Наприкінці XIX сторіччя рівень народжуваності в Україні був дуже високий: у 1896—1900 роках загальний коефіцієнт народжуваності становив 48,8 %, а коефіцієнт сумарної народжуваності досягав 7,5. Проте й смертність, а надто дитяча, була вкрай високою: з тисячі новонароджених 199 не доживали до року. Тому найпоширенішою була сім'я не з сімома — вісьмома дітьми, а з чотирма дітьми віком понад 5 років; а 30-річний вік переживали тільки 3—4 з 7—8 народжених наприкінці XIX сторіччя.
Така сім'я була, мабуть, найпоширенішою, оскільки, попри дуже високий рівень смертності, чисельність населення України у XIX сторіччі швидко зростала, особливо у другій його половині, після скасування кріпосного права. Якщо 1835 року кількість її мешканців становила 8,7 млн. чоловік, то 1880 року — вже 15,7 млн., а 1897 року — 21,2 млн. чоловік. Напередодні першої світової війни населення України досягло 28,9 млн. чоловік. І хоча з початку XX сторіччя народжуваність тут почала поступово знижуватися, та загальний коефіцієнт був як і раніше достатньо високий і дорівнював у 1910-1914 роках 41,8 %.
У роки першої світової війни загальний коефіцієнт народжуваності в Україні впав до 30,7 %, а відтак почав зростати, досягнувши максимуму 1926 року — 42,1 %с. Почасти це був компенсаційний підйом народжуваності у повоєнні роки, почасти — результат поліпшення вікової та шлюбної структури населення. Після 1926 року загальний коефіцієнт народжуваності в Україні почав швидко зменшуватися. Насправді ж зниження інтенсивності дітонародження почалося ще до революції, про що свідчить зменшення сумарних коефіцієнтів народжуваності. Але оскільки смертність знижувалася ще швидше, дітність сім'ї у середньому залишалася такою самою, як і до революції. На початку XX сторіччя в Україні почався демографічний перехід, а на середину 70-х років він був повністю завершений.
За радянської доби перша половина XX ст. в Україні характеризувалася жахливими подіями — у 1917—1921 роках — громадянська війна й воєнний комунізм з його репресіями; у 1929— 1934 роках — колективізація, з депортаціями безлічі сімей та жахливим голодомором 30-х років; і, нарешті, друга світова війна. Крім значного збільшення смертності в цей період відбувалося і значне зниження народжуваності.
Техніка планування сім'ї залишалася примітивною й переважно варварською. Проте новий тип репродуктивної поведінки став панівним. Загальний коефіцієнт народжуваності в Україні, який досяг 1940 року 27,3 %, у повоєнні роки почав швидко знижуватися: 1960 року він становив 20,5 %, 1970 року — 15,2 %, 1980 року — 14,8 %, 1990 року — 12,7 % і, нарешті, 2003 року він упав до 8,6 %. Слід зазначити, що у першій половині 1980-х років рівень народжуваності в Україні, як і у СРСР загалом, повсюдно підвищився. Пік народжуваності припадає на 1985—1986 роки, коли загальний коефіцієнт народжуваності досяг відповідно 15,0% та 15,5 %. Проте у подальшому знову почалося зниження абсолютних, і відносних кількостей новонароджених.
У 2001році за сумарним коефіцієнтом народжуваності області України чітко розподіляються на 3 групи: східні — з найнижчими показниками (коефіцієнт — менше 1 дитини: Донецька, Луганська, Харківська, Дніпропетровська та Запорізька області), західні — з відносно високими показниками (1,3-1,6) та інші області — з коефіцієнтом від 1 до 1,3 (див. рис. 5.1). Проте у західних областях рівень вичерпаної плідності помітно вищий, ніж в інших регіонах України і значно нижчий за межу простого відтворення населення (2,2-2,3). Лише в селах Волинської і Рівненської областей рівень народжуваності ще близький до зазначеної межі і становить 2-2,1.
За даними обстеження репродуктивного здоров'я українських жінок, проведеного в 1999 р. Київським міжнародним інститутом соціології й Центром контролю та профілактики захворювань (США), у віці 20-24 роки майже половина жінок (48,3%) мали хоч одне живонародження, у віці 25-29 років — 84,3%, у віці 30-34 роки — 92,1% жінок, тобто дітородна діяльність закінчується відносно рано, репродуктивний цикл жінок надто короткий. За даними того ж обстеження 5,7% жінок мали наро- дження у віці 15-19 років, у тому числі в містах — 4,6%, у селах — 7,5%. До 16 років мали живонародження 0,1% жінок. Слід зазначити, що ранні вагітності характеризуються значно підвищеним ризиком дитячих та материнських втрат з огляду на фізіологічну незрілість та труднощі адаптації юного організму до вагітності. Дані обстеження репродуктивного здоров'я українських жінок 1999 р. про повіковий розподіл абортів за п'ятирічними групами дають можливість зіставити повікову інтенсивність народжень і абортів. Це зіставлення свідчить, що зниження народжуваності з віком супроводжується значним підвищенням частоти абортів. Розраховані на основі укрупнених повікових даних МОЗ України сумарні показники абортів (на зразок сумарних показників народжуваності) становили в 1997 р. 1,60, у 1998 р. -1,33, у 1999 р. — 1,41 аборту. За результатами згаданого обстеження, які відображають дані за дворічний період, який передував інтерв'ю, цей показник у 1999 р. становив 1,57 аборту, що є більш вірогідним.
