Лексика сучасної української мови формувалась протягом багатьох століть, постійно напрацьовуючи свій словник і вдосконалюючи всі свої компоненти, тому в ній можна виділити своєрідні пласти, що увійшли до її складу на різних етапах розвитку мови. Це й питома українська лексика, яка включає всі слова, успадковані від індоєвропейського лексичного фонду, і слова, що виникли в праслов’янській (спільнослов’янській) та староукраїнській мовах, а також весь лексичний фонд, створений на власне українському ґрунті», це й іншомовні запозичення, які засвоювалися українською мовою протягом усього історичного розвитку.
Найглибший, найдавніший шар корінної української лексики — це слова із індоєвропейського лексичного фонду, які перейшли і закріпилися у лексиці слов’янських мов, у той же час існуючи і в інших індоєвропейських мовах, що не належать до слов’янської групи.
Наявність цієї категорії слів у лексичному запасі української мови споріднює її з лексикою інших індоєвропейських мов, що говорить на користь існування індоєвропейської мовної спільності.
Слова з праслов’янського (спільнослов’янського) періоду відомі якщо не в усіх, то в багатьох слов’янських мовах, але мають дещо відмінне фонетичне оформлення.
Хоч вони З’ЯВИЛИСЯ ще в той час, коли слов’яни говорили однією (З діалектами) мовою — праслов’янською (або спільнослов’янською), вони дійшли до нас і сьогодні є широковживаними. Таких слів у слов’янських мовах нараховують близько двох тисяч, саме вони й становлять ядро сучасної української літературної мови і стосуються найважливіших галузей суспільного життя та діяльності слов’ян. Це і назви органів і частин тіла людського організму: голова, око, руки, язик; назви спорідненості: батько, мати, сестра; назви дій, процесів: ходити, косити, жити, сидіти, їсти, варити; назви явищ природи: сонце, місяць, вітер; назви продуктів харчування: риба, масло, пиво, м’ясо, молоко, яйце; назви предметів побуту: ніж, клин, мило, шило, голка; займенники: я, ми, ти, він та ін.; числівники, прислівники, службові частини мови.
Починаючи з ХІ-ХІ І ст., на території сучасної України формується українська народність, яка напрацьовує свою власне українську лексику. З’являються власне українські слова на позначення предметів побуту, явищ природи, професійної діяльності українців, напоїв, страв, одягу, взуття, жител, військових, адміністративних, суспільно- політичних та інших понять: запаска, стрічка, хустка, капелюх, узвар, багаття, міркувати, баритися, кремезний, заздалегідь, очолити, сировина, відвідини, кисляк, наймит, громада, гопак, мрія тощо. Важлива роль у становленні власне української лексики належить засобам словотвору, завдяки яким праслов’янські й давньоукраїнські основи постійно розширювали свої номінативні можливості, а похідні лексичні одиниці набували мовної специфіки: бондаренко —енк-о, гордощі —ощ-і, писарчук —ук, царівна — цар-івн-а та ін.
Старослов’янізми — це слова, запозичені східними слов’янами із старослов’янської мови, яка сформувалась у IX ст. на основі македонських говорів староболгарської мови. Ця мова прийшла головним чином через церковно-релігійну літературу. Церква у той час повністю послуговувалась старослов’янською (церковнослов’янською) мовою: церковні книги, релігійні відправи. Крім того, переклади книг різноманітного змісту (здебільшого релігійного) з грецьких оригіналів, а також написання власних самобутніх творів теж провадилися старослов’янською мовою. Із старослов’янської мови східні слов’яни почерпнули слова на позначення абстрактних понять і окремих предметів побуту, які на той час були їм ще невідомі. Будучи близькою за своєю фонетико-граматичною будовою та лексикою до давньоруської мови східних слов’ян, вона досить швидко була ними засвоєна. Велика група старослов’янізмів потрапивши в українську мову, асимілювалася в ній і втратила свої давні ознаки: уста, палата, буква.
