних позачуттєвих формах, які осягаються розумом.
Серед учнів Платона особливо вирізнявся Арістотель (384— 322 до н. е.), який створив самобутнє філософське вчення. Він був 20 років слухачем і викладачем в "Академії" Платона, спочатку був перекопаним прибічником його вчення, але потім став на позиції його критики і після смерті вчителя покинув "Академію", заявивши пізніше: "Платон мені друг, але істина дорожча"1.
