Сакович вважав, що завдяки вихованню, освіті, набутим знанням людина стає людиною і лише вони дають кожній особистості свободу волі, розумне ставлення до потреб свого тіла і, спираючись на них, бути господарем, творцем свого власного здоров'я і довголіття. Сакович був твердо переконаний в тому, що на основі самопізнання освічена людина може керувати не тільки своїм тілом, а й виявами психічного життя, емоціями, мисленням, вчинками, настроєм, поведінкою, ставленням до інших людей, формувати свій характер, врешті визначати свою долю і місце у світі. Людина, на його думку, творить не тільки себе, а й подібно до божественного творення — буття, світ речей, де вона наслідує Бога, його творчість, що особливо проявляється в науці, мистецтві. Завдяки такому наслідуванню згладжуються межі між природним і штучним творенням, оскільки одне і друге є реалізацією творчої потенції. Різниця полягає тільки в тому, що Бог творить універсум з нічого, виступає як творець в абсолютний спосіб, тоді як людина — лише у відносний.
І. Гізель — український просвітник, церковний діяч, історик, філософ. Народився І. Гізель близько 1600 р. у Прусїї. Вступив до Київської колегії вже маючи солідний запас знань, а навчаючись в ній, вражав професуру і студентів умінням відстоювати свої погляди, спираючись не тільки на авторитет Св. Письма, а й на людський інтелект, науковий аналіз явищ природи, гуманістичні категорії моралі, які виробляла просвітницька Європа. Ці якості юнака помітив П. Могила і на власні кошти послав навчатися його за кордон, де він слухав лекції у Замойській академії, а потім в університетах Англії. Після повернення до Києва був обраний професором філософії, а потім ректором Києво-Могилянської академії (1646— 1650), ставши її окрасою. З 1650 р. — ігумен київських Кирилівського та Миколаївського монастирів, а з 1656 р. — архімандрит Києво-Печерської Лаври, де зібрав найбільшу в Україні бібліотеку. Під його керівництвом двічі видавався "Печерський Патерик" (1661, 1678) та ряд інших рукописів. Автор творів "Про істинну віру", "Стара віра" (1668), в яких захищав національну і релігійну незалежність українського народу, філософсько-морального твору "Мир з богом чоловіку" (1669), ряд дослідників вважають І. Гізеля укладачем "Синопсиса", або "Короткого зібрання від різних літописців про початок слов'яно-російського народу" (1684), першого підручника вітчизняної історії. Щодо філософських поглядів І, Гізеля, то вони знайшли свій відбиток в його "Повному курсі філософії", який він читав в академії протягом 1645—1647 рр. Рукопис цього курсу під назвою "Праця з загальної філософії" знаходиться у відділі рукописів ЦНБ ім. В. І. Вернадського.
В силу традицій та завдань, які ставила академія, І. Гізель на перше місце виносив проблему Бога і його ставлення до світу, при розгляді якої стояв на деїстичних позиціях, близьких до ренесансних, що проявляється у поєднанні і рівноправності матеріального та ідеального моментів у визначенні природи і неоплатонівських концептуальних інтерпретацій Бога.
Бог, на думку Гізеля, не має фізичних першооснов, він нематеріальний, безкінечний, є вільною причиною, безмежно досконалий, але пізнається природним розумом. Він створив матерію і рух, в результаті чого виникли тілесні субстанції, потім різноманітні тілесні речі, які Бог наділив природним для них способом існування. Різні за своїм зовнішнім виглядом і формою речі мають в своїй основі матерію, яка єдина для всіх. Багатоманітність речей Гізель пояснював неоднаковим кількісним розподілом матерії по її формах, оскільки матерія може по-різному розподілятися у кількісному відношенні в речах. Кількість її завжди залишається одна й та сама. Вона не народжується і не знищується, а тільки переходить з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення кругообігу в природі. Більшу досконалість небесних тіл порівняно із земними Гізель вбачав у поєднанні матерії з більш досконалими, єдиними у своєму роді формами.
Розглядаючи проблему руху, Гізель розумів його як різноманітні зміни, що здійснюються в природі (просторове переміщення, кількісні і якісні зміни), наголошуючи, що там, де немає протилежностей, не існує руху, а відповідно виникнення і знищення. Гізель був одним з перших професорів Києво-Могилянської академії, хто в своїх лекціях знайомив студентів із вченням Коперника, слідом за яким вважав, що сонце є нерухомим центром всесвіту, а періоди обертання Землі навколо нього утворюють дні і роки. Простір мислив невід'ємним від речей та середовища, абсолютно позбавленим пусток, порожнечі.
Дія у світі природних причин вимагає, на думку Гізеля, щоб предметом науки були об'єктивні закони природи. Стосовно філософії, то уже в епіграфі до курсу він виносить положення: "Філософія — пізнання речей через причини". Філософію він поділяв на діалектику, логіку, фізику та метафізику у традиційних для того часу визначеннях. В інтерпретації проблем названих розділів філософії в своїй більшості слідував за Арістотелем, не виключаючи посилань на більш пізні надбання філософської науки.
Маючи глибоку енциклопедичну освіту, С.Яворський викладав у Колегії не тільки богослов'я, але й філософію, поетику, риторику. В освічених колах тодішнього Києва він користувався популярністю як талановитий оратор-проповідник, поет та публіцист. Серед надрукованих Яворським літературних, богословських та полемічних творів значний інтерес для нас мають такі яскраві зразки його творчості, як панегірики «Геркулес після Атланту», «Арктос», «Луна голосу, що волає в пустелі», теологічні праці «Виноград Христов», «Конкордація Святого Письма», «Про церкву», «Про Святу Трійцю», «Камінь віри», «Знамення пришестя антихриста та скінчення віку» тощо. До нашого часу дійшли численні тексти проповідей, віршів та елегій, написаних Яворським староукраїнською та латинською мовами.
7.
