ЛЕКЦІЯ №1

 

ТЕМА: ВСТУП. ЕКОЛОГІЯ ЯК ПРИРОДНИЧА НАУКА

 

План

1. Еволюція взаємовідносин людини й природного середовища
2. Визначення, предмет і завдання екології
3. Історія становлення екології як науки
4. Сучасна екологічна ситуація в Україні

 

 

Глобальні зміни в світі, викликані антропогенним впливом на природне середовище, у наш час набули таких масштабів, що спричиняють інтенсивне руйнування біосфери. Сама природа знаходиться на межі виживання, як який-небудь біологічний вид. З іншого боку, ми є свідками своєрідного”бунту” природи проти людини. Так, за даними бельгійського геолога Ж.Войларда, за останні 20 років частота посух зросла у 8 разів, випадки виверження вулканів – у 3 рази, повторність потужних циклонів паводків та епідемій – подвоїлась.

Складні, проблеми взаємовідносин людства з природою, що загострюються з кожним роком, знаходяться в епіцентрі уваги багатьох вчених та державних діячів, і навіть простих людей, які хочуть жити в безпечному світі. Але „за все потрібно платити”. Цивілізація проігнорувавши об’єктивні закони природи, намагається жити за своїми поняттями, залишивши природі всього лише роль постачальника усього необхідного до „двору його Величності”. На жаль, як відмітив видатний російський учений А.В.Яблоков, 95% населення світу, утому числі й політична еліта, не розуміють до кінця загрози тотальної екокатастрофи для себе та своїх нащадків, зовсім не замислюються про шляхи виходу із екокризи,що склалася.

 

1.

Еволюція взаємовідносин людини й природного середовища

 

Близько 600 млн. років тому на планеті Земля з'явилися перші багатоклітинні організми (вважають, що саме тоді для цього склалися сприятливі умови - вміст кисню в атмосфері досяг 3-4 %), і одразу відбувся еволюційний вибух - виникли нові форми життя - губки, черви, корали, молюски, а також предки перших рослин і тварин, які в палеозойську еру заповнили всі акваторії й вийшли на континенти. Розвиток земної рослинності зумовив збільшення кисню в атмосфері та поживних речовин в ґрунтах, а також появу крупних тварин. Активно змінювався склад поверхні Землі, атмосфери, гідросфери, виникла біосфера.

Подальший процес еволюції живих організмів призвів до появи людини - біологічного виду, який, розвиваючись, дедалі більше впливав на природу.

На підставі аналізу результатів археологічних, палеонтологічних, антропологічних, історичних і географічних досліджень у взаємовідносинах людського суспільства з природою виділено чотири періоди, що різняться за характером цих стосунків і обсягом заподіяної навколишньому середовищу шкоди.

Перший, давній, період включає палеоліт, мезоліт і неоліт. У палеоліті (від майже 2 млн. років до 25-30 тис. років тому) жили збирачі та перші мисливці - пітекантропи, синантропи, неандертальці та кроманьйонці. У мезоліті (від 30 до 10 тис. років тому) до збирання та полювання людей додається рибальство, з'являються більш досконалі знаряддя з кісток, каміння, рогу, дерева (гачки, сітки, сокири, човни, глиняний посуд). Неоліт (8-4 тис. років тому) відзначається появою землеробства, скотарства, свердлування, шліфування, перших будинків, святилищ.

Перший, давній, період характеризується накопиченням знань про природу, пристосуванням людини до природи та дуже незначним антропогенним впливом на неї. Основним джерелом енергії тоді була мускульна сила людини, яка повністю залежала від природи. Винищення великої кількості крупних тварин-основного продукту харчування - призвело до виникнення першої глобальної екологічні кризи в неоліті в усіх регіонах розселення людей.

Другий період - рабовласницький лад і феодалізм. У цей період інтенсивно розвивається землеробство, скотарство, виникають ремесла, розширюється будівництв сіл, міст, фортець. Людство своєю діяльністю починає завдавати природі відчутної шкоди, особливо після винайдення та розвитку хімії та одержання перших кислот, пороху, фарб, мідного купоросу. Чисельність населення в XV-XVII ст. уже перевищувала 500 млн. Цей період можна назвати періодом активного використання людиною природних ресурсів, взаємодії з природою. Тиск на довкілля був загалом ще незначним і локальним.