За часів транзиції посилився негативний вплив соціально- економічних факторів. За даними обстеження «Здоров'я-1996», яке проводилось Київським міжнародним інститутом соціології у 1996 р., бажана кількість дітей становила 1,95 (у містах -1,90, у селах — 2,05). Проте фактична сумарна народжуваність зовсім не відповідає бажаному числу дітей. Потреба сім'ї в дітях, у материнстві й батьківстві поступається іншим, нагальнішим у цей час потребам. Як свідчать дані згаданого обстеження, достатній рівень доходів як умову, необхідну для народження бажаної кількості дітей, назвали 43% опитаних жінок. Значну вагу у рішенні подружньої пари мати чи не мати бажану кількість дітей відіграють житлові умови (17,9%), ймовірність поліпшення яких за сучасних умов для більшості сімей зменшилась, а також відсутність часу для сімейного виховання дітей (10,6%).
При цьому спостерігається майже зворотна залежність між сумарними коефіцієнтами народжуваності та показниками поширення абортів. Причини падіння народжуваності не можна зводити лише до економічних негараздів, хоча вони, безумовно, відіграють свою роль. Задоволення потреби в дітях, у материнстві і батьківстві конкурує з низкою інших потреб, тим простіших, чим нижчий рівень життя. Якщо заможні верстви населення так чи інакше оцінюють витрати часу та грошей на забезпечення майбутнім дітям необхідного фізичного, розумового розвитку та професійної підготовки і порівнюють їх із задоволенням власних потреб у розвитку та дозвіллі, то бідні враховують майже елементарні потреби в їжі, одязі, житлі. Не слід очікувати, що з підвищенням рівня життя автоматично зросте і народжуваність. Якби зв'язок був таким простим, не відбулося б істотного скорочення народжуваності в економічно розвинених країнах.
Крім економічних чинників, на рівень народжуваності посилився негативний вплив біоекологічних та культурних факторів. Встановлено, що тепер кожна 8 -12 сім'я в Україні є бездітною [33]. У 80% випадків бездітність пояснюється безплідністю обох або одного з подружжя, яка часто має стійкий характер, різко позначається на стосунках у сім'ї, провокує розлучення. У 30 — 50% випадках безплідним є чоловік. Іншою причиною бездітності є невиношування вагітності, що призводить до спонтанних абортів, кількість яких після 1986 року має тенденцію до зростання. Більш ніж у 1,5 рази збільшилася частка недоношених мертвонароджених дітей у загальній кількості мертвонароджень. Показник мертвонароджень зріс з 9,54 до 9,85 на 1000 пологів, демографічні втрати внаслідок невиношування вагітностей збільшилися. У 90-х роках в Україні кожна сота вагітність була позаматковою і переривалася операційним шляхом. Сумарний вплив екологічних (хімічних та фізичних ) факторів призвів до того, що у спермі чоловіків України середнє число здатних до запліднення статевих клітин за період з 1968 по 1988 року зменшилося з 70 до 30%. [47]. При сучасних рівнях абортів, невиношування, мертвонароджень, позаматкової вагітності, первинної та вторинної безплідності країна втрачає понад 20% нових громадян [33].
Про низьку культуру населення у плані контрацепції та репродуктивного здоров'я свідчить кількість абортів (рис. 5.2). їх число у розрахунку на 1000 жінок віком від 15 до 49 років поступово знижується з 89,2 у 1980 році до 44,3 у 2001 році, кількість абортів на 100 пологів , включаючи мертвонароджен- ня — від 149 у 1985 році до 93 у 2001 році.
Неостанню роль у цьому процесі відігравала відсутність релігійності у населення. У багатьох країнах світу основою моралі була і залишається релігія, яка суворо забороняє вбивства ненароджених дітей. Статистика багатьох країн світу і розвинених і країн із середнім розвитком, де релігійні цінності є основою існування громадян, свідчить про дуже низький рівень абортів серед населення. У країнах Латинської Америки, де аборти майже цілком заборонені законом, на 1000 жінок роблять від 30 до 60 абортів; у Нідерландах, де діють найліберальніші в Європі закони, що стосуються абортів, їх застосовують лише 5 з 1000 жінок. У середньому в країнах Західної Європи на 1000 жінок робляться 14 абортів. Зруйнування інституту релігії у 1917 році і підміна її цінностей так званим моральним кодексом будівника комунізму залишила свій відбиток на статевій і репродуктивній культурі населення. Незалежність України і початок із цим демократизації суспільства, реставрації релігійності, поки що не дали бажаних наслідків. Проте, саме культурний чинник формування народжуваності повинен зіграти помітну роль у збереженні здоров'я населення, цивілізованому плануванні сім'ї, а отже, й підвищенні рівня народжуваності.
