С.Д.Максименко визначає особистість на основі грунтовного узагальнення численних теоретичних поглядів на це поняття класиків вітчизняної та зарубіжної психології, передусім таких, як А.Адлер, Б.Г.Ананьев, М.О.Бернштейн, Л.І.Божович, А.Валлон, Л.С.Виготський, П.Я.Гальперін, В.В.Давидов, Е.Еріксон, Е.В.Ільєнков, Е.Касірер, Г.С.Костюк, О.М.Леонтьєв, О.Р.Лурія, С.Мадді, Мак-Даугалл, А.Маслоу, Г.Олпорт, Ж.Піаже, К.К.Платонов, К.Роджерс, С.Л.Рубінштейн, А.Уілліс, В.Франкл, З.Фрейд, В.Штерн, К.-Г.Юнг та ін.
Ключовим для нього виступає розуміння структурно-психологічних закономірностей побудови особистості як психологічної цілісності, “нерозривної єдності психіки людини”, міжфункціональної психологічної системи.
Відповідно до цього, вчений подає наступне її визначення: “Особистість – це форма існування психіки людини, яка являє собою цілісність здатну до саморозвитку, самовизначення, свідомої предметної діяльності і саморегуляції, та має свій унікальний і неповторний внутрішній світ” [10, с.25].
В цьому визначенні С.Д.Максименко підкреслює головне – особистістну природу людської психіки як вищого рівня розвитку буття, наділеного рефлексією і тому здатного відображати все інше буття і самого себе, що втілюється (в-тілюється ) і стає дійсним способом існування конкретної людини в світі. “Особистісність природи психіки людини означає, … що будь-який окремий психічний процес набуває дуже складного устрою. Він має власні закономірності і якості, але поряд з цим у ньому відображається вся цілісність особистості. Тому, коли вивчають окремо психічне явище (мислення, емоції, пам’ять тощо), лише спеціальне й штучне абстрагування дозволяє досліднику робити висновки щодо нього в “чистому”, так би мовити, вигляді. Насправді ж це завжди – мислення даної конкретної людини, її емоції або будь-які інші явища. Цей вплив цілісності (її проектування) на конкретне явище не є чимось “дріб’язковим”, “стороннім”... Воно “визначає функціонування будь-якої психічної функції. Особливо важливим виявляється врахування даного положення в галузі практичної психології” [10, с.25-26].
Виходячи з означеного розуміння природи особистості, вчений виділяє в ній такі змістовні, ключові ознаки, як цілісність, унікальність, активність, здатність до вираження, відкритість, саморегуляція.
Цілісність особистості “специфічно” охоплює всі структурні і динамічні вияви життя людини. Вона зумовлена не сумою окремих складових, а інтегрованою єдністю трьох витоків існування особистості – біологічної, соціальної та духовної. Це складна дійова інтеграція визначає той факт, що констатувати цілісність як атрибутивну ознаку особистості виявляється недостатнім для її дійсного розуміння. Так, особистість цілісна, але у кожної окремої людини ця цілісність своя, чимось схожа на інших, а чимось принципово відмінна. Так виходить на світло інша фундаментальна ознака особистості – її унікальність (індивідуальна неповторність).
Унікальність цілісної структури особистості кожної людини зумовлена, на думку С.Д.Максименка, “двома основними факторами: по-перше, своєрідністю динамічної взаємодії трьох основних витоків особистості (біологічного, соціального, духовного), а по-друге – постійним саморухом, саморозвитком особистості, в процесі якого весь час змінюється індивідуальний візерунок особистісних проявів, набуваючи все більш своєрідної і завершеної форми. І, між тим, особистість завжди залишається незавершеною, відкритою до нових змін. Незавершеність – важливий параметр особистості, який притаманний їй однаково як на початку життєвого шляху, так і на завершальному його етапі” [10, с.27].
Вчений констатує при цьому, що “біологічна організація людського індивіда не лише забезпечує природні потенційні можливості розвитку організму, а й створює особливий психічний стан готовності до формування особистості, внутрішній світ людини, її духовність. Саме тому він ще до народження є унікальним і цілісним, цей індивід, наділений духовністю (станом готовності до особистісного способу існування). Водночас, особистість не зумовлена лише біологічно. Не слід скидати з рахунку, що саме по собі біологічне в особистості є продуктом, результатом і втіленням людської активності двох люблячих соціальних істот – особистостей. Отже, мова може йти, взагалі-то, про соціальну (і духовну) природу біологічного підгрунтя особистості… і про нескінченний плин переходу один в одного цих атрибутивних детермінант людського буття – біологічного, соціального, духовного” [10, с.29].