Слід зазначити, що в перші два періоди одним з найважливіших факторів впливу людини на природу був вогонь-використання штучно створених пожеж для полювання на диких звірів, розширення пасовиськ, підсічно-вогневого способу землеробства. Випалювання рослинності на великих територіях заподіяло першу непоправну шкоду біосфері, призвело до різких змін складу флори, фауни, ґрунтів і клімату в цілому. Внаслідок цього виникли перші локальні та регіональні кризи-значні території Близького Сходу, Північної та Центральної Африки перетворилися на кам'яні та піщані пустелі. Надалі розвиток цивілізацій супроводжувався дедалі тяжчими екологічним кризами.

Третій період (XVIII ст.- перша половина XX ст.) - час бурхливого розвитку фізики, техніки, винайдення парового двигуна, електричного мотора, атомної енергії, стрімкого зростання чисельності населення (понад 3,5 млрд.) Це - період активного розвитку локальних і регіональних екологічних криз, протистояння природи та людського суспільства, страшних за своїми екологічними наслідкам світових воєн, хижацької той час були боротьба з природою, її підкорення, панування над нею та впевненість, що природні ресурси невичерпні.

Четвертий період (останні 40-50 років) характеризується розвитком другої глобальної екологічної кризи виникненням і посиленням парникового ефекту, появою озонової дірки та кислотних дощів, суперіндустріалізації з супермілітаризацією, суперхімізацією, суперспоживанням, суперзабрудненням усіх геосфер.

Чисельність людності перевищила 6 млрд чоловік. Особливостями цього періоду є також виникнення та поширення громадського руху за охорону природи в усіх розвинених країнах світу, активне міжнародне співробітництво в галузі охорони довкілля, апогеєм якого стала найбільша в історії всесвітня конференція ООН з проблем навколишнього середовища та розвитку, яка відбулася в Ріо-де-Жанейро в червні 1992 р. У роботі конференції взяли участь делегати понад 180 країн світу. Представниками більше 100 країн були голови держав і урядів, всесвітні знаменитості, всього близько 30 тис. чоловік. У дуже гострих дискусіях між дипломатами різних країн, ученими та представниками «зелених» з усього світу на конференції прийнято пакет важливих міжнародних угод про охорону біосфери, збереження біологічного розмаїття, клімату, створено міжнародну організацію «Зелений хрест».

Оскільки екологічна криза екосфери планети в останній, четвертий, період розвивалася нерівномірно - залежно від обсягів впливу різних антропогенних факторів, її тривалість умовно можна поділити на три етапи.

Перший етап (1945-1970 рр.) характеризується нарощуванням гонки озброєнь всіма розвиненими країнами світу, хижацьким знищенням природних ресурсів у всьому світі, розвитком кризових екологічних ситуацій у межах Північної Америки, Європи, окремих регіонів колишнього СРСР.

Другий етап (1970-1980 рр.) позначився бурхливим розвитком екологічної кризи в світі (в Японії, більшості регіонів колишнього СРСР, Південної Америки, Азії, Африки), інтенсивним зростанням ступеня забруднення вод Світового океану та космічного простору. Це - етап дуже широкої хімізації, максимального світового виробництва пластиків, розвитку глобального мілітаризму, реальної загрози глобальної катастрофи (внаслідок ядерної війни) та виникнення могутнього міжнародного державного й громадського руху за спасіння життя на планеті.

Третій етап (з 1980 р. до теперішнього часу) характеризується поступовою зміною ставлення людей на планеті до природи, всебічним розвитком екологічної освіти в усіх країнах, широким громадським рухом за охорону довкілля, виникненням величезної кількості «зелених» (організацій, асоціацій, товариств), появою й розвитком альтернативних джерел енергії, розвитком дехімізації та ресурсозберігаючих технологій, прийняттям нових національних і міжнародних законів про охорону природи. На цьому етапі також почалася демілітаризація в найбільш розвинених країнах. В останній період людина виступає як могутня геологічна сила, що змінює стан екосфери всієї планети.

Масштаби людської діяльності вражають своїми розмірами. На превеликий жаль, ця діяльність переважно негативно впливає на природу. Видобуваючи щорічно понад 10 млрд. т гірських порід з земних надр, ми тисячами свердловин, шахт, різних гірських виробок порушуємо земну поверхню, послаблюємо міцність верхньої частини земної кори й до невпізнання змінюємо її вигляд кар'єрами, териконами, горами відвальних порід, шламонакопичувачами, полями зрошення, звалищами. Виплавляючи понад 800 млн. т різних металів, людство викидає в повітря та гідросферу величезну кількість промислового бруду, різних відходів. Саме через людську діяльність на планеті зникло 150 видів ссавців.

