Мислителів у різні часи хвилювало те, яким чином матері( альне, фізичне (головний мозок), може породжувати ідеальне, духовне (думки, почуття, потяги тощо). Згодом це питання, одне із ключових та традиційних для психофізіології, отрима( ло назву психофізіологічної проблеми.
Психофiзiологiчна проблема – це проблема характеру спiввiдношення психiчної дiяльностi людини та дiяльностi її го- ловного мозку.
За часи розвитку наукового знання існували різні підходи до її вирішення. Спочатку її намагались вирішувати як психофізичну проблему. При вирішенні психофізичної проблеми розглядалось питання включення душі (свідомості, мислення) у загальну меха( ніку світобудови, її зв’язок з Богом, винайдення власного місця для психічного (свідомості, мислення) у цілісній картині світу.
Так, Р. Декарт розглядаючи душу і тіло як дві самостійні, незалежні субстанції, став родоначальником паралелізму (мето( дологічної позиції, що заперечує взаємодію психіки і мозку).
Вчення Декарта, що виходить у поясненні сущого з наявності двох протилежних початків – матеріального і духовного, діста( ло назву дуалізму Декарта. Подібних поглядів дотримувалися багато послідовників Декарта. Наприклад, відповідно до уяв( лень Г. Лейбница, душа і тіло діють незалежно й автоматично в силу своєї внутрішньої будови, але діють узгоджено і гармоній( но, подібно до пари точних годинників, що завжди показують той самий час [4].
Значну роль у подоланні психофізіологічного паралелізму відіграв I.М. Сєченов, який пiдкреслював, що не можна нi ото( тожнювати психiчне та фiзiологiчне, нi роздiляти їх. Сутність його психофiзiологiчної концепцiї полягала в тому, що:
- психiчне та фiзiологiчне, нервове є двома рiзними за сту( пенем складностi дiяльностями головного мозку;
- внутрiшнiй, психiчний свiт не може бути повністю зведе( ний до його матерiальних, нервових основ;
- психiчне та нервове мають глибоку внутрiшню спорiдненiсть;
- психiчна дiяльнiсть та органiзацiя залежать вiд нервової дiяльностi та органiзацiї;
- психiчне бере участь у поведiнцi як вищий регулятор.
Певним чином погляди I.М. Сєченова отримали розвиток у працях I.П. Павлова, психофiзiологiчна концепцiя якого, по( яснюючи фiзiологiчнi основи психiчної діяльності, створювала умови для пояснення самої психiчної дiяльностi. Павлов вва( жав, що оскiльки фiзiологiчна дiяльнiсть, що лежить в основi психiки та зумовлює її, є повнiстю детермiнованою i являє со( бою вiдображення навколишнього свiту, постільки i психiчна дiяльнiсть, що залежить вiд свого фiзiологiчного фундаменту, повинна розглядатись, як детермiнована зовнішнім світом, але як незрівнянно складніша [2].
Серед зарубiжних психофiзiологiчних концепцiй ХХ ст., які пов’язані із вирішенням психофiзiологiчної проблеми, видiляються три основнi напрямки: 1(й – дуалiстичнi концепцiї, якi виходять з принципової різнорідності двох протилежнос( тей – матерії та духу; 2(й – концепцiї паралелiзму, якi намага(
ються синтезувати матерiалiстичнi та iдеалiстичнi пiдходи; 3(й – концепції, в яких виражаються ідеї залежностi свiдомостi вiд матеріальної органiзацiї людини [2].
Кiлька концепцiй, які мають відношення до вирішення психофiзiологiчної проблеми, були сформульовані в радянськiй науці.
Оскільки сутність першої концепції можна стисло висловити у тезі – "психiчне є формою руху матерiї", вона не залишає мiсця для категорiї iдеального та суб’єктивного, а тому, по сутi знiмаючи категорiю психiчного, знiмає і саму психофiзiологiчну проблему. Сутність другої полягала в розумiннi спiввiдношення психiчного та фiзiологiчного як нижчого та вищого. Представники третьої визначали психiчне, iдеальне як якiсть певного класу фiзiологiчних процесiв, що протiкають у головному мозку.
I остання, четверта концепцiя, у межах якої психофізіоло( гічна проблема вирішується найбільш повно, базується на теорiї функцiональної системи П.К. Анохiна. На думку цiлого ряду видатних учених: Б.Ф. Ломова, В.Б. Швиркова, К.К. Платоно( ва, Є.П. Iльїна, К.В. Судакова та iнших, пiдхiд до вирiшення проблеми спiввiдношення психологiї та фiзiологiї став можли( вим саме на основi теорiї функцiональної системи i пов’язаний з вивченням загальних принципiв цiлiсної дiяльностi органiзму. Базуючись на означенiй концепції, можна сказати, що вирiшення психофізіологічної проблеми полягає в тому, що спiввiдношення психiчних та фiзiологiчних процесiв розглядається не за допомогою прямого спiвставлення, а через їх поєднання в єдину систему, яке здійснюється за допомогою якiсно своєрідних систем- них процесiв. Таким чином, психiчне та фiзiологiчне виступають
одне по вiдношенню до iншого саме як системнi процеси [5].
