У стародавніх суспільствах вікової відмінності між індивідами прямо збігаються з відмінностями соціальними. Вікові групи, об’єднуючи людей, передусім чоловіків, стають основним механізмом їх соціалізації. При цьому кожна група виконує власні, властиві лише їй соціальні групи. У феодальному суспільстві, наприклад, соціалізація забезпечується через безпосереднє залучення підлітків та юнаків до діяльності дорослих (зброєносці у воїнів, допомога ремісникам, участь у селянському господарюванні тощо).
Ж. - Ж. Руссо першим звернув увагу на те значення, яке відіграє цей період (“друге народження”, “народження у життя”) в житті людини, підкресливши його визначальну особливість - розвиток самосвідомості.
На основі вивчення етнографічних матеріалів Д. Ельконін показав, що на ранніх етапах людського суспільства, коли основним способом добування їжі було збирання, дитину дуже рано залучили до праці дорослих для практичного опанування способів добування їжі і використання примітивних знарядь для збивання плодів і викопування їстівних коренів. За таких умов не було ані необхідності, ані можливостей для спеціальної стадії підготовки дітей до майбутньої трудової діяльності.
Історично поняття дитинства пов’язане не з біологічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, притаманним цьому періоду в житті людини, з колом прав і обов’язків, з набором доступних видів і форм діяльності.
Дитинство охоплює період, коли дитину не можна безпосередньо включити в систему суспільного відтворення, адже потрібні спеціальні зусилля для того, щоб вона оволоділа складними для її віку знаряддями праці. Отже природне включення дітей у спільну з дорослими продуктивну працю відсувається.
Згодом було запропоновано багато різноманітних теорій щодо сутності та особливостей вікового розвитку людини. Як влучно зауважив Л. Виготський, загальних теорій у віковій психології більше, ніж твердо встановлених фактів.