Якщо 20 років тому на Землі щоденно зникав один вид тварин, то нині, за даними Всесвітнього фонду охорони живої природи,- один вид на годину. Основна причина - винищення тропічних лісів (на Філіппінах і Мадагаскарі вони зникли майже повністю, страшними темпами знищуються в Амазонії, Малайзії). Лише за четвертий період (з 1950 р.) зникло понад 40 видів птахів та 40 видів ссавців, (тільки в межах Східних Карпат зникло майже 20 видів). У Червону книгу України сьогодні занесено понад 800 видів тварин і рослин, тобто вони знаходяться під загрозою знищення.

 

В сучасній екології, науці про оточуюче середовище, зіштовхуються дві системи поглядів, два різних підходи до проблеми взаємовідносин ЛЮДИНИ і ПРИРОДИ.

1. Згідно 1-му підходу ці взаємовідносини будуються за правилами, котрі встановлює сама людина. Тобто людина оволодіває законами природи і підкорює їх своїм інтересам, спираючись на свій розум, соціальну організацію, техніку і т.д. Тому людина вважає себе вільною від тиску сил, котрі діють в живій природі.

Таким чином,  людське суспільство і жива природа розглядаються як 2 різні системи. Внутрішні зв’язки в кожній з цих систем сильніші, ніж зв’язки між ними. Проблеми ОС розглядаються виключно як наслідки неправильного ведення господарства, його надмірної ресурсоємності і відходності. Але їх можна позбутися шляхом модернізації виробництва. Вважається, що закони природи не можуть і не повинні заважати економічному росту, НТП. А жива природа в силу своєї витривалості начебто може пристосуватися до діяльності людини на планеті і перейти на новий рівень організації і функціонування.

Цей підхід називається антропоцентричним або технологічним, тобто таким, що ставить людину, її технології, її “владу над природою” в центр екологічних проблем. Цей підхід більш притаманний багатьом політикам, економістам, господарникам, інженерам.

2. Згідно 2-го підходу людина як біологічний вид в значній мірі залишається під контролем головних екологічних законів і у взаємостосунках із природою вимушена приймати її умови. Розвиток людського суспільства розглядається як частина еволюції природи. Людське суспільство залежить від стану живої природи, підкоряється її законам. А виникнення проблем середовища, що оточує людину, обумовлено антропогенним тиском на нього, тобто діяльністю людини. Цих проблем не можливо позбутися лише технологічними засобами.

Це – біоцентричний або екоцентричний підхід. Він ставить в центр екологічних проблем витривалість живої природи і залежність від неї людського суспільства. Він характерний для професійних екологів. На відміну від антропоцентризму екоцентризм виходить із уявлення про об’єктивне існування єдиної системи, в котрій усі живі організми планети Земля – бактерії, рослини, тварини, включаючи і людей, з їх ресурсами, господарством, технікою і культурою – взаємодіють між собою і оточуючим середовищем.

На жаль, поки що більшість людей  схиляються до антропоцентричної точки зору, тому що вона є простішою, оптимістичнішою. Проте,  зараз вже існують вагомі аргументи на користь екоцентризму, відкидати котрі не можна.

 

 

 

2.

Визначення, предмет і завдання екології

 

Вперше термін “екологія” запропонував німецький вчений Геккель у 1866 році. У праці “Всезагальна морфологія організмів” він навів таке визначення цієї науки: Під екологією ми розуміємо суму знань, що стосується економіки природи; вивчення сукупності взаємовідносин організмів з оточуючим їх середовищем, як органічним, так і неорганічним…

Але наприкінці ХХ століття зміст екології став дещо ширшим, та її місце в системі наук значно зменшилося. Екологія виникла як суто біологічна наука, але в наш час вона трансформувалася і стала наукою про структуру та функцію природи в цілому, наукою про біосферу, наукою, що вивчає місце людини на нашій планеті, наукою про взаємозв’язки всього живого на нашій планеті між собою та довкіллям.