Саме таке складне сполучення матеріального біологічного, соціального й ідеального духовного зумовлює цілісність і унікальність особистості.
Активність особистості як її фундаментальна якість виявляється, як вважає С.Д.Максименко, в тому, що поряд із реактивною поведінкою організму, “переважаючою стає активна поведінка, тобто поведінка, що спонукається власними усвідомленими цілями і мотивами”. Вчений звертає увагу, в цьому зв’язку, на розроблену у вітчизняній психології проблему мимовільності і довільності поведінки, проблему керованої, детермінованої, зумовленої (обмеженої) поведінки і поведінки вільної, свідомої. Особливо важливим він вважає набуття особистістю так званої “постдовільної” поведінки, яку досліджувала Л.І.Божович. Ця поведінка є результатом взаємодії в кожній ситуації внутрішніх особистісних структур, самої ситуації і системи загальнолюдських цінностей і смислів, прийнятих даною людиною. Ми бачимо тут розвиток по “спіралі” і поведінка ніби й не регулюється, але відповідає загальнолюдським принципам гуманізму. Таким чином, розвиток довільності (активності) розширює особистість до духовних скарбів цивілізації” [10, с.32].
Здатність до вираження власного внутрішнього змісту виявляється в принциповій творчій сутності особистості як в її становленні, так і в діяльності. Вчений зазначає: “Якщо особистісне буття є виразним, це означає, що особистість має внутрішню і зовнішню сторони, вони знаходяться у постійних динамічних взаємопереходах і домінує тут внутрішнє (якщо домінуючим буде зовнішнє, перед нами буде не особистість, а простий набір соціальних ролей, функціонер або “гвинтик”). Виражаюча активність внутрішнього світу людини викликає життєвий рух особистості, в якому вона зустрічається з соціальною дійсністю… Розвиток вираження-втілення особистості становить гостру педагогічну проблему…
Серйозним є питання сфер вираження особистості. Людина сучасного світу може втілювати себе у виробничій сфері, художній або науковій творчості, в системі комунікації. Питання вибору особистістю сфери реалізації себе є також проблемою навчання і виховання…” Але “тут аж ніяк не можна обмежуватися вихованням, а слід враховувати і власне організмічні, (індивідуально-типологічні) особливості людини, адже схильність її до певної діяльності насправді багато в чому визначається ними” [10, с.32-33].
Відкритість, незавершеність особистості визначається, як стверджує С.Д.Максименко, тим, що “в стані дійсної особистістної активності, “на порозі” справжнього життєвого вчинку особистість завжди непередбачувана через те, що нікому (в тому числі і їй самій) до кінця невідомі дійсні можливості, глибини (“вершини”, – сказав би Л.С.Виготський) особистісної природи… Та сама духовність, яка у вигляді потенційного стану відпочатково зумовлює особистість як можливість, далі, по життю, змінюється й розвивається, піднімаючи невідомі пласти природи і роблячи людину дійсно до кінця незбагненною і нескінченною у своєму становленні, що не завершується ніколи. Незавершеність – це хоча і непізнана, але дуже важлива ознака особистості, врахування якої є абсолютно необхідним” [10, с.33].
Здатність до саморегуляції, як сутнісна ознака особистості, “передбачає не просто вольове зусилля, а й перебудову смислових утворень, умовою яких є їх усвідомленність. Нові сенси народжуються лише в процесі особливих переживань. Видно, як в цій точці своєрідно перетинаються три лінії становлення особистості, що виокремлені нами в попередньому аналізі (довільність, інтеграція, переживання)… Вищі і найскладніші механізми саморегуляції поведінки можуть здійснюватися лише всією особистістю – цілісною і інтегрованою. Отже, можна виокремити такі послідовні етапи становлення саморегуляції в системі інтеграції особистості:
- базальна емоційна саморегуляція;
- вольова саморегуляція;
- смислова, ціннісна саморегуляція” [10, с.34-35].
Всі зазначені ознаки поняття особистості, окреслюючи її сутнісні аспекти, мають розглядатися в діалектичній єдності, в розвитку, в межах єдиного методологічного підходу до вивчення особистості.
