На початку XIX ст. англійський невролог Чарльз Белл (1774—1842) та французький фізіолог Франсуа Мажанді (1783—1855), вивчаючи відмінності між чуттєвими і руховими нервами, запровадили в науковий обіг поняття «рефлекторна дуга», за допомогою якого пояснювали найпростіші рухові реакції. Критикуючи традиційні погляди і посилаючись на свої досвіди, Белл указував, що єдиний нерв представляє в дійсності зв'язування різних нервів, що мають кожний власна якість. Воно визначається ділянкою мозку, до якого примикає нервова полотнина. Звідси проект Белла: простежити всі нервові волокна, що беруть початок у мозку, і тим самим пізнати структуру самого мозку як носія відчуттів. Він розраховував за допомогою скальпеля розчленувати щиросердечне життя на її первинні елементи. Як інструмент аналізу виступала не інтроспекція, як у Юма, а хірургічний ніж. До головного мозку Беллу добратися не удалося, але на рівні спинного він зробив важливе відкриття, установивши у функціях задніх і передніх корінців спинномозкових нервів. Завдяки цьому відкриттю Белл перетворив поняття про рефлекс як закономірній руховій відповіді на роздратування сенсорних нервів у природничонауковий факт.