Видатний американській вчений Ю.Одум одним з перших почав розглядати екологію не як вузьку біологічну наукову дисципліну, а як міждисциплінарну науку, що досліджує багатокомпонентні та багаторівневі складні системи у природі та суспільстві.

Як міждисциплінарна наука екологія взяла на озброєння всі методи теорії систем та на цій основі опинилася на перехресті біологічних та гуманітарних наук.

Сучасна екологія є однією з головних фундаментальних наук, своєрідною філософією виживання людства, стратегією перебудови цивілізації ХХІ століття, що має відповідати сучасним реаліям у взаємовідносинах населення планети та природи, головним чином моральної перебудови на базі розвитку колективного інтелекту, повного взаєморозуміння, взаємодії і взаємодопомоги всіх націй у справі збереження біосфери та стабільного розвитку.

Екологія – наука про навколишнє середовище, його живі і неживі компоненти, взаємозв’язки та взаємодію між цими компонентами.

Сучасна екологія по суті розчленована на чотири взаємопов’язані, але до певної міри самостійні розділи, що логічно виходять один з одного. Це факторіальна екологія, або аутоекологія (екологія особини, виду), що досліджує взаємовідносини представників певного виду з навколишнім середовищем, вплив середовища на морфологію, фізіологію, поведінку організмів; демекологія – вивчає популяції та їхній взаємозв’язок між собою та довкіллям; синекологія – розглядає закономірності співіснування організмів, їх угруповань у зв’язку одне з одним й умовами існування; соціоекологія – вивчає взаємодію людини та біосфери й місце людського суспільства в природі. Біосферологія або глобальна екологія вивчає біосферу як єдине ціле, з’ясовує закономірності взаємовідносин усіх живих систем на землі, прогнозує стан  і зміни біосфери.

К.М.Ситник та М.І.Будико (1992) розділяють екологію на три частини: 

• загальна екологія, що вивчає основні закономірності функціонування екологічних систем;
• глобальна екологія, що вивчає біосферу в цілому;
• прикладна екологія, що вивчає взаємовідносини живих організмів із середовищем.

За думкою Г.Білявського та М.Падуна в екології існує п’ять основних блоків: а) біоекологія; б) геоекологія; в) техноекологія; г) соціоекологія; д) космічна екологія.

 

Основні завдання екології:

 

1. Вивчення закономірностей існування, функціонування та формування біологічних систем усіх рівнів.
2. Розкриття місця і ролі людини, цивілізації  в існуванні екосфери планети Земля з позицій екологічних законів.
3. Екологізація свідомості людей: формування нової ідеології, спрямованої на екологізацію економіки, виробництва, політики, освіти.
4. Прогноз динаміки біосфери в часі і просторі.
5. Розробка прогнозів змін біосфери і стану оточуючого людину середовища при різних сценаріях економічного та соціального розвитку людства.
6. Всеохоплююча діагностика стану природи планети і її ресурсів; визначення порогу витривалості біосфери по відношенню до антропогенного навантаження;
7. Збереження здатності біосфери до саморегулювання і самовідновлення з урахуванням основних екологічних законів.
8. Розробка заходів і принципів господарювання для зменшення тиску людського суспільства на біосферу.
9. Формування такої стратегії поведінки людського суспільства, такої економіки і таких технологій, котрі приведуть масштаби і характер господарської діяльності у відповідність з екологічною витривалістю природи і зупинять глобальну екологічну кризу.

 

Методи екології:

 

1. Польові спостереження, які дозволяють отримати конкретні відомості про стан навколишнього середовища, живих організмів та їх видів, популяцій, екосистем і.т.д.
2. Експерименти  в природних умовах, які дозволяють моделювати ту чи іншу ситуацію, наслідки її розвитку  для конкретного угрупування організмів.
3. Математичне моделювання процесів і ситуацій, що зустрічаються в популяціях і в біоценозах за допомогою комп’ютерної техніки. Це дозволяє здійснювати цілісну оцінку процесів і явищ, що вивчається, прогнозувати можливий розвиток подій екосистем.

 

3.

