Термін "психофізіологія" був уперше запропонований на початку XIX ст. французьким філософом Н. Массіасом. Спочат( ку він використовувався для позначення широкого кола дослід( жень психіки, що спиралися на точні об’єктивні фізіологічні методи (визначення сенсорних порогів, часу реакції і т. ін.).
Психофізіологія нині істотно відрізняється за предметом свого дослідження від такої досить близької і схожої за назвою наукової дисципліни як фізіологічна психологія, що вивчає фізіо( логічні механізми психічної діяльності на всіх рівнях її органі( зації. Хоча досить довгий період розвитку психофізіології йшов саме шляхом фізіологічної психології.
Але, як справедливо відзначив Б.І. Кочубей, тенденції роз- витку сучасної психофізіології полягають у зміщенні інтересів від дослідження нейродинамічних основ психіки до вивчення фізіологічних процесів у структурі активної, психічно опосеред( кованої взаємодії людини зі світом [3]* .
Згідно із сучасними науковими уявленнями психофізіоло- гія являє собою галузь науки, яка вивчає закономірності співвідно- шення психологічного і фізіологічного для встановлення психофізіо- логічних механізмів життєдіяльності, поведінки, розвитку, навчання та праці людини.
Отже предметом вивчення психофізіології можна вважати саме психофізіологічні механізми життєдіяльності, поведінки, розвитку, навчання та праці людини.
Вважається, що сучасна психофізіологія поєднує фізіологіч( ну психологію, фізіологію вищої нервової діяльності (ВНД), "нормальну" нейропсихологію і системну психофізіологію. Узя( та в повному обсязі своїх завдань психофізіологія включає три відносно самостійні частини: загальну, вікову і диференційну психофізіологію.
Загальна психофізіологія вивчає фізіологічні основи пізна( вальних процесів (когнітивна психофізіологія), емоційно(по( требової сфери людини і функціональних станів.
Вікова – онтогенетичні зміни фізіологічних основ психічної діяльності людини.
Диференційна – природно(наукові основи і передумови індивідуальних відмінностей у психіці і поведінці людини