Історія становлення екології як науки

 

Історія розвитку екології порівняно нетривала. Одним з перших, хто на межі ХVІІІ та ХІХ століть усвідомив необхідність цілісної оцінки природних комплексів, був німецький вчений О.Гумбольдт. його наукова спадщина – 600 наукових праць. У своїй книзі “Картини природи”, що вийшла в 1808 році, він писав: “Я скрізь помічаю той вплив, який постійно здійснює фізична природа на моральний стан та долю людства”. Засновником екології в її сучасному вигляді є німецький вчений Е.Геккель, який визначив екологію як науку про загальну “економіку природи”. Він же запропонував ї сам термін “екологія”. Ф.Даль (1890), в свою чергу, запропонував термін “біотоп”, що означає комплекс абіотичних факторів, що визначають життєдіяльність організмів. В наш час його замінив синонім – “екотоп”. К.Фрідерікс доповнив цей підхід ідеєю про “голоцен” як про цілісну одиницю, що включає в себе біоценоз та його екотоп. Синтетичному погляду на природні комплекси сприяли праці Г.Ф.Морозова (1912), засновника вчення про ліс як цілісну природну систему. Прогресивну роль в історії екології зіграло поняття екосистеми, що було введене англійським вченим А.Тенслі (1948). Особливе місце в історії екології посідають відкриття всесвітньо відомого вченого В.І.Вернадського, автора вчення про біосферу. Найбільшу роль у становлення сучасної екології відіграла публікація монографій із цієї наукової дисципліни американського вченого Ю.Одума в 1970-1990 рр.

Світове визнання отримали дослідження українських вчених І.Г.Підоплічка, Ф.А.Гриня, Ф.М.Стойка, П.С.Погребняка, Д.В.Воробйова та багатьох інших. У сучасний період в Україні широке визнання отримали екологічні роботи академіків М.А.Голубця, К.М.Ситника, Ю.Р.Шеляг-Сосонка.

 

 

4.

Сучасна екологічна ситуація в Україні

 

            Територія України належить до тих регіонів планети, де стан природного середовища розцінюється як несприятливий, а в багатьох районах – як критичний або близький до цього. Головними причинами такого становища є:

1. Досить тривалий і високий ступінь освоєності території.
2. Наявність відносно різнобічного природно-ресурсного потенціалу (мінеральні, водні, земельні, лісові і рекреаційні ресурси).
3. Високий рівень індустріального розвитку.
4. Найвищий у Європі ступінь розораності території.
5. Нераціональний і недопустимо високий ступінь використання мінеральних і лісових ресурсів.
6. Інтенсивні процеси урбанізації та скупчення на окремих територіях великої кількості різноманітних природокористувачів.
7. Непомірний розвиток енерго- та ресурсоємких галузей виробництва.
8. Недосконалі технології виробництва, відсутність ресурсозберігаючої техніки та маловідхідних технологій.
9. Незадовільна практика застосування пестицидів та мінеральних добрив.
10. Інтенсивний і тривалий розвиток меліорації.
11. Наявність величезних масивів відходів гірничовидобувного комплексу.
12. Екологічно необгрунтоване розміщення об’єктів атомної енергетики.
13. Недостатність і непродуманість інвестиційних вкладень в охорону природного середовища.
14. Науково необгрунтована участь України у колишньому союзному та міжнародному розподілі праці. Так, Україна, яка займала всього 2,7% площі колишнього СРСР, виробляла близько 20% його валового суспільного продукту, і тут була зосереджена майже ¼ частина усього промислового та аграрного потенціалу, причому таких галузей промисловості і сільського господарства, які надзвичайно негативно впливали на природне середовище. У цілому загальне навантаження всіх видів виробництв і населення України на її природу і природні ресурси у 15 разів вищі, ніж в середньому по колишньому Радянському Союзу.

 

Негативних змін під впливом господарської діяльності зазнають усі природні компоненти.

Рельєф. При гірничих і кар’єрних розробках створюються штучні форми рельєфу (терикони, відвали), під час будівництва зрізаються схили, засипаються від’ємні форми, поширюються ерозійно-зсувні процеси, при гідротехнічному будівництві затоплюються річкові долини, земна поверхня замінюється водною, йде процес переформування берегів водосховищ, будуються канали, захисні греблі, спрямляються русла річок, тобто природні ландшафти замінюються техногенними. Вже нині площа техногенних ландшафтів становить понад 800 тис. га.

Клімат. Поступово йде процес зміни радіаційного і теплового балансів, збільшується вміст вуглекислого газу в атмосфері, підвищується інтенсивність туманів та відбувається зміна їх фізико-хімічного складу, зростає запиленість атмосфери. За один лише рік в атмосферу України від усіх джерел забруднення потрапляє до 20 млн т шкідливих речовин.

Природні води. Безперервно погіршується якість поверхневих і підземних вод, зростає їх виснаження і забруднення, назавжди зникають малі річки, змінюються гідрологічний і гідрохімічний режими водних об’єктів. Спорудження каскаду водосховищ на Дніпрі призвело до затоплення і вилучення із сільгоспобороту понад 690 тис га родючих земель, причому майже 1/3 їх площі займають мілководдя з глибинами до 2м. Зникли під водою значні площі лучних ландшафтів. Крім того, підтоплено близько 100 тис га прилеглих до водосховищ земель. Широкого розповсюдження набуває „цвітіння” води, посилилась ерозія берегової зони. Сьогодні потребують закріплення понад 1400 км берегів водосховищ. Підраховано, що втрати тільки від затоплення чорноземів Дніпровських заплав майже в 400 разів перевищують прибуток від роботи усіх 6 електростанцій на Дніпрі. Загинули заплавні біоценози, Дніпро втратив здатність до самоочищення.

За кількістю води на одного жителя належить до найменш забезпечених. У маловодний рік на одну людину припадає близько 1000 м3 води. Цей показник у 15 разів нижчий від норм Європейської екологічної комісії ООН.

Водна проблема в Україні загострюється забрудненням як поверхневих, так і підземних вод. 63,4% стічних вод скидає промисловість, 19,5% - комунальне господарство, 16,6% - сільське господарство, 0,5% - інші водоспоживачі.

Грунти. Ведення с/г виробництва в Україні призвело до багатьох негативних екологічних наслідків:

• погіршились структура та фізико-хімічні властивості грунтів;
• зменшився вміст гумусу і знизилась родючість грунтів;
• посилились процеси вітрової і водної ерозії грунтів;
• зросло забруднення пестицидами, міндобривами та промисловими токсикантами;
•  посилились процеси засолення і закислення с/г угідь;
• посилився негативний механічний вплив на грунти від важкої с/г техніки.

Наприклад, вміст гумусу в орних землях порівняно із цілинними зменшився на 12-62%; площі еродованої ріллі збільшились і досягли понад1/3 усіх орних земель країни; площа кислих грунтів збільшилась до 26,5 % усієї ріллі, площі перезволожених і солонцюватих орних земель розширились і становлять 17% усієї ріллі, вітрової ерозії зазнають 5,9 млн га земель. Унаслідок аварії на ЧАЕС радіонуклідами забруднено понад 6,6 млн га с/г угідь.

Рослинний світ. Флора України налічує близько 5 тис видів рослин. Разом з тим лісові ресурси обмежені. Лісистість нашої території становить 14,3% (оптимальний рівень – 20%). Лісові насадження зазнають значного негативного антропогенного впливу. Особливо чітко це проявляється в зонах великих промислових центрів. Від шкідливих викидів пошкоджуються значні масиви лісів. Зменшується приріст деревини. В окремих місцях спостерігається масова загибель дерев. Близько 2,2 млн га лісових насаджень забруднено радіонуклідами внаслідок аварії на ЧАЕС.

Значно змінився видовий склад рослинності внаслідок розорювання степів, луків, лісокористування, створення полезахисних лісосмуг, насаджень уздовж доріг та ін. Значної шкоди рослинності завдають рекреаційні навантаження, пожежі, неконтрольований збір дикорослих лікарських рослин.

Понад 12% усієї дикорослої флори України вже занесено до Червоної книги України.

Тваринний світ. На території України налічується близько 45 тис видів тварин. Але посилений антропогенний вплив на середовище, в якому перебувають дикі тварини, недостатність ефективного контролю за використанням тваринного світу, ріст браконьєрства і загальна зміна екологічних умов (порушення трофічних ланцюгів, ліквідація місць проживання, гніздування, нересту тощо) призводять до помітного скорочення фауни України і збіднення її видового складу.

Помітно знизився кількісний і якісний склад рибних запасів. Це пов’язано із забрудненням водойм, порушенням природного гідрологічного режиму, незворотним характером водоспоживання, відсутністю досконалих рибозахисних пристроїв у місцях забору води, науково необгрунтованим і нераціональним промислом риби, а також недостатньою ефективністю заходів щодо штучного відтворення рибних запасів.

До Червоної книги України вже занесено 380 видів тварин.